Чому в нас немає потужної літератури? Мені здається, що я знаю кілька причин. Але я не знаю, як їх поправити, от в чому біда.
Щодо причин, то головна з них лежить на поверхні: тому, що в нас немає критичної маси потужних письменників. Тут теж є свої причини. Насамперед, це час у який ми живемо. Час більш-менш, на щастя, спокійний, без воєн, пошестей і катаклізмів. Коли ми повернемо погляд на початок 20-го століття, то побачимо, що саме революція і громадянська війна дали збурення молодій українській літературі, яка народила «Я (Романтика)" і «Вальдшнепів» Миколи Хвильового, «Смерть» Антоненка-Давидовича. Відсутність таких потрясінь, в яких викрешуються іскри характерів, добре для суспільства, але погано для письменника. Чи не тому ситу і спокійну Америку покинув у свій час молодий Ернест Хемінгуей і подався на війну в Іспанію?
Про що ж пише наша література? Маємо кілька напрямків, куди подалися українські літератори: дослідження власної біографії (Андрухович); мандрівки (Кідрук); детективно-масова література (Кокотюха); політично стурбована література (Шкляр); месіанство (Пашковський); вправи над мовою (Іздрик). Список при бажанні можна продовжити, але скрізь (чи майже скрізь) натикаємося на проблему. Проблема називається відсутність героя. А література, як би не згадував хто Кафку, це, насамперед, створення характерного персонажа. Впливати на підсвідомість і викликати почуття – то завдання живопису, музики і поезії. Проза, яка не працює на створення героя, кастрована, вона не може виконати свого природного призначення – запліднювати читача прикладом для наслідування.
Сучасні письменники героя творять по різному. У світовій літературі маємо приклади, коли автор веде мову з нутра персонажа, як це неперевершено зробив Джойс в романі «Улісс». Хемінгуей, Кавабата, Гамсун створюють образ, за якого вболіває, а то й перевтілюється в нього читач, звіряючи і поза книжкою свої вчинки з таким героєм. Герман Гессе через свого героя надає застиглої матеріальної реальності духовному життю, Сомерсет Моем, досліджуючи людську душу, розкладає її на складові. Частина митців, йдучи за Шопенгауером і Ніцше (Камю і т. д., ще раніше Достоєвський) досліджують абсолютну, в природі закладену відокремленість, самість людського «я» у світі.
Але для всіх них, попри різні стилі, течії, філософію спільним є те, що письменники створенню героя надавали головного значення, навіть коли не декларували цього.
А що ж сучасні українські літератори? Ще в 2000-му році у статті «Медитації та асоціації» на спецвипуск журналу «Кур’єр Кривбасу» за листопад-грудень 1999 року (більшість із надрукованих там авторів нині творять українську літературу) я писав: «…слід би автору повернутися лицем до читача. На жаль, слідом за критиками (чи попереду них?) значна частина наших письменників відкидає цю тезу і суне, підбадьорюючи одне одного, в зворотному напрямку – в таке нутро власної підсвідомості, що годі їх звідти витягнути. До того ж, шукаючи підтекст в інструкції по ремонту автомобіля, українські письменники, на відміну від Умберто Еко, роблять це з такою тупою серйозністю, що, їй-Богу, стає соромно. Навмисне затуманений стиль письма стає самоціллю, виштовхує, як зозулине пташеня, з твору все інше – сюжет, героя, почуття. … Щодо літератури для читача з нормальною психікою, то тут треба сказати наступне. Хемінгуей тому і великий, що в нього є Гаррі Морган, старий Сантьяго, Роберт Джордан – є герой, який живе в одному з нами у житті, але відрізняється НЕЗЛАМНІСТЮ ДУХУ. Така література, незважаючи на своє месіанство, ПОТРІБНА ЛЮДИНІ, а чи є вищий критерій оцінки праці письменника? Хочеться вірити, що прийде час, коли і в нашій літературі замість шизофреника чи скиглія, зануреного у споглядання себе самого, з’явиться той, хто дасть читачеві ТОЧКУ ОПОРИ. Ото буде справді великий твір!».
На жаль, на такий твір доводиться чекати ще й нині.
Це щодо письменників. Однак, є й інші причини, які з усієї сили чиргикають гальмом по колесу нашої літератури. Одна з них полягає в людях, котрі дають (або не дають) світові побачити літературний твір – це редактори газет, журналів і видавництв. А вони оцінюють твір у межах того розуміння, котрим їх наділила природа, і нічого тут не вдієш. Щоб не ходити далеко за прикладами, розповім історію про знайомого мені літератора. Якось, шукаючи своїх шляхів у пейзажній ліриці, він відкрив для себе цікавий поетичний стиль. Це таке собі малювання словом, коли ти не називаєш почуття, яке викликає покрита золотом осені молода берізка, а шукаєш деталь, щоб у читача це саме почуття виникло від читання твору. До такого виду мистецтва давно прийшли на сході, втіливши його в хоку, хайку і подібних замальовках. Знайомий мені літератор відійшов від формальних правил східних зразків, і створив, як на мене, дещо оригінальне. Ось приклад:

