Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.01
06:55
Жити не можу без мрії
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
2026.08.01
03:53
…За 3 години до…
…Сніг петербурзького дитинства тане, стікаючи брудною, холодною водою у Подєбрадах. Чужина. 1922 рік. Еміграція – це коли твоє минуле безжально відрізали ножицями історії, а теперішнє пахне вогкістю дешевої студентської їдальні та бід
2026.07.31
22:18
Одна — світанок, інша — захід.
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.
Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.
Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
2026.07.31
15:19
між химерних споруд
у містечку загубленім
під небом химерних хмар
чи ішлось тобі про
несвідомі розчулення
чи про кривий димар
облітаюче листя
посеред літа
у містечку загубленім
під небом химерних хмар
чи ішлось тобі про
несвідомі розчулення
чи про кривий димар
облітаюче листя
посеред літа
2026.07.31
14:44
Від садка на околиці Вишнівця
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.
Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.
Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
2026.07.31
13:33
Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, нем
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, нем
2026.07.31
07:47
Це було надлюб’язно, подумати про мене, отут
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне,
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне,
2026.07.31
06:05
Коли ви вправно клавіші торкали, -
Стихав навколо гомін балачок
І сам рояль у танцювальній залі
Готовий був пуститися в
танок.
І радістю світилася естрада
Від кількості мелодій і тонів,
А я в кутку стояв і слухав радо
Стихав навколо гомін балачок
І сам рояль у танцювальній залі
Готовий був пуститися в
танок.
І радістю світилася естрада
Від кількості мелодій і тонів,
А я в кутку стояв і слухав радо
2026.07.31
05:55
до 120-ліття від дня народження Олени Теліги)
…Остання ніч перед вічністю. Камера смертників № 34 у підвалах київського гестапо на Короленка. Лютий 1942 року.
За кілька годин до розстрілу в Бабиному Ярі поетка Олена Теліга та її чоловік Михайло опиня
2026.07.30
16:11
У 2026 р. творчий спадок Сергія Губерначука продовжує жити, зокрема світ побачили нові музичні сингли на його вірші на платформі URockBallads (https://www.youtube.com/@URockBallads/featured), публікуються коментарі та цикли його поезій на літературних рес
2026.07.30
16:11
Іде війна. Україна вся кров’ю стікає,
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Ск
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Ск
2026.07.30
15:51
Розквітла мамина герань
На спорожнілім підвіконні.
Лише розплющив очі сонні -
Одразу фініш сподівань.
Ходою днів моїх сумних
Ніколи не загою рану.
Мого дитинства запах пряний
На спорожнілім підвіконні.
Лише розплющив очі сонні -
Одразу фініш сподівань.
Ходою днів моїх сумних
Ніколи не загою рану.
Мого дитинства запах пряний
2026.07.30
14:39
Помилки ще не пробачені,
На вікні рослина сохне.
Я святу приймаю спадщину -
Наш родинний тихий вогник.
У собі ховаю мрійника -
Вже його не повернути.
Від плити до рукомийника
На вікні рослина сохне.
Я святу приймаю спадщину -
Наш родинний тихий вогник.
У собі ховаю мрійника -
Вже його не повернути.
Від плити до рукомийника
2026.07.30
13:20
Наче перший Адам підбираєш назви
Для відкритих речей - гадюк і лілій...
Забагато курного в землі вцілілій,
Щоб одразу скласти з піску всі пазли.
І тому вирушаєш ,куди добачиш –
Шлях до раю то черга з гробів і храмів,
Про яке каяття ти у черзі п
Для відкритих речей - гадюк і лілій...
Забагато курного в землі вцілілій,
Щоб одразу скласти з піску всі пазли.
І тому вирушаєш ,куди добачиш –
Шлях до раю то черга з гробів і храмів,
Про яке каяття ти у черзі п
2026.07.30
12:54
Забрів у юність, у провулок тихий,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.
Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.
Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
2026.07.30
06:50
В. К. Осиповій
За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Поеми
/
"Горобина ніч" (1992)
Горобина ніч
Хрестилися баби
На жовті скирти
І граблі вербові,
Іржали коні
І стогнали гарби,
І глибше заривались
Ховрахи.
Гриміло навкруги –
Та не гармати...
І блискало довкола –
Не пожежа...
І голосу Всевишнього
Не чутно,
Та суд вершився
Іменем його.
Хто грішний був –
Виходив на стерню,
Колінами ставав
На гостре стерня,
Гатив себе у груди
Кулаками
І зізнавався у своїх
Гріхах.
– Клянусь, я буду правду...
Тільки правду! –
Крізь сльози
Шепотіла Катерина. –
Четвірко моїх діток
Різномасних –
Плоди моїх
Украдених кохань.
Оцей – від бригадира.
Білобрисий...
За ніжне слово вперше
Я відкрила
Дівоче тіло.
А оцей, чорнявий, –
Дарунок молодого
Коваля.
Найменший хлопчик,
Весь у ластовинні,
Діставсь мені від конюха рудого.
Нехай мені простить сусідка Ганна –
І досі на рудого я молюсь.
А дівчинку знайшла я на городі...
Мене любив
(і я його любила!)
Бездітний Федір.
Від своєї Марфи
Він десять років ждав
І не діждавсь.
– Клянуся говорити тільки правду, –
Прошамкотів беззубий дід Онисько. –
Я в тридцять третім согрішив.
Відтоді
Життя моє – суцільний гріх.
Клянусь
Могилами моїх безгрішних діток,
Що восени помру,
І без причастя
Подамся прямо в пекло,
Бо до раю
Мене не пустять:
Чисте оскверню.
Я – дітовбивця!
Я сховав під стріху
Півміха грошей...
А моя Уляна
Попленталась по світу з дрібнотою –
Могилками дороги позначать.
Люблю я гроші.
В хаті-домовині
Ночами шелестять вони, мов листя,
Над теплим моїм трупом.
А щоранку
Вони, мов сонце, сходять наді мною.
– Клянуся тільки правду говорити, –
Кричала, збожеволівши, Мокрина. –
Під час війни була я бригадиром,
Мене тоді хвалив увесь район.
На зборах я в президії сиділа,
По-писаному вміла говорити,
Зі мною родичались і ручкались
І голова колгоспу,
Й агроном.
І нині всі шанують,
І не знають,
Що я сама себе не поважаю,
Що зневажаю тінь свою,
І люто
Кляну життя,
Яке я в інших вкрала.
В той день я хату мазати зібралась.
Була тоді неділя, пам’ятаю,
І, пам’ятаю, люди відмовлялись
По глину їхати в Сорочий яр.
Я вибрала жінок багатодітних,
Порадила начальство не гнівити,
Інакше доведеться трудоднями
Пустими годувати байстрюків.
Поїхали тихенькі й боязливі:
Килина, Настя, Нюрка, Явдокія,
Одарка, Ганна й підліток Григорко,
В якого на руках – п’ятірко менших.
Я бачила, як глина поховала
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Григорка.
Я бачила
Й не кликала людей.
Годин зо дві ще глина ворушилась.
А в серці в мене ворушилась втіха,
Що мертві не розкажуть про мій злочин,
А сиріт і держава прогодує.
Килино, Насте, Нюрко, Явдокіє,
Одарко, Ганно й підліток Григорко,
Ми скоро вже зустрінемось...
О Боже!
Я хочу з ними зустрічі
Й боюсь.
– Клянуся говорити тільки правду! –
Боживсь Микита Гуйва молодицям. –
Я був за окупації в жандармах,
Чимало людям лиха наробив.
Я відбирав корів у бідних сиріт,
Дівчаток портив,
Продавав безвинних.
На совісті моїй, неначе брила,
Лежить геройська смерть Петра і Йвана.
