
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.04
17:34
Ти закинутий від усього світу,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
2025.07.04
16:53
До побачення, до завтра,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
2025.07.04
12:09
Сторожать небо зір одвічні світляки,
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
2025.07.04
06:37
Шаліє вітрове гліссандо
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
2025.07.03
21:54
Як не стало Мономаха і Русі не стало.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
2025.07.03
21:10
По білому – чорне. По жовтому – синь.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
2025.07.03
10:35
поки ти сковзаєш за браму снів
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
2025.07.03
08:50
У ніч на 29 червня під час відбиття масованої повітряної атаки рф на літаку F-16 загинув
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
2025.07.03
05:38
Ще мліє ніч перед відходом
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
2025.07.02
17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
2025.07.02
03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
2025.07.01
23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
2025.07.01
22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
2025.07.01
21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2024.05.20
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Поеми
/
"Горобина ніч" (1992)
Горобина ніч
Хрестилися баби
На жовті скирти
І граблі вербові,
Іржали коні
І стогнали гарби,
І глибше заривались
Ховрахи.
Гриміло навкруги –
Та не гармати...
І блискало довкола –
Не пожежа...
І голосу Всевишнього
Не чутно,
Та суд вершився
Іменем його.
Хто грішний був –
Виходив на стерню,
Колінами ставав
На гостре стерня,
Гатив себе у груди
Кулаками
І зізнавався у своїх
Гріхах.
– Клянусь, я буду правду...
Тільки правду! –
Крізь сльози
Шепотіла Катерина. –
Четвірко моїх діток
Різномасних –
Плоди моїх
Украдених кохань.
Оцей – від бригадира.
Білобрисий...
За ніжне слово вперше
Я відкрила
Дівоче тіло.
А оцей, чорнявий, –
Дарунок молодого
Коваля.
Найменший хлопчик,
Весь у ластовинні,
Діставсь мені від конюха рудого.
Нехай мені простить сусідка Ганна –
І досі на рудого я молюсь.
А дівчинку знайшла я на городі...
Мене любив
(і я його любила!)
Бездітний Федір.
Від своєї Марфи
Він десять років ждав
І не діждавсь.
– Клянуся говорити тільки правду, –
Прошамкотів беззубий дід Онисько. –
Я в тридцять третім согрішив.
Відтоді
Життя моє – суцільний гріх.
Клянусь
Могилами моїх безгрішних діток,
Що восени помру,
І без причастя
Подамся прямо в пекло,
Бо до раю
Мене не пустять:
Чисте оскверню.
Я – дітовбивця!
Я сховав під стріху
Півміха грошей...
А моя Уляна
Попленталась по світу з дрібнотою –
Могилками дороги позначать.
Люблю я гроші.
В хаті-домовині
Ночами шелестять вони, мов листя,
Над теплим моїм трупом.
А щоранку
Вони, мов сонце, сходять наді мною.
– Клянуся тільки правду говорити, –
Кричала, збожеволівши, Мокрина. –
Під час війни була я бригадиром,
Мене тоді хвалив увесь район.
На зборах я в президії сиділа,
По-писаному вміла говорити,
Зі мною родичались і ручкались
І голова колгоспу,
Й агроном.
І нині всі шанують,
І не знають,
Що я сама себе не поважаю,
Що зневажаю тінь свою,
І люто
Кляну життя,
Яке я в інших вкрала.
В той день я хату мазати зібралась.
Була тоді неділя, пам’ятаю,
І, пам’ятаю, люди відмовлялись
По глину їхати в Сорочий яр.
Я вибрала жінок багатодітних,
Порадила начальство не гнівити,
Інакше доведеться трудоднями
Пустими годувати байстрюків.
Поїхали тихенькі й боязливі:
Килина, Настя, Нюрка, Явдокія,
Одарка, Ганна й підліток Григорко,
В якого на руках – п’ятірко менших.
Я бачила, як глина поховала
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Григорка.
Я бачила
Й не кликала людей.
Годин зо дві ще глина ворушилась.
А в серці в мене ворушилась втіха,
Що мертві не розкажуть про мій злочин,
А сиріт і держава прогодує.
