за мотивами Марії Приймаченко
...
дощик посіявся зранку
стільки його чекали
сіяли кріпчик у спеку
в спеку город саджали
дощик посіяв надію
-Господи, скільки зміїв
скільки на наші квіти
нечисті суне грізно
дощик тихенько кропить
скапує вишня слізьми
чорно сичатимуть змії
п"ятниця вип"є крови
чортова дюжина нишкне
вийшли хрущі на лови
13.05.2022
#словаВасилинаІванина

…із колиби, схованої в зворі,
злодій-час украв цю мить і зник.
На ґруни уже розцвів цикорій -
сонцегляд, батіжник, серпівник…
Мерехтливі хвилі блідо-сині,
наче скло розплавлене, тремтять -
спека. Липень. Сіно в карантині…
…Гори горнуть Божу благодать.
2020
Василина Іванина

...гримкоче пересерджений громисько
лінивим блискавицям навздогін...
Смеркає, серденько. Вже й старість близько...
...Сад струшує краплини пелюстин

о
скільки осінь
рукавом імлистим
шорсткі асфальти
осипає листям
і ловеласи
вже перевелися
ловлю свій кайф
немов у полі вітер
ген обрій нишком
хмарі сльози витер
троянди пуп’янок
зігрію
у долонях
останній мабуть
зовсім безборонний
оскільки осінь

усі дощі сховаю в рукаві
припну хмарини на вершку говерли
і буде сонячно
допоки ми живі
і будемо
допоки
не

добігає межі ця межа
із-за меж часоплину
скільки будемо разом
у всесвіті цьому
хто зна
розлетілися дати
ні взяти ані дарувати
і не випросиш в долі
ні миті ні слова ні краплі озону
але ж я іще тут
я усе ще з тобою
коханий
бо тримаюся міцно за рідну пошерхлу долоню
лиш вона оберіг мій
і нині і прісно
і там...

...Ночные тени скользят неслышно по всей земле,
и кто им нужен, а кто здесь лишний – решать не мне.
Скупают души, да за бесценок – за полгроша.
Во тьме ж прохладно, согрейся, инок. Едва дыша,
тихонько-тихо спою сквозь ветер про два крыла,
и нежность сердце растопит светом, и ночь – бела...
2011

Знаю, скажеш: знову забаганка,
Та мені щоночі сниться Мавка,
Не з верби приходить, а з ялини,
У віночку з грон рясних калини…
Знаю, скажеш: ти, дитинко, мариш…
Тільки знову небо вкрили хмари,
І тремтить калина на світанні,
Бо трагічне Мавчине кохання…
Знову прокидатимусь щоночі,
Знову сльози затуманять очі,
Бо коханий слова не дотримав,
Мавчине ж кохання – невгасиме…
Знаю, скажеш: нащо так тужити,
Адже Мавка буде вічно жити.
Та чому ж мені тоді так гірко?
Кажеш ти, що я для тебе зірка,
Кажеш ти, що любиш мене палко…
А мені здається, що я – Мавка…

...гарно мені з тобою –
на дужім твоїм крилі...
...зведені знов судьбою
аж на краєчку землі...
...сплеском карпатської м’яти,
гіркістю полину, –
вічно мені б цілувати
гостру твою сивину...
...сходять з орбіт планети,
з розуму сходжу я...
...де ж ти літаєш, де ти?
... я – у чужих краях...

...мені самотньо в ніч оцю
дивитися на гру іскрин
немов заядлому курцю
без цигарок – нема терпцю
весь світ гірчить у ніч оцю
бо я одна – і ти один
мені тужливо в ніч оцю
дивитися на гру іскрин...

2010

................а вже весна, а вже красна...
...............................(із пісні)
Оклигую потроху.
Самота.
І ні слівця.
Щезає сніг поволі.
Лише імла лютнева
за вікном
бинтує дні мої
відчайно-кволі.
Оклигую таки.
Бо вже весна,
й проснулися
закутані троянди.
Невдовзі
вже рушатиму
і в мандри –
у товаристві
чорного кота…
27.02.2010

...живи любов’ю. Поїдь до мами.
------------ Люба Долик


...прочистиш
снігом укритий горбик
покладеш квіти
дві хризантеми
смереки гілку
- живиця пахне
неначе вдома
Різдво стрічаєм -
запалиш свічку
і отченашем
свою любов
замолюєш -
пізно...

..........перша спроба?..
..........................
Пора сприймати це всерйоз,
а в тебе, милий, жарти-смішки,–
ти не лякаєшся погроз?
Пора сприймати це всерйоз!
Страшний чекає нас прогноз,
вже грають блискавки у сніжки...
Пора сприймати це всерйоз,
а в тебе знову жарти-смішки :((

...не позирай на мене
спрагло,
милий,
ні звечора,
ні вдосвіта
не зиркай
жаждивими
голодними очима:
ти знаєш добре,
любчику, –
ще піст...