Села того немає вже – згоріло...
Я танцював на згарищі
І падав,
Перечепившись за чиїся ребра,
І кислою капустою блював.
Я людський суд в Сибіру пересидів:
Валяв кедрач і заробляв на старість,
А в шістдесят,
Почесно і врочисто,
На довгождану пенсію пішов.
– Клянуся говорити чисту правду, –
Покірливо сказала тітка Мотря. –
Я забруднила руки свої чесні
Крадіжкою колгоспного добра.
В голодний рік (не говоріть лиш дітям!)
Я нищечком залізла під комору,
Проколупала дірку
Й наточила
Оклунок посівного рижію.
Не говоріть лиш дітям, заклинаю!
Бо та гірка лемішка рижієва
Застряне їм у горлі.
Добре небо,
Суди мене, катуй мене,
Молю!
– Клянуся говорити щиру правду! – Це я кажу. –
Я грішник мимоволі.
Моє життя – а я прожив п’ять років –
Найтяжчий гріх. Його не відмолить.
Я грішний, бо запізно народився
Й не міг принести щастя Катерині,
Не став її коханим чоловіком
І батьком чотирьох її дітей.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг віддати свій шматочок хліба
Дрібним і кволим мученикам діда,
Щоб вижили і батька прокляли.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг з провалля вчасно відкопати
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Грицька.
Я грішний перед вами, мамо Насте,
Бо простягав маленькі рученята
До лагідної тіточки Мокрини,
Яка мене жаліла – сироту.
Її нещирі сльози стільки років
Палають на мені, неначе сором,
Немов ганьба вселюдська.
Я не можу
Сховати їх від маминих очей.
Я грішний, бо запізно народився
І не зумів із шибениці зняти
Петра і Йвана – мужніх патріотів,
Щоб разом з ними бити ворогів.
Я грішний, бо із рук Микити Гуйви
Брав яблука,
Й мені не затошнило,
Коли кусав
Солодкі, аж медові
Ті яблука... Тепер мені тошнить!
Я грішний, бо відмовивсь від лемішки,
Якою частувала тітка Мотря.
За ту лемішку руки б цілувати
Усім багатодітним матерям!
...Громи вляглися.
Небо подобріло.
Відблискало, пригасло і притихло,
Розвиднілось і сонцем проясніло.
Скінчився суд, якого не було.
На мокрий тік виходили з-під скирти
Діди й дядьки,
Дівки і молодиці.
Мов гороб’ята, длубались в соломі
Веселі, безтурботні дітлахи.
Із Ганною сварилась Катерина,
Без злості, просто так, щоб веселіше.
Орудував Онисько трійчаками
Й дівкам щось сороміцьке говорив.
Мокрина звично бідкалась,
Що треба
До Спаса їй полагодити хату:
Помазати і стріху підновити,
А нікому – самотня ж, удова.
Жінки Мокрині щиро співчували.
А скиртоправ Микита заспокоїв:
«Не плач, Мокрино.
Приготуй горілку,
А я вже твою хату підладнаю».
Лопатила пшеницю тітка Мотря,
І сяяло на сонці кожне зерня,
Мов орден,
Той,
Що років через кілька
Їй вручать у Москві –
За працелюбність.
Гроза минула, як і все минає.
А те, що буде, – з часом перебуде.
Минеться.
І кому там заманеться
Його в погідну днину ворушити!?
А я вважаю: треба ворушити!
Воздати всім по службі й по заслузі.
Бо ж як без цього в білім світі жити,
Не знаючи, хто – вороги,
Хто – друзі?!
Бо як тоді молитись на святині,
Осквернені півправдою і лжою,
Бажать добра близькій тобі людині
З нещирістю таємною, чужою!?
Гроза минула, як і все минає,
А я того вовіки не забуду,
Що всепрощення й забуття
Немає
Для пам’яті, для істини, для суду!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Горобина ніч
Поема-алегорія
Кінчався світ.
