ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.26
14:24
То що - почнім уму екзамен?
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
Примостим мужа до жони?
Без грошей не збудуєш храма,
Немає віри без війни.
Гризе католик православних,
Юдея душить бусурман.
А я пророк. Мабуть, останній,
2024.04.26
08:55
Їй снились , мабуть, чудодійні теплі сни,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
Коли зима засипала снігами.
Старенька вишня не сумує навесні,
Хоча кора потріскана роками.
Її садили руки бабці золоті.
Стоїть, як завше, в цвіті білім-білім.
Нагадує родині знову дні оті,
2024.04.26
08:39
Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.
Бозна, де в ній свій досвід, а де – від матусі спадщина.
Її мрії нечувані, сни – авангард небачений.
Доктор Фрейд далі більше нічого в ній не второпає.
2024.04.26
07:39
Розхлюпалось тепло бузкових чар,
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
Так, ніби хоче зцілити медово.
Зелений кущ, одягнений в обнови,
Де променем запалена свіча
Загіркла, оповита у печаль,
Вслухається у тишу вечорову.
У тишу ненадійну, нестійку.
2024.04.26
05:23
Радіючи гожій годині
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
І пишно убраній весні, -
Якась невідома пташина
Невпинно співає пісні.
Сховалася в гущі зірчастій
Пахучого дуже бузку,
Й впивається радісно щастям,
Сипнувши веснянку дзвінку.
2024.04.25
19:15
У одному із верховинських сіл мешкав заможний ґазда. Він мав доволі велике господарство, свій магазин. Із тварин тримав переважно корів, із молока яких виготовляв різноманітні сири та інші молокопродукти. Немалу долю прибутку приносила відгодівля поголів’
2024.04.25
17:01
Якось у селі дівчата й парубки гуляли,
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
Гуртом по селі ходили та пісні співали.
А, як прийшла вже розходитись, урешті, година,
Усі дівки по вулиці подались єдиній,
По своїх хатах. Одна лиш Малашка лишилась,
Бо ж її хата над шляхом битим притулилась.
2024.04.25
11:38
На карті світу він такий малий.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
Не цятка навіть. Просто крапка.
Але Ізраїль – це Тори сувій,
Де метри розгортаються на милі.
І хто заявиться із наміром «бліц-кріг»,
Аби зробить юдеїв мертвими,
Молочних не побачить рік,
Духмяного не покуштує меду.
2024.04.25
09:40
Дощ, як в Макондо, йде та йде.
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
А вона - сама під дощем.
Вже не ранок, та ще не день.
Ще не радість, та вже не щем…
Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік
2024.04.25
09:16
Просто вітер, якоїсь осені зупинив мене,
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
Просто сонце якогось липня зійшло, як камінь,
І люди зустрічні записані буквою n,
У моїм, до сих пір не розв’язаному рівнянні.
І у ньому записана ти — у кімнаті зі шкла
На свічадах червоною барвою, як невідом
2024.04.25
08:41
А за вікном вже вечоріє,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
І мліють світлом ліхтарі.
І де ж ті орігамі-мрії,
Що склались звідкілясь, згори?
Листи перегортаю, фото
Вцілілі від перепетій.
У кожному душевна квота,
2024.04.25
07:45
В смолистих бурунах лежить рілля.
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
Вилискує, залита після суші.
І вороннЯ, не видне іздаля,
Серпанку рядна крилами ворушить.
Узбіччя із пожухлої трави -
Невипране дощем чадіння шляху.
Два кроки в поле зробиш, і лови
2024.04.25
06:23
Серце сумно защеміло
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
І душа зайшлась плачем,
Бо здригнулось враже тіло
Зі скривавленим плечем.
Розтрощив, на жаль, суглоба,
Раз почувсь короткий тріск
І ординець вузьколобий
Звідав кулі форму й зміст.
2024.04.25
00:03
Вельмишановна леді… краще пані…
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
Даруйте – де б слова ті віднайшлись, коли життя – це стрес з недосипанням? І плід такий: нервовий трішки лист. Пишу його повільно – швидше равлик на Фудзіяму врешті заповзе. І навіть сам не знаю: чи відправлю? Чи згине д
2024.04.24
21:33
Неначе той омріяний журавлик,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
Який відкрив до всіх бажань портал,
У купі понадкушуваних яблук
Урешті-решт знайшовся ідеал!
Тобі хтось зробить витончений кніксен...
Прийми від мене шану та уклін!
Зігріє око кожний мегапіксель,
2024.04.24
20:00
Шість хвилин, як я прокинувсь.
А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А тут мені повідомляють,
що я вже шість годин, як зраджую.
Ну так я зараз просто вирву язика,
відіб’ю його молотком,
поперчу його, посолю.
кину на розпечену сковорідку –
і буде мені чим поснідати.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Рецензії):
2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анонім Я Саландяк (1955) /
Рецензії
Мандри в космосі 50.1. Мала антологія ночі. День Гентоша (вибрані тексти Поетичних Майстерень)
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Мандри в космосі 50.1. Мала антологія ночі. День Гентоша (вибрані тексти Поетичних Майстерень)
Іван Гентош (1957)
Романс “Як же я без Вас…”
І погляд твій – щемлива казка,
Солодка чаша через край…
Не покидай мене, будь ласка,
З життя мого не пропадай.
Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?
Усмішка на вустах – і закипає кров,
І ямочки ж такі, немов залишив вчора…
А кажуть друзі мов, а кажуть друзі мов,
А кажуть друзі мов Ви кимось іншим хвора.
Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.
І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?
А думалось уже останній промінь вмер,
Надіявся якось без Вас прожити зможу…
І скільки зарікавсь, та знов від тих озер,
Та знов від тих озер я погляд не відвожу.
Усмішка на вустах і блискавка з під брів,
І сльози на щоках, солодкі і солоні.
Я пізно зрозумів, так пізно зрозумів,
Що я навіки знов у Вашому полоні.
Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…
А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…
Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.
Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Навіщо я без Вас, навіщо я без Вас,
Навіщо я без Вас, навіщо Ви без мене?
14.12.2010
Ярослав Анонім
Ти пішов…
(спроба абсурдної аналітики)
Пробуючи розгадати феномен “пародизму” Івана Гентоша… ой, брешу! Власне загадку навіть і не пародіїі, а паралельних текстів (що ними є і пародії) загалом, зрештою, мотиви власної потреби творити такі тексти-аналоги чи малювати композиції-віддзеркалення-відлуння…
З поміж більше чотирьох сотень текстів на сторінці Івана Гентоша в Поетичних Майстернях лише сімнадцять не “проштамповані” ним підзаголовком пародія (може якийсь текст і прогавив). Така однозначність автора вносить певну інтригу, бо не всі ці тексти (зазначені як пародії) підпадають під класичне визначення сатиричного, іронічного… Ось, на мій погляд, самодостатні тексти:
« Затуманило »
Пародія
Нас обох “затумáнило” в квітні –
Затягнуло в любовний роман,
Ми як ті їжачки… перелітні
З головою пірнули в туман.
Зір катмá – не ввестися б в оману!
(За неспокій воздасться сповнá)
Чи маршрутка була без “стоп-крану”,
А чи весел не було в човна?
Бо розтанув туман – як наврóчив…
Дитсадочок! З яких би то див?
Ми звичайно і дивні, і творчі…
Але стільки – ото креатив!
Час розплати прийшов за спокуси –
Із нірвани вертати до справ.
Ми вважали в тумані – то гуси,
А насправді – лелека літав!
1.12.2011
Чи взяти б ось цей текст:
« Остання стріла »
Пародія
І королі бува - “нулі”
(Тут хоч ногами бий від злості)
Усі ми смертні на Землі,
Ми тут “проїздом” - просто гості.
А як воно – отам-таки?
Всім по заслугах? Вище щастя?
І генії, і диваки,
І брехуни – усім воздасться!
Але любов – жива, жива,
В серця вливає свіжих соків!
Міцна в Амура тятивá –
Не слабшає мільйони років.
Хто не зазнав отих тортур
Душевних мук, як є кохання?
…Всміхнеться втомлено Амур:
“В безсмертя хто? Стріла остання…”
3.12.11
Я для подібних композицій зазвичай підбираю інші, м’ягші підзаголовки, наприклад, – аналог чи переспів, беручи кілька рядочків надихаючого тексту як епіграф… Отже, шукаючи творчу Іванову суть, спочатку вирішив, що вона десь поза межами того штампу - пародії…
З тих сімнадцяти: " САША або ЧЕТВЕРТИЙ або ЧУЛО МОЄ СЕРЦЕ..." , “Тре кріпитись...”, “Страва до Дня Сміху” та “ІРПІНЬ – 2012”, “ПОЕТАМ”, потім: “ХРИСТОС РОДИВСЯ!”, “Святвечір”, “ Різдвяне”, “ Новорічне вінчування” і ще “ЗІ СВЯТОМ 8 БЕРЕЗНЯ !”, “ Уклін ветеранам...” – зовсім не вписались у мою концепцію розгляду…
Тож романс “Як же я без Вас…”- обов’язково «проспіваю» своїй дружині, бо давно мріяв написати щось подібне для неї (а може й напишу аналог). Далі:
”В душí…”
Якόсь незатишно і темно,
Хоч все довкола – як тоді…
Зацвів бузок, але даремно.
"Прощай" – мов кола по воді…
Відразу сонце – як здалéка,
І чорнота – де бірюза,
І холод там – де була спека,
І з неба чистого – гроза.
Недобре, сумно і немило,
Одні торόси, крига, лід…
Всміхнулась – сонце засвітило,
Льоди розтанули! "Привіт!"
30.09.2011
Тут упав в око перегук "Прощай" - "Привіт!" - мов віддзеркалення-антитези. А в наступному тексті:
“Зорі впали в скошені отави…”
Зорі впали в скошені отави,
Рай земний відкрився серед трав,
Як твоє оголено-лукаве
Вперше я плече поцілував…
Пригортав до себе ніжно-ніжно,
Трем в руках сховала ніч густа,
Потонув у погляді безгрішнім,
І устами доторкнув уста…
А волосся терпко лоскотало,
А благання жевріло, як жар,
Ніч поблідла – ночі було мало,
Спрагу не втамовує нектар…
Запах дивний щастя і полúну,
Нетривкий, як на піску сліди…
Я без тебе завтра просто згину,
Зникну, як росинка без води.
Вітерцем легеньким на світанку
Поцілую ямочки сумні,
Ледь відкрию подихом фіранку,
І на чáтах стану при вікні…
21.08. 2012
Побачилось мені, що «І ямочки ж такі, немов залишив вчора…» (Романс “Як же я…”) – «Поцілую ямочки сумні» (“Зорі впали в скошені отави…”) також, мов відблиски-повторення (наче ехо) вже веселіше віддзеркалюють світлими промінцями в
“Доні”
Поцілую в щічку і долоню,
І губами доторкну чоло…
Ти приснилась, синьоока доню,
Ще коли тебе і не було.
Те маленьке вередливе диво –
Лиш косичок ще не вистача,
Ти у сні всміхалася щасливо,
І тулилась ніжно до плеча.
Перший усміх, слово, перші кроки,
Полетіли-понесли літа…
Розквітало диво синьооке,
У яких іскринка золота.
Енергійно, вперто і завзято,
До висот, до чистих юних мрій!
І раділи тихо мама й тато,
Успіх той сприймаючи за свій.
Вже і юність наступила наче,
Вже дорослі вчинки і слова,
А в очах - іскринка, те дитяче,
Що в душі сміється і співа.
Я наллю… до кави і до торта –
В віртуалі «цокнутись» обом…
Сентименти геть! Усі! До чорта!
Я вітаю! Обнімаю! Цьом!!!
27.03.2012
І… залишаються два загадкові тексти… На жаль, не можу їх поставити поряд, як розмістив тут іхні заголовки:
“Ти пішла...”, “Ти пішов...”
Ти пішла. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.
Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.
Так зігріти б тебе в долонях…
Щем і біль – ні краплини зла.
Лиш надривно пульсує в скронях:
“Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…”
Невідомо, як далі буде,
Ти не знаєш іще сама…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовна їх глибина.
Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…
Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…
6.11.2011
Ти пішов. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.
Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.
Так зігрітись в твоїх долонях…
Щем і біль – і на серці шов.
Лиш надривно пульсує у скронях:
“Ти пішов… Ти пішов… Ти пішов…”
Невідомо, як далі буде,
Ти не чуєш іще вини…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовної глибини.
Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…
Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…
Хто вона (Ти пішла…)? У мене не виникає ніяких сумнівів - у неї «ямочки сумні» . Хто він (Ти пішов…)?
«Ти пішла…» - «Ти пішов…»... Чи то зберігаючи якомога ближчою (тіснішою) паралельність (майже один і той же знаковий ряд-зміст) побудови цих текстів (схильність свідомості до повної симетрії), автор не каже: я пішов... власною шкірою колись відчувши, що “два мінус один дорівнює нуль”*... Чи то - всього всім не поясниш - добре, що завжди поряд залишається вірний (Ти…), він, сам у світі віддзеркалень-відзвучень… і усілякі таємниці (іронічно всміхнувшись) та абсурди не для них… Чи ще якийсь інший мотив - бо чужа душа завжди – темна ніч чи таємничі сутінки… (бо ж, зрештою, - “… антологія ночі…”).
І на завершення ліричний відступ :
…пригадуєш як після короткого літнього дощику виблискує промінчиками сонечко у калабаньках та у капельках роси поміж травою, а на небі грає веселка. Як красива молода жінка, входить у воду, а її тіло відображається на хисткій блискучій поверхні… і у твоїй збентеженій душі… Як щаслива матір веде свою маленьку доню ( власну копію), а та норовить влізти у веселу калабаньку…. Як радісний собачка Тобік зробить на асфальті власну калюжку, таку, як робив дощик… і мовби уявляючи себе хмаркою, притворно-сердито загарчить (мов відзвучення грому)… А неподалік щось світиться-виблискує різнокольоровими промінчиками… Що це таке ? Обгортка від цукерки фантастично відсвічує барвами, мовби… уже примарністю того шоколадного смаку, що на устах… давно колись, а й досі той присмак утотожнюється з відчуттям останнього її цілунку… і десь поруч… Може то птах–пересмішник так майстерно повторює спів соловейка… Чи то соловейко? І ще багато–багато зрозумілих і не дуже то виразних, то примарних речей….
Поміж тих безконечно віддалених та дотиково близьких, реальних та ілюзорних об’єктів, звуків, віддзеркалень… ходять химерні поети-дзеркала, виблискуючи своїми мерехтливими боками (ритмічно перегукуючись між собою співзвучними римами) то викривлюючи уже й так доволі химерне дооколо та один одного аж до пародійності, то виструнчуючи до реального уже викривлене (чимось-кимось) зображення, тішачись думкою, що начебто він сказав, створив… справді реалістичне зображення-звучання…
Але… все сказано (і відголоски відголосків, віддзеркалення віддзеркалень…) в ту мить, як тільки-но було створено цей світ… а мить триває…
* Мандри в космосі 50. Мала антологія ночі (вибрані тексти Поетичних Майстерень)
Уже не 2012 р.
Худ. Я. Саландяк.
Романс “Як же я без Вас…”
І погляд твій – щемлива казка,
Солодка чаша через край…
Не покидай мене, будь ласка,
З життя мого не пропадай.
Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Ну як же я без Вас, ну як же я без Вас,
Ну як же я без Вас, і як же Ви без мене?
Усмішка на вустах – і закипає кров,
І ямочки ж такі, немов залишив вчора…
А кажуть друзі мов, а кажуть друзі мов,
А кажуть друзі мов Ви кимось іншим хвора.
Знайомі стільки літ, а я хвилююсь знов,
І голос хриплий став, і ноги ніби з вати.
Не треба більш розмов, не треба більш розмов,
Мені би вії ці лише поцілувати.
І скільки намагавсь забути, що булό,
І в пам’яті благав, та не виходить в мене.
А може то любов, а може то любов,
А може то любов, жагуча і шалена?
А думалось уже останній промінь вмер,
Надіявся якось без Вас прожити зможу…
І скільки зарікавсь, та знов від тих озер,
Та знов від тих озер я погляд не відвожу.
Усмішка на вустах і блискавка з під брів,
І сльози на щоках, солодкі і солоні.
Я пізно зрозумів, так пізно зрозумів,
Що я навіки знов у Вашому полоні.
Цей вихор почуттів, і сподівань, і мрій,
Ці очі, ці вуста, ці поцілунки, квіти.
Ти тáкож зрозумій, ти тáкож зрозумій,
Шалене то життя хотіло нас навчити…
А почуття п’янить, хвилює як вино,
Я знав що спалахне, горітиме, не згасне.
І дивне то життя, таке складне воно,
Воно одне на двох, чарівне і прекрасне…
Обличчям би пірнув у кучері оці,
І подихом зігрів і ямочки і вії.
І знов рука в руці, і знов рука в руці,
І знов, як в перший раз, очей піднять не смію.
Здавалось – той вогонь давно у серці згас,
Ваш погляд – і воно забилось, як шалене!
Навіщо я без Вас, навіщо я без Вас,
Навіщо я без Вас, навіщо Ви без мене?
14.12.2010
Ярослав Анонім
Ти пішов…
(спроба абсурдної аналітики)
Пробуючи розгадати феномен “пародизму” Івана Гентоша… ой, брешу! Власне загадку навіть і не пародіїі, а паралельних текстів (що ними є і пародії) загалом, зрештою, мотиви власної потреби творити такі тексти-аналоги чи малювати композиції-віддзеркалення-відлуння…
З поміж більше чотирьох сотень текстів на сторінці Івана Гентоша в Поетичних Майстернях лише сімнадцять не “проштамповані” ним підзаголовком пародія (може якийсь текст і прогавив). Така однозначність автора вносить певну інтригу, бо не всі ці тексти (зазначені як пародії) підпадають під класичне визначення сатиричного, іронічного… Ось, на мій погляд, самодостатні тексти:
« Затуманило »
Пародія
Нас обох “затумáнило” в квітні –
Затягнуло в любовний роман,
Ми як ті їжачки… перелітні
З головою пірнули в туман.
Зір катмá – не ввестися б в оману!
(За неспокій воздасться сповнá)
Чи маршрутка була без “стоп-крану”,
А чи весел не було в човна?
Бо розтанув туман – як наврóчив…
Дитсадочок! З яких би то див?
Ми звичайно і дивні, і творчі…
Але стільки – ото креатив!
Час розплати прийшов за спокуси –
Із нірвани вертати до справ.
Ми вважали в тумані – то гуси,
А насправді – лелека літав!
1.12.2011
Чи взяти б ось цей текст:
« Остання стріла »
Пародія
І королі бува - “нулі”
(Тут хоч ногами бий від злості)
Усі ми смертні на Землі,
Ми тут “проїздом” - просто гості.
А як воно – отам-таки?
Всім по заслугах? Вище щастя?
І генії, і диваки,
І брехуни – усім воздасться!
Але любов – жива, жива,
В серця вливає свіжих соків!
Міцна в Амура тятивá –
Не слабшає мільйони років.
Хто не зазнав отих тортур
Душевних мук, як є кохання?
…Всміхнеться втомлено Амур:
“В безсмертя хто? Стріла остання…”
3.12.11
Я для подібних композицій зазвичай підбираю інші, м’ягші підзаголовки, наприклад, – аналог чи переспів, беручи кілька рядочків надихаючого тексту як епіграф… Отже, шукаючи творчу Іванову суть, спочатку вирішив, що вона десь поза межами того штампу - пародії…
З тих сімнадцяти: " САША або ЧЕТВЕРТИЙ або ЧУЛО МОЄ СЕРЦЕ..." , “Тре кріпитись...”, “Страва до Дня Сміху” та “ІРПІНЬ – 2012”, “ПОЕТАМ”, потім: “ХРИСТОС РОДИВСЯ!”, “Святвечір”, “ Різдвяне”, “ Новорічне вінчування” і ще “ЗІ СВЯТОМ 8 БЕРЕЗНЯ !”, “ Уклін ветеранам...” – зовсім не вписались у мою концепцію розгляду…
Тож романс “Як же я без Вас…”- обов’язково «проспіваю» своїй дружині, бо давно мріяв написати щось подібне для неї (а може й напишу аналог). Далі:
”В душí…”
Якόсь незатишно і темно,
Хоч все довкола – як тоді…
Зацвів бузок, але даремно.
"Прощай" – мов кола по воді…
Відразу сонце – як здалéка,
І чорнота – де бірюза,
І холод там – де була спека,
І з неба чистого – гроза.
Недобре, сумно і немило,
Одні торόси, крига, лід…
Всміхнулась – сонце засвітило,
Льоди розтанули! "Привіт!"
30.09.2011
Тут упав в око перегук "Прощай" - "Привіт!" - мов віддзеркалення-антитези. А в наступному тексті:
“Зорі впали в скошені отави…”
Зорі впали в скошені отави,
Рай земний відкрився серед трав,
Як твоє оголено-лукаве
Вперше я плече поцілував…
Пригортав до себе ніжно-ніжно,
Трем в руках сховала ніч густа,
Потонув у погляді безгрішнім,
І устами доторкнув уста…
А волосся терпко лоскотало,
А благання жевріло, як жар,
Ніч поблідла – ночі було мало,
Спрагу не втамовує нектар…
Запах дивний щастя і полúну,
Нетривкий, як на піску сліди…
Я без тебе завтра просто згину,
Зникну, як росинка без води.
Вітерцем легеньким на світанку
Поцілую ямочки сумні,
Ледь відкрию подихом фіранку,
І на чáтах стану при вікні…
21.08. 2012
Побачилось мені, що «І ямочки ж такі, немов залишив вчора…» (Романс “Як же я…”) – «Поцілую ямочки сумні» (“Зорі впали в скошені отави…”) також, мов відблиски-повторення (наче ехо) вже веселіше віддзеркалюють світлими промінцями в
“Доні”
Поцілую в щічку і долоню,
І губами доторкну чоло…
Ти приснилась, синьоока доню,
Ще коли тебе і не було.
Те маленьке вередливе диво –
Лиш косичок ще не вистача,
Ти у сні всміхалася щасливо,
І тулилась ніжно до плеча.
Перший усміх, слово, перші кроки,
Полетіли-понесли літа…
Розквітало диво синьооке,
У яких іскринка золота.
Енергійно, вперто і завзято,
До висот, до чистих юних мрій!
І раділи тихо мама й тато,
Успіх той сприймаючи за свій.
Вже і юність наступила наче,
Вже дорослі вчинки і слова,
А в очах - іскринка, те дитяче,
Що в душі сміється і співа.
Я наллю… до кави і до торта –
В віртуалі «цокнутись» обом…
Сентименти геть! Усі! До чорта!
Я вітаю! Обнімаю! Цьом!!!
27.03.2012
І… залишаються два загадкові тексти… На жаль, не можу їх поставити поряд, як розмістив тут іхні заголовки:
“Ти пішла...”, “Ти пішов...”
Ти пішла. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.
Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.
Так зігріти б тебе в долонях…
Щем і біль – ні краплини зла.
Лиш надривно пульсує в скронях:
“Ти пішла… Ти пішла… Ти пішла…”
Невідомо, як далі буде,
Ти не знаєш іще сама…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовна їх глибина.
Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…
Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…
6.11.2011
Ти пішов. І на серці прісно…
І планета уже не та…
А було нам на ній не тісно,
Хоч тепер взагалі пустотá.
Обступили обрáзи нúці,
І емоції – через край.
Без прихильності до традицій –
Сентиментів “Бувай”, “Прощай”.
Так зігрітись в твоїх долонях…
Щем і біль – і на серці шов.
Лиш надривно пульсує у скронях:
“Ти пішов… Ти пішов… Ти пішов…”
Невідомо, як далі буде,
Ти не чуєш іще вини…
Тільки… манять очей Бермуди,
Невимовної глибини.
Час не йде, а летить на конях,
Забирає тебе таки…
Стисне серце удав безсоння –
Доторкнутися б до щоки…
Посадити любов за грати?
Захлинутись у вирі справ?
Світ не впав. Залишивсь стояти.
Та чомусь чорно-білим став…
Хто вона (Ти пішла…)? У мене не виникає ніяких сумнівів - у неї «ямочки сумні» . Хто він (Ти пішов…)?
«Ти пішла…» - «Ти пішов…»... Чи то зберігаючи якомога ближчою (тіснішою) паралельність (майже один і той же знаковий ряд-зміст) побудови цих текстів (схильність свідомості до повної симетрії), автор не каже: я пішов... власною шкірою колись відчувши, що “два мінус один дорівнює нуль”*... Чи то - всього всім не поясниш - добре, що завжди поряд залишається вірний (Ти…), він, сам у світі віддзеркалень-відзвучень… і усілякі таємниці (іронічно всміхнувшись) та абсурди не для них… Чи ще якийсь інший мотив - бо чужа душа завжди – темна ніч чи таємничі сутінки… (бо ж, зрештою, - “… антологія ночі…”).
І на завершення ліричний відступ :
…пригадуєш як після короткого літнього дощику виблискує промінчиками сонечко у калабаньках та у капельках роси поміж травою, а на небі грає веселка. Як красива молода жінка, входить у воду, а її тіло відображається на хисткій блискучій поверхні… і у твоїй збентеженій душі… Як щаслива матір веде свою маленьку доню ( власну копію), а та норовить влізти у веселу калабаньку…. Як радісний собачка Тобік зробить на асфальті власну калюжку, таку, як робив дощик… і мовби уявляючи себе хмаркою, притворно-сердито загарчить (мов відзвучення грому)… А неподалік щось світиться-виблискує різнокольоровими промінчиками… Що це таке ? Обгортка від цукерки фантастично відсвічує барвами, мовби… уже примарністю того шоколадного смаку, що на устах… давно колись, а й досі той присмак утотожнюється з відчуттям останнього її цілунку… і десь поруч… Може то птах–пересмішник так майстерно повторює спів соловейка… Чи то соловейко? І ще багато–багато зрозумілих і не дуже то виразних, то примарних речей….
Поміж тих безконечно віддалених та дотиково близьких, реальних та ілюзорних об’єктів, звуків, віддзеркалень… ходять химерні поети-дзеркала, виблискуючи своїми мерехтливими боками (ритмічно перегукуючись між собою співзвучними римами) то викривлюючи уже й так доволі химерне дооколо та один одного аж до пародійності, то виструнчуючи до реального уже викривлене (чимось-кимось) зображення, тішачись думкою, що начебто він сказав, створив… справді реалістичне зображення-звучання…
Але… все сказано (і відголоски відголосків, віддзеркалення віддзеркалень…) в ту мить, як тільки-но було створено цей світ… а мить триває…
* Мандри в космосі 50. Мала антологія ночі (вибрані тексти Поетичних Майстерень)
Уже не 2012 р.
Худ. Я. Саландяк.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Мандри в космосі 50.2. Мала антологія ночі. Три ночі Ляшкевича і... (вибрані тексти Поетичних Майс"
• Перейти на сторінку •
"Атеїст Федора Достоєвського зобов’язаний пустити собі кулю в лоб !?*"
• Перейти на сторінку •
"Атеїст Федора Достоєвського зобов’язаний пустити собі кулю в лоб !?*"
Про публікацію