Мов гілочка плакуча,
ти тулишся до мене,
але під нами – круча,
в ній глибина – шалена,
неміряна тривога,
невиказана правда,
немов життя без Бога
чи доля безпорадна!

Комусь болить на фронті кожна втрата.
Залита кров’ю – матінка-земля.
Двохсотими вертаються солдати.
Під артою* здригаються поля…

Плодить війна сиріт і вдів без ліку.
Тобі було півкроку до мети…
На милицях йде площею каліка –

Вночі легкий вітрець несе
І прохолоду, і розраду.
Затихло на алеях все,
Лиш місяць бродить понад садом.

Вгодований і повний він,
І як солодку вату – лиже
Довгасту хмарку в темряві…

Стоять у Призов’ї три могили.
Найменша називається Корсак
Найвища з них Бельмак, чи то Горіла,
Та ще середня Синя, чи Токмак.
Я вам легенду хочу розповісти
Про три високі степові гори.
Було то у часи прадавні, звісно,
Якої

Багатий і давно уже не раб,
Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гада

Велика криса* не їла рису,
а виключно целофан.
Жила на світі в одній кобіті,
що влізла у сарафан.

Попереду довгі роки вигнання
на каторгу у Сибір,
плювати, у ній жевріє останнє:

Дай руку, сонце, і іди за мною,
не обертайся на презирство й сміх.
Хто судить всіх не відчуває болю,
і не вмирає кожен день  за гріх.

Хай кине камінь той в крилату спину,
хто не злукавив навіть у думках.
Я відколола  сонця половину,

Що у світі діється...
Зайві ще надіються,
що оклигають живими
із болячками своїми,
поки десь подінуться.

***
Знаємо, що коїться:

Радій сьогоденню.
Довкола безмежна блакить
і думка про вічне летить,
здається буденно…
А ми? Не відчули.
Як всесвіт торкається нас
його необтяжливий глас –
трембіта гуцула,

Два яблука дитя тримало,
на вигляд гарних і смачних.
Гостинець де воно дістало,
не відав я, та то не гріх.
Звернувся щиро до малого, –
Одне дай яблучко мені.
Поглянув той з-під лоба строго,
примружив очі враз ясні

Каховське море, хвиля в берег б’є,
Пінявий слід лишає за собою.
Кигичуть чайки десь над головою,
А вранці сонце із води встає,
І враження, немов то, справді, море,
Таке ж безмежне, як і всі моря.
Та відчуттям не варто довірять:
Оманливі чарівні ці

От і душа,здається, відцвіла.
Прив*ялив вітер запашні покоси.
І щось у ній по-іншому голосить.
І не рятують ні дощі,ні роси.
Але ж була? А чи ж була?

Стомилася,напевно, і на мить
Затихла. Дивиться , і слухає-чекає,

Глибоко у душі"… На скільки це глибоко?
А за красивими словами – пустота…
І не болить душа, коли не бачить око,
Або тяжіння не пускає в небеса.

Колекція гріха затягує в болото,
І доля має пульсувати у імлі,
Міняє дії щирі на омани злото,

Хто слова породив,
І що це за диво:
Чому слово "матуся"
Сяє грайливо?

Доброусмішка світла
На обличчі від "тато",
І серденько сміється

Ця жіночка на більше заслуговує.
усмішка сонячна і очі чудотворні.
По віденські з вершками чорну каву п'є
і ходить у пуантах на краю безодні.

Пряде із кужеля лавандорунні сни,
і дістає з криниці сивини тумани.
Летить голубкою у вогнище війни,

Хай кожен день, мов скромна ікебана,
мов невигадливий орнамент на підлозі,
хай ні на мить мене в твій дім не звано,
коли б не йшов ти – я стою на розі.

Можливо, я свій сором загубила,
коли найперше ці зустріла очі.
Нехай щодня так скромно я любила