Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Любов Бенедишин (1964)

  Рецензії поезії
  нема

  Рецензії на вірші
  нема

 Рецензія авторської аналітики
  нема




Рубрики

Рецензії ⁄ Переглянути все відразу

  •   Відгук Ігоря Фарини
    ЩЕМЛИВІСТЬ СЛОВА БУДНЯМИ НАРОДЖЕНА
    Любов Бенедишин. Літа проминальна літургія. Вірші.-Льв
  •   Відгук Петра Сороки
    Любов Бенедишин – одна з тих негучних галицьких поетес, які утримують високе небо українсь
  •   «Пори року» Любові Бенедишин
    (Збірка поезій «Літа проминальна літургія».
    «Плай» Львів 2017. – 120 с.)
  •   Відгук Левка Різника на збірку "Літа проминальна літургія"
    4.05.2017 П.
  •   Відгук Левка Різника на збірку "Зачаття неба"
    1.11.2016 П.Люб
  •   Поетичні ритми серця
    Для когось поезія – неконтрольований потік підсвідомості, для когось – політ фантазії,
  •   «Світло любові» Володимира Комбеля
    Вихід книги – завше подія, принаймні, для автора. А коли ця книга – жадана і дов
  •   Невигадана історія про загадкову Панну, вишукані вірші та ошуканого Бутсика
    Ця історія, що сталасся в одній із мережевих систем неосяжного Інтернет-простору, поч
  •   «Кохання скерцо журавлине»
    «Не судіть за любов»… «Кленовий осені вогонь»… «Неутрачений рай»…
    Все це на
  •   НА СКРИЖАЛЯХ ДУМ
    Нині майже кожен, хто сяк-так римує слова, воліє називати себе поетом, а свої, часом
  •   Філософія любові Світлани Мельничук
    Світлана Мельничук народилася 22 травня 1973 року в селі Самоволя Іваничівського району, щ
  •   Тихе сяйво у мороку бездуховності


  • Рецензії

    1. Відгук Ігоря Фарини
      ЩЕМЛИВІСТЬ СЛОВА БУДНЯМИ НАРОДЖЕНА
      Любов Бенедишин. Літа проминальна літургія. Вірші.-Львів: Плай. 2017. – 120 с.
      Здається, що вірші цієї поетки раніше зустрічав у різних виданнях. Але чимось особливим вони мені не запам’яталися. Чи не тому, що тяжію до модернової версифікації? Звісно, що до мене потрапляють і друки з традиційною поетикою. Але тоді «клюю» лише на твори відомих авторів. Несподіванки, правда, трапляються, несучи в собі присмак собості. Подібне було і цього разу. В одному із чисел журналу «Дзвін» надибав поезії Любові Бенедишин. Твори з часопису 2016 року, можливо, привернули мою увагу тим, що вони були вміщені в одному номері з моєю рецензією на книгу Олеся Дяка (маю таку звичку уважно перечитувати тексти тих, що сусідують з моїми опусами). Це було характерним і для перечитування торішнього випуску альманаху «Франкова нива», який почали римотвори сокальчанки.
      І ось «Літа проминальна літургія». Книга, яка змусила замислитися над деякими нюансиками віршотворення. Один віршар, маючи за плечима понад два десятки видань, скаржиться, що не знає про те, котрі твори нині варто називати поезією. А інший переконаний, що говоріння про теперішнє віршарство подібне до носіння відром води до річки. Тому в даному випадкові думається не про літературознавчі канони, а про поетичну справжність. І саме нею керуюся, оцінюючи ту чи іншу римотворчість. Якщо забути про це, то чи варто балакати про неї?
      Про це думаю, коли за справжність агітують виражальницькі акценти. Скажімо, кидаються у вічі прості порівняння зі сполучниками. «Немов дивовижні цимбали, дзвенить березневий капіж». «І ніби скло, над нами небо вимите». «Густіє, наче мед, липневий вечір». «Шамотить дощами осінь, як беззуба баба». (Мені здається, що ці цитати так багато промовляють про образність мислення авторки. Зокрема, про її нахил до поетичної сповідальності в традиційному розумінні цього поняття).
      Зрештою, про таке ж мислиться і тоді, коли порівняльний ряд заповнюють взірці тропу, у яких немає сполучників. «Тьмяніють світлини – віконця в минуле», «ти – зачаєний біль», «білий привид печалі – зима», «ти – досьє». Ці вдатності доповнюють й інші вдатності з метафоричного «кошика». Згадаю про деякі з них: «тут моє дитинство м’яч котило», «дитяча мрія щулиться під обстрілом», «відкрила осінь свій салон краси», «сниться тополі подих вітру». Вистачає у книзі і цікавих епітетів: «велике повстання річок», «кадило часу», «долоні неба», «бурульок діамантове кольє». (Коли, читаючи книгу, натрапляю на ці вдатності, то з’являється якесь двоїсте відчуття. З одного боку розумію, що вони не роблять революційних перемін у сприйманні тексту. А з другого боку прагнеться, аби їх стало більше, бо, на мою думку, саме шляхом поглиблення образності має йти поетка).
      Не варто, либонь, оминати і питання про слововияви. Тим паче, що тут є чимало знахідок. Приміром, на багатьох буквосполуках є сліди неологічності, рідковживаності та діалектичності: «прискіпник», «пухнастогруді», «начиння», «птахоспіви», «розчах», «пташно», «снігошал» (Тільки жалкуєш, що таких несподіванок ще не достатньо. Хоча це може бути моєю точкою зору. Бо висновувати має лише авторка. І ніхто більше).
      Про ці цікавинки починаєш ще більше думати, коли перед зором з’являються згадки про «населення» книги, до якого належать дерева та рослини, звірі та птахи, небесні світила та зірки. «Цілує серпень скромних яблунь вилиці». «Земля на підсніжники дихає під ковдрою давніх снігів». «Впрігся в тиждень, наче віл». «Віщує ворон перший сніг». «Зірвавшись із галузки дня, упало в плахту ночі сонце перестигле». «І сяють зорі й ліхтарі – кого хто пересвітить».
      Промовистим для сприймачів поетичного тексту є культурологічний аспект. Тут, до речі, існує багато цікавинок. Скажімо, вірш «Хист» присвячено незабутній Катерині Білокур. Автор цих рядків не деталізував би свої розмисли про нього, якби не знаходив неординарностей. «Але я мову квітів розумію». «У пісні дивобарви роздобуду». «Замкну в душі невиплаканий біль». Та чи не найбільше вразила доцільність протиставлення: «убийте… або дайте малювати».
      Оригінальності знаходимо також у віршах з епіграфами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Драча, Петра Маха. «Розплющує хатина вікна-очі, в яких родини світиться душа». «В моїй душі і далі – біль, як лід». «Тільки пульсували б яскравіше золоті протуберанці серця». «Хати високими димами хапаються за небеса». Зацікавлює і те, як поетка у вірші «Перед дощем» вдало обігрує рядок з вірша Ліни Костенко «Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить». Правда, іноді трапляється так, що віршарка, образно мовлячи, «передає куті меду». Таке, зосібна, сталося з віршем «Час між цвітом і плодами», для якого стали епіграфом рядки з вірша Марії Чернявської. Чомусь маємо лише констатацію факту: «тихо яблуня скидає у траву плоди». Чи, може, це є лишень моїм враженням?
      Та не тільки культурологічні акценти говорять про важливість виражальності у творчій манері віршарки. Цю ж роль вирішили взяти на себе богошукальницькі мотиви. Вчитаймося! «Відколи стежку спогадів торую – од самоти до втрачених небес – одним благанням Господа турбую». «Рубінові грона порічок… Господа Господнього саду». «Десь поза часом, на межі, де Бог і тиша віща». «Аж по Йордані знов розчистить лютий стежину до весни крізь перемети». Звісно, такі рядки чимало промовляють про спосіб вираження думки. Але водномить вони свідчать про філософічність думання авторки. Своєрідний доторк до тематичних пластів.
      Але водночас не бачу необхідності розкладати твори у так звані «тематичні кошики». «Завдяки» віршарці. В «Літа проминальній літургії» переважають пейзажні вірші. І можна наводити чимало рядків для підтвердження очевидності. Але в них існують також філософічність та інтимність. Переконливе свідчення переплетення мотивів.
      На позитив сприймання працюють і форми, які використовує поетка. Адже поряд з восьмивіршами і багатострофовиками бачимо сонет, тріолет, тривірш, верлібри, катрени. Та ще й тоді не маємо права забувати про це, надибуючи цікаву словогру. «Зимові сни мережити деревам», «хмари осінні, як айсберги». «Прожилки стерпли: до осені листя ховало крила». «Самотній тополі з розпуки хитається світ». Якщо вже зайшла мова про роль таких знахідок, то, мабуть, варто згадати і про алітераційність. «Шарадами, шорами, шарами». «Романами, ранами, рунами». «Відлига… Відпустило. Відлягло». Гарно, правда? І чомусь йде на гадку алітераційність у віршах Володимира Вознюка, Романа Кухарука, Анатолія Мойсієнка, Людмили Ромен.
      …А завершу ці нотатки ще одним розмислом. Спробував хоча б для себе визначити те, в якому ключі працює авторка. І не міг однозначно стверджувати про традиціоналізм чи постмодерн. Скоріше за все маємо щось серединне між ними з добре помітним креном у класичну традицію. Щось нове для сучасної версифікації? Не сказав би так. Та впевнений, що суть полягає не в цьому. Адже пересічних читачів цікавлять не літературознавчі умовності, а якість тексту. І тут мислиться близькість поетки до образності Любові Проць, Ольги Яворської… А ще чомусь думається про вірші Лесі Степовички, Світлани-Майї Залізняк. І не бачу нічого поганого у бажанні бути собою на цьому тлі.