Хрестилися баби
На жовті скирти
І граблі вербові,
Іржали коні
І стогнали гарби,
І глибше заривались
Ховрахи.
Гриміло навкруги –
Та не гармати...
І блискало довкола –
Не пожежа...
І голосу Всевишнього
Не чутно,
Та суд вершився
Іменем його.
Хто грішний був –
Виходив на стерню,
Колінами ставав
На гостре стерня,
Гатив себе у груди
Кулаками
І зізнавався у своїх
Гріхах.
– Клянусь, я буду правду...
Тільки правду! –
Крізь сльози
Шепотіла Катерина. –
Четвірко моїх діток
Різномасних –
Плоди моїх
Украдених кохань.
Оцей – від бригадира.
Білобрисий...
За ніжне слово вперше
Я відкрила
Дівоче тіло.
А оцей, чорнявий, –
Дарунок молодого
Коваля.
Найменший хлопчик,
Весь у ластовинні,
Діставсь мені від конюха рудого.
Нехай мені простить сусідка Ганна –
І досі на рудого я молюсь.
А дівчинку знайшла я на городі...
Мене любив
(і я його любила!)
Бездітний Федір.
Від своєї Марфи
Він десять років ждав
І не діждавсь.
– Клянуся говорити тільки правду, –
Прошамкотів беззубий дід Онисько. –
Я в тридцять третім согрішив.
Відтоді
Життя моє – суцільний гріх.
Клянусь
Могилами моїх безгрішних діток,
Що восени помру,
І без причастя
Подамся прямо в пекло,
Бо до раю
Мене не пустять:
Чисте оскверню.
Я – дітовбивця!
Я сховав під стріху
Півміха грошей...
А моя Уляна
Попленталась по світу з дрібнотою –
Могилками дороги позначать.
Люблю я гроші.
В хаті-домовині
Ночами шелестять вони, мов листя,
Над теплим моїм трупом.
А щоранку
Вони, мов сонце, сходять наді мною.
– Клянуся тільки правду говорити, –
Кричала, збожеволівши, Мокрина. –
Під час війни була я бригадиром,
Мене тоді хвалив увесь район.
На зборах я в президії сиділа,
По-писаному вміла говорити,
Зі мною родичались і ручкались
І голова колгоспу,
Й агроном.
І нині всі шанують,
І не знають,
Що я сама себе не поважаю,
Що зневажаю тінь свою,
І люто
Кляну життя,
Яке я в інших вкрала.
В той день я хату мазати зібралась.
Була тоді неділя, пам’ятаю,
І, пам’ятаю, люди відмовлялись
По глину їхати в Сорочий яр.
Я вибрала жінок багатодітних,
Порадила начальство не гнівити,
Інакше доведеться трудоднями
Пустими годувати байстрюків.
Поїхали тихенькі й боязливі:
Килина, Настя, Нюрка, Явдокія,
Одарка, Ганна й підліток Григорко,
В якого на руках – п’ятірко менших.
Я бачила, як глина поховала
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Григорка.
Я бачила
Й не кликала людей.
Годин зо дві ще глина ворушилась.
А в серці в мене ворушилась втіха,
Що мертві не розкажуть про мій злочин,
А сиріт і держава прогодує.
Килино, Насте, Нюрко, Явдокіє,
Одарко, Ганно й підліток Григорко,
Ми скоро вже зустрінемось...
О Боже!
Я хочу з ними зустрічі
Й боюсь.
– Клянуся говорити тільки правду! –
Боживсь Микита Гуйва молодицям. –
Я був за окупації в жандармах,
Чимало людям лиха наробив.
Я відбирав корів у бідних сиріт,
Дівчаток портив,
Продавав безвинних.
На совісті моїй, неначе брила,
Лежить геройська смерть Петра і Йвана.