Килино, Насте, Нюрко, Явдокіє,
Одарко, Ганно й підліток Григорко,
Ми скоро вже зустрінемось...
О Боже!
Я хочу з ними зустрічі
Й боюсь.
– Клянуся говорити тільки правду! –
Боживсь Микита Гуйва молодицям. –
Я був за окупації в жандармах,
Чимало людям лиха наробив.
Я відбирав корів у бідних сиріт,
Дівчаток портив,
Продавав безвинних.
На совісті моїй, неначе брила,
Лежить геройська смерть Петра і Йвана.
Села того немає вже – згоріло...
Я танцював на згарищі
І падав,
Перечепившись за чиїся ребра,
І кислою капустою блював.
Я людський суд в Сибіру пересидів:
Валяв кедрач і заробляв на старість,
А в шістдесят,
Почесно і врочисто,
На довгождану пенсію пішов.
– Клянуся говорити чисту правду, –
Покірливо сказала тітка Мотря. –
Я забруднила руки свої чесні
Крадіжкою колгоспного добра.
В голодний рік (не говоріть лиш дітям!)
Я нищечком залізла під комору,
Проколупала дірку
Й наточила
Оклунок посівного рижію.
Не говоріть лиш дітям, заклинаю!
Бо та гірка лемішка рижієва
Застряне їм у горлі.
Добре небо,
Суди мене, катуй мене,
Молю!
– Клянуся говорити щиру правду! – Це я кажу. –
Я грішник мимоволі.
Моє життя – а я прожив п’ять років –
Найтяжчий гріх. Його не відмолить.
Я грішний, бо запізно народився
Й не міг принести щастя Катерині,
Не став її коханим чоловіком
І батьком чотирьох її дітей.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг віддати свій шматочок хліба
Дрібним і кволим мученикам діда,
Щоб вижили і батька прокляли.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг з провалля вчасно відкопати
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Грицька.
Я грішний перед вами, мамо Насте,
Бо простягав маленькі рученята
До лагідної тіточки Мокрини,
Яка мене жаліла – сироту.
Її нещирі сльози стільки років
Палають на мені, неначе сором,
Немов ганьба вселюдська.
Я не можу
Сховати їх від маминих очей.
Я грішний, бо запізно народився
І не зумів із шибениці зняти
Петра і Йвана – мужніх патріотів,
Щоб разом з ними бити ворогів.
Я грішний, бо із рук Микити Гуйви
Брав яблука,
Й мені не затошнило,
Коли кусав
Солодкі, аж медові
Ті яблука... Тепер мені тошнить!
Я грішний, бо відмовивсь від лемішки,
Якою частувала тітка Мотря.
За ту лемішку руки б цілувати
Усім багатодітним матерям!
...Громи вляглися.
Небо подобріло.
Відблискало, пригасло і притихло,
Розвиднілось і сонцем проясніло.
Скінчився суд, якого не було.
На мокрий тік виходили з-під скирти
Діди й дядьки,
Дівки і молодиці.
Мов гороб’ята, длубались в соломі
Веселі, безтурботні дітлахи.
Із Ганною сварилась Катерина,
Без злості, просто так, щоб веселіше.
Орудував Онисько трійчаками
Й дівкам щось сороміцьке говорив.
Мокрина звично бідкалась,
Що треба
До Спаса їй полагодити хату:
Помазати і стріху підновити,
А нікому – самотня ж, удова.
Жінки Мокрині щиро співчували.
А скиртоправ Микита заспокоїв:
«Не плач, Мокрино.
Приготуй горілку,
А я вже твою хату підладнаю».
Лопатила пшеницю тітка Мотря,
І сяяло на сонці кожне зерня,
Мов орден,
Той,
Що років через кілька
Їй вручать у Москві –
За працелюбність.
Гроза минула, як і все минає.
А те, що буде, – з часом перебуде.
Минеться.
І кому там заманеться
Його в погідну днину ворушити!?
А я вважаю: треба ворушити!
Воздати всім по службі й по заслузі.
