Дивний був учень у Великого Магіда.
Цурався тих, з ким вчився.
Днями никав лісом. Там же й ночував.
Співав пісень і всі вони були про Бога.
«Чому ти, Зуся , робиш так,-
Пита його молодший брат,-
Що диваком тебе всі називають?»
«Оповім історію одну і ти, гадаю, зрозумієш».
Селюк якийсь хотів царя побачить.
Добравсь до міста й став служить в палаці.
Топити печі не те що мусив,
А серце вкладав в свою роботу.
Не покладавсь на дроворубів -
А сам ходив у ліс і дерево таке приносив,
Що все просякло духмяною смолою.
«Хто це дає таке тепло пахуче?»-
Питає цар і хоче відзначить пічника.
«Щодня царя волію бачить бодай віддалеки»-
Тільки й попросив розгублений селюк.
Так і зробили: прорубали віконце в хижі.
Якраз навпроти царських вікон.
І треба ж так, що свідком став пічник
Сперечки поміж царем і принцем.
Рік цілий не являвсь на очі батька син.
Закортіло йому бачити царя
І просить пічника поглянуть крізь віконце.
А потім, як це ведеться, зав’язалася розмова.
«Неправедно живеш ти, принце,-
Осмілився пічник,-
За столом одним з батьком їси і п’єш
І все, що хоче він од тебе –
Вести з ним бесіду розумну.
А я, невчений і дурний, не маю такої змоги.
Тож і дивлюсь на нього крізь оце віконце.
«Отак і я,- сказав братові Зуся,-
Люблю із Богом говорить де тільки можна.
-----------
Зуся із Анаполя (помер 1800) за праведність прозваний «раббі реб Зуся». Став символом наївності й чистоти. Його вчення відбито в книзі «Менорот загав» («Золотий свічник»).