«Весняний ранок.

Приречені, щоб завжди бути разом,
Жорсткий, покручений низенький абрикос
У білому духмяному цвітінні,
Стара сосна, що зустрічає весну
Незримим струменем пульсуючої сили.
І довгий пагін молодого клена
В яскравій зелені надзьоблених листків.

Внизу блищить струмок на перекатах».

Чи не правда, що тут між рядками чується дихання Бога? У всякому разі, я не пригадую, щоб хтось в Україні писав таку поезію. Звичайно, доскіпливий літературознавець вкаже, що щось подібне є у творчості Юрія Рогового, Олега Лишеги чи Миколи Воробйова. Однак там пейзажна лірика чи класичне хоку ОЛЮДНЕНЕ, подане через призму людського світосприймання, тоді як у наведеному верлібрі людина відсутня в принципі. Одним словом, такого автора варто було б показати публіці. Але скільки разів цей літератор не пробував опублікувати свої кільканадцять акварельок в пресі, редактори не захотіли їх друкувати. Чому? Та ото ж.
Ще один приклад. Василь Трубай нещодавно написав надзвичайно сильне оповідання під назвою «Штик». Там розповідається про те, як на кухні хазяйської хати сидить миршавий солдат із штиком і тримає в страху і покорі сильних, розумних, порядних людей. Солдат відібрав у господаря їжу, прирікши його сім’ю на голодну смерть, зґвалтував жінку і та повісилася, убив малого сина, бо той хотів украсти в солдата котлету. А чоловік все дивиться телевізор і робить паперові літачки на замовлення солдата. Нарешті богатир-господар, замість убити ворога, зарізав свого батька, щоб наїстися хоч людським м’ясом. Солдат зі штиком забрав і труп батька. Тоді господар, охлявши з голоду, ліг на лавку та й помер, так і не переступивши страху перед солдатським штиком. На мою думку, оповідання і в національному, і у філософському плані варте кращих зразків європейської новелістики. А що ж наші видавці та редактори? Вони з різних причин відмовилися публікувати новелу: хто послався на цнотливу естетику своєї газети, хто звинуватив письменника в натуралізмі, а ще дехто радив змінити кінцівку оповідання так, щоб змальовані там персонажі таки вбили солдата, щоб оповідання, мов, давало читачеві надію. Цікаво, чи й Стефаникові вони дали б таку пораду, коли б він приніс для друку котресь із своїх оповідань?
Я певен, що редактори і видавці так само загальмували, або й закрили назавжди вихід у світ ще не одному автору, не одному оригінальному художньому творові – просто тому, що не в силі були збагнути його підтекст, художню вартість, або просто злякавшись внутрішнього, вкоріненого ще радянським вихованням, цензора.
Могла б дану проблему у значній мірі вирішити критика. Професіоналів у цій сфері маємо, хоча б той же М. Наєнко, або Є. Баран, або О. Соловей, Д. Дроздовський, Яна Дубинянська… Однак знову впираємося у видавців та редакторів. Часто у видавництва є групка прикормлених критиків, які пишуть для своїх і яким, мабуть, таки трохи платять за написане. «Чужих» же опублікувати ще можуть, але платити – зась. Деякі друковані органи (або сайти в Інтернеті) взагалі відірвалися від живого літпроцесу і перетворилися на сектантські клуби вибраних (часопис «Критика», в якійсь мірі «Літакцент»). При цьому зауважте, що все це робить не Янукович і «донецькі», а люди, які щиро вважають себе патріотами, більше того, будівничими української літератури!
В таких умовах чимало критиків, яким не пощастило додатися до вибраних, замість об’єктивно відслідковувати літературний процес, мусять писати «під заказ» – бо під гроші! – замовника. І тоді критику стає глибоко й далеко до відкриття нових імен чи вартісних творів. Таким чином, і цей шлях для оригінального, але маловідомого автора практично закритий.
Не останню роль у визначенні напрямку, куди буде рухатися література, відіграють літературні премії. Прикро, але діяльність навіть Шевченківського комітету викликає сумніви (як, до речі, і моральність деяких лауреатів). В 2011 році лауреатом цієї премії за рішенням комітету мав стати досить слабкий у художньому відношенні (зате ультрапатріотичний!) роман Василя Шкляра «Залишенець», залишивши позад себе «Триб» Павла Вольвача і «Джурів» Володимира Рутківського. І тут-таки, демонструючи класичний зразок конформізму, письменник Василь Шкляр відмовляється від премії. Кажу так, бо не можу собі пояснити двох речей. Шкляр відмовляється від премії ще до затвердження його кандидатури Президентом, себто, від премії, яка йому ще не призначена. Це раз. А, по-друге, смішну аргументацію придумано – поки не піде з поста міністр Табачник; чому б тоді весь Кабінет Міністрів не відправити у відставку? Тому здається мені, що заява Шкляра про відмову від премії була написана з єдиною метою – врятувати Президента Януковича, котрий потрапив з цим лауреатом у пастку між Росією та національно налаштованими громадянами України, як Одіссей між Сциллою і Харибдою. Своїм імпотентним демаршем Шкляр завдав авторитету Шевченківської премії такої шкоди, якої ніякими лозунгами «Україна або смерть!» уже не відпрацюєш. Прикро лише, що певна частина наших громадян не бачить цих очевидних фактів і все чекає, коли ж фільм про Чорного Ворона поставить Єжи Гофман (котрий уже відмовився від цієї пропозиції), а головного героя зіграє Мел Гібсон. Але ще прикріше, що протесту чи осудження вчинку Шкляра, який перекреслив, м’яко кажучи, думку членів Шевченківського комітету, з боку членів цього комітету не почулося. І знову – чому?
Зате українському новелісту стефаниківської сили Василю Портяку двічі Шевченківської премії не присудили. У 2008 році його обійшла Л. Голота і громадянка Бразилії В. Вовк, а в 2009 році за літературну прозу премії взагалі нікому не дали – але й не Портяку. Аргумент – мало написав. Хіба це критерій для того, хто розуміється на вартості твору?
Не хочу зупинятися на інших літературних конкурсах і рейтингах. Певно, є там і влучні попадання, але ці дві гирі – відсутність справді хороших творів та низький професіональний і моральний рівень частини «жюрів» – не дають випурхнути на поверхню українській літературі.
Чи є звідси вихід? Як було сказано попереду, я його не бачу. Можна собі уявити, що на чільні і визначаючі місця в письменницькій когорті прийде, хай невелика, група людей не лише ерудованих, але й обдарованих, котрі питання власне літератури поставлять вище вигоди, політичної доцільності чи кумівства. Тоді справа може зрушити з місця. Але така фантазія здається мені занадто вже утопічною.

* * *