2009 ???

...і кожен бажає чудес...
минає остання осінь
невдовзі осиплеться зовсім
сніги віддалік на горах
вже креслять магічне коло
де кожен – лише поодинці –
стою на осінній зупинці
...на щастя, відкладено рейс...

ІІ
Ой повіяв буйний вітер, повіяв, повіяв,
та він мої співаночки горами розсіяв...
.........
у наших міжгір’ях і зворах,
по сиглах, бескидах, плаях
душа прабатьківської мови
блукає, мов зранений птах
...........
Співай, доню, не бороню, кілько твого світа,
по чім будеш пам’ятати молоденькі літа?..
...........
відлуння між скелями б’ється,
чи встигнеш, чи вловиш цей біль
все тихше і тихше.
А в серці
прадавніх пісень заметіль.
...........
Загусляй ми, гудаченьку, в чотири струночки,
най любкови заспіваю красні співаночки...


-----------
звір, зворина – великий яр у горах, по дну якого зазвичай тече струмок, а схили поросли кущами чи деревами;
сигла – густий смерековий ліс, заплутаний, в якому дерева можуть мати по кілька верхівок, там легко заблудитися;
бескиди – скелясті неприступні гори із прірвами. урвищами;
плай, плаїк, плайик – плато на гребені гори, де нема лісу, там можуть випасати худобу або косити; і стежка в горах теж так деколи називається.
...але, можливо, в інших діалектах ці слова мають інші значення чи нюанси :)

-------...Ніщо, nihil, ніц,
----------------------але...
------- С-М
А липень знову залив дощами поля й дороги.
Ми розлучились без довгих сварок і зайвих сліз.
Я не писатиму есемески (вже все в порядку)
Нарешті в хаті все поскладаю і витру пил,
комп’ютер вимкну,одягну сукню (остання мода!),
шибки помию, всміхнусь до фотки, спечу пиріг.
Я не писатиму есемески (тобі це треба?),
слова між нами холонуть мовчки – це дуже страшно,
бо кожне має, ти бачиш, любий, тепло й вагу.
Це наче збіжжя – його провієш на вітрі болю,
Й нема полови, бо в кожнім слові моя любов.
Я не писатиму есемески (це зовсім зайве),
Мені вже й наче давно не двадцять –
то де ж той глузд?
Липневим зливам ще довго лити, і літо лине,

а парасоля твоя у мене. І – телефон…

Яка важка учительська робота –
щодня проблеми, клопоти, турботи,
щодня згорають нерви, наче хмиз,
і тиск летить – то вгору, а то вниз...
Яка прекрасна вчительська робота –
напевно, всі вам учні заздрять потай,
а ви, немов оті чарівники,
нам програмуєте в життя стежки,
ви запевняєте: скарби – знання,
щоб не блукати в світі навмання...
Щоб ми нові вершини здобували,
щоб оптимізму й віри не втрачали, –
ви нам щодня товкмачите про те,
що з нас еліта золота росте.
Що ж вийде з ваших клопотів недремних –
ви і самі, гадаємо, не певні...
Пробачте, що про вдячність забуваєм,
що не завжди старанними буваєм,
та віримо, що на усій землі
найкращі люди – наші Вчителі!

...От і все. Вже останнім канікулам край.
Зостається сказати: – Мій друже, прощай.
Так, це все. Не вернути нам літо,
не бродити у травах, не збирати вже квіти...
Все, кінець. І світанки холодні – це осінь вже.
Помилились обоє ми. Так, авжеж.

............
так, так, наприкінці серпня

Ти, кажеш, на гачок піймався?
Але признайся – закохався,
лише до мене серцем линеш,
телефонуєш щогодини,
приносиш квіти, шлеш записки...
Ох, вітрогонистий хлопчиську,
чому в житті так випадає:
ти покохав – а я страждаю...

1991 чесно, не пам’ятаю точно,
але хай. це не смертельно :)

Мій хлопчику (хоч зовсім і не мій)
із лагідними синіми очима, –
занадто часто бачу тебе в сні:
прийдеш і тихо станеш за плечима...

Не озирнусь, не мовлю навздогад –
це ти, коханий? –
прогортаю тишу...
Чи випірну зі споминів – у сад,
де ніжні айстри смуток свій колишуть?..

1991

Прозорішає смуток
і глибшає жадання,–
спізніла мудрість осені терпкої...

Вже виноградні грона
духмяніють жагуче,–
п’янка любов осіння...

В холодну заводь кольорів осінніх
пірнуло серце...
Милий, порятуй!

