Це почуття билося у ній, бриніло, як розбуджена проти ночі муха раптом починає перелякано шарпатись у пошуках світла, б’є собою об розпечене скло лампочки, абажура, сліпне від болю – і знову летить, підкорена інстинктом на ту кляту увімкнену люстру. Вимкніть її, хто-небудь! Вимкніть, змилуйтеся!
...
- Це вже утретє намагаюся сказати тобі... Але чи дійсно тобі ці слова призначені? Радше, я самій собі намагаюся втовкмачити це прохання – не зачіпай мене, не торкайся! Ані поглядом захопленим, ані дотиком теплим, ані словом, що котиться жариною за комір, і як не вдавай, що все нормально, все так, як завжди – не можу стримати отієї хвилі-цунамі, яка підіймається усередині і ... затоплює цілком і безповоротно, - дивувалася собі, що вона саме це сказала, спромоглася таки на зізнання.
- Не чіпай мене. Знаєш, я ж – неадекватна. Навіть налякати тебе можу. Ти як, взагалі, сміливий чоловік? Гвардійський офіцер? Воював? Тоді, думаю, не злякаєшся. – вона сумно посміхнулася, зазирнула йому в очі.
- Присунься ближче. Так, так! Знаєш, ти посміхаєшся, як отой англійський принц у недавньому шоу про холостяка, отак білозубо і невпевнено – бо що ж ті його наречені зараз знову вигадають? Чесно, мені того принца навіть трохи шкода, бо він... дуже добрий. А добрими людьми світ користується, добрих, зазвичай, ображають. Жінки такими бувають, чоловіки... Ой, куди це мене занесло. Я ж тебе налякати хотіла! Далі посміхаєшся? Чекай, зберуся з духом і скажу!
Опустила голову, сховала очі, а потім різко підвела їх угору.
- Я хочу цілуватися з тобою! Я хочу тебе цілувати – як тільки ти поруч, як тільки чую твій голос! - її слова аж бриніли, вона сама була, наче напнута на вітрі фіранка, що раптом випорснула за вікно
- І тільки? – він перебив її, і очі його заблискотіли грайливими полисками.
- Ти не розумієш, - зітхнула і враз посмутніла.
- Розумію! – що більш серйознішою, сумною ставала вона, тим веселішим робився він. Йому хотілося вже, негайно згребти в обійми цю теплу, пухкеньку жінку, притулити, відчути її усім тілом, зазирнути в очі, що з такою серйозністю вже пронизували його свідомість... і підсвідомість теж!
Підійшла офіціантка, забрала зайвий посуд зі столика. В цю паузу налилась музика – легка, тужлива мелодія саксофона.
Жінка відвела очі, роззирнулася по стінах. В кафе панував дух ретро. Віденські гнуті стільці, стильні шпалери у смужку, чорно-білі світлини на стінах, з яких на цю екстравагантну парочку дивилися жінки, усі, як одна, ніжні і замріяні, та чоловіки – з палкими поглядами і героїчними вусами.
- Всі мої історії закінчуються коротким замиканням. Або, деколи, спрацьовують запобіжники – і тоді взагалі гасне світло. Ти технік, ти розумієш, коли в мережі занадто велика напруга .
Його здивували і навіть трохи розсмішили ці слова, через те він не міг сховати свою, трохи уже недолугу в цій ситуації посмішечку. А жінка провадила далі свої електрофізичні роздуми, погляд її геть увесь потонув на денці порцелянового горнятка, з якого щойно допила каву.
- Я досі не розумію, як можна пояснити електричний струм. Ні, я знаю оте шкільне визначення про напрямлений рух електронів і т.д. Але ж подібно можна описати і любов – і нічого не пояснити цим визначенням. Я сама – увесь отой напрямлений рух, от тільки напруга зависока, сила струму неприборкана. Заради безпеки людей на мене можна повішати табличку, як на трансформаторній будці...
- Це яку? “ Нє влєзай, убйот”?
Скипіла, скинула на нього свій погляд, як блискавицю, а потім миттєво згасла.
- Так, саме таку. Були такі сміливці, які намагалися влізти, якщо не в душу – то хоча б тіло захопити... - і вона знову глянула на нього далекою зірницю з крайобрію, слабким відгомоном недавньої грози.
Йому стало трохи не по собі. Ця жінка притягувала і відштовхувала. Не фліртувала, але ж як вабила! Навіщо вона йому все це розказує?
- Ти дивуєшся мені, - наче думки прочитала. – Я знаю, що дуже рідко вдається порозумітися чоловікові і жінці, але тільки чоловікові можу розказати. Не можу говорити про це з жінками, я буквально бачу, як вони приміряють сказане до свого життя, своїх гріхів і праведностей, і отак, наче крізь дифракційну решітку (бачиш, вчила таки фізику у школі!) пропускають світло моїх слів. Таке от відчуття...
Їй пригадалися ті шкільні уроки, чудове відкриття про те, що промінь не такий прямолінійний, що він... мудріший, він уміє обгинати кути. ("Наче жінка!" – подумалося тепер.) О, а яке величезне здивування народилося у ній, коли вперше вклала у голову величину математичної величини “і” – корінь квадратний з мінус одиниці. Оту цікавість до математичних та фізичних величин вона до кінця не задовольнила навіть у “Політеху”, сприймала ці науки як величезну гармонійну симфонію, до якої треба дорости не тільки розумом – душею.
- Знаєш що? Я пропоную зараз випити ще по п’ятдесят грамів “Закарпатського” – за любов і високу напругу – він перевів усі її філософські розмисли у площину реальності.
Вона згодилася.

Додому їхали одним тролейбусом. Їй виходити швидше на три зупинки. На прощання поцілував її легко, у щічку. Уже з тротуару махнула йому рукою і за щось зачепилася рукавом. Їй здалося, що то був край отієї таблички з написом “Нє влєзай...” А він зловив сумний її усміх і подумав про плоскогубці з хорошою ізоляцією:
- Треба витягти її з цієї трансформаторної будки, бо так і не зрозуміє, що вона сонечко, а не блискавка неприкаяна, - і замовк, проводжаючи поглядом її світлий силует у літнім надвечір’ї.
Тролейбус рушив, і з тролейбусних дротів злетіла на землю маленька, наче зірочка, іскра.
Мабуть, як результат перенапруги...
А може, все-таки, для здійснення мрій?


серпень 2012