      Ігор Фарина,
      член НСПУ,лауреат премій
      імені братів Лепких та імені П.Куліша.

      м.Шумськ
      на Тернопіллі.



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

    2. Відгук Петра Сороки
      Любов Бенедишин – одна з тих негучних галицьких поетес, які утримують високе небо української поезії. Без ремства, претензій, без особливої надії на ширше визнання, зі святою жіночою покорою і вірою. Служіння слову – її свята офіра і, може, єдине і справжнє щастя. Її поезія суспільно заангажована (без цього важко уявити собі корінну галичанку) і сповідально-інтимна, вона віддає данину пейзажній ліриці й історичній тематиці, охоче апробовує найрізноманітніші ліричні жанри – від катрена до балади, від ліричної мініатюри до більшого за обсягом вірша. Але найцікавіше в неї, як на мене, це робота зі словом, услухання в нього, намагання вилущити з його прихованих тайників приховані смисли, якусь нову якість і свіже звучання. І їй це вдається, хоч може, не завжди. Вона намагається вийти «по той бік Слова, де слова – ще не слова», розщепити щасливо віднайдене, рідкісне слово і вивільнити його світло. «Бути у Слові. Творити, як жити» – то її високий девіз поза життєвими схемами і схимами. В цій роботі вона не «зашторюється од світу», навпаки: завжди на його протягах, душею відкритою навстижир і думкою напростяж. «Поет – прочанин Духу», – наголошує вона. Так себе й позиціонує, так себе й бачить в цьому неприхильному до людини світі. Робота зі словом не з простих. Вона може посіяти відчай (бува, вихопиться: «усі слова – безглузді, усі слова – порожні»), може, зламати людину, покремсати долю, а може, й убити. Поет – завжди нещасний випадок.
      Луна ланцюгова:
      з життя – у безсмертя.
      Енергія слова
      в реакторі серця.
      Розщеплення болю
      На крапельки, дрібки…
      Надламана доля.
      Відкраяна скибка.
      Одна з її збірок має глибоку назву «Зачаття неба», що спонукує до численних аналогій і алюзій. «Я – непорочне зачаття», – явившись світові, проголосила в Лурді Божа Мати. Коли в людині плаче і болить небо, то це означає його зачаття. Не зачавши у собі вись, не станеш поетом і не здобудеш Господній Рай.
      Дума важчає жива:
      Як це світло не згасити?
      Як це небо доносити?
      Важкий тягар звалюють на себе українські жінки-поетеси. Бо по-іншому жити не вміють, не можуть і не хочуть. Тим більше в наш час, коли війна, коли «виснаженому і хворому» суспільству так кепсько, коли скрізь «афери, карати і корита», «ланцюги і загати», «недовіри недокрів’я», коли «крок до краху» й уже «Бог у балаклаві..."

      2017



      Коментарі (20)
      Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

    3. «Пори року» Любові Бенедишин
      (Збірка поезій «Літа проминальна літургія».
      «Плай» Львів 2017. – 120 с.)

      Чарівний світ мистецтва не обійшов увагою проминальний цикл природи «Пори року», що входять ними то без попередження, а то й завчасно у світ душі: весняні мотиви Антоніо Вівальді і осінні Астора П’яццоли, ораторія Йозефа Гайдна і фортепіанні картини Петра Чайковського, балет Олександра Глазунова і поезія Івана Буніна – сповнені шедевральністю і вдумливістю, дають змогу людині відчути глибоку пластику природних ліній, пережити хвилини радості наодинці з тайною буття. Коли я розкрив цьогорічну книжку поезій сокальської поетки Любові Бенедишин «Літа проминальна літургія», мені стало зрозуміло, що вона перегукується з моєю минулорічною збіркою «Почерк часу», оскільки структурно складається з чотирьох циклів, які відповідають порам року «Феєрія весни», «Елегія літа», «У самотність осені» та «По той бік зими». Мої ж пори року містять цикли «Зимове рондо», «Вальси весни», «Еклоги літа» та «Ноктюрни осені». Проте мова не про збіги чи паралелі в назвах циклів, а про сприйняття природи, в яке мені захотілося поринути, почувши голос Любові Бенедишин на її травневому літературному вечорі в Будинку вчителя у Львові. До того ж вона майже моя ровесниця.
      Збірка авторки насправді несе інтонацію віршовано-сповідальних життєвих мотивів на фоні пейзажних замальовок і тем, які щедро налиті соком добірної силабо-тонічної поезії. Не знаю, чи натхненні вірші народжуються в муках, як весна, на думку поетки, але це спостереження довірене нею правоті природного голосу весни як явища. Тож прислухатися до голосу природи авторка воліє зробити мистецьким кредо збірки. Очевидно, що пережиті людиною почуття оживатимуть у строфах, присвячених самій природі, коли з нею тет-а-тет можна вести бесіду:

      А лютий ще затримався на трішки,
      Аби не розминутися з весною.
      Вона вже поруч, зовсім-зовсім близько,
      Легка на руку і легка ходою.

      Ступає, наче гордовита леді,
      Не дивлячись на тванисті дороги.
      І лютий хутро білого ведмедя
      Закохано їй кидає під ноги.(с. 13).

      Природі так само дозволено входити у святая святих людських почуттів, натрапляти на їхні таємничі три крапки:

      Я знов тебе зустріла випадково…
      Упав на тротуар проміння сніп.
      І дощик, що почався був раптово,
      На сонце задивився – і осліп.

      І райдуга. І вулиця. І місто.
      І мить. І туга в поглядах німа…
      В тісному світі нам уже не тісно.
      У нас нічого спільного нема. (с. 24).

      Проте поетці затишніше переживати драму почуттів у полоні лісового осоння або в садку поміж кущами смородини, порічок…:

      Лісу сни високочолі
      поміж кронами пливуть…
      Маслюки
      біленькі льолі
      поскидали утраву –
      чепурненькі, на галяву
      збіглись до старого пня.
      Соловей співає славу
      повноті нового дня.
      Липи плескають в долоні,
      а дуби, статечно: ш-шааа…
      Сонце снам цілує скроні.
      Лісу світиться душа…
      («Ранок у лісі», с. 34).

      Тут вона підвладна алітераціям, асонансам, метафориці та звуковій палітрі, може помилуватись красою рідного слова:

      Серпень у серденько глипне.
      Рій-гіркоту розтривожить…
      Липа, похресниця липня.
      Цвіт роздала перехожим.

      Перса серпанком прикрила:
      – Солодко… Дякую, доле…
      … Од золотавого пилу
      Липа обтрушує поли.
      («Липа», с. 38).

      Або ж у двох наступних віршах:

      Отавно …
      Октавно…
      Ох, славно!

      Осанно…
      Органно…
      О! («Акорди серпня», с. 44).

      Блакить
      пориває
      ялину:
      я лину…
      я лину…
      я лину… (с. 48).

      Окрема пошана віддана деревам. У збірці це береза, липа, дуб, ялина, осика, берест, горобина, тополя, верба, яблуня, горіх, клен…, та й деревна тематика представлена в окремих поезіях збірки «Дерева» тощо. Вони щедро світяться край дороги, переливаються барвами, створюючи неймовірні асоціації і правдивою поезією оживає свідок-час:

      – Здорові будьте берести, ялини.
      Сумна осико, і тобі – чолом!
      … Дуб наступив на ниточку стежини, –
      ген за рікою – вузликом – село.
      («Відлуння лісу», с. 65).

      Гуляє осінь золоте весілля,
      Помпезне дійство тишею вража.
      Зітхає сонно нива-породілля,
      Довіривши господарю врожай.

      Злітає листя мовчазних овацій
      На паморозі першої фату.
      І свідок-час по неба синій таці
      Обручку катуляє золоту. («Золоте весілля», с. 64).

      Природа стає альтер Еґо поетки, супроводжує її почуття, антропоморфно перевтілюється в ритми сьогодення урбаністики. Однак міста насправді не чути, лиш лунають близькі серцю слова:

      Контрасту легітне контральто…
      Відлуння нотки золоті…
      І шпацирує по асфальту
      Зима в осінньому пальті. (с. 111).

      Ось така вона пережита приминальність. Чекатимеш її приходу як літургійного дійства у вірі.

      Богдан ЗАВІДНЯК



      Коментарі (12)
      Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

    4. Відгук Левка Різника на збірку "Літа проминальна літургія"
      4.05.2017 П.Любові Бенедишин

      Вельми Шановна пані Любове!

      Прошу вибачення, що затримався з подякою за «весняно-літньо-осінньо-зимову» ліричну літургію…
      (…) А найголовніше, що мене дуже приємно вразила поезія, – давно я не читав такої чистої, природної, правдивої лірики… не твореної професіоналом для накопичення творчого доробку, а черпаної безпосередньо з душевних зрухів, з власних авторських емоцій.

      Прощаюся з весною, рад-не-рад…
      Ця туга, мов сама природа, древня.

      Істинна лірика! – коли людина ось так собі спокійно, душевно, лірично висловлює чуття з розумною щирістю, – без штучного пафосу чи надмірної метафорики… Гарно! Гарно! Прочитав я з насолодою відразу, але не зміг в ту ж мить висловлювати своє захоплення, поки не продумав… Цікава навіть структура збірки – цей календар…
      На перший погляд – щось навмисне… А як замислитись: так і живуть наші почуття, забарвлені особливостями пір року. Це підтверджує наш зв’язок з природою. Це засвідчує ментальність української поезії, – у літературах сусідів такого близького і багатого звернення до природи нема. Як почав я читати, то відразу згадав Свідзінського… Колись давно Володимир Лучук дав був мені читати збірку з 1940 року. Досі пам’ятаю таке ж захоплення від чистоти відкриття ліричної глибини навколишнього, барвистого, живого, зеленого і снігового українського світу, як оце у Вас.
      Як тільки звільнюся від цупких кліщів прози, що стискає мене за горло, то охоче візьмуся за докладний аналіз – на тлі сучасного «ліричного» процесу в нашій літературі. (…)
      … Дуже дякую за збірочку! Чекаю нових див!


      З повагою – Левко Різник.




      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

    5. Відгук Левка Різника на збірку "Зачаття неба"
      1.11.2016 П.Любові Бенедишин

      Вельмишановна пані Любове!

      Прошу вибачення, що так довго збирався з відповіддю.
      (…) прочитавши збірку, не знайшовся з належними думками, щоби правильно висловити враження. Писати згарячу що-небудь – не піднялася рука.
      Отже… Що слова?.. Це, як казав один кіногерой: розсипи камінчиків скристалізованого графіту. Тобто, дорогоцінні камінці. Але окремо – вони дикі, необроблені. А поет закладає на око лупу, бере інструмент й перше уважно роздивляє ці камінчики зі всіх боків, - чи де яка грань природньо не виблискує, а котру треба підпилувати, зачистити, припасувати, вигранити… Аж проходить час і ряд слів грає-виблискує всіма гранями, в них міняться найпрекрасніші кольори. Оце і є красою слова… поезією! Ось таку думку навіяла Ваша нова збірочка й публікація в «Дзвоні». Бо відчувається Ваша велика праця над «грануванням» слова. І в цьому Ви якраз на правильному шляху. Ви не «віршуєте», а «грануєте». У цьому, на мою думку, й секрет і цінність поезії. Бо тематичний момент з часом проминає, а «грановане» слово буде приносити читачеві естетичне задоволення завжди – красою і блиском «граней».
      Маєте рацію:

      Де слово меч,
      мовчання – щит.
      Видовище відваги…
      Сховати безборонне
      під
      сарказму саркофагом…


      Мені здається, що якраз такий спосіб спілкування поета зі словом дає істинну насолоду від здобутків.
      Працюйте! Бажаю Вам доброго здоров’я і міцно тримати в руках інструменти з титанічними насадками!

      Щастя-успіхів!
      З щирістю – Левко Різник.




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

    6. Поетичні ритми серця
      Для когось поезія – неконтрольований потік підсвідомості, для когось – політ фантазії, непередбачувані ігри розуму, ще для когось – гримуча суміш логіки і натхнення… Найчастіше чуємо, що поезія – це стан душі…
      Та, мабуть, не помилюсь, зазначивши, що поезія Володимира Полянчука – в цьому сенсі особлива, бо насамперед вона – його серцебиття. Вперше така думка прийшла до мене у 1999 році, після прочитання другої авторської збірки віршів «Танець каріатид» (попередня, «Саджу свій сад», побачила світ 1995 року). І дізнавшись, що термін «каріатиди» має безпосередній стосунок не лише до міфології, а й до медицини (зокрема, кардіології), лише утвердилась на думці, що теми і ритми віршів учителю з Боб’ятина, історикові за фахом, уродженцю Тартаківця, диктує палке, чутливе, схильне до перенавантажень серце… Найчастіше воно б’є в набат, заходячись від праведного гніву, бо найбільший, найневиліковніший для автора біль – це непроминущий біль за Україну:

      В мене серце щемить – може, знову інфаркт?
      Але більше болить Україна.
      Бо грабують її і ведуть все назад,
      Роблять з неї одвічну руїну.
      (Вірш «Біль України»)

      Тож вслухаючись у нефальшиве звучання патріотичної лірики Володимира Полянчука, мимоволі сприймаєш як належне: несподівану аритмію строф, тривалу тахікардію почуттів, відчутну аневризму образів...
      І, ймовірно, для Творця (який бачить і знає все) поезія В.Полянчука – найправдивіша, найточніша кардіограма його серця. Та й для читача, за умови вдумливого занурення в тексти: помисли поета, його почування і поривання, емоції і те, що їх сколихнуло, змусивши серце то шалено калатати, то благоговійно завмирати, – у невимушеній простоті рядків і навіть у зигзагах фразеологічних зворотів, – як на долоні.
      Так дізнаємось, що автор, хоч і працює багато років на вчительській ниві, недарма всім єством закорінений у прабатьківську родючу скибу:

      Я, істинно одвічний селянин,
      За землю цю донині ще в тривозі.
      (Вірш «Мене болить»)

      Переймаючись переживаннями поета, стаємо свідками і спільниками у його боротьбі з черговим нападом недуги:

      Ну і з ким я боротися маю,
      Де той ворог невидимий, де?
      Я останні зусилля збираю,
      Поки морок густий не впаде.
      (Вірш «Б’юсь до останку»)

      Володимир Полянчук ніколи не належав до тих, чия хата скраю. Як громадський діяч, депутат районної ради кількох скликань, один з засновників «Просвіти» на Сокальщині, завжди перебував у вирі подій, відгукувався на заклики доби і сам ініціював поступ. Його неспокійне любляче серце билось і в такт здобуття Україною довгожданої незалежності, і в унісон з першим і другим Майданами, і нині б’ється у ритмі війни: з ворогами рідної землі, зі зрадниками ідеалів людяності, зрештою, у протистоянні з брехнею, підлістю, захланністю…

      А чин Майдану, я вам скажу,
      Ще мало хто з нас оцінив.
      Тож не танцюй під дудку вражу,
      Хрестом себе ти осіни!
      (Вірш «Не розчаровуйсь у Майдані»)

      За бажання, можна було б закинути автору надмірну заполітизованість деяких текстів, дорікнути не завжди виправданою прямолінійністю висловів… Та хто з поетів цим не грішив? До того ж, складно не погодитись із твердженням Володимира Базилевського: «Відмежуватися від політики, на превеликий жаль, неможливо, її пальці на письменницькому горлі». Особливо в Україні.
      Але варто зауважити, що яким би різким і категоричним не здавався Володимир Полянчук у віршах громадянської тематики, йому таки «мріється Україна» і вдається «наснажитись краєм рідним». Близькі і дорогі для автора сільські будні і свята, неповторні – щоденні радості й тривоги. Він плекає «калину з маминого двору», вклоняється «сільським мадоннам», вчить і вчиться берегти вірність у «лебедів Боб’ятина», живе надією і любов’ю…
      А бунтівне серце не згодне з швидкоплинністю часу…

      Надкусив скибку життя.
      А може, так здалося?
      А може, лиш подививсь у вікно?

      Надкусив і радий, що
      Зуби ще не набили оскоми
      До рідної стежки.
      (Вірш «Скибка життя»)

      Тому для мене В.Полянчук, першою чергою, тонкий лірик. «Наш сокальський Сосюра!» – так колись охарактеризував творчість колеги по перу Дмитро Іськів. (Наприкінці 90-х, будучи ще новачком у «Колосі», вперше цей вислів я почула з уст незабутнього Олекси Назарука). І справді, пейзажна та інтимна лірика вдаються автору найкраще – тут поетова муза, якщо й хапається за серце, то лише для того, щоб воно, закохане й зачудоване, не випурхнуло птахом із грудей:

      Коли, здається, світ увесь пригорну,
      А нині в ньому просто розчинюсь,
      Коли красу сполохати боюсь,
      Оту принаду вічну первородну.
      (Вірш «Як не любити Божий дар життя?»)

      І хоча «пережито вже багато», досі «мозаїка далеких літ п’янить» і не стихає в розтривоженому серці щемливий «мотив кохання»:

      Бо вже дороги розійшлись
      В світи незнані.
      А я ж іще не все сказав
      Тобі, коханій.
      (Вірш «Мотив кохання»)

      Автору притаманно щиро захоплюватись не лише жіночою вродою чи красою природи, а й людськими характерами, вчинками, досягненнями: в окремому розділі зібрано присвяти рідним, друзям, цікавим особистостям і визначним датам («Страсні дні Чорновола», «Коломийки для Петра», «Коломийки для Богдана» тощо).
      І все ж, лейтмотив нової, третьої за ліком, книжки поета, багаторічного голови Сокальського літературно-мистецького об’єднання «Колос», члена Української асоціації письменників Володимира Полянчука «Мріється Україна» вбачається мені ось у цих, майже гамлетівських, рядках:

      Є в мене вибір: смерть – життя.
      Моє серденько, вибирай бажання.
      А ризику заряджений заряд
      Вдаряв уже в напружене чекання…
      (Вірш «Моя кардіоверсія»)

      Щоб пом’якшити карколомні випади доби, втілити одвічні народні прагнення і сподівання, зберегти найцінніше – пам’ять роду, Час обирає поетів.

      Україно моя, ти ж не стишуй ходи,
      В наших душах брини жайвористо.
      Ще трудів сокровенних дозріють плоди,
      Ще своє ти одягнеш намисто.
      (Вірш «Україно моя, свою волю не втрать»)

      Щоб врешті-решт вимріялась щаслива, вільна, прекрасна Україна в намисті безмежної любові і Божого благословення, – Поетове серце вибирає: бути!

      Любов Бенедишин,
      член Національної спілки письменників України.





      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

    7. «Світло любові» Володимира Комбеля
      Вихід книги – завше подія, принаймні, для автора. А коли ця книга – жадана і довгождана перша «ластівка», та ще й одразу в твердій палітурці та обсягом понад 300 сторінок, то це вже, дійсно, вагома причина для радості – і в прямому, і в переносному значеннях.
      Йдеться про поетичну збірку Володимира Комбеля «Світло любові», яка нещодавно вийшла друком у Львівському видавництві «Каменяр». Віршів у книзі – чи не вдвічі більше од кількості сторінок, адже набрані безперервною версткою, хоча нині модно навіть кільком рядкам «відгороджувати» всю сторінку. І це мимохідь наводить на думку: або автор економив кошти (що цілком зрозуміло і виправдано), або намагався благословити у світ якнайбільше творів зі своєї глибочезної шухляди. Швидше за все – і те, й інше. Писати «в шухляду» для літератора в Україні – звична справа, бо ж видання книжок – справа клопітна й недешева.
      Колишній вчитель, поет із села Низи, що на Сокальщині, Володимир Комбель, хоч ця книга й перша у його доробкові, у віршуванні – не новачок. Підкорює вершину творчості давно. Пам’ятаю його добірку в «Сокальщині літературній» (1998 р.) і те, як на відміну від інших авторів, навідріз відмовився друкувати в колективній збірці біографічну довідку і власну фотографію, обмежившись віршованими рядками:

      …Драму я впіймаю бистро,
      До душі мені і свист.
      Тож скажу Вам, товариство, -
      Я – трагічний гуморист.

      Ось так, римованою оповідкою «Автобіографія» він з усмішкою посвятив читачів у перипетії свого життя, починаючи з моменту народження.

      Лаконічний «Автопортрет» «трагічний гуморист» намалював тоді ще оригінальніше:

      Вуха, очі, рот, ніс, вуха…
      То портрет не злого Духа,
      То, мов дулю, вам під ніс
      Образ свій пером підніс.

      Про існування цієї епатажної строфи згадала, розглядаючи портрет колоритного вусаня, що задумливо дивиться кудись – чи то вдалеч, чи то у «таємничу вічність» – з останньої сторінки обкладинки «Світла любові». До речі, вищезгаданих віршів у виданій книзі немає. А певна суміш гумору і трагізму – в поезії Володимира Комбеля і надалі присутня. Здається, це щось невід’ємне від сутності автора.
      Відкриває поетичну збірку вірш «Цвіт долі». І либонь, не випадково. На сторінках книги розкошує буяння весняного цвіту: «Мій ніжний цвіт», «Цвіт любові», «Розквітни!», «Цвіт черемхи», «Квітка любові», «Яблуневий цвіт», «Первоцвіт», «Першоцвіт любові», «Цвіт кохання», «Цвіт щастя» тощо. А декілька кольорових фотоетюдів наприкінці книжки – мовби доповнюють той шал цвітіння.
      Поет купається у ньому сам і припрошує читача. Та, можливо, варто було всі ці квітучі вірші об’єднати в цикл. Натомість, у книзі немає навіть розділів. Або авторові ніхто не порадив посортувати вірші за тематикою, або й тут взяло гору непокірне его оригінала-характерника… Тож доведеться читачеві самотужки шукати в цьому «маєві весни» і кохання колір і «цвіт» до душі.
      Втім, було б несправедливо стверджувати, що Володимир Комбель у своїй творчості тільки те й робить, що милується природою і жіночою красою. Як сказано в анотації, «у збірці представлена не тільки інтимна лірика, а й високо громадянські тексти, які сповнені великої залюбленості в життя, високої віри в чистоту людських стосунків». Є в книзі й автобіографічні (як мені здалось) розповіді-поеми: «Незнайомка», «Пальто», «Полярна ніч», «Ніжність» та інші.
      Практично всі тексти легко читаються, невибагливі композиційно, зрозумілі змістом і доволі вправно заримовані. Та, як на мене, облюбований автором спосіб римування дещо одноманітний, – плавно перетікаючи з вірша у вірш, зі сторінки на сторінку, мимоволі приколисує, притуплює сприйняття… Та й не всілякій строфі пасує ритм бравурного маршу, особливо, коли в тексті таки більше трагізму, аніж гумору. Не личить майстерності й надто часте вживання епітетів з російським закінченням, на кшталт «похмурії», «чарівная», «любимая» тощо. Хоча, можливо, це суто моє, суб’єктивне враження…
      Завершується сповнений усмішок і цвітіння, пристрасті і пізнання шлях ліричного героя – від «Вогню кохання» (другий вірш у книзі) до «Зорі любові» (передостанній) – печально-сокровенним пророцтвом:

      Покриє все безжальна Лета
      Неквапним поступом своїм,
      Лиш серце лишиться поета
      Та осяйний твій образ в нім.
      ( вірш «Серце поета»).

      Тож вибір за читачем: або пройти цю довгу путь по висхідній разом з поетом, довірившись тихому сяйву полоненої ним «зірки-мрії», або шукати «істину земного життя» де інде. Бо, як зізнається у своєму післяслові сам автор: «Ця книга породжена пошуком, ні, не спокою, а сили життя для (…) неспокійної болісної душі». Для себе Володимир Комбель цю силу знайшов у… «м’якій жіночій ніжності». І цьому віриш, гортаючи сторінки збірки «Світло любові»:

      Дивись, як сяє зірка ясно!
      Так, пізно, пізно, та ще вчасно –
      Я чистоту душі зберіг.
      І не лише зберіг для себе…
      І бачиш – ось прийшов до тебе…
      А не прийти я вже не міг.
      (вірш «Будеш!»)

      Зрештою, книга – це завжди більше, ніж просто книга. Книга – це насамперед душа її автора. А хто вправі вишукувати недоліки в душі ближнього, хай навіть, прагнучи вдосконалення? Та й Володимир Комбель, судячи з тієї ж таки післямови, достатньо обізнаний у тонкощах віршування: «Знавці розрізняють вірші і поезію, у деяких віршах її більше, у деяких – менше. У мене теж є своя думка на цей рахунок, однак – промовчу».
      Що ж, промовчу і я…

      2013





      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

    1. Невигадана історія про загадкову Панну, вишукані вірші та ошуканого Бутсика
      Ця історія, що сталасся в одній із мережевих систем неосяжного Інтернет-простору, почалася звичайно - як і належить починатись усім фантастично реальним історіям…
      Одного разу віртуальні двері Віршо-Матриці… тобто, перепрошую, Поетичних Майстерень, вкотре на мить розчахнулись і впустили всередину… його. Ні, не задумливо-ефектного Нео. Спочатку майже ніхто з численних різностатусних мешканців літературного сайту (такого собі творчого Інтернет-будинку), заклопотаних більш важливими на той час сенсами і сенсаціями, не звернув особливої уваги на дивакуватого мовчазного чолов’ягу…
      А той роззирнувся, оговтався, швиденько освоївся, вивісив на стіні авторської сторінки замість свого фото якусь чудернацьку картинку (по-тутешньому «аватарку»), і, примірившись, по-діловому пришпилив до загальної «стрічки анонсів» першого вірша… потім ще одного… потім ще… І вже незадовго – мало хто з місцевих любителів поезії і визнаних майстрів не був поінформований, що звуть новачка – Ярослав Петришин, що він розривається між мрією про Гоа і любов’ю до України, справедливо вважає себе невизнаним генієм (бо ж таки – не визнаний), а головне – пише збіса цікаві, бозна-як і бозна-де вишукані, вірші «на гоанському діалекті української мови», та ще й нахабно зізнається, що пише їх не сам, а за допомогою комп’ютерної версифікаційної програми Bouts-rimes, яку пестливо називає Бутсиком. (Втім, про Бутсика – трохи пізніше… )
      Згодом виявилось, що Петришин – автор хоч і толерантний до думки опонента, однак не проти й подискутувати на різні теми; миролюбний, але вміє дати достойну відсіч несправедливій, з його точки зору, критиці; не спраглий дешевої популярності, проте доволі амбітний. Любить пожартувати і напустити туману. Ерудит і великий оригінал. У всьому.
      «Я – НЕ поганий, НЕ добрий, я – просто ІНШИЙ. Не бійтеся моєї дивакуватості. Зрештою на моєму фоні ви теж виглядаєте оригінальними. Повірте, я вам нічим не загрожую. Я всього лише шукаю свою хвилину слави. Навіть в одній її годині біля мене є місце на ще майже шість десятків таких як я. Не старайтеся увіпхнути мене в існуючі стандарти – рано чи пізно, я в них увіпхнуся сам – сили мої не безмежні.»
      Ця лаконічна авторська самопрокламація промовистіша за найрозлогішу автобіографію.
      Або такий цікавий нюанс. У всіх віршарів музи як музи – невтомні трудівниці на засіяній натхненням ниві, а в нього – екстравагантна і неземна Панна-Інверно з печальним голосом Сирени. Настільки далека і загадкова, що важко повірити в її існування. Таке враження, що її володіння – десь поза межею сприйняття. Але ж є «ІНВЕРсія НОчі»…

      На що надіюсь і чого шукаю
      в її світах, закованих у лід?
      Йду над проваллям по самому краю
      і вже передчуваю свій політ…
      («Політ»)


      Оце ходіння по краю безодні, відчуття глибокої приреченості, – не те щоб червоною ниткою, – оголеним нервом пронизує всю збірку, якої б теми не торкався автор. Всесвіт поетової душі – безмежний і незбагненний, у ньому зійшлись, переплелись, перемішались усі неіснуючі виміри й існуючі часи, від початку «Віку» до «Кінця ери п’ятого сонця».

