ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2020.11.28 06:49
Згадую тебе, мов прілу осінь.
Паростя осик навколо лісу.
З поцілунків наш небесний досвід.
Десять актів і одну завісу.

Згадую, не мружачись на сонце.
Стаючи безмовним, як осика.
Це хіба кохання? Це віконце,

Микола Соболь
2020.11.28 06:02
Дивлюсь на виток Черемошу
в його розбурханій красі…
Та крізь води незмірну товщу
каміння чую голоси…
вони скрегочуть про негоду,
яка накоїла біди,
благаючи одне в народу:
«На берег річки не іди!»

Тетяна Левицька
2020.11.27 23:56
Між мною і небом гнучка тятива,
бодай не порветься завчасно,
допоки вплітаю у вірші слова
й лелію трояндове щастя.

Вночі прокидаюся, передчуття -
безсоння землі відчуваю,
а ранок для серця фарбує життя

Галина Кучеренко
2020.11.27 23:28
У безумстві ковіду міста,
Новинарні — спагеті на вухах,
На свята не піти в ресторан...
Ти постукай у вікна Фейсбуку...

2
Чи у кожнім вікні — дружні руки?
Чи за кожною шибкою — серце?

Ніна Виноградська
2020.11.27 21:18
Як солодко мовить і тепло сміється онука,
У хаті від того розсипав мов хтось пелюстки.
Бо довгою дуже була наша з нею розлука,
У згадках скликаємо нині весь рід залюбки.

Прабабцю Марію, прадіда Івана, Єгора,
Іще Євдокію, найстаршу Сашуню пра-пра.

Ніна Виноградська
2020.11.27 21:15
А день сьогодні той, моя матусю,
Коли сльозами повниться цей світ.
Коли дідусь мій і моя бабуся
Молились за померлих стільки літ.

За тих сусідів зліва що і справа,
Там семеро, а справа вісім душ.
Їх вбила влада, бо вела розправу -

Сергій Губерначук
2020.11.27 09:38
Він міцно й владно
в бік рукою вп’явся.

А інший, хто лежав
націлений в екран,
спокійно й мило кажуть:
"Ліктик? Заважає…"

Олександр Сушко
2020.11.27 09:22
Фобії у людей часто набувають потворних рис. Мій сусіда Микола під час пандемії коронавіруса затято швендяє без маски в громадських містах, а якщо її й одягає, то виключно на руку, аби продемонструвати своє особливе ставлення до безглуздого наказу урядов

Микола Соболь
2020.11.27 07:26
Вечір згорає у присок*,
легіт знімає утому
і аромат кипарису
шириться швидко по дому.
Накинь кошулю* на плечі,
хай зорі тебе зігріють.
Були у словах предтечі
ілюзії та не мрії.

Тата Рівна
2020.11.26 21:45
П‘ята ранку, лунко й холодно, не приходять думки
Порожнеча, немає сну ні в одному оці
Незворотність абсурдного сушить голову
Голова засушена на тарань
Що там буде завтра? Яка історія?
Яка парадигма прийдешнього?
Амплітуда коливань?
Смішні до бе

Євген Федчук
2020.11.26 19:39
Спекотний день зміняла врешті ніч,
Навколо все примарніше ставало,
Бухикати гармати перестали
І пил, і дим поволі осідали.
Вже б можна було чути людську річ,
Але у вухах наче шмаття вати,
Хіба до ранку відновиться слух.
Як віспою подовбано навкруг

Ярослав Чорногуз
2020.11.26 19:37
З Діани гроту йдем до бельведеру,
Сталлоне, Гір, також Ален Делон
Вже відбули краси своєї еру,
Та вічно юним бог є Аполлон.

Як та весна, він молодий і дужий,
Красуні Артеміді – рідний брат.
Ці діти Зевса і Латони дружать,

Олександр Панін
2020.11.26 17:08
Біжать Баранюги
міцні, круторогі,
Викрешують іскри
в борні,
Могутні, уперті
у битвах завзятих,
В очицях палають
вогні.

Іван Потьомкін
2020.11.26 13:39
Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».

Ігор Шоха
2020.11.26 13:31
Ще гуляю... мріями блукаю...
не блуджу, та іноді гадаю, –
де мої синиці й журавлі:
чи у небі, чи в його імлі?
Знаю, що ніде немає раю
на моїй дорозі по землі.

