Мандруючи сторінками ПееМ, я сьогодні відкрив для себе Шона Маклеха, ірландця за походженням, українця за творчістю, дивака за покликанням. За пару років йому сповниться сто літ. У такому віці до людей зазвичай приходить маразм, а до нього прийшла Мудрість із великої букви. Утім є вагома підозра, що мудрістю він ніколи не був обділений, тільки тепер вона, наче вистояне старе вино, набула такого вишуканого і естетичного аромату, що вдихаючи його, ризикуєш померти від приступу заздрісної ядухи. На цьому сайті творчих особистостей, мабуть, є такі, що полюбляють дурисвітство, ховаючи за різними псевдо свою ошуканську сутність. Тому і я не повірив, і навіть тепер до кінця не вірю, що, дійсно, у далекому Дубліні живе сивочолий, порепаний часом і зморшками, майже столітній ірландський Сократ, який пише чудовою українською мовою прекрасні за формою і глибокі за змістом свої вірші та есе. Але, якщо там і нема цього дивака-філософа, я однаково буду вітати його і дивитися на нього знизу догори, наче абориген Ліліпутії на Гулівера, бо, прочитавши кілька його творів, зрозумів – інакше дивитися на цю людину не можу і не хочу.
Людям властиво створювати ідолів, щоб у час перемог молитися на них, а у час поразок звергати їх у клоаку абсолютного заперечення. Але це стосується більше вождів, політиків, шоу-зірок. Для мислителів, для мудрих філософів, для справжніх володарів поетичного Слова, для таких, як Шон Маклех, не люди створюють постаменти та п’єдестали; самі мудреці своїми думками, образами, творінням будують Парнаси і Олімпи і ще у цьому житті живуть на тих висотах людської жаги, що заставляє серце день і ніч невгамовно ганяти кров лабіринтами мозкових звивин у пошуках живого слова, не дає згаснути творчому багаттю, теплом якого зігрівся не один подорожній на шляхах оспіваних мрій і похованих надій. Напевно треба дійсно бути диваком, щоб спробувавши стільки професій, на схилі літ дивувати наше поетичне товариство своїми глибокими знаннями української та світової літератури, уміло застосовуючи ці знання для поєднання вічних філософських категорій із реаліями сьогодення. Сучасна людина збагачена сумою знань минулих поколінь, але від цього не стала мудрішою за древнього ученого чи мислителя, бо не стільки знання(хоча воно ніколи зайвим не буває), як оте Божественне осяяння, що невідомо за якими критеріями обирає когось, наближає людину до нелукавих істин мудрості. Отаким наближеним до мудрості і видається мені Шон Маклех. Можливо, я у чомусь помиляюся, бо важко придумати Поета на відстані, не будучи до кінця упевненим в його існуванні. Але хай буде так – честь і слава прожитим рокам, честь і слава розуму, не затьмареному цими роками. Віват, Шоне Маклех!