      Але ніщо не вічне, навіть зорі:
      за ніччю – день, за осінню – зима…
      Ми, попри все, ще в завтрашньому вчора
      І, може, нас давно уже нема…
      («Вчора»)

      Тонка завуальованість думки і майстерна закодованість почуттів, прагне того автор чи ні, завше трансформується у шлейф здогадів і пліток. Та чи потрібно морочити собі голову, що криється за тими гадками-чутками, якщо можна просто насолоджуватись поезією: естетикою форми і еклектикою змісту?

      Не дай мені зійти на манівці
      з хиткої стежки у колючім терні.
      Стримлять в моїх зап’ястях олівці
      і крапле кров по білому папері.
      («Різець»)

      Ось як в одному з коментарів характеризує творчість Ярослава Петришина відомий у літературному колі поет, критик Сергій Осока:
      «Поетично. Це поетично. Бо в автора є смак і хист. І слух у нього є. І мову він відчуває. І іноді дозволяє собі дуже вишукані помилки, я би сказав філігранні – як той костер, за який його лаяли, а мені сподобалось... Щоправда, самоповторів уже багато. Але – це можна з тим же успіхом закинути й мені. Рух по колу? Але я не знаю хронології написання віршів. Більше п’яти віршів одразу читати втомливо? Але Маланюка теж багато одразу не втнеш.
      Не полишає відчуття, що автор стилізується сам під себе, під одного разу винайдену манеру писати. Красиву манеру. Виграшну. Але – дуже вже однакову. Але це поетично. Поетично.»
      Що ж, в поезії – своя найправдивіша правда. Її лише треба вміти побачити і прочитати. Хочете вірте, хочете – перевірте… Принаймні, автор не заперечує:

      Так буває, не спорю я,
      часом діється дивна,
      не звичайна історія –
      інша, альтернативна.
      («Вісбаден»)

      Ну, ось, власне, й вся коротенька перед_історія збірки «ІВЕРсія НОчі». Продовження: карколомні сюжети і піруети, несподівані прив’язки і розв’язки та інші атрибути реально фантастичних оповідок – на її сторінках, у рядках і навіть між рядків (якщо пощастить відшукати).

      P.S. До речі, вірші Ярослав Петришин пише власноруч, природнім так би мовити шляхом, у пошуках поетичних скарбів не експлуатує ні роботів, ні спеціальні комп’ютерні програми, можете бути певні. Проте, будучи дуже скромним і володіючи рідкісним даром жартувати всерйоз, він, хоч і ненадовго, умудрився переконати в протилежному багатьох легковірних відвідувачів його авторської майстерні (в їх числі й мене).
      От лише Бутсик і досі – ошуканий, і свято вірить у власну причетність до Ярославових творінь. Не варто його розчаровувати. Нехай мріє про свою хвилину слави і вже сьогодні пишається вагомим доробком. Бо ж пишатися – є чим! І щось мені підказує – буде ще більше, коли (дуже на це сподіваюсь) найближчим часом, після «ІНВЕРсії НОчі», світ побачить наступна поетична збірка Ярослава Петришина.
      Але це вже зовсім інша історія.



      "https://plus.google.com/photos/114319963215172387721/albums/5789981628335008833?banner=pwa&gpsrc=pwrd1&authkey=CIP79rGekPaF5wE"

      Коментарі (18)
      Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

    2. «Кохання скерцо журавлине»

      «Не судіть за любов»… «Кленовий осені вогонь»… «Неутрачений рай»…
      Все це назви книжок члена Червоноградського літературно-мистецького об’єднання ім. Василя Бобинського та Національної спілки письменників України Марії Мохналь. З новою збіркою «На скрижалях вересня» поетеса приходить до читачів учетверте.
      Зосереджую увагу на цих назвах неспроста… Адже, насамперед, за назвами книжок можна розгледіти свідомі (чи й неусвідомлені) уподобання і нахили автора, зрозуміти яким богам (чи й ідолам) покликана служити його муза. Отож, не важко здогадатися, що любов і осінь – це ті два надійні крила, які здіймають поетичне слово Марії Мохналь над буденністю існування.
      Чому любов? Мабуть, тому що

      Любов’ю святою горіти –
      Найбільше багатство земне.

      Чому саме осінь? Може, тому що свій День народження авторка святкує у вересні, а можливо, ще й тому, що осінь – це і є пора довгоочікуваного прозріння.

      Настало нарешті прозріння
      І темінь розвіялась вмить.
      Відчувши Господнє спасіння,
      Йому я лиш хочу служить.

      «Прозріння» – так називається перший розділ збірки. Як і «кохання дається не кожному, // не всім доля щастя несе», так і болісну мить прозріння дано пізнати не всім. Лише тим, хто духовно доріс до каяття, нехай і запізнілого. А яке каяття без сповіді? Тож не дивно, що відкриває збірку знаковий, на мою думку, вірш «Сповідь»:

      Не заздрила комусь, не обмовляла,
      Повік нікому не бажала зла.
      Єдиний гріх у тому, що кохала
      Й кохання щире в вірші заплела…

      Справді, кохання ліричної героїні – святе і грішне, вимолене і вистраждане, нестямне й жагуче («Божевільний приступ кохання // Розтривожив єство усе»). В її осені, гірко-солодкої як вересовий мед, – дивовижно-блаватові очі квітня. («Мені всміхнулась доля вереснево, // А із душі вихлюпує весна…) Її душа то «палає полум’ям свічі» у млосних обіймах чорної ночі, то, «до крапельки спустошена» вкривається інеєм відчаю під скляною кригою «білої туги»:

      І за віщо покара така,
      Я ж народжена вічно горіти.

      Чомусь те високе раювання окриленої щастям жіночої душі – таке нетривале й ефемерне, а те падіння у пекельну муку неминучого розчарування – схоже на запрограмоване самою Природою падіння співочої пташки на терновий кущ. Бо тільки так народжується справжня «пісня про любов» перед очима Вічності – кожного разу, як в останнє. І так без кінця…
      Знову прощання, після якого «…на душі так тоскно й сумовито, // мов хтось у мене долю відібрав»… І прощення, бо «найголовніше – це прощати»… І очікування нового почуття, до болю схожого на воскресіння (чи спасіння), коли душа вже «навіки буде у полоні // княгині на ім’я Любов.»
      Варто підкреслити, що тембр сповідальності притаманний усій збірці. В другому розділі «Сокровенне» поетеса вустами ліричної героїні звертається до уявного образу коханого і, видається мені, до своїх читачів також:

      Ви повірте у щирість мою,
      Бо фальшивити просто не вмію,
      Доброту і любов віддаю,
      А взамін щось узяти не смію.

      Ось така вона – лірична героїня віршів Марії Мохналь, «народжена з любові й для любові», здатна «закохати в себе цілий світ» і схильна до самопожертви, «просто жінка» і жінка-«загадка»:

      Я ще мужня така, ще Всевишній дає мені сили,
      І об долі каміння колюче ще не розіб’юсь.
      І, можливо, тоді, сподіваюся, буду щаслива,
      Коли зіркою раптом в житті засвічуся комусь.

      Ось такий він – ювілейний вересень Марії Мохналь, оповитий серпанком засмути і осяяний надією, задивлений у незнаний вирій і закоханий у незабутню весну, заспокоєний «піснею, що з душі виплива // і у небо вривається» і заслуханий у притишену музику дощу, щедрий на добро і спраглий любові:

      Воно, мов спалах блискавки вночі,
      Мов пісня, що у синє небо лине.
      Воно до щастя вічного ключі –
      Мого кохання скерцо журавлине.

      Життя надто складне, щоб упродовж відведеного нам на цій землі часу, розібратися у всіх його тонкощах і перипетіях, і, на жаль, надто коротке, щоб розмінювати його дорогоцінні хвилини на дріб’язок ницих почуттів. Авторка, якій судилась, м’яко кажучи, нелегка жіноча доля, розуміє це як ніхто:

      Коли дотліє щастя попелище,
      Важливо залишатися собою.
      Найбільша цінність, що дається з вище, –
      На зло відповідати всім любов’ю.

      Як на мене, це дуже корисна порада для тих, чия душа завмирає від нестерпного болю образ. Стан, коли «холод в серці і холод в словах», знайомий чи не кожному. Звісно, знайомий він і Марії Мохналь. Проте вона вже знає, у чому її порятунок і захисток:

      Та серед хаосу і мук
      Іще знаходжу чим радіти.
      Не зупиняють серця стук
      Любов, поезія і діти.

      Тому – «добре, що герой ліричний // заходить іноді у дім», надихаючи поетесу на нові твори. Добре, що «попереду – великі сподівання». Добре, що душу «окрилює талант» і «ще не втрачено нічого». І добре, що є народжені прозрінням сокровенні рядки, викарбувані на «скрижалях вересня»:

      Сповідь серця мого не для всіх,
      За собою не чую провини.
      Хто сказав, що кохання – то гріх?
      Це ж душі найцінніші перлини.

      Найінтимніша радості мить,
      Ясний спалах зорі на світанні.
      Ниций серцем лиш може судить,
      Або той, хто не знає кохання.

      Тож не судімо за любов…

      2011
















      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

    3. НА СКРИЖАЛЯХ ДУМ
      Нині майже кожен, хто сяк-так римує слова, воліє називати себе поетом, а свої, часом вкрай недолугі, тексти – поезією.
      Захар Гнідець, натомість, у цьому ракурсі аж занадто скромний. Віршує давно, однак лише тепер, досягнувши вельми поважного віку, набрався сміливості видати власні твори окремою збіркою.
      І запрошує він читача у світ своєї поезії доволі жорстокими самокритичними рядками:

      Писати віршики? – Без Муз не обійдуся!
      Наснаги брак мені. – Поетом не назвуся...
      ...Ловлю я спрагло солов’їні трелі,
      Та все ж пряду й пряду з клоччастої куделі.
      Нерівна й нетривка виходить в мене нитка,
      Що ненадійна вкрай в подальшому ужитку.

      ...І смуткові не піддаюся...
      Бо віршики писати вчуся.
      («Поезія»)

      Це щире, зворушливе зізнання автора мимоволі налаштовує читача на взаємну довіру.
      Справді, лише невіглас впевнений, що вже знає і вміє достатньо. Мудрець – все життя вчиться. Таким і бачиться мені Захар Гнідець – справжній інтелігент, наставник, філософ, інтелектуал і... самобутній поет.
      Дуже цікаво і навіть пізнавально, строфа за строфою, «перебирати» намистини його віршів. Хоча... підібрані вони дещо спонтанно. Патріотичні поезії, духовні, дитячі; пейзажна та інтимна лірика тощо – нанизані впереміш, складаючи перший розділ книжки. Та слід зауважити, що оригінальна назва «Різне: якісно, кількісно...» - досить вдала, бо своїм глибоким підтекстом вищезгадану хаотичність виправдовує. Найменування другого розділу «Щиросердечні вітання вдумливо читаючим» теж доволі промовисте.
      А про уявну нитку, на яку всі ці «різнокаліберні» вірші-намистини нанизані, аж ніяк не скажеш – «нерівна й нетривка». Попри зовнішню відсутність гармонії і цілісності, щось невловиме і незбагненне ці поезії таки пов’язує, не дозволяючи їм розсипатись. Можливо, «пріоритет любові», який Захар Гнідець обрав для себе раз і назавжди, і, який пронизує кожен рядок збірки, до кого б (чи до чого) не звертався автор?

      Хай розквітає вільний світ,
      А в ньому наш вкраїнський рід,
      Метелик, пташка і бджола,
      Краса пшеничного стебла.
      Троянда пишна, виноград,
      Весняний солов’їний сад,
      Міцний в здоровім тілі дух,
      Стихійно-непомильний рух
      Землі і Сонця, всіх планет
      Та доброти пріоритет.
      («Пріоритет любові»)

      Захар Гнідець, як мудрий і досвідчений Вчитель, у віршах не дозволяє собі зверхніх повчальних інтонацій. А лише – спонукання до роздумів, яке м’яко і ненав’язливо підштовхує до потрібного висновку.

      Де ж істина справжня – це загадка вічна.
      Наука вселюдська – крихка, анемічна.
      Творити не здатна бездушна стихія –
      Лиш Слову підвладна божественна дія.
      («Думки в полоні самоти»)

      А якщо й пропонує автор до уваги читача готові «прописні істини», то лише ті, які сам збагнув, випробував - і викарбував на власних «скрижалях дум».

      Людино, ти богоподібна –
      То й вічність обирай святу...

      ...Любов до ближнього й до Бога –
      Єдина до небес дорога.
      («Єдина до небес дорога»)


      Особливого шарму й неповторного відтінку додають поезіям З.Гнідця вкраплені у канву тексту іншомовні слова. Це, так би