
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.19
02:25
Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
2025.07.18
22:16
Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
2025.07.18
21:34
Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
2025.07.18
17:00
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
2025.07.18
16:08
Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
2025.07.18
13:17
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент
2025.07.18
10:02
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
2025.07.18
05:15
Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
2025.07.17
22:21
Моя спокуса і мої вериги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
2025.07.17
21:35
Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
2025.07.17
20:44
Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
2025.07.17
18:25
Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
2025.07.17
11:43
Серед стерні, що вицвіла в борні
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
2025.07.17
06:25
Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
2025.07.16
23:14
Ледь прозора нитка з поділкою між -
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
2025.07.16
23:11
Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Просодія тіней, або шлях до потойбіччя
Олег Короташ. Поет без імперії: Вірші. – Львів: ПАЇС, 2012. – 108 с.
« Бо лєм потойбіччя се форма втрати»
Світ цікавить той, хто втілив і приніс йому, світові, щось нове. Не завжди треба продовжувати традицію. Іноді її треба змінити, порушити. Що стосується перерваної традиції української літератури, то мистецтво ніколи не можна передбачити. Можлива несподівана, раптова з’ява непересічного поета.
У віршах О. Короташа присутній ліричний суб’єкт, однак лірика у її чистому вигляді, коли наявний безпосередній емоційний відгук на побіжні й дрібні події душевного чи зовнішнього життя, майже відсутня. Поет тяжіє до лірики в ширшому розумінні, подібно до того, як її розуміли акмеїсти.
Дольник – інтонаційний вірш – не є чимось несподіваним у поетиці українській, ним досить часто користувалися поети-«гартівці»; їхнє тяжіння до вдосконалення просодії, їхнє розуміння того, що саме музична інтонація складає сенс будь-якого вірша, не лишилися непоміченими українським літературознавством. Сприйняття певних відчуттів (мова про те, що англійською називається «perception») не підкоряється контролю більш дисциплінуючих ритмів («важкий амфібрахій / розбурхає ямби, …тінь дольником скаже: Бог вмер і воскрес»), а набуває деякої спонтанності тону, що наближає його до звуку, чи/або звукосмислу, тому що поезія, це ще й певна гармонізація звукового матеріалу, звукової структури вірша. Дольник розслабляє і розмагнічує. Вельми характерні enjambements – переноси («Здається, що море на старість схолоне, / і виштормить болі, і виболить до не- / стями ці вічні тремтливі припливи, – / тривожні, як спогад і вірні, як крила…Не вовч мене, прошу, замовч! / Сльозами, ночами прощ! / Ми покруччю слів розтовч- / ених віршів двосічний дощ!... Бо потім – внизу, тебе, одну, – / зустрічатиме спогад і гул монад. / і не вітер, не ранок навіє: «бу!» – / ці спресовані пристрастю в ад- / ресат букви «люблю», а – звичайний сад, / вигнання із котрого колись відбув»).
Ця обставина, на мою думку, віддзеркалює особливість поетичного мислення О. Короташа, що вбирає в себе велику кількість сигналів іззовні. Правда, подібна вільність цінується тоді, коли ти її обмежуєш (майже за Ґете – справжня свобода – дисципліна). Тонально-інтонаційний малюнок віршів О. Короташа нагадує мені післянобелівського Й. Бродського, але з епігонством тут нічого спільного нема. Це швидше вплив на форму, ніж на зміст (хоча деколи й виникає стійке déjà vu: у Й. Бродського – «Внимательно, не мигая, сквозь редкие облака, / на лежащего в яслях ребенка издалека, / из глубины Вселенной, с другого ее конца, / звезда смотрела в пещеру. И это был взгляд отца», «Рождественская звезда», 1987; у нашого автора – «Снить, але не розуміє. З молоком Марії / спокій приходить і сила. Вії – / тремтять під зорею, що в ній постав, / але погляд батька не здатні прийняти: / надто далеко до тіла маляти, / надто близько до тіла Христа», «Вігілії», 2010).
Ідея може стати емоцією, і в такому вигляді стати поезією. Ряд віршів побудовано на незвичних моделях мислення, якомусь філософському фантазуванні на мотивах, позичених у класиків, церкви, містиків, гностиків тощо («земне життя пройшов до половини: / вже менше лірик, більше моралист…Як найперше яйце не пригріла квочка, / наша доля не прийшле, а те, що є. / Бо Парка, що шлюбну пряде сорочку… / Бо зла Юнона, суча дочка… / Бо соловейко не дає… (підкреслення – Т. Д.). Складне бачення поета, котрий спостерігає дійсність одночасно в різних ракурсах, враховує асоціації культурні, фольклорні, історичні – всілякі, й залюбки грається образними парадоксами («усе навиворіт, навіть смерть… море двічі впадало в ріку одну… де чумні перевертні й мертві душі / читають Гоголя… аби почуватися вільно / сміятись життю то може / запріть мене в божевільню…»).
Проте, для нього це не є грою, думаю, то адекватний спосіб сприйняття реальності: живемо в абсурдному світі, й письменник, який полюбляє методи абсурдизації та сюру, насправді є реалістом. Звідси така складність і барочність поетової мови, ускладнений синтаксис, який впорядкувати й упокорити може тільки строфіка, до якої поет помітно схильний. Є вірші, пов’язані однією темою, середовищем, місцем дії, блукаючими персонажами. Для кожного з тих, хто блукає, існує свій час, що може не збігатися з часом автора, ніби автор і його персонаж існують у ньютоновському абсолютному вимірі («Для часу достатньо піску і води, / все інше – ворота у межичасся, / де вірші залишаться, наче причастя / двох тисяч і дев’ять літ самоти»).
Коли читаєш вірші О. Короташа, наявному феноменові не дивуєшься, бо для поета це природний спосіб існування в матеріалі; назвати ж поета метафізиком, гадаю, дещо сумнівно. Метафізик уникає прямої іронії, позаяк у нашого автора іронічний комент, як і впровадження розмовної інтонації, є способом знайти спільну мову зі світом («Пишу з того світу, бо більше нізвідки / тіні не пишуть… Як жінка сприймає старість поета?.. – / у штанях – бардак…сиві зморшки старця…/ Вже рими глухі, наче звук із клозету… бо нещастя найбільш заразне / із усіх на Землі недугів… у часи Роксолан /для чоловіка самогубство бути султаном…»).
У збірці, про яку мова, більшість поезій лаконічні й порівняно невеликі за обсягом. Лаконічно і коротко – це не завжди синоніми, точніше буде – лаконічно і вишукано, позаяк написати щось бездоганне можна лише анулюючи все зайве. Довгий вірш може бути лаконічним, якщо в ньому відсутні зайві слова («Політ над містом», «Пейзаж нізвідки», «Велика елегія Володимиру Маяковському»).
Все, що відбувається з нами і навколо нас, рано чи пізно стає літературним матеріалом. І в тому розумінні, Олег Короташ є одним із найгармонійніших сучасних поетів. І як це не парадоксально, один із найреалістичніших за способом світосприйняття, в якомусь позитивному сенсі – космополіт. Його версифікаційні пошуки в руслі вірності традиціям людської культури не викликають спротиву, проте й не заперечують певних месіаністичних рис його поезії, національної за духом, мовою і християнською вірою в світле прийдешнє (« Бо завжди є вихід і вибір дороги. / Потрібно судити достатньо строго / і зрити, куди бредеш мостами. / кажу це собі, мов від твого імені, / бо надто багато телят біля вимені / ссуть дві корови і кпинять нами… а я лише земний чоловік і нестиму свій земний хрест / яким не порятую жодне людство проте вірю / що можливо порятую кілька загублених людей» ).
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Просодія тіней, або шлях до потойбіччя
« Бо лєм потойбіччя се форма втрати»
Світ цікавить той, хто втілив і приніс йому, світові, щось нове. Не завжди треба продовжувати традицію. Іноді її треба змінити, порушити. Що стосується перерваної традиції української літератури, то мистецтво ніколи не можна передбачити. Можлива несподівана, раптова з’ява непересічного поета.
У віршах О. Короташа присутній ліричний суб’єкт, однак лірика у її чистому вигляді, коли наявний безпосередній емоційний відгук на побіжні й дрібні події душевного чи зовнішнього життя, майже відсутня. Поет тяжіє до лірики в ширшому розумінні, подібно до того, як її розуміли акмеїсти.
Дольник – інтонаційний вірш – не є чимось несподіваним у поетиці українській, ним досить часто користувалися поети-«гартівці»; їхнє тяжіння до вдосконалення просодії, їхнє розуміння того, що саме музична інтонація складає сенс будь-якого вірша, не лишилися непоміченими українським літературознавством. Сприйняття певних відчуттів (мова про те, що англійською називається «perception») не підкоряється контролю більш дисциплінуючих ритмів («важкий амфібрахій / розбурхає ямби, …тінь дольником скаже: Бог вмер і воскрес»), а набуває деякої спонтанності тону, що наближає його до звуку, чи/або звукосмислу, тому що поезія, це ще й певна гармонізація звукового матеріалу, звукової структури вірша. Дольник розслабляє і розмагнічує. Вельми характерні enjambements – переноси («Здається, що море на старість схолоне, / і виштормить болі, і виболить до не- / стями ці вічні тремтливі припливи, – / тривожні, як спогад і вірні, як крила…Не вовч мене, прошу, замовч! / Сльозами, ночами прощ! / Ми покруччю слів розтовч- / ених віршів двосічний дощ!... Бо потім – внизу, тебе, одну, – / зустрічатиме спогад і гул монад. / і не вітер, не ранок навіє: «бу!» – / ці спресовані пристрастю в ад- / ресат букви «люблю», а – звичайний сад, / вигнання із котрого колись відбув»).
Ця обставина, на мою думку, віддзеркалює особливість поетичного мислення О. Короташа, що вбирає в себе велику кількість сигналів іззовні. Правда, подібна вільність цінується тоді, коли ти її обмежуєш (майже за Ґете – справжня свобода – дисципліна). Тонально-інтонаційний малюнок віршів О. Короташа нагадує мені післянобелівського Й. Бродського, але з епігонством тут нічого спільного нема. Це швидше вплив на форму, ніж на зміст (хоча деколи й виникає стійке déjà vu: у Й. Бродського – «Внимательно, не мигая, сквозь редкие облака, / на лежащего в яслях ребенка издалека, / из глубины Вселенной, с другого ее конца, / звезда смотрела в пещеру. И это был взгляд отца», «Рождественская звезда», 1987; у нашого автора – «Снить, але не розуміє. З молоком Марії / спокій приходить і сила. Вії – / тремтять під зорею, що в ній постав, / але погляд батька не здатні прийняти: / надто далеко до тіла маляти, / надто близько до тіла Христа», «Вігілії», 2010).
Ідея може стати емоцією, і в такому вигляді стати поезією. Ряд віршів побудовано на незвичних моделях мислення, якомусь філософському фантазуванні на мотивах, позичених у класиків, церкви, містиків, гностиків тощо («земне життя пройшов до половини: / вже менше лірик, більше моралист…Як найперше яйце не пригріла квочка, / наша доля не прийшле, а те, що є. / Бо Парка, що шлюбну пряде сорочку… / Бо зла Юнона, суча дочка… / Бо соловейко не дає… (підкреслення – Т. Д.). Складне бачення поета, котрий спостерігає дійсність одночасно в різних ракурсах, враховує асоціації культурні, фольклорні, історичні – всілякі, й залюбки грається образними парадоксами («усе навиворіт, навіть смерть… море двічі впадало в ріку одну… де чумні перевертні й мертві душі / читають Гоголя… аби почуватися вільно / сміятись життю то може / запріть мене в божевільню…»).
Проте, для нього це не є грою, думаю, то адекватний спосіб сприйняття реальності: живемо в абсурдному світі, й письменник, який полюбляє методи абсурдизації та сюру, насправді є реалістом. Звідси така складність і барочність поетової мови, ускладнений синтаксис, який впорядкувати й упокорити може тільки строфіка, до якої поет помітно схильний. Є вірші, пов’язані однією темою, середовищем, місцем дії, блукаючими персонажами. Для кожного з тих, хто блукає, існує свій час, що може не збігатися з часом автора, ніби автор і його персонаж існують у ньютоновському абсолютному вимірі («Для часу достатньо піску і води, / все інше – ворота у межичасся, / де вірші залишаться, наче причастя / двох тисяч і дев’ять літ самоти»).
Коли читаєш вірші О. Короташа, наявному феноменові не дивуєшься, бо для поета це природний спосіб існування в матеріалі; назвати ж поета метафізиком, гадаю, дещо сумнівно. Метафізик уникає прямої іронії, позаяк у нашого автора іронічний комент, як і впровадження розмовної інтонації, є способом знайти спільну мову зі світом («Пишу з того світу, бо більше нізвідки / тіні не пишуть… Як жінка сприймає старість поета?.. – / у штанях – бардак…сиві зморшки старця…/ Вже рими глухі, наче звук із клозету… бо нещастя найбільш заразне / із усіх на Землі недугів… у часи Роксолан /для чоловіка самогубство бути султаном…»).
У збірці, про яку мова, більшість поезій лаконічні й порівняно невеликі за обсягом. Лаконічно і коротко – це не завжди синоніми, точніше буде – лаконічно і вишукано, позаяк написати щось бездоганне можна лише анулюючи все зайве. Довгий вірш може бути лаконічним, якщо в ньому відсутні зайві слова («Політ над містом», «Пейзаж нізвідки», «Велика елегія Володимиру Маяковському»).
Все, що відбувається з нами і навколо нас, рано чи пізно стає літературним матеріалом. І в тому розумінні, Олег Короташ є одним із найгармонійніших сучасних поетів. І як це не парадоксально, один із найреалістичніших за способом світосприйняття, в якомусь позитивному сенсі – космополіт. Його версифікаційні пошуки в руслі вірності традиціям людської культури не викликають спротиву, проте й не заперечують певних месіаністичних рис його поезії, національної за духом, мовою і християнською вірою в світле прийдешнє (« Бо завжди є вихід і вибір дороги. / Потрібно судити достатньо строго / і зрити, куди бредеш мостами. / кажу це собі, мов від твого імені, / бо надто багато телят біля вимені / ссуть дві корови і кпинять нами… а я лише земний чоловік і нестиму свій земний хрест / яким не порятую жодне людство проте вірю / що можливо порятую кілька загублених людей» ).
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію