Поема-реквієм

...У верхів’ї Сули,
В міжліссі,
Де вільнота і вільгота,
Дух козацький не перевівся,
Бунтуватись не перестав.

Цар московський не всіх прикоськав.
Битий шлях з-під коліс курів:
Йшли і їхали за Виговським
Гречкосії і гончарі.
Славно клали під Конотопом,
Трамбували широку гать
По грузькому болоту –
Тобто
Погромили московську рать.

Чи були там Великороди?
Хочу вірити,
Що були:
Із епохи в епоху
Броди
Відшукавши,
Перебрели;
З переможного дня –
В поразки...
Збиткувались уже свої:
Трохи – пряникової ласки,
А найбільше – гнучких київ.
Хто Мазепі служив – на палю.
Хто ж підтакував Палію,
Той іудинською медаллю
Ощасливив рідню свою.



1

Чисті роси і тихі води
Ще й заслужені береги...
Рід козацький –
Великороди –
Розгалузився навкруги
Хуторами понад ярами,
Де пульсують серця криниць...

Первозданними кольорами
Ранніх зорь і нічних зірниць
Тут вершилось літописання
Аж до того сумного дня,
Як підкова дзвінка
Остання
Загубила свого коня...



2

Я – підкови цвяшок останній –
Загубивсь у траві
Й ганьблюсь
Тим,
Що в новій добі
Захланній
Не в своєму роду пишусь.

…Я ніколи нічого злого
Не помислив на Низових,
Не прокляв –
Хоч і міг –
Нікого,
Лиш пройшов,
Мовчазний,
Повз них.

Що про батька мені відомо?
Він ходив у більшовиках
І куркульські вчиняв погроми –
Може, кров на його руках...
Відібравши коня й корову
В безсловесного «куркуля»,
Звів і доньку його тонкоброву,
Бо ж хотілось душі гулять...

Я не знаю,
Чи батько вірив
Тій ідеї,
Якій служив...
Строк свій табірний все ж
Відміряв,
Оцінивши сповна
«Режим».
Все ж покаявся
На догоду
Тим, що правили,
І сповна
Був відпущений на свободу
Без провини...

А тут – війна...
«Поновили».
Дали й «посаду» –
Невелику і немалу:
Рятувати радянську владу
Від своїх же
В своїм тилу.

Батько – зник.
Може, так і краще –
Слід загублено на Дону...
Я сирітства свого нізащо
Не поставлю йому в вину.
Він – програв.
І його поразка –
Перемога,
Що зветься Смерть...
...Плакав часто я від образи,
Переповнений нею вщерть,
На байстрюцьку свою недолю
І радянську свою судьбу,
Що носила мене на горбу,
Вудила закусивши до болю.



3

Отже, маю таку нагоду
Поновити старі жалі,
Діду Гнату Великороду
Поклонитися до землі.
Три війни він пройшов героєм
Із георгіївським хрестом.
Спадок прадідівський
Потроїв
Мозолястим своїм трудом.
Революції не перечив –
Безвідмовно давав сіна
І богунцям із-під Унечі,
І махновцям із-під Ромна.

Драли з нього чотири шкури
Доброзичливо, залюбки
Отамани-пани Петлюри
Й збільшовичені лайдаки.

Стерпів дід.
Бо куди подіти
Страх одвічний перед києм?
А до того ж – маленькі діти
І добро ж не чуже – своє.

Роз-кур-ку-ли-ли інваліда,
Хоч криваво ридав: «Не руш!»
Через руки діряві діда
В невідь витекло вісім душ.
Закопали в яру героя,
Зарівняли,
Щоб ні сліда...
В тридцять третім
Зосталось троє
Переборювать голода:
Баба Уля,
Майбутня мати –
Настя
Й дядечко мій –
Іван...
(Теж збиралися помирати,
Та наріс рятівний бур’ян.)
Не пропало коріння роду
Під червоний гучний мажор –
Дядько Йван із цукрозаводу
І мелясу привіз, і жом...
Тут і в прийми пристав Данило,
Що прибився в село здаля,
Тож, вважайте, поталанило
Недонищеним куркулям.

Вже й на Рудці купили хату,
Записались гуртом в артіль.
Звеселяли
Вже небагату
Хату
Хліб трудовий
І сіль.

Дядько вже відслужив у війську,
Повернувся у рідний край
І Марусю привів,
Невістку,
В примітивний сімейний
Рай.
Мати вже народила Люду,
Мою старшу сестру…
В селі
На той час
(Для добра ж!)
Без суду
Всіх донищили куркулів.

Процвітав розколгосп рудянський,
І народ «процвітав» із ним,
Поголовно ставав радянським,
Розкріпачено-кріпосним.
Поживали як-небудь, з миром,
Прикусивши «дурний» язик…
Дядька вибрали бригадиром,
Батько «вислуживсь» – рахівник,
Мати в яслах була за няньку,
Куховарила й хліб пекла,
А бабуся корову Маньку
Від райкомівців стерегла.

…Вже мій батько,
Відбувши міру
Покарання за «саботаж»,
Повернувся в село з Сибіру
Вельми справний,
Погладшав аж…
Мати дуже була щаслива –
Недаремно ж з тії весни
Наливалась, мов слива-глива,
Материнством новим ясним…



4

Народивсь я не дуже вчасно –
У землянці, в чаду війни…
Нашу хату бомба фугасна
Вщент спалила ще восени.
Народивсь я не дуже вдало –
Закричати не міг ніяк…
Та бабуся щось нажувала
І дала мені в рот глевтяк.
Заволав я від тої жуйки!
Породілля мене взяла,
Спеленала
І до «буржуйки»,
Щоб зігрівся я,
Піднесла.
Визирала сестра з ганчір’я:
Що то справді за дивина –
Ні волосся нема,
Ні пір’я
В голомозого крикуна?!
Ми жили в земляній криївці,
Мов зайці у тісній норі.
В нашу нору, бувало, німці
Щедро кидали сухарі.
«Шайзе-кіндер», – мене «жаліли»,
Белькотали чужі слова,
А в самих аж носи біліли
Від морозяного Різдва.

Допікала бабуся згодом
Моїй мамі:
«Вже годі лих…
Запиши його Великородом –
Хай не знає про Низових!»
Мати вперто на те мовчала,
Бо ж любила свого Данька,
Бо і п’янки йому прощала,
І шаландання по дівках.
Віднесла мене до району,
До попа, аби охрестив,
Там поставила під ікону
Трійці
Пару свічок товстих.
Пресвята, всеблага й пречиста
Під опіку взяла дитя
Богохульного комуніста
І куркульки… Таке життя!

…Натерпілись такого страху
Мати з бабою навесні:
Гнали німці дівчат до райху,
Похапавши в часи нічні!
Пожаліла-таки німчура
Молодичку із немовлям –
Відпустила.
І тітка Шура
Врятувалась:
Моя, мовляв,
На сестричку мою вказала,
На хрещеницю
(Ще жива
Тітка Шура – довікувала,
Щоб підтвердить мої слова).

Щось вигадувать я боюся
Про свій рід
І пишу лиш те,
Що розказувала бабуся,
Мов читала письмо святе.
У бабусі ж найбільша рана –
Син Іван: чи живий іще?
Виглядала з доріг Івана
І під снігом, і під дощем.
Він – останній з Великородів,
Найдорожчий, бо племінний,
А без нього в цілім народі
Щезне ланка…
Чи він – живий?

Бог тоді ще беріг Івана
Й допоміг йому утекти
Із полону
Від басурмана,
Крізь концтабірні всі дроти.
Та недовго раділи рідні –
Лиш від смерку і до зорі:
Віднайшлися людці негідні
Й дядька видали німчурі…

…Вдруге втік аж із-під Берліна
(Неймовірно, але ж – утік!),
Разом з ним був Хведько Щербина,
Наш – із хутора – чоловік.
Той Хведько,
Наче янгол білий,
Перед бабою, був, постав:
«Ми з Іваном… полями… бігли…
Він в колодязь… старий… упав…»
Баба, звісно, завила в тузі.
А Щербина: «Єдрьона мать!
Не волайте – беріть мотуззя,
Щоб Івана порятувать…»



5

Дядько в клуні тоді ховався,
Аж допоки й прийшли свої…
«Ти чого у полон здавався,
Коли смертні були бої? –
Доскіпались енкаведисти. –
Мабуть, німцям, хохол, служив?
Будеш землю криваву гризти…
Що, не винен? То докажи…»

Смертним доказом,
Що не здався
Добровільно в полон,
Довів
Дядько мій
І навік зостався
Полином у густій траві.
Бій під Штепівкою –
Про нього
Історична наука зна.
Не відомими ж ні для кого
Залишаються імена
«Чорносвиточників»…
Ділами
З них ніхто прозвучать не встиг –
Генерал Шашло
Їх тілами
Своїм танкам шляхи мостив.
День останній життя
Над ними
Рідним жайвором віддзвенів…
На полях,
Що стали рудими
Від кровищі,
Своїх синів
Не знаходили бідні вдови –
Тільки місиво
І метал –
Рукотворний,
Цілком готовий
Для убивці Шашла
П’єдестал.

Перемога –
Суспільна згода
Без якихось на краще змін,
Без Івана Великорода…
Хто згадав,
Як загинув він,
Де загинув?
І де – могила?
Хто проклав до могили слід?

Чорна-чорна земля покрила
Весь колишній великий рід…



6

Відкупилась державна влада
Від знедолених матерів
Копійками…
Бабуся рада:
Купить сиротам сухарів!
Бо ж за батька нам не платили:
Сиріт, бабо, годуй сама…
Похоронки – нема.
Могили –
Не знайшли.
То проблем – нема.

Добра дядина,
Марусина,
Комірничкою, бач, була,
Й нашій бабі
Вночі носила
Потай
Все,
Що лишень могла.
Найдорожча моя хрещена
Із Судевського
Кожен рік
Шила одіж сяку на мене
З лахів тих,
Що зносив
Чоловік.
А найбільше нас годувала
Наша рідна й свята земля –
Їстівним бур’яном буяла
У перелісках і полях!



7

Після матері навіть фото
Не зосталось…
Яка вона?
На колгоспних важких роботах
В сорок третім
(Ще йшла війна)
Полягла вона.
Не померла.
Не преставилась –
Полягла!
(Наша дійсність і пам’ять стерла,
І могилу в нас відняла.)
Після маминого загину –
Півстоліття…
Іще живі
Пам’ятають:
Її по глину –
Хату мазати голові –
Нарядили в провалля.
Сила
Тії глини сліпа була:
П’ять жінок,
Обвалившись,
Вбила,
В напівсиріт їх відняла.

Що то значить – сирітство кругле!
Знаю мову – не знаю слів,
Щоб повідать про всі наруги,
Передати жагу жалів…
Рай радянський – довгоборода,
З пальця висмоктана брехня!

Замерзав я при всіх негодах,
Мов покинуте цуценя;
Всі хвороби в дитинстві звідав,
Та не вмер я,
Бо жить хотів:
У свинячім гурті обідав,
По-свинячому й хрюкотів;
Дивом вижив – на зло державі,
Що батьків моїх відняла
Й лицемірно
Діла криваві
В добродійний чин возвела.
Я бездарну радянську владу
Буду лаять і зневажать:
Не навчила дружка Миколу
(Бо – приблудний) читать-писать.
Та й мене,
Вже у шостім класі,
Позбулася –
Я ж був такий:
До правдивості продирався
Вперто й болісно,
Хоч убий!
Порішили:
Тупий – хай в’яже
Розколгоспним волам хвости
Це куркульське поріддя враже,
Що об’їлося блекоти!



8

Не знайшлося моїй родині
І посмертної тишини,
Щоб лежати у домовині
В землях рідної сторони.
Де зарито дядьків і діда,
У селі вже ніхто не зна,
І сьогодні про це лиш віда
Неіснуючий Сатана.
Батька й дядька я символічно
В центрі Марківки поховав
Лиш недавно:
Все ж пам’ять вічна,
Хоч умовна і нежива.
А про материну могилу
Що сказати?
Вона – була
За лісочком.
Мене й Людмилу
На могилу,
Малих,
Вела
Щовеликодня баба Уля.
Вже й тоді не було хреста –
Комуністам, бач, очі муляв,
Тож зрубали його неспроста.

Вже як з армії у відпустку
Я приїхав,
То за селом
Лиш руїну побачив,
Пустку:
Бур’яном усе поросло!
Тільки вітер ще колобродив,
Розкошуючи в бур’янах…
Від родини Великородів
Не зосталося й порохна.

Ось і все про мій рід великий,
Що галузився в цих краях, –
Його вольниця
Полем диким
Розлягається в кураях.
Тільки небо дощем полоще
Сиву нехворощ і полин.
Тільки я
Йду сюди
На прощу –
Непрощенний онук і син.
Серце й розум шукають згоди
Між собою…
Хто ж я такий?
Почуваюсь Великородом,
Хоч по суті я – Низовий.
Відчахнулись обидві гілки,
Облетіли з обох листки.
Я стою на землі,
Та тільки
Без коріння
І ґрунт – хисткий.
Трави лащаться на Посуллі,
Пригортаються:
«Ти – лежи,
Адже свій…»
Тільки я, по суті,
Вже не свій, а давно чужий.
Обірвалася пуповина,
Корінь пружитись перестав,
І одна моя половина
До другої не прироста.
Я роздвоївся доконечно,
Я заледве себе терплю:
Я і батька люблю сердечно,
Я і діда свого люблю.
Хай не мали ніколи згоди
На козацькій справік землі
Низові і Великороди,
Комуністи і куркулі.
Хай не миряться й під землею
В історичній своїй порі
Всі Мазепи і Кочубеї,
Всі Виговські і Пушкарі…

Що до того мені сьогодні?!
Я шукаю свій рід і слід
На землі,
На оцім безродді,
Де розносять вітри й послід.
Я пишатися хочу родом
І народом своїм чудним –
Почуваюсь Великородом,
А пишусь-таки Низовим!

червень 1999