ІІІ
Нитка крутиться, тягнеться,
голка тоненька колеться...
Може, покинути все це, –
стільки ж є різних розваг!
Та все-таки треба старатись,
бо ж говорила бабка,
що кожна порядна дівчина
повинна зуміти вишити
хоч би один рушник.
Мама ховає посмішку,
тато лукаво підморгує, –
мабуть, вони не вірять,
що вистачить в мене терпіння,
що я зумію-таки,
та врешті станеться диво,–
сяйливі небачені квіти
усім нам серця зігріватимуть,
довіку не відцвітатимуть
на білих снігах полотна...
1990

///ескіз///
Спекотний день
мляво
- е-хе-хе-хе -
волікся
порошаною дорогою
повз наше село.
Звідкись
хмаринка легковажна
приблукала
- у небі повний штиль -
–ах-ах-ах-
втратила орієнтацію
зачепилася краєчком
за вершечок старого горіха
- о-го-го -
І знехотя сипнула
пригорщу важкого срібла
на поруділе подвір’я.
-ой-ой-ой-
Перші ваговиті краплини
радісно дзенькнули
об лапате виноградне листя.
- дзінь-дзінь-дзінь-
Навшпинечки
потягнувся спориш
на прив’ялому моріжку,
хапаючи крихітними
зеленими долоньками
райдужні дощинки.
-гей-гей- гей -
І враз хлюпнуло рясно, красно –
але вмить розпорошилося,
розсоталося
і навіть
порохи на вулиці
не прибило.
-все-все-все -
Залишивши клапоть рукава
над горіхом,
скупа хмарка
поволі попленталася
далі,
танучи у вилинялій блакиті.
- там повний штиль -
Сусідки-ринви
невдоволено
буркотіли –
даремно пробудилися від сну,
і на цей раз
концерту
не буде
-ох-ох-ох-о
...........
музика несправджених надій
.....................
липень 2009

...спроквола
сотаються
густі
сизо-синясті
сутінки
над плесом
сонної ріки

...перший
рожево-золотистий
промінь
заплутався у гіллі
самотньої
плакучої вербиці
і покрадьки
спрагло обціловує
сонну красуню

...прозоро-ніжна
прозелень
тремкою хмаринкою
струменить
у мереживній
вербовій кроні

...світає
...на серці
сонно

……У ... Карпатах невгасима спека…
…………...Христина Керита
……Хай не розбудить смутку телефон…
…………..Ліна Костенко

Ідуть рясні у Цюриху дощі.
Минає липень – відцвітають липи,
Щемливо-ніжним запахом облиті,
Такі ж, як рідні…
В Цюриху – дощі.
Але душа втікає до тепла –
гей на плаєчку хлопці зрана косять,
а ти вплітаєш квіти у волосся –
в холоднім Цюриху очікуєш тепла.
Відлунює мовчанням телефон,
Нестерпна спека спалює Карпати,
Живлющої вологи не діждати.
В химерний сон поринув телефон…
Йому байдуже – спека чи дощі,
Всевладдя неминучої погоди…
Егей, небого, хто ж тобі догодить?
В Карпатах – спека. В Цюриху – дощі.
..........................
Чого ж чекати? Марні всі слова.
Змінила картку – оминула долю.
Чи обманула. Серце приневолю –
мовчатиму. Бо марні всі слова…

пухом кульбаби
облітає жорстока вічність
осипається сива галактика
зіркими зернятками зоренят
може
вони проростуть
новими світами
якщо

..............Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі...(В. Сосюра)
..............Хоча жінки і небо –
різні речі...(С. Татчин)
.................................
Вже сутеніє. І студений вітер
нарешті вгамувався і притих.
Весна примхлива. Та невдовзі – літо.
І я, твоєю ніжністю зігріта,
пливу крізь дим акацій золотих.
І пристрасними хвилями хлюпоче
медовий травень.
Поринаєш в них–
й злітаєш у високість. Очі в очі.
І серце в серце. І в жагучі ночі
пливу крізь дим акацій золотих...

…був им у садочку,
Бачив фіалочку,
Хотіла зів’яти, –
Дозвольте полляти…
…..Із примівок на поливальний понеділок
-----------

Фіалочки – мої тремкі сестрички –
Скупали пелюстинки у росі,
Рясній, холодній, аж сріблясто-сизій…
Фіалковою свіжістю пахкою
Благословляє сонце юний ранок…
-----------
Над нами дощик золотий цвіте,
І дощ при сонці краплями іскриться,
Освячуючи всі людські надії,
Даруючи бадьорість і натхнення…

А день звичайний. Просто понеділок.

а весна
налетіла як вихор
заповнила повінню
справ
кожен день
від світанку до вечора пізнього
не встигаю нічого
й гіркущо-тремтливими
краплями
безпорадно
недбалість
газдині
оплакує
запізніло
обрізана
скривджена мною
лоза

пагіння зрізаю,
шипами сколола геть руки
і жалем колючим
роз’ятрюю серце
троянди – аж дивно –
цілісіньку зиму зелені
до січня ще й пуп’янки
щиро
розкритися прагли
тепер почорнілі
неначе й морози не били
та все ж почорніли
мов грізним вогнем опалило
ні брунечки
ні пелюстини
і гірко
бо знаю:
могла їх завчасно
від холоду я вберегти –
могла
та повірила
в лагідність зимню
можливо з коріння
хіба що з коріння
ще брості
живущі
проб’ються
зрізаю пагіння
при самій землі

на схилі річковому
на осонні
проклюнулися пітятка підбілу
посеред хмизу
і сухого листя
з-поміж гумок шприців
старих листів
проклюнулись жовтаво-осяйні
пухнасті квіти
що на дотик теплі
і Латориця стишила свій плин
аби не змила хвиля каламутна
не вирвала з корінням
цю красу

втішаймося
допоки
ще весна

І всеньку ніч
мороз дбайливо
ретушував
вуличну багнюку
вже
ламка порцеляна світанку
дзвінко зойкає
під ногами
це
село поспішає
втиснутись
у перший
«не-гумовий»
автобус –
до міста

... Ти не забув? Отам, біля костьолу,
де голуби окреслювали кола,
де захід палахтів огнем заграв,
хапкий мороз аж зашпорами брав,
над Бугом, на засніжених вітрах,
душа ячала, квилила, мов птах, –
там ніжні котики
гірких вербових віт
мені осяяли промерзлий світ...

Вже на смузі «Цюрих-Будапешт».
Рюкзачок закинувши на спину,
Озирнусь на трапі. Ще хвилина…
От і все. Ти, звісно, не прийдеш.
Пасок застебну. Притишу серце.
Видих. Вдих. Вже наче й не болить.
...лайнер мій усе ж увись прорветься –
понад хмари, в осяйну блакить…

...Найдорожчому NN із найщирішими вибаченнями
.............
А в Альпах сніг. Вночі була завія,
та вранці можна знову на лижню.
– Складний маршрут, – сама себе спиню, –
Даремна, мабуть, вся оця затія...
Чкурнула в гори. З іншим. Сміх і гріх.
Завіялась в Якийсь-там-баден-кірх.
...Хіба ж це зрада? – Кріотерапія!..
.................

На Лисій горі догорає багаття нічне…
                                        В. Стус

Доволі! Набридли ці київські сірі дощі!
Ну, вже ж дочекаюсь купальської темної ночі, –
крізь простір і час, крізь ліани хвощів і плющів,
крізь сум і зневіру піднятися в небо захочу.
Ген там в павутинні дощу
ледь видніється Лиса гора,
негода ця клята – ніхто ж не запалить багаття.
Та все ж не спинюся – настала моя пора,
назви це натхненням, насланням а чи прокляттям…
…варитиму вечором пізнім таємну тирлич-траву,
оман, мандрагору й листочки сушені любистку…
Відчиняться двері балконні – злечу у нічну синяву.
Й нічим не спинити мій лет – ані криком, ні свистом.
Оце ж налітаюсь, – таки ж бо моя пора! –
ширяю над містом, чаклунським окрилена зіллям.
Далеко за північ. І ближчає Лиса гора.
А треті півні вже піють ось там, під Трипіллям.
Та ж встигла ! І хмари сховала собі в рукав.
Вже й небо світліє, тендітно-блакитне і чисте…
Кияни гадатимуть, хто ж їхній дощ украв,
бо сонце над містом он сходить – ясне й променисте.

«Київські дощі, або Мемуари повітрулі »

Із циклу «Буяння квітів над моєю долею »
…………………………..
Сад ботанічний – любов моя довга і давня.
В морі турбот, суєти – чарівний острівок.
Врешті, у кожного, мабуть, знайдеться гавань,
Щоб перебути негоду – душі і думок.
Розчарування, буває, приходить зарано,
Хмара образи, бува, закрива цілий світ.
… Рани сердечні гоїли весною шафрани,
Біль недовіри мені тамував білоцвіт,
Листям лимонника сльози розлуки втирала*,
Срібним жасмином стрічала зрадливу любов…
Сад ботанічний в житті моїм важив немало,
Стільки ж було тут зітхань, і звірянь, й молитов…
Гіркість розлуки ховала у жовті жоржини,
Сіру байдужість палила у полум’ї канн.
Всі оці клумби, алеї, гаї і стежини
Вдячно, розчулено, ніжно мій погляд торкав.
Тут, наче в храмі, думки очищаються – й відчай
Зможеш здолати, розплутавши вузол проблем.
Сад ботанічний – любов моя рання і вічна,
Адже в любові усі ми безсмертні стаєм.
… Сонячний промінь заплутавсь в зеленому листі.
Що він з космічних глибин нам усім промовля?
Що він віщує цій нашій маленькій колисці,
Саду оцьому з іменням тривожним – Земля?..

………………………
* «втирати» (діал.)– витирати

........ Залишайте себе на Землі!
------------- Г. Лютий
і виринеш нарешті з небуття
вдих видих Боже світ який солодкий
вдихнеш іще
і знов реальності жаскі лещата
вичавлюють із тебе все людське
вдихнеш іще
і лиш одне-однісіньке благання
прорветься крізь космічну скрижанілість
о Господоньку порятуй від болю
вдихнеш іще?..

жмутик вівса
(ой смачні вівсяні ощипки)
пучок розмарії
(личко моє рум’яніє)
трішки цінторійки
(ой небоже чи поможе)
кілька маківочок
(мак-відун по моєму сліду)
полину стеблину
(з гіркоти з гризоти)
м’яту і любисток
(легінику-соколику)
посвятили
щоб
лякати
нечисту силу
а одненьке зіллячко та й забули

... Вже рум’яніє на кущі калина –
на осінь повернув Чумацький Шлях.
Здається, наче світ увесь пропах
смолистою гіркавістю. Долинув
сорочий скрекіт з верховіть узлісся –
та це всього лиш лісові плітки,
не скаламутять спокій наш плиткий
нічиї кроки в глушині, не бійся.
Грунь оповили сиві хмари. Мряка.
Сльота й сльота. І кичери пусті.
Сорока щось принесла на хвості,
чей, нашептав їй вітер-розбишака,
що повітрулі – лісові сестриці –
заманять в дебрі, бідного, тебе,
або ж чугйстер часом прибреде,
посидить під смерекою на глиці...
От сміхота! Сховалися від світу,
романтики... (Ти вимкнув телефон?)
Реальність кожна має свій закон:
ховаймося від студені і вітру...
Увечері в колибі коло ватри
сушили одяг, трави і гриби.
Ти коломийки слухати любив,
мовляв, лиш так цю мову вчити варто.
Вже й день минув. І два. І три поволі
спливли собі. То вітер, то дощі.
Газдуємо потиху. На кущі
сіреньке птаство бенкетує вволю.
Горіхи пристигають ліщанкові,
сльозиться поруч тихе джерельце...
Чим долі ми віддячимо за цей
сльотавий тиждень в прихистку любові?
Та що журитись, як там буде далі:
не втримаєш проміння в кулаці.
Глянь – ягідки склювали горобці,
ти ж обіцяв калинові коралі...

Сховала тисячі облич
в руїнах Десятинна церква...
.................Леся Романчук
Старезній липі злива листя вмила,
кору шорстку, покручене гілля.
І стрепенулась липа шелестливо,
тремтливі краплі ронячи з чола.
У ніч таємну, найкоротшу в році,
раз на сто літ дано мені прийти.
Тут десь мої сліди згубились босі...
О липонько, чи пам’ятаєш ти,
чи пам’ятаєш голос мій дівочий,
мої мрійливі, радісні пісні,
мої щасливі і веселі очі...
Все зниділо, немов у хворім сні.
Лишився тільки день отой жахливий,
зостались зойк, прокльони, страх – і смерть...
О липонько, я тут була щаслива,
душа любов’ю повнилася вщерть.
... Тепер я за космічною межею,
у вічній скрижанілій далині,
та крізь століття рвусь сюди душею, –
любов свій голос подає мені.
Всі імена, всі долі вже забуті,
до кого я вертаюсь з хащі літ?
Лиш ти мене чекаєш в цьому світі,
лиш твій цілющий животворний цвіт
мене із тернів забуття рятує...
О липонько, буяй, цвіти – живи!!!
Тримай корінням древню землю Кия,
щоб ми іще були, були, були.

А в сером городе дожди,
но сверху – радуга улыбкой...
................Ч. Ж.
Йоржиком стрижка
модняча
де мої коси
летючий легкий балахон
де моя стрункість
просто іти без мети
по Хрещатику течія парасольок
к бісу хіміо- фіто- і тощо
ех ви кияни і гості
всі заклопотані
нащо
бачите
скрапує вічність
на горизонті
краплі барвисті
банальна веселка
(дорога до Раю
зістрибнути б
не вдасться
високо дуже
боюся
ото ще чого б це
спускайся спокійно
на парашуті болю
живеш поки болить)
Хрещатик
діловито сховає парасолі
нема дощу
нема і веселки
свій жалюгідний погляд
чи вигляд
ліквідовую як клас
(може хтось повірить
тобто я повірю)
я тут у справах
я заклопотана дуже
така ж як і всі
звичайна

Вікно готельне розчиню у дощ –
зіщулився старий каштан навпроти.
Пташками випущу усі турботи,
нехай летять над вигинами площ.
Без мене їм незатишно, либонь,
кружляти над струмками мокрих вулиць...
Чи не просити їх, щоб повернулись
у прихисток натомлених долонь?..
За рогом дзеленчить старий трамвай,
мов хоче мені знову нагадати,
що я тут – гостя, і пора в Карпати,
вже час сказати Києву: – Прощай.
В імлі дощу Андріївський узвіз,
вже сутеніє. День спочити хоче.
А дощ невпинно ллється і хлюпоче,
змива з душі сліди прощальних сліз...

...Лови летючу мить життя...
Олександр Олесь
..............
Перечекаю дощ в оцій кав’ярні,
скраєчку сяду, сумно помовчу.
Забуті мрії, сподівання давні
озвуться під мелодію дощу.
Вся суєта і клопоти щоденні,
буденності набридливий мотив
розтануть, щезнуть маревом непевним.
(А чом би й ні? На світі стільки ж див!)
Самотності холоднувате сяйво
мене огорне трепетним крилом.
Як затишно одній! І чашка кави,
і музика дощу – усе на славу...
Що ж, доля не завжди карала злом.
Чоло гаряче опущу в долоні:
дорогоцінні хвилі забуття.
Але шепочуть краплі монотонні:
немов цей дощ, закінчиться життя...

Присядемо отут біля фонтанів
на хвильку. Глянь - форзиція в цвіту,
мов королівна у весну цю ранню,
у мить оцю прозоро-золоту.
У серці виграє нестримна радість,
попереду - ще вічність без кінця,
ще неможливі ні печаль, ні заздрість,
і щастя ще обом нам до лиця.
Присядемо отут біля фонтанів.
Не поспішай. Уже відцвів бузок,
відмерехтіли свічечки каштанів...
Земля зробила ще один виток
у всесвіті, старому, наче казка,
і юному, як щойно ми були.
Ще все прекрасно. Й жодні ще поразки
надовго нас смутити не могли.
Присядемо отут біля фонтанів.
Погомонім. Журитися не варт.
О Господи, як голову дурманить
акації жагучий аромат...
Зелене листя припадає пилом,
заплутавсь погляд в плетиві гілок.
Вже не здається світ рожевим дивом,
Вже невідчіпний рій гірких думок.
Присядемо отут біля фонтанів.
Спочинемо. Весни остання мить.
Це пух тополі? Чи сивини ранні?
Це час - летить, летить, летить...

... візьміть мене на крилята
та й понесіть...
Із казки
..................
Білі блискавки снігу
упали на чорне гілля.
Чорні блискавки болю
шугають у білій палаті.
І не втриматись вже аж ніяк
на крилі журавля,
І синицю зі жмені
не хочеться ще відпускати.
... За вікном сутеніє,
і попелом сірим імла
Чорне згарище світла
старанно ущент замела...
.................
І на стиках галактик
аж свистить пошматований час.
Гострі скалки сузір’їв
чорно-білим вогнем пропікають.
Світ мигтить, розпливається, крутиться
(о дикий вальс!).
...Забуваю себе, забуваю усе, забуваю...
Де ж пір’їнка жар-птиці,
що ярим вогнем озорить
Цю весну, і цей вечір,
і цю збасаманену мить?..

Там ранок був холодний і похмурий,
здавалось – до весни не добрести.
А тут, в долині, геть зима майнула
і сакури наважились цвісти.
У наших горах ще сьогодні зимно,
ще від морозу щуляться бруньки,
сніги повзуть повільно з верховини
і каламутять течію ріки.
А в Ужгороді вже весна квітує!
Душа відвикла за оці роки
від раннього тепла – і ось мовчу я,
збентежена цвітінням пломінким.
Колись отут рожевим ароматом
весна і юність пОвнили буття.
Ми вдвох шукали, наче хіроманти,
в долонях міста лінію життя.
... І знову на побаченні із квітнем
в минуле пам’ять прокладе мости.
Тут лиш для нас ці сакури розквітли, –
так, як ніколи їм вже не цвісти.

Відлітала у вирій душа...
В. Невмитий.
...............
Надокучливі сірі дощі,
нескінченні, без просвітку, будні...
Тоскна графіка чорних кущів
вловить душу в тенета облудні.

Ця зима без снігів білизнИ,
наче свічки огарочок, згасне,
і нестерпне відлуння вини
не притлумиться спомином Ясним.

Знов жадати краплини тепла,
наче квітка в здощілому вітрі.
Чом ти з вирію, душе, втекла?..
Що знайдеш у промерзлому світі?

Скрапує день поволі...
(О лікарняний капіж!)
Не оминути долі –
"слово... рослина... ніж"
Відчаю хижа паща
крихти надії ковтне.
Все в цьому світі на краще?
Господи, хай омине...
Хай відступає лихо,
поки ще день не згас.
Це пообіддя тихе
зветься тут "мертвий час".
Сонно в палаті. Серце
стишено стукотить.
Хай на тонку прядеться,
але ж прядеться-таки!..

Відгуляли, відшуміли заметілі,
дочекалися ми Вербної неділі.
Принесли із церкви гілочки свячені,
осяйні, весняним сонцем золочені.
Забуваються всі клопоти
й страждання,
оживають у душі слова прадавні:
– Верболіз, бий до сліз!
Не я б’ю, верба б’є,
будь здоровий, як вода,
а багатий, як земля...
Увійшла в свої права
весна-газдиня,
моя доня вже готує цибулиння,
будем крашанки невдовзі
фарбувати,
бо ж Великдень – світле свято –
йде до хати.
Це не чари – обереги предковічні.
І відлунює у серці слово віще:
– Топчу-топчу ряст, ряст,
Бог здоров’я дасть, дасть...
Дай, Боже, діждати
й на той рік топтати...

... ми не вічні,
Ми з Тобою просто Ти і Я...
В. Симоненко
..............
Як страшно
зрозуміти
неповторність
душі і думки
голосу і тіла
минущість дня
кохання ілюзорність
НА КВІТКУ ВІЧНОСТІ МЕТЕЛИКИ ЗЛЕТІЛИ
як страшно
усвідомити вторинність
банальність вчинку
почуття
і слова
вже все було
і все ще буде знову
МЕТЕЛИКІВ ПОГЛИНЕ ЧАСУ ПЛИННІСТЬ

Березень пробуджує берези...
Їм пора забуть зимові сни –
День чекає теплий і ясний.
Березень пробуджує берези.

Засвітились котики вербові
ніжним сяйвом віри й доброти.
Щоб знайшов до мене стежку ти,–
засвітились котики вербові...

Опромінення. І крапельниці. Ризик –
та надія все-таки жива.
Батюшка у злото-білих ризах
молитов проказує слова.
Це Неділя Прощена.
Паперу
на прокльони долі не стає.
... В коридорі онкодиспансеру
служба йде. За здравіє. Чиє?..
10.03.2008.

– Привіт. Ні, ні, я не дзвонила.
..............
– Ще місяць тому? Вибачай.
.............
– Як справи? Справи – як? Не знаю...
.............
– Хіба у голосі печаль?
............
– Погода в нас?
.............. Авжеж, весняна.
Можливо, сонце. Ні, сльота.
А ти не бачив, ряст цвіте вже?
...............
– Так, справді, я уже не та.
Ти щось хотів?
..............–Приїдеш? Нині?
.............
– Ні, не зустріну.
............... – Я – тепер?
Тепер... Адреса тимчасова.
..................
Онкологічний диспансер.
8.03. 2008.

З тайстрИнами, бесАгами, торбами
рушали бойки у широкий світ
і тисячу тому, і сотню літ.
... О Срібна Земле! Вже ти за горами!
ВітцІзнина – гіркий дарАбчик в горах, –
плаї, міжгір’я, урвища бескид...
По всіх усюдах це тавро нести –
мізерні статки і незбутнє горе.
Відлуння в горах – хто се так загОйкав?
Чий голос виповідує жалі?
А верховинське горде плем’я бойків
розсіялося по усій землі.
Діаспора – в долішніх пишних селах,
діаспора – по всіх материках.
Лиш рідний край живицею пропах,
лиш рідним словом серце воскресало.
Співучий край дніпровський – зовсім інший,–
він теж насіння бойківське прийняв.
І ЦВІТ ВІД ПАПОРОТІ ЧАРІВНІШИЙ
всю Україну звідси осіяв...

Я тужу – баную за словами...

Іван Петровцій

Так мені за верховинов банно,
що не годна'м навіть розказати.
Я, людкове, стала забувати
ті слова, душа яких – Карпати,
і якими говорила мама.
Так мені за тим плаєчком банно,
мов косиці файні назбирати,
як пацьорки, красно нанизати
ті слова, душа яких – Карпати,
і якими говорила мама.
Забуваю верховинську мову,
не умію словом чаловати.
Верховинка у модернім шатю –
ну, кого це може потішати,
ви мене зазвідайте, людкове.
Читаво баную за горами,
за словами, що казала мама.
Та ні слів, ні мами вже немає...

В цьому місті я колись жила,
вуличками древніми бродила,
і любові неповторні крила
осявали дні мої й діла.
В цьому місті гостя я тепер,
тут ніхто мене вже не пізнає.
Чом же раптом погляд мій завмер,
поклику чийого я чекаю?..
Юність тут моя за тим он рогом
промайнула, мов невловна мить.
Ну а місто – в справах і турботах,
місту моя туга не болить.
...Крик чаїний лине з високості,
здоганяє течію стрімку.
Помовчу на пішоходнім мості,
крихти споминів кидаючи в ріку...

