Поема-алегорія

Кінчався світ.
Хрестилися баби
На жовті скирти
І граблі вербові,
Іржали коні
І стогнали гарби,
І глибше заривались
Ховрахи.
Гриміло навкруги –
Та не гармати...
І блискало довкола –
Не пожежа...
І голосу Всевишнього
Не чутно,
Та суд вершився
Іменем його.
Хто грішний був –
Виходив на стерню,
Колінами ставав
На гостре стерня,
Гатив себе у груди
Кулаками
І зізнавався у своїх
Гріхах.


– Клянусь, я буду правду...
Тільки правду! –
Крізь сльози
Шепотіла Катерина. –
Четвірко моїх діток
Різномасних –
Плоди моїх
Украдених кохань.
Оцей – від бригадира.
Білобрисий...
За ніжне слово вперше
Я відкрила
Дівоче тіло.
А оцей, чорнявий, –
Дарунок молодого
Коваля.
Найменший хлопчик,
Весь у ластовинні,
Діставсь мені від конюха рудого.
Нехай мені простить сусідка Ганна –
І досі на рудого я молюсь.
А дівчинку знайшла я на городі...
Мене любив
(і я його любила!)
Бездітний Федір.
Від своєї Марфи
Він десять років ждав
І не діждавсь.


– Клянуся говорити тільки правду, –
Прошамкотів беззубий дід Онисько. –
Я в тридцять третім согрішив.
Відтоді
Життя моє – суцільний гріх.
Клянусь
Могилами моїх безгрішних діток,
Що восени помру,
І без причастя
Подамся прямо в пекло,
Бо до раю
Мене не пустять:
Чисте оскверню.
Я – дітовбивця!
Я сховав під стріху
Півміха грошей...
А моя Уляна
Попленталась по світу з дрібнотою –
Могилками дороги позначать.
Люблю я гроші.
В хаті-домовині
Ночами шелестять вони, мов листя,
Над теплим моїм трупом.
А щоранку
Вони, мов сонце, сходять наді мною.


– Клянуся тільки правду говорити, –
Кричала, збожеволівши, Мокрина. –
Під час війни була я бригадиром,
Мене тоді хвалив увесь район.
На зборах я в президії сиділа,
По-писаному вміла говорити,
Зі мною родичались і ручкались
І голова колгоспу,
Й агроном.
І нині всі шанують,
І не знають,
Що я сама себе не поважаю,
Що зневажаю тінь свою,
І люто
Кляну життя,
Яке я в інших вкрала.
В той день я хату мазати зібралась.
Була тоді неділя, пам’ятаю,
І, пам’ятаю, люди відмовлялись
По глину їхати в Сорочий яр.
Я вибрала жінок багатодітних,
Порадила начальство не гнівити,
Інакше доведеться трудоднями
Пустими годувати байстрюків.
Поїхали тихенькі й боязливі:
Килина, Настя, Нюрка, Явдокія,
Одарка, Ганна й підліток Григорко,
В якого на руках – п’ятірко менших.
Я бачила, як глина поховала
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Григорка.
Я бачила
Й не кликала людей.
Годин зо дві ще глина ворушилась.
А в серці в мене ворушилась втіха,
Що мертві не розкажуть про мій злочин,
А сиріт і держава прогодує.
Килино, Насте, Нюрко, Явдокіє,
Одарко, Ганно й підліток Григорко,
Ми скоро вже зустрінемось...
О Боже!
Я хочу з ними зустрічі
Й боюсь.


– Клянуся говорити тільки правду! –
Боживсь Микита Гуйва молодицям. –
Я був за окупації в жандармах,
Чимало людям лиха наробив.
Я відбирав корів у бідних сиріт,
Дівчаток портив,
Продавав безвинних.
На совісті моїй, неначе брила,
Лежить геройська смерть Петра і Йвана.
Села того немає вже – згоріло...
Я танцював на згарищі
І падав,
Перечепившись за чиїся ребра,
І кислою капустою блював.
Я людський суд в Сибіру пересидів:
Валяв кедрач і заробляв на старість,
А в шістдесят,
Почесно і врочисто,
На довгождану пенсію пішов.


– Клянуся говорити чисту правду, –
Покірливо сказала тітка Мотря. –
Я забруднила руки свої чесні
Крадіжкою колгоспного добра.
В голодний рік (не говоріть лиш дітям!)
Я нищечком залізла під комору,
Проколупала дірку
Й наточила
Оклунок посівного рижію.
Не говоріть лиш дітям, заклинаю!
Бо та гірка лемішка рижієва
Застряне їм у горлі.
Добре небо,
Суди мене, катуй мене,
Молю!


– Клянуся говорити щиру правду! – Це я кажу. –
Я грішник мимоволі.
Моє життя – а я прожив п’ять років –
Найтяжчий гріх. Його не відмолить.
Я грішний, бо запізно народився
Й не міг принести щастя Катерині,
Не став її коханим чоловіком
І батьком чотирьох її дітей.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг віддати свій шматочок хліба
Дрібним і кволим мученикам діда,
Щоб вижили і батька прокляли.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг з провалля вчасно відкопати
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Грицька.
Я грішний перед вами, мамо Насте,
Бо простягав маленькі рученята
До лагідної тіточки Мокрини,
Яка мене жаліла – сироту.
Її нещирі сльози стільки років
Палають на мені, неначе сором,
Немов ганьба вселюдська.
Я не можу
Сховати їх від маминих очей.
Я грішний, бо запізно народився
І не зумів із шибениці зняти
Петра і Йвана – мужніх патріотів,
Щоб разом з ними бити ворогів.
Я грішний, бо із рук Микити Гуйви
Брав яблука,
Й мені не затошнило,
Коли кусав
Солодкі, аж медові
Ті яблука... Тепер мені тошнить!
Я грішний, бо відмовивсь від лемішки,
Якою частувала тітка Мотря.
За ту лемішку руки б цілувати
Усім багатодітним матерям!


...Громи вляглися.
Небо подобріло.
Відблискало, пригасло і притихло,
Розвиднілось і сонцем проясніло.
Скінчився суд, якого не було.
На мокрий тік виходили з-під скирти
Діди й дядьки,
Дівки і молодиці.
Мов гороб’ята, длубались в соломі
Веселі, безтурботні дітлахи.
Із Ганною сварилась Катерина,
Без злості, просто так, щоб веселіше.
Орудував Онисько трійчаками
Й дівкам щось сороміцьке говорив.
Мокрина звично бідкалась,
Що треба
До Спаса їй полагодити хату:
Помазати і стріху підновити,
А нікому – самотня ж, удова.
Жінки Мокрині щиро співчували.
А скиртоправ Микита заспокоїв:
«Не плач, Мокрино.
Приготуй горілку,
А я вже твою хату підладнаю».
Лопатила пшеницю тітка Мотря,
І сяяло на сонці кожне зерня,
Мов орден,
Той,
Що років через кілька
Їй вручать у Москві –
За працелюбність.
Гроза минула, як і все минає.
А те, що буде, – з часом перебуде.
Минеться.
І кому там заманеться
Його в погідну днину ворушити!?


А я вважаю: треба ворушити!
Воздати всім по службі й по заслузі.
Бо ж як без цього в білім світі жити,
Не знаючи, хто – вороги,
Хто – друзі?!
Бо як тоді молитись на святині,
Осквернені півправдою і лжою,
Бажать добра близькій тобі людині
З нещирістю таємною, чужою!?
Гроза минула, як і все минає,
А я того вовіки не забуду,
Що всепрощення й забуття
Немає
Для пам’яті, для істини, для суду!

1969
м. Луганськ