Де-не-де розвіяні по світу

Ніна Виноградська
2020.11.26 10:55
Скидали мов дрова
палили слов’янськії гени
а душі кружляли
над холодом змучених тіл

і снігом грудневим
лягала зима на рамена
де горе закрило
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Олександр Панін
2020.01.12

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12

Сергій Губерначук
2019.07.07

Зоя Войтович
2019.04.04

Костянтин Головко
2018.09.05

Томаш Кучерук
2018.06.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Поеми / "Горобина ніч" (1992)

 ГОРОБИНА НІЧ

Поема-алегорія

Кінчався світ.
Хрестилися баби
На жовті скирти
І граблі вербові,
Іржали коні
І стогнали гарби,
І глибше заривались
Ховрахи.
Гриміло навкруги –
Та не гармати...
І блискало довкола –
Не пожежа...
І голосу Всевишнього
Не чутно,
Та суд вершився
Іменем його.
Хто грішний був –
Виходив на стерню,
Колінами ставав
На гостре стерня,
Гатив себе у груди
Кулаками
І зізнавався у своїх
Гріхах.


– Клянусь, я буду правду...
Тільки правду! –
Крізь сльози
Шепотіла Катерина. –
Четвірко моїх діток
Різномасних –
Плоди моїх
Украдених кохань.
Оцей – від бригадира.
Білобрисий...
За ніжне слово вперше
Я відкрила
Дівоче тіло.
А оцей, чорнявий, –
Дарунок молодого
Коваля.
Найменший хлопчик,
Весь у ластовинні,
Діставсь мені від конюха рудого.
Нехай мені простить сусідка Ганна –
І досі на рудого я молюсь.
А дівчинку знайшла я на городі...
Мене любив
(і я його любила!)
Бездітний Федір.
Від своєї Марфи
Він десять років ждав
І не діждавсь.


– Клянуся говорити тільки правду, –
Прошамкотів беззубий дід Онисько. –
Я в тридцять третім согрішив.
Відтоді
Життя моє – суцільний гріх.
Клянусь
Могилами моїх безгрішних діток,
Що восени помру,
І без причастя
Подамся прямо в пекло,
Бо до раю
Мене не пустять:
Чисте оскверню.
Я – дітовбивця!
Я сховав під стріху
Півміха грошей...
А моя Уляна
Попленталась по світу з дрібнотою –
Могилками дороги позначать.
Люблю я гроші.
В хаті-домовині
Ночами шелестять вони, мов листя,
Над теплим моїм трупом.
А щоранку
Вони, мов сонце, сходять наді мною.


– Клянуся тільки правду говорити, –
Кричала, збожеволівши, Мокрина. –
Під час війни була я бригадиром,
Мене тоді хвалив увесь район.
На зборах я в президії сиділа,
По-писаному вміла говорити,
Зі мною родичались і ручкались
І голова колгоспу,
Й агроном.
І нині всі шанують,
І не знають,
Що я сама себе не поважаю,
Що зневажаю тінь свою,
І люто
Кляну життя,
Яке я в інших вкрала.
В той день я хату мазати зібралась.
Була тоді неділя, пам’ятаю,
І, пам’ятаю, люди відмовлялись
По глину їхати в Сорочий яр.
Я вибрала жінок багатодітних,
Порадила начальство не гнівити,
Інакше доведеться трудоднями
Пустими годувати байстрюків.
Поїхали тихенькі й боязливі:
Килина, Настя, Нюрка, Явдокія,
Одарка, Ганна й підліток Григорко,
В якого на руках – п’ятірко менших.
Я бачила, як глина поховала
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Григорка.
Я бачила
Й не кликала людей.
Годин зо дві ще глина ворушилась.
А в серці в мене ворушилась втіха,
Що мертві не розкажуть про мій злочин,
А сиріт і держава прогодує.
Килино, Насте, Нюрко, Явдокіє,
Одарко, Ганно й підліток Григорко,
Ми скоро вже зустрінемось...
О Боже!
Я хочу з ними зустрічі
Й боюсь.


– Клянуся говорити тільки правду! –
Боживсь Микита Гуйва молодицям. –
Я був за окупації в жандармах,
Чимало людям лиха наробив.
Я відбирав корів у бідних сиріт,
Дівчаток портив,
Продавав безвинних.
На совісті моїй, неначе брила,
Лежить геройська смерть Петра і Йвана.
Села того немає вже – згоріло...
Я танцював на згарищі
І падав,
Перечепившись за чиїся ребра,
І кислою капустою блював.
Я людський суд в Сибіру пересидів:
Валяв кедрач і заробляв на старість,
А в шістдесят,
Почесно і врочисто,
На довгождану пенсію пішов.


– Клянуся говорити чисту правду, –
Покірливо сказала тітка Мотря. –
Я забруднила руки свої чесні
Крадіжкою колгоспного добра.
В голодний рік (не говоріть лиш дітям!)
Я нищечком залізла під комору,
Проколупала дірку
Й наточила
Оклунок посівного рижію.
Не говоріть лиш дітям, заклинаю!
Бо та гірка лемішка рижієва
Застряне їм у горлі.
Добре небо,
Суди мене, катуй мене,
Молю!


– Клянуся говорити щиру правду! – Це я кажу. –
Я грішник мимоволі.
Моє життя – а я прожив п’ять років –
Найтяжчий гріх. Його не відмолить.
Я грішний, бо запізно народився
Й не міг принести щастя Катерині,
Не став її коханим чоловіком
І батьком чотирьох її дітей.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг віддати свій шматочок хліба
Дрібним і кволим мученикам діда,
Щоб вижили і батька прокляли.
Я грішний, бо запізно народився
Й не зміг з провалля вчасно відкопати
Килину, Настю, Нюрку, Явдокію,
Одарку, Ганну й підлітка Грицька.
Я грішний перед вами, мамо Насте,
Бо простягав маленькі рученята
До лагідної тіточки Мокрини,
Яка мене жаліла – сироту.
Її нещирі сльози стільки років
Палають на мені, неначе сором,
Немов ганьба вселюдська.
Я не можу
Сховати їх від маминих очей.
Я грішний, бо запізно народився
І не зумів із шибениці зняти
Петра і Йвана – мужніх патріотів,
Щоб разом з ними бити ворогів.
Я грішний, бо із рук Микити Гуйви
Брав яблука,
Й мені не затошнило,
Коли кусав
Солодкі, аж медові
Ті яблука... Тепер мені тошнить!
Я грішний, бо відмовивсь від лемішки,
Якою частувала тітка Мотря.
За ту лемішку руки б цілувати
Усім багатодітним матерям!


...Громи вляглися.
Небо подобріло.
Відблискало, пригасло і притихло,
Розвиднілось і сонцем проясніло.
Скінчився суд, якого не було.
На мокрий тік виходили з-під скирти
Діди й дядьки,
Дівки і молодиці.
Мов гороб’ята, длубались в соломі
Веселі, безтурботні дітлахи.
Із Ганною сварилась Катерина,
Без злості, просто так, щоб веселіше.
Орудував Онисько трійчаками
Й дівкам щось сороміцьке говорив.
Мокрина звично бідкалась,
Що треба
До Спаса їй полагодити хату:
Помазати і стріху підновити,
А нікому – самотня ж, удова.
Жінки Мокрині щиро співчували.
А скиртоправ Микита заспокоїв:
«Не плач, Мокрино.
Приготуй горілку,
А я вже твою хату підладнаю».
Лопатила пшеницю тітка Мотря,
І сяяло на сонці кожне зерня,
Мов орден,
Той,
Що років через кілька
Їй вручать у Москві –
За працелюбність.
Гроза минула, як і все минає.
А те, що буде, – з часом перебуде.
Минеться.
І кому там заманеться
Його в погідну днину ворушити!?


А я вважаю: треба ворушити!
Воздати всім по службі й по заслузі.
Бо ж як без цього в білім світі жити,
Не знаючи, хто – вороги,
Хто – друзі?!
Бо як тоді молитись на святині,
Осквернені півправдою і лжою,
Бажать добра близькій тобі людині
З нещирістю таємною, чужою!?
Гроза минула, як і все минає,
А я того вовіки не забуду,
Що всепрощення й забуття
Немає
Для пам’яті, для істини, для суду!

1969



Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2012-07-22 19:14:36
Переглядів сторінки твору 2574
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R1
* Народний рейтинг 0 / --  (6.065 / 6.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.264 / 5.79)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.762
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Композиції для сцени
ІСТОРИЧНЕ
Автор востаннє на сайті 2020.02.05 21:40
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Алла Грабинська (Л.П./Л.П.) [ 2012-07-23 11:38:43 ]
Напевно дуже страшно носити в собі тяжкі гріхи, а особливо, коли немилосердно наближаеться час,і треба платити по рахунках!!!З повагою!!