Це випадок чи доля – я не знаю..
Вже рветься з берегів лютневий Уж.
Стою й мовчу – нічого не питаю.
Туманом оповило все довкруж.
Нічого в світі не спинити, любий,
в хуртечі справ, і клопотів, і днів,
бува, що найдорожче часто губим,
щоб все життя каратися по нім.
Слова обманні в мареві туману
розтануть, мов на Ужі тане лід.
Не озирайсь в минуле, мій коханий,
бо там любов ще плаче нам услід.

Над тендітною квіткою
налягали сніги,
був підсніжник розвідником, –
а навкруг вороги.
Сам собі він і армія,
сам собі командарм.
У зими відвойовував (?)
свій весняний плацдарм.

І тривожить, і мучить сон цей,
що приснився мені: давно
наче струни, промені сонця
я черкала своїм крилом.
Так пісенно тоді літалося,
так ширяла я в синяві!..
Не збагну ніяк, чом це сталося –
наче сили забракло мені.
До земного життя призвичаїлась,
в суєті біжать день за днем.
...Ну а крила... Вони залишаються
непотрібним уже тягарем.

У нас весна, Надієчко, весна!
Крізь сніг росте трава, крізь серце – вірші.
Неспокій утіка, печаль мина,
Не знаю – це на краще чи на гірше.
Душа під щедрим сонцем ожила,
і тіло забува зимові болі.
О, як чекала довго я тепла,
Як мріяла, щоб вирватись з неволі
і самоти, і болю, і зими...
Не раз надія відганяла відчай.
і ось – весна! І радість б’є крильми,
і віриться, що так вже буде вічно...

Ще не всьому зватися дано...
Олена Теліга
Ми із вами – із різних галактик,
тож чужі – вже чужіш не бува.
І даремно у простір волати
несподівані щирі слова.
В мерехтливому зорянім світі
так самотньо буває душі,
як на зміненій раптом орбіті,
де кругом лиш планети чужі.
Тільки враз міжпланетна соната
тихе сяйво розсипле довкруж...
Я не знаю, як все це назвати.
Може, просто – споріднення душ?
Ми від різних галактик залежні,
кожен має свій хрест, свій талан...
Тільки жаль, що в космічнім безмежжі
вже ніколи не стрітися нам.

Боже милий, як набридла ця вистава,
ці занедбані, обдерті реквізити.
Кожен в поспіху великім – справи, справи...
(Якнайбільше б нахапати, не спізнитись)
Боже милий, скільки фальші, позолоти
скільки пози – а насправді все нікчемне.
Ми коштовності затоптуєм в болото,
А цінуємо багатство ефемерне.
Боже милий, на землі ж не буде Раю,
то для чого ж ці скажені перегони,
пустослів’я, вихваляння?.. Знемагає,
захинається душа – ось-ось потоне.

Сентиментальність, певно, не до речі
У наш раціональний вік стрімкий,
Але стоїть містечко вузькоплече
На камінці при березі Ріки.
І я до нього завжди серцем лину,
з усіх своїх мандрівок і доріг.
У час печалі, в радості годину
Воно – моєї долі оберіг.
Тут я щоразу наче молодію,
бо скрізь – моєї юності сліди.
Свої турботи і свої надії,
немов дітей, завжди везу сюди.
Тут все знайоме, дороге і любе,
від ніжності аж серце защемить.
Спинюсь на хвильку під правічним дубом –
Сніжинок рій під ліхтарем іскрить.
Я промайну, мов цей лютневий вечір...
Благаю долю: крізь роки й віки
Нехай стоїть містечко вузькоплече
На камінці при березі Ріки!

Я, друзі, слів банальних не боюсь,
Бо, врешті, все банальне в цьому світі.
Банально сто віків сміються діти,
А у старих в очах банальний сум.
Банальна думка, що життя – лиш мить,
Навіки ж нам даються тільки втрати.
і я не знаю, що тут ще сказати.
Банально? Правда!
А душа болить...

Вся давно вже впорана робота,
За вікном зимова довга ніч.
По кутках ховається дрімота,
Але сон ніяк не йде до віч.
Серце в грудях стука лунко-лунко,
Тишина і спокій на землі.
Хрещики лягають візерунком
В рушника на білому крилі.
Тихій пісні простору замало,
Не спинити лет її стрімкий, –
Це моя тридцятирічна мама
Вишиває птахи-рушники.
А птахам у вирій відлітати,
Хай-но тільки дочки підростуть.
Споконвіку рушники крилаті
Осявали доням шлюбну путь.
Вже й мені давно минуло тридцять,
Хвилями відхлинули роки.
...Найтепліший спогад із дитинства–
Мама вишиває рушники...

спинись в життєвій суєті на мить
бач день за днем повільно відлітає
невідворотна вічність поглинає
усе що нас хвилює і болить
і так банально серце защемить
буденні клопоти нам серце ранять
а я рятуюсь словом мій коханий
невже й воно в буденності згорить