Села того немає вже – згоріло...
Я танцював на згарищі
І падав,
Перечепившись за чиїся ребра,
І кислою капустою блював.
Я людський суд в Сибіру пересидів:
Валяв кедрач і заробляв на старість,
А в шістдесят,
Почесно і врочисто,
На довгождану пенсію пішов.
– Клянуся говорити чисту правду, –
Покірливо сказала тітка Мотря. –
Я забруднила руки свої чесні
Крадіжкою колгоспного добра.
В голодний рік (не говоріть лиш дітям!)
Я нищечком залізла під комору,
Проколупала дірку
Й наточила
Оклунок посівного рижію.
Не говоріть лиш дітям, заклинаю!
Бо та гірка лемішка рижієва
Застряне їм у горлі.
Добре небо,
Суди мене, катуй мене,
Молю!
– Клянуся говорити щиру правду! – Це я кажу. –
Я грішник мимоволі.
Моє життя – а я прожив п’ять років –
Найтяжчий гріх. Його не відмолить.
Я грішний, бо запізно народився
Й не міг принести щастя Катерині,
Не став її коханим чоловіком
І батьком чотирьох її дітей.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг віддати свій шматочок хліба
Дрібним і кволим мученикам діда,
Щоб вижили і батька прокляли.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг з провалля вчасно відкопати
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Грицька.
Я грішний перед вами, мамо Насте,
Бо простягав маленькі рученята
До лагідної тіточки Мокрини,
Яка мене жаліла – сироту.
Її нещирі сльози стільки років
Палають на мені, неначе сором,
Немов ганьба вселюдська.
Я не можу
Сховати їх від маминих очей.
Я грішний, бо запізно народився
І не зумів із шибениці зняти
Петра і Йвана – мужніх патріотів,
Щоб разом з ними бити ворогів.
Я грішний, бо із рук Микити Гуйви
Брав яблука,
Й мені не затошнило,
Коли кусав
Солодкі, аж медові
Ті яблука... Тепер мені тошнить!
Я грішний, бо відмовивсь від лемішки,
Якою частувала тітка Мотря.
За ту лемішку руки б цілувати
Усім багатодітним матерям!
...Громи вляглися.
Небо подобріло.
Відблискало, пригасло і притихло,
Розвиднілось і сонцем проясніло.
Скінчився суд, якого не було.
На мокрий тік виходили з-під скирти
Діди й дядьки,
Дівки і молодиці.
Мов гороб’ята, длубались в соломі
Веселі, безтурботні дітлахи.
Із Ганною сварилась Катерина,
Без злості, просто так, щоб веселіше.
Орудував Онисько трійчаками
Й дівкам щось сороміцьке говорив.
Мокрина звично бідкалась,
Що треба
До Спаса їй полагодити хату:
Помазати і стріху підновити,
А нікому – самотня ж, удова.
Жінки Мокрині щиро співчували.
А скиртоправ Микита заспокоїв:
«Не плач, Мокрино.
Приготуй горілку,
А я вже твою хату підладнаю».
Лопатила пшеницю тітка Мотря,
І сяяло на сонці кожне зерня,
Мов орден,
Той,
Що років через кілька
Їй вручать у Москві –
За працелюбність.
Гроза минула, як і все минає.
А те, що буде, – з часом перебуде.
Минеться.
І кому там заманеться
Його в погідну днину ворушити!?
А я вважаю: треба ворушити!
Воздати всім по службі й по заслузі.
Бо ж як без цього в білім світі жити,
Не знаючи, хто – вороги,
Хто – друзі?!
Бо як тоді молитись на святині,
Осквернені півправдою і лжою,
Бажать добра близькій тобі людині
З нещирістю таємною, чужою!?
Гроза минула, як і все минає,
А я того вовіки не забуду,
Що всепрощення й забуття
Немає
Для пам’яті, для істини, для суду!
1969
м. Луганськ
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