Бо ж як без цього в білім світі жити,
Не знаючи, хто – вороги,
Хто – друзі?!
Бо як тоді молитись на святині,
Осквернені півправдою і лжою,
Бажать добра близькій тобі людині
З нещирістю таємною, чужою!?
Гроза минула, як і все минає,
А я того вовіки не забуду,
Що всепрощення й забуття
Немає
Для пам’яті, для істини, для суду!
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Горобина ніч
Поема-алегорія
Кінчався світ.
Хрестилися баби
На жовті скирти
І граблі вербові,
Іржали коні
І стогнали гарби,
І глибше заривались
Ховрахи.
Гриміло навкруги –
Та не гармати...
І блискало довкола –
Не пожежа...
І голосу Всевишнього
Не чутно,
Та суд вершився
Іменем його.
Хто грішний був –
Виходив на стерню,
Колінами ставав
На гостре стерня,
Гатив себе у груди
Кулаками
І зізнавався у своїх
Гріхах.
– Клянусь, я буду правду...
Тільки правду! –
Крізь сльози
Шепотіла Катерина. –
Четвірко моїх діток
Різномасних –
Плоди моїх
Украдених кохань.
Оцей – від бригадира.
Білобрисий...
За ніжне слово вперше
Я відкрила
Дівоче тіло.
А оцей, чорнявий, –
Дарунок молодого
Коваля.
Найменший хлопчик,
Весь у ластовинні,
Діставсь мені від конюха рудого.
Нехай мені простить сусідка Ганна –
І досі на рудого я молюсь.
А дівчинку знайшла я на городі...
Мене любив
(і я його любила!)
Бездітний Федір.
Від своєї Марфи
Він десять років ждав
І не діждавсь.
– Клянуся говорити тільки правду, –
Прошамкотів беззубий дід Онисько. –
Я в тридцять третім согрішив.
Відтоді
Життя моє – суцільний гріх.
Клянусь
Могилами моїх безгрішних діток,
Що восени помру,
І без причастя
Подамся прямо в пекло,
Бо до раю
Мене не пустять:
Чисте оскверню.
Я – дітовбивця!
Я сховав під стріху
Півміха грошей...
А моя Уляна
Попленталась по світу з дрібнотою –
Могилками дороги позначать.
Люблю я гроші.
В хаті-домовині
Ночами шелестять вони, мов листя,
Над теплим моїм трупом.
А щоранку
Вони, мов сонце, сходять наді мною.
– Клянуся тільки правду говорити, –
Кричала, збожеволівши, Мокрина. –
Під час війни була я бригадиром,
Мене тоді хвалив увесь район.
На зборах я в президії сиділа,
По-писаному вміла говорити,
Зі мною родичались і ручкались
І голова колгоспу,
Й агроном.
І нині всі шанують,
І не знають,
Що я сама себе не поважаю,
Що зневажаю тінь свою,
І люто
Кляну життя,
Яке я в інших вкрала.
В той день я хату мазати зібралась.
Була тоді неділя, пам’ятаю,
І, пам’ятаю, люди відмовлялись
По глину їхати в Сорочий яр.
Я вибрала жінок багатодітних,
Порадила начальство не гнівити,
Інакше доведеться трудоднями
Пустими годувати байстрюків.
Поїхали тихенькі й боязливі:
Килина, Настя, Нюрка, Явдокія,
Одарка, Ганна й підліток Григорко,
В якого на руках – п’ятірко менших.
Я бачила, як глина поховала
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Григорка.
Я бачила
Й не кликала людей.
Годин зо дві ще глина ворушилась.
А в серці в мене ворушилась втіха,
Що мертві не розкажуть про мій злочин,
А сиріт і держава прогодує.
Килино, Насте, Нюрко, Явдокіє,
Одарко, Ганно й підліток Григорко,
Ми скоро вже зустрінемось...
О Боже!
Я хочу з ними зустрічі
Й боюсь.
– Клянуся говорити тільки правду! –
Боживсь Микита Гуйва молодицям. –
Я був за окупації в жандармах,
Чимало людям лиха наробив.
Я відбирав корів у бідних сиріт,
Дівчаток портив,
Продавав безвинних.
На совісті моїй, неначе брила,
Лежить геройська смерть Петра і Йвана.
Села того немає вже – згоріло...
Я танцював на згарищі
І падав,
Перечепившись за чиїся ребра,
І кислою капустою блював.
Я людський суд в Сибіру пересидів:
Валяв кедрач і заробляв на старість,
А в шістдесят,
Почесно і врочисто,
На довгождану пенсію пішов.
– Клянуся говорити чисту правду, –
Покірливо сказала тітка Мотря. –
Я забруднила руки свої чесні
Крадіжкою колгоспного добра.
В голодний рік (не говоріть лиш дітям!)
Я нищечком залізла під комору,
Проколупала дірку
Й наточила
Оклунок посівного рижію.
Не говоріть лиш дітям, заклинаю!
Бо та гірка лемішка рижієва
Застряне їм у горлі.
Добре небо,
Суди мене, катуй мене,
Молю!
– Клянуся говорити щиру правду! – Це я кажу. –
Я грішник мимоволі.
Моє життя – а я прожив п’ять років –
Найтяжчий гріх. Його не відмолить.
Я грішний, бо запізно народився
Й не міг принести щастя Катерині,
Не став її коханим чоловіком
І батьком чотирьох її дітей.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг віддати свій шматочок хліба
Дрібним і кволим мученикам діда,
Щоб вижили і батька прокляли.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг з провалля вчасно відкопати
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Грицька.
Я грішний перед вами, мамо Насте,
Бо простягав маленькі рученята
До лагідної тіточки Мокрини,
Яка мене жаліла – сироту.
Її нещирі сльози стільки років
Палають на мені, неначе сором,
Немов ганьба вселюдська.
Я не можу
Сховати їх від маминих очей.
Я грішний, бо запізно народився
І не зумів із шибениці зняти
Петра і Йвана – мужніх патріотів,
Щоб разом з ними бити ворогів.
Я грішний, бо із рук Микити Гуйви
Брав яблука,
Й мені не затошнило,
Коли кусав
Солодкі, аж медові
Ті яблука... Тепер мені тошнить!
Я грішний, бо відмовивсь від лемішки,
Якою частувала тітка Мотря.
За ту лемішку руки б цілувати
Усім багатодітним матерям!
...Громи вляглися.
Небо подобріло.
Відблискало, пригасло і притихло,
Розвиднілось і сонцем проясніло.
Скінчився суд, якого не було.
На мокрий тік виходили з-під скирти
Діди й дядьки,
Дівки і молодиці.
Мов гороб’ята, длубались в соломі
Веселі, безтурботні дітлахи.
Із Ганною сварилась Катерина,
Без злості, просто так, щоб веселіше.
Орудував Онисько трійчаками
Й дівкам щось сороміцьке говорив.
Мокрина звично бідкалась,
Що треба
До Спаса їй полагодити хату:
Помазати і стріху підновити,
А нікому – самотня ж, удова.
Жінки Мокрині щиро співчували.
А скиртоправ Микита заспокоїв:
«Не плач, Мокрино.
Приготуй горілку,
А я вже твою хату підладнаю».
Лопатила пшеницю тітка Мотря,
І сяяло на сонці кожне зерня,
Мов орден,
Той,
Що років через кілька
Їй вручать у Москві –
За працелюбність.
Гроза минула, як і все минає.
А те, що буде, – з часом перебуде.
Минеться.
І кому там заманеться
Його в погідну днину ворушити!?
А я вважаю: треба ворушити!
Воздати всім по службі й по заслузі.
Бо ж як без цього в білім світі жити,
Не знаючи, хто – вороги,
Хто – друзі?!
Бо як тоді молитись на святині,
Осквернені півправдою і лжою,
Бажать добра близькій тобі людині
З нещирістю таємною, чужою!?
Гроза минула, як і все минає,
А я того вовіки не забуду,
Що всепрощення й забуття
Немає
Для пам’яті, для істини, для суду!
1969
м. Луганськ
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію