ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
2024.04.24
12:21
Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,
Начебто думав – троянди ростуть с піску.
Вірив в поезію, як інший люд - в Месію.
Кажуть, вигулював душу свою щодня
Серед рядків, повних сутінків і печалі.
Бачили, йшов
2024.04.24
05:21
Стали іншими забави,
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
Як утратив снам число, –
Домальовую в уяві
Те, чого в них не було.
Тішусь образом посталим
Вперше в пам’яті моїй, –
Мрійним розквітом фіалок
Між краями довгих вій.
2024.04.23
23:40
Фарбує квітень зеленню паркани
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
Красиво, мов поезії рядки.
Повсюди квітнуть чарівні каштани,
Суцвіття їхні - весняні свічки.
Сезон палкого, ніжного роману,
Коли кохання бережуть зірки.
І мрія незнайома та незнана
2024.04.23
22:56
Не вирубать і не спалить моє коріння.
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
Ніде не буть просто пришельцем
Дає мені з дитинства мова України.
Але нема для мене й мов чужих,
Бо кожна начебто вікно у світ,
І тому світ такий безмежний.
Кажуть, епоха книг минула,
А я начебто про це й не чу
2024.04.23
20:00
Із І.В.Царьова (1955-2013)
Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Самі зміркуйте, в якім дерзанні
з’явилась назва у річки – Вобля!..
А ще – добряча й земля в Рязані:
ввіткнеш голоблю – цвіте голобля.
А потрясіння беріз пісенних!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.15
2024.04.12
2024.04.01
2024.03.28
2024.03.26
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Василь Буколик /
Вірші
Мірза-Фаталі Ахундов
Я серцю говорив, не спавши уночі:
– Хранителю таїн, свій скарб мені вручи!
Чом соловейко твій замовк в саду веснянім,
Не гомонять собі, як завше, турачі,
Не пролуна потік висловлювань чудових?
Встань, мріє-голубе, помчи в далеку путь!
Дивись – прийшла весна. В полях, лугах, долинах
Квітки, немов дівки, під сонечком ростуть.
Бутони руж палких вогнем згорають ніжно.
Фіалки – пристрасні. Струмки злилися в вир.
Усесвіт сповнений бажаннями до краю.
Упали промені на самоцвіти гір.
А в серці квітника, мов падишах в короні,
Зелений кипарис – урочистий колос.
На честь володаря п’ють лілії та маки,
Блищать у чашечках тюльпанних краплі рос.
Поля прикрашені жасмином, і безсонні
Свої квітки розкрив нарцис – коханець-муж.
І в клюві солов’я для гостей всіх дарунки,
Він пестики несе своїх слухащих руж.
А хмари виросли – завдати хочуть зливи.
Мені приніс зефір світанний запах трав.
Птахи всі на зорі співають і щебечуть:
– О земле, зеленій! Бо час твій вже настав!
Всі принесли дари на торжище природи:
Бо кожний віднайшов хоч пригорщу добра.
Цей сяє у красі, а той зітхає млосно.
Усюди танці, сміх, гучна й весела гра.
Святкуючи весну, блаженствують, гуляють, –
Життя без прикрощів, юнь, сповнена щедрот.
Чи ти не в змозі з сну прокинутися серце,
Позбувшись радощів, не ціниш і красот,
Не хочеш на землі уславитись віршами –
Бажання затовкло, забуло мрії враз?
Бувало, в пошуках жаданих рим-перлинок
В бездоннії моря пірнало ти нераз.
Ти прикрашало мисль безцінним порівнянням,
І намиста разків низати вміло ти.
О, звідкіля тепер твій непроглядний траур?
Так оніміло, так закам’яніло ти.
– Єдиний друже мій, – відповідало серце, –
Залиш мене в журі, не став питань мені!
Коли б лише забуть, як мотилі забули,
Що ураган зими надійде по весні, –
Вручило би меча я вершнику-поету,
Благословило в путь по славу на землі.
На жаль, я знаю все про долі віроломство,
Вчуваю свій кінець у недалекій млі.
Так пташка бачить сіть і знає, що загине,
А все ж, у безумі, несеться по прямій.
Що слави гук п’янкий, що похвала за доблесть!
Їх відзвук пропаде в глибі невидимій.
Геть мрії відкидай! Із мрійниками доля
Розквитується зле. Вона суддя черства.
Ти Пушкіна згадай, забудькуватий! Чув ти,
Що Пушкін всім співцям, усім майстрам глава?
Ти Пушкіна згадай, чиї могутні строфи
В усі краї поніс стовустий поговір.
Ти Пушкіна згадай. Аби слова крилаті
Накреслив він колись – цього жадав папір!
Блискуча райдуга ясної тої мови
Мінлива, немов крил павиних синизна.
Чертог поезії прикрасив Ломоносов,
Та царська мантія – лиш Пушкіну одна.
Край чарівливих слів завоював Державін,
Та тільки Пушкін в нім державний володар.
Він мужньо випивав отой коштовний кубок,
У котрий Карамзін налив знання нектар.
Микола паном є від Волги до Китаю,
Та підкорив весь світ лиш Пушкін-Прометей.
Як місяць дорогий мандрівникам на Сході,
Так дорогий поет для Півночі людей.
Ні небесам семи, ні чотирьом стихіям
Не знані ще були такі чудні сини.
О, як батьки його жорстоко учинили
З любимим первістком, – у розпачі збагни!
Смертельную стрілу в обранця запустивши,
Шлях крові вогняній неждано відсікли:
Бо градиною в мить, за їх наказом, хмара
Розкішний збила плід, – поета знищили.
Прийшов смертельний вир і загасив світильник,
І тлінний прах заліг у підземелля тьмі.
Своїм кривим ножем старий доглядач зрізав
Могутні пагони під корені самі.
І в череп, цю думок скарбницю дивовижну,
Єхидни заповзли, мов у кубло змії.
Весь солов’їний сад був у бруньках рожевих, –
Із праху поросли там голки-тернії.
Й покинув вільний птах заков своєї клітки,
І сліз потік з очей печальних заструмів.
Російська вся земля ридає у скорботі, –
Бо лютий кат його безжалісно убив.
І правда не змогла – цей талісман безцінний –
Від чвар та від образ йому заслін зробить.
У дальню путь пішов і друзів всіх покинув.
Аллаху, милість дай йому! Він міцно спить.
Хай вічний у плачі фонтан Бахчисарая
Духм’яними слізьми дві ружі оживля.
Хай в бейтах Сабухі Кавказ срібловолосий
За Пушкіним скорбить і траур свій справля!
Переклад Василя Білоцерківського
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мірза-Фаталі Ахундов
Поема на смерть Пушкіна
Я серцю говорив, не спавши уночі:
– Хранителю таїн, свій скарб мені вручи!
Чом соловейко твій замовк в саду веснянім,
Не гомонять собі, як завше, турачі,
Не пролуна потік висловлювань чудових?
Встань, мріє-голубе, помчи в далеку путь!
Дивись – прийшла весна. В полях, лугах, долинах
Квітки, немов дівки, під сонечком ростуть.
Бутони руж палких вогнем згорають ніжно.
Фіалки – пристрасні. Струмки злилися в вир.
Усесвіт сповнений бажаннями до краю.
Упали промені на самоцвіти гір.
А в серці квітника, мов падишах в короні,
Зелений кипарис – урочистий колос.
На честь володаря п’ють лілії та маки,
Блищать у чашечках тюльпанних краплі рос.
Поля прикрашені жасмином, і безсонні
Свої квітки розкрив нарцис – коханець-муж.
І в клюві солов’я для гостей всіх дарунки,
Він пестики несе своїх слухащих руж.
А хмари виросли – завдати хочуть зливи.
Мені приніс зефір світанний запах трав.
Птахи всі на зорі співають і щебечуть:
– О земле, зеленій! Бо час твій вже настав!
Всі принесли дари на торжище природи:
Бо кожний віднайшов хоч пригорщу добра.
Цей сяє у красі, а той зітхає млосно.
Усюди танці, сміх, гучна й весела гра.
Святкуючи весну, блаженствують, гуляють, –
Життя без прикрощів, юнь, сповнена щедрот.
Чи ти не в змозі з сну прокинутися серце,
Позбувшись радощів, не ціниш і красот,
Не хочеш на землі уславитись віршами –
Бажання затовкло, забуло мрії враз?
Бувало, в пошуках жаданих рим-перлинок
В бездоннії моря пірнало ти нераз.
Ти прикрашало мисль безцінним порівнянням,
І намиста разків низати вміло ти.
О, звідкіля тепер твій непроглядний траур?
Так оніміло, так закам’яніло ти.
– Єдиний друже мій, – відповідало серце, –
Залиш мене в журі, не став питань мені!
Коли б лише забуть, як мотилі забули,
Що ураган зими надійде по весні, –
Вручило би меча я вершнику-поету,
Благословило в путь по славу на землі.
На жаль, я знаю все про долі віроломство,
Вчуваю свій кінець у недалекій млі.
Так пташка бачить сіть і знає, що загине,
А все ж, у безумі, несеться по прямій.
Що слави гук п’янкий, що похвала за доблесть!
Їх відзвук пропаде в глибі невидимій.
Геть мрії відкидай! Із мрійниками доля
Розквитується зле. Вона суддя черства.
Ти Пушкіна згадай, забудькуватий! Чув ти,
Що Пушкін всім співцям, усім майстрам глава?
Ти Пушкіна згадай, чиї могутні строфи
В усі краї поніс стовустий поговір.
Ти Пушкіна згадай. Аби слова крилаті
Накреслив він колись – цього жадав папір!
Блискуча райдуга ясної тої мови
Мінлива, немов крил павиних синизна.
Чертог поезії прикрасив Ломоносов,
Та царська мантія – лиш Пушкіну одна.
Край чарівливих слів завоював Державін,
Та тільки Пушкін в нім державний володар.
Він мужньо випивав отой коштовний кубок,
У котрий Карамзін налив знання нектар.
Микола паном є від Волги до Китаю,
Та підкорив весь світ лиш Пушкін-Прометей.
Як місяць дорогий мандрівникам на Сході,
Так дорогий поет для Півночі людей.
Ні небесам семи, ні чотирьом стихіям
Не знані ще були такі чудні сини.
О, як батьки його жорстоко учинили
З любимим первістком, – у розпачі збагни!
Смертельную стрілу в обранця запустивши,
Шлях крові вогняній неждано відсікли:
Бо градиною в мить, за їх наказом, хмара
Розкішний збила плід, – поета знищили.
Прийшов смертельний вир і загасив світильник,
І тлінний прах заліг у підземелля тьмі.
Своїм кривим ножем старий доглядач зрізав
Могутні пагони під корені самі.
І в череп, цю думок скарбницю дивовижну,
Єхидни заповзли, мов у кубло змії.
Весь солов’їний сад був у бруньках рожевих, –
Із праху поросли там голки-тернії.
Й покинув вільний птах заков своєї клітки,
І сліз потік з очей печальних заструмів.
Російська вся земля ридає у скорботі, –
Бо лютий кат його безжалісно убив.
І правда не змогла – цей талісман безцінний –
Від чвар та від образ йому заслін зробить.
У дальню путь пішов і друзів всіх покинув.
Аллаху, милість дай йому! Він міцно спить.
Хай вічний у плачі фонтан Бахчисарая
Духм’яними слізьми дві ружі оживля.
Хай в бейтах Сабухі Кавказ срібловолосий
За Пушкіним скорбить і траур свій справля!
Переклад Василя Білоцерківського
Аудіозапис:
http://www.youtube.com/watch?v=eM42__J3rWU
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію