Мінливий час тече,
зумовлюючи плинність
усіх світів,
а ти когось шукав,
а ти чогось хотів…
Торкали за плече…
Втрачали очі пильність,
імлою плив
і торсала рукав
упевненість катів,
котів і течії,
котра штовхала в спину,
несла рибин,
луску та скалки зір
у часу плин, чи вир,
чи вирій носіїв
порожньої торбини,
чи до глибин
космічних чорних дір.
Тримало слово «вір»,
та віра не весло,
довірливі спрожогу
отруту п’ють
оманливих жадань.
А ти держи ліхтар
марам усім на зло
і віруй у дорогу,
але не путь
в сліпу тьмутаракань.
І жайвором до хмар
шугне з-під тиску ніг
бажання жити далі,
бо серце є,
душа іще болить,
і не загусла кров.
Хай знову буде сніг,
холодний сніг реалій,
до денця п’є
душа журливу мить -
не бійся підошов,
бо шрам у шрам йдемо
у почутті і слові,
ми прес-реліз…
Хай бавиться дитя
із папірцями душ…
Не руш святе ярмо,
не запереч умові
про леза сліз,
жнива серцебиття
в час дозрівання груш,
бо гра іще жива,
не кожна карта бита,
кохання смак
не вивітрився з губ
осінністю вітрів.
Та як полин-трава
наука тих любити,
хто йде навспак,
твердий, неначе дуб.
А ти чого хотів,
а ти кого шукав,
втрачав у часоплині,
і катом був
яких чужих світів?
Давай-но за рукав,
за тих, кого не взнав,
за помилки дитинні,
котрі забув,
бо знати не хотів,
без жодної з підстав
оплатимо борги
свідомою любов’ю.
Все інше – прах,
все інше - злоба днів
і мілкота монет.
Можливо, до снаги -
у спротив безголов’ю -
любов’ю в полюсах
єднання берегів
і створення планет…