Володимир Даниленко. Тіні в маєтку Тарновських: Повісті. – ЛА «Піраміда», 2012. – 112 с.
Нова книга прози Володимира Даниленка, що містить дві повісті: «Сонечко моє, чорне і волохате» та «Тіні в маєтку Тарновських», продовжує улюблену тему письменника – пошук формули кохання. Ці дві повісті складають своєрідну дилогію, побудовану на контрасті ціннісних орієнтацій, що поєднують в собі тенденції навколишньої постійно змінної реальності сучасної доби.
У повісті «Сонечко моє, чорне і волохате» розповідь ведеться від імені вельми спостережливого і розумного підлітка Славка, котрий цікавиться проблемами дорослих більше, ніж тими, що притаманні його вікові. Своїх батьків він оцінює зовсім як дорослий хлоп (що подекуди викликає дискомфорт сприйняття, а то й недовіру): про маму: «…як більшість жінок, вона боялася самотності, старості, безгрошів’я, хвороб, молодих і нахабних жінок…»; про тата: «Мій батько, звісно, ще той фрукт. Усі вважають, що він – дивовижний піаніст, але при цьому в нього просторовий ідіотизм, він не запам’ятовує імена людей, і ніколи нічого не чує». Як варіант отримання інформації, юнак підслуховує: «Всю ніч батьки сердито шепотілися в ліжку. Іноді мама забувала, що я за стіною, і голосно говорила. – Ціни ростуть, а тебе вигнали в три шиї. Сядеш зараз, як рак на дно, і будеш бульки пускать. А я буду знову розриватися між п’ятьма роботами». Письменник поєднує конкретність, пластичність, випрозореність побуту окремої родини з прагненням вивчити певні універсальні моделі подружнього співіснування, враховуючи, що наші уявлення про ці проблеми недосконалі.
Складні взаємини між подружжям змальовані правдиво й зболено. У наскрізній інтонаційній сфері повісті прозаїк досягає певного ефекту типізації. З фабули кількох епізодів, об’єднаних єдиною тональністю, вимальовується логічна картина майбутньої сімейної дисгармонії нашого героя: її першовитоки ховаються в рутині подружнього життя його батьків. Але поки триває повістинна розповідь, дитина ще вірить у диво («Мама…підійшла до батька, занурилась рукою в його густе волосся і щасливо сказала: – Сонечко моє, чорне і волохате»). Кінцівка повісті, на мою думку, одночасно є й ключовою: «Я теж люблю свого тата, але не за те, що він гарно грає, а за те, що він мій тато». Одним реченням – мій батько не завжди правий, але він завжди мій батько. Трагічний конфлікт одвічної теми – батьки і діти – письменник вирішує через банальний heppy end. Але на щастя, Славко не може знати, що ця всеперемагаюча банальність – лукавство, бо його погляд не сягає далі неоромантизму дитинства. Та попри всі зауваги, його віра в добро викликає катарсис – необхідну умову читацького зацікавлення творчістю прозаїка. Словом, ця повість має багато привабливих рис.
Повість «Тіні у маєтку Тарновських» більше, ніж попередня, відповідає заявленій темі (дивитись назву рецензії). Назагал, моделювання драматичної ситуації в окремо взятій родині (коли продовжувати жити, як раніше, неможливо, а щось змінити самим – ліньки й потрібна допомога лікаря), об’єктивовано-реалістичне. Прозові замальовки письменника часто виростають з проблем людей (схожих на нас, чи не так?), якихось характерних випадків із життя. В. Даниленко не обмежується тільки зображенням реальності, особливо, у стресових ситуаціях, хоча це теж є необхідною умовою художньої правди. Яскравий хист новеліста допомагає йому поєднувати конкретність з прагненням дослідити певні універсальні моделі подружнього співіснування.
Арсенал задіяних прозаїком арґументів вражає (сайт «Вікіпедія» відпочиває!): меню складають історичні, психологічні, релігійні, літературні, біографічні «родзинкі» відомих і не дуже історичних осіб, і на додачу, міцна наукова алґебраїчно-біохімічна підлива. Проти ерудиції та інтелектуального багажу В. Даниленка заперечень не виникає: що є, то є! Але через небажання (не скажу – невміння) письменника зменшити до minimum’y насиченість, а деколи, й перенасиченість розповідної манери енциклопедичними матеріалами, виникає таке явище, як брак белетристики. І хоча реалізм фактології зі скарбниці світової культури, за принципом вільних асоціацій, наразі виконує роль адвоката письменника, художнє втілення заявленої теми неочикувано малопереконливе. Володіючи майстерним відтворенням деталей, прозаїк програє у головному – філософському їх осмисленні, на що він, безумовно, претендує. Мені видається, що В. Даниленко скоріше майстер фраґмента, ніж цілісного відтворення дійсності, і в повісті бракує літературного повітря. В і н і в о н а з їх пристрастями, з їх почуттями, а часом і бурями, – нагадують бурю в склянці води.
Щоправда, можливе й інше прочитання повісті. Ситуація загибелі сім’ї через втрату сексуального потягу – дзеркало реальності в іншому масштабі, адже чи не кожен – жінка чи чоловік, лише тішать себе ілюзією зберегти довготривалість пристрасті у подружньому житті. Всі люди страждають від подвійності. Тому всі спроби вивести секс за площину щастя завершуються поразкою. Пам’ятаєте В. Маяковського – «Любовная лодка разбилась о быт»? Класиків негарно перефразовувати, але як бути із тою обставиною, що вони встигли всі важливі речі озвучити до нас? В інтерпретації В. Даниленка формула кохання еротичніша, сучасніша – всі проблеми вирішує, або не вирішує, секс (правда, з іншим партнером, але це вже деталі, котрі неспроможний усунути навіть психотерапевт (сто євро за сеанс – на правах реклами).
Остання авторська крапка не поставлена. Шкода, що визначення провідної ідеї художньої концепції прози В. Даниленка допоки не сягає зеніту – у черговий раз читач, замість грізного й небезпечного ( зокрема, стану трагічного розколу свідомості як гріха) наштовхується, на м’яко кажучи, клішовано-недосконале. Та як би там не було, авторові не можна відмовити в майстерному зображенні складного внутрішнього світу подружніх стосунків і його альтруїстичного різновиду – клопоту розірвати зачароване коло пошуку формули вічного кохання..