Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.16
00:05
Лiто пасма свої розпустило,
I босонiж по скелi пройшло.
Рiзнотрав'ям думки закрутило
I мене ненароком знайшло.
Вiкна й дверi вiдкритi навколо,
Пробiгають хвилини тепла.
Мiсяць дивиться ввечерi кволо
I босонiж по скелi пройшло.
Рiзнотрав'ям думки закрутило
I мене ненароком знайшло.
Вiкна й дверi вiдкритi навколо,
Пробiгають хвилини тепла.
Мiсяць дивиться ввечерi кволо
2026.07.15
23:19
Вони здравствують за цією веб-адресою, поки автором формується або редагується (хз) сама його сторінка. Він радив і мені натискать на все, що піддається цій нескладній дії ©
2026.07.15
16:52
ліжко те ж, і оцей лазарет
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
кажи, сестро морфін, що я дочікуюся тебе
бо я не певний, чи дотягну знов
о, пробач, я слабий, давно
і крики сирени усе лунають межи скронь
кажи, сестро морфін, коли почався цей полон
як же я потрапив до цих місць
2026.07.15
13:15
шерехи шашелю чує горище крізь сон
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
білого павутиння гойдалки в просвіт сонця
труситься потерттю висхлий тютюн над склом
листя його почорніле наче ложа масонська
дах що над головою як піраміда де
є ще можливість стати ступою чи косою
мотлох забут
2026.07.15
12:58
Хай ліпше я не висплюсь і змарнілий
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
Прокинуся у променях зорі.
Цей світ, такий такий побитий, зубожілий,
Всміхнеться у пробудженій порі.
Такий напівсліпий, заціпенілий
Відтоді, як злетіли журавлі.
Прокинусь я розбитий, занімілий
В пустелі серця н
2026.07.15
12:58
Сідає сонце і у полі тоне,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
У житі молодому, що цвіте:
Стебла тонкого не зігнула втома,
Пилку стоїть сіяння золоте.
А стежку мітять де-не-де блавати -
Небесні бризки із високих хмар.
Як дав Ти, Боже, день цей відчувати,
2026.07.15
12:40
найбільш морочить саме те
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
чого немає поки
й чи буде невідомо теж
й наскільки все це пофіг
у дзеркалі чи просто склі
відбите щось минуле
за чим жалітимеш собі
а всі давно забули
2026.07.15
12:06
Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обра
2026.07.15
11:12
Це ще не все, мій милосердний?
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
У дзиґарі крихкому — час
На те, щоб вийняти з осердя
Душі: скалки, голки образ?
Здійснити мрії кольорові,
У вірші розчинити сум,
Допоки в пелюстках любові
Я не відчую серця струм.
2026.07.15
07:17
Дивуюся, а може й не дивуюсь,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
що є між гару бомбових жахів
сессерівські, потріскані статуї,
що з них ще кракелюр не облетів.
Що межи тих - війни - страшних розіскрень
іще їх видратовує просте -
калинове осердя українське,
2026.07.15
06:49
Хоч малорухомий
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
І втомлює в'ялість -
Ні думки про втому,
Ні скарги на старість.
Ні слова про хворість,
Ні зойку від болю,
Хоча про бадьорість
До Бога вже молиш...
2026.07.15
05:49
СПАЛАХ П’ЯТИЙ. ПОВЕРНЕННЯ ЛАСТІВКИ
За вікном-бійницею завірюха раптом почала вщухати. Дике завивання вітру змінилося на глибоку, заворожуючу тишу різдвяних зимових Альп. Останні зерна піску в годиннику її життя стрімко падали донизу.
Боян підвівся з
2026.07.14
21:46
Громаддя
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
гнівне
грозить
громами!
Горить грімниці блиск – палючий жар!
Здається, мить, і встояти ніщо не зможе!
Здається, мить, і все на світі переможе
сліпа озлоба піднебесних кар!
2026.07.14
15:09
Осердна Суть моя - не вперше в тілі -
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
не вдруге одягаю плоті бран.
Струмую руслом Лади і Сивілли,
непоцуравшись тихого добра.
Земне моє й високе гостювання
між цих людей - межи стрімких дерев -
долиє сили небу, вчине ставні,
2026.07.14
13:19
Прибрали ялинку з центральної площі.
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
Так смисл оголився безглуздих понять.
Прибрали ялинку, як висохлі мощі,
Як відгомін грізних, запеклих заклять.
Прибрали ялинку... Усе проминає
В потоці ненатлих і згорблених днів.
Я хочу напитись води із Дунаю
2026.07.14
13:08
По ограді плющ плететься,
Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Свічка ладаном чадить.
Стугонить розбите серце,
Не спиняється на мить.
Скрапує сльота рахманно
На скорботний обеліск.
Хрест залізний невблаганно
По коліна в землю вріс.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.02
2026.03.19
2026.02.25
2026.02.11
2026.01.11
2025.12.24
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Інша поезія
Їфтах
Удруге я осиротів. Тепер вже по своїй вині.
Першого разу мати підкинула мене
Спокуснику своєму та й подалася в блуд.
Мачуха, а з нею й названі мої брати,
Як підросли, мені всіляко дошкуляли
І не інакше як приблудою щоразу звали
А принагідно ще й вказували на ворота.
Тож врешті-решт я змушений був-таки
Піти із батьківського дому.
Прижився у ватазі одчайдухів.
Не ховавсь за спинами чужими.
Не полюбляв непевне «будь-що-будь».
Себто, тільки зваживши усе як слід,
Кидавсь на супротивника й перемагав.
Може тому невдовзі ватажком обрали.
Не думав, що знадоблюся краєві,
Відкіль змушений був колись піти.
Та ось старійшини Гільаду мене знайшли.
Я нагадав їм про своє гірке минуле,
А вони: «Забудь те, що було в родині.
Про Ізраїль нині йдеться..
Без помочі твоєї не встоїмо проти Амона.
Будь нам за голову. Робитимемо все, що накажеш».
«Згода, якщо на те воля Господня».
«Він стане свідком поміж нами».
Миром хотів я завершити справу.
І раз, і два виряджав до напасника послів,
Та на своєму він затявся:
Одчикрижить шмат нашої землі,
Наміривсь. Мовляв, одібрать хотів
Те, що ми начебто в нього забрали,
Як йшли в Обіцяну Господом Землю.
Коли бракує комусь пам’яті, сказав я,
Нехай Всевишній буде суддею
Поміж Ізраїлем й Амоном.
А після перемоги віддам Йому
Того, хто перший мене стріне.
Жорстока була січа. Чимало люду полягло.
Та ворог раптом кинувся навтьоки,
І я пройшов із вояками весь його край,
Підкоривши кілька десятків міст.
Радісний, вертаюся додому, в Міцпу,
І що ж я бачу: танцюючи, з тимпаном
Назустріч вибігає...моя донька.
Радості як не бувало. Мозок обпекла
Обіцянка, дана Всевишньому.
Тож перш, ніж пригорнути любу єдинку,
Став я рвати запорошений свій одяг,
Заходивсь ревіти, наче недобитий звір:
«Доню, вбила ти мене появою своєю!..
Отруйною стрілою навік застряла в серці!..»
«Що скоїлося, тату? Ти мені не радий?
Я ж день при дні тебе все виглядала.
Просила Господа, щоб ти живим вернувся...»
«Чом Він не стримав тебе од поспіху оцього?»
«Навіщо?!»
«На те, аби не стати на кострище,
Як обіцяв я віддать Йому за перемогу
Того, хто перший мене стріне...
Невже Всевишній так скарав мене
За недовіру в Його силу?
«Не край своє і моє серце, тату!
Вчини, як обіцяв тоді ти Богу,
Аби непослух твій не розгнівив Його
Та не наразив Ізраїль на нове лихо!»
«Себе я сам осиротив. Як мені далі жити?..»
«Ізраїль лишається з тобою.
Ти його суддя і захисник.
А мені останню послугу зроби:
На два місяці кострище відклади.
Піду я з подругами в гори,
Щоб там відплакати своє дівоцтво».
P.S.
Щороку ізраїльські дівчата йшли в гори.
Чотири дні відплакували Їфтаха доньку.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Їфтах
Удруге я осиротів. Тепер вже по своїй вині.
Першого разу мати підкинула мене
Спокуснику своєму та й подалася в блуд.
Мачуха, а з нею й названі мої брати,
Як підросли, мені всіляко дошкуляли
І не інакше як приблудою щоразу звали
А принагідно ще й вказували на ворота.
Тож врешті-решт я змушений був-таки
Піти із батьківського дому.
Прижився у ватазі одчайдухів.
Не ховавсь за спинами чужими.
Не полюбляв непевне «будь-що-будь».
Себто, тільки зваживши усе як слід,
Кидавсь на супротивника й перемагав.
Може тому невдовзі ватажком обрали.
Не думав, що знадоблюся краєві,
Відкіль змушений був колись піти.
Та ось старійшини Гільаду мене знайшли.
Я нагадав їм про своє гірке минуле,
А вони: «Забудь те, що було в родині.
Про Ізраїль нині йдеться..
Без помочі твоєї не встоїмо проти Амона.
Будь нам за голову. Робитимемо все, що накажеш».
«Згода, якщо на те воля Господня».
«Він стане свідком поміж нами».
Миром хотів я завершити справу.
І раз, і два виряджав до напасника послів,
Та на своєму він затявся:
Одчикрижить шмат нашої землі,
Наміривсь. Мовляв, одібрать хотів
Те, що ми начебто в нього забрали,
Як йшли в Обіцяну Господом Землю.
Коли бракує комусь пам’яті, сказав я,
Нехай Всевишній буде суддею
Поміж Ізраїлем й Амоном.
А після перемоги віддам Йому
Того, хто перший мене стріне.
Жорстока була січа. Чимало люду полягло.
Та ворог раптом кинувся навтьоки,
І я пройшов із вояками весь його край,
Підкоривши кілька десятків міст.
Радісний, вертаюся додому, в Міцпу,
І що ж я бачу: танцюючи, з тимпаном
Назустріч вибігає...моя донька.
Радості як не бувало. Мозок обпекла
Обіцянка, дана Всевишньому.
Тож перш, ніж пригорнути любу єдинку,
Став я рвати запорошений свій одяг,
Заходивсь ревіти, наче недобитий звір:
«Доню, вбила ти мене появою своєю!..
Отруйною стрілою навік застряла в серці!..»
«Що скоїлося, тату? Ти мені не радий?
Я ж день при дні тебе все виглядала.
Просила Господа, щоб ти живим вернувся...»
«Чом Він не стримав тебе од поспіху оцього?»
«Навіщо?!»
«На те, аби не стати на кострище,
Як обіцяв я віддать Йому за перемогу
Того, хто перший мене стріне...
Невже Всевишній так скарав мене
За недовіру в Його силу?
«Не край своє і моє серце, тату!
Вчини, як обіцяв тоді ти Богу,
Аби непослух твій не розгнівив Його
Та не наразив Ізраїль на нове лихо!»
«Себе я сам осиротив. Як мені далі жити?..»
«Ізраїль лишається з тобою.
Ти його суддя і захисник.
А мені останню послугу зроби:
На два місяці кострище відклади.
Піду я з подругами в гори,
Щоб там відплакати своє дівоцтво».
P.S.
Щороку ізраїльські дівчата йшли в гори.
Чотири дні відплакували Їфтаха доньку.
Зізнаюсь: не намірявсь я включати Їфтаха в добірку «Біблійні імена, та не біблійні долі». Гадав, що з-поміж суддів Ізраїлю вистачить Шімшона (Самсона). Та ось, перечитуючи поезію Лесі Українки, спинився на чудовому вірші «Дочка Ієфая» (Леся Українка «Лірика». К., «Дніпро», 1970, стор.198-199). Заглянув у Книгу суддів і переконався, що йдеться не про Їєфая, а про Їфтаха. Захотілось не тільки виправить помилку в імені героя, бозна з якого джерела запозичену Поетесою, а й наголосити на тому, що в Господа Бога слід беззастережно вірити. Діяти, а не обіцяти за послугу те, що Йому не потрібно. Насамперед – життя людське, Ним дане.Трагедія Їфтаха – наочний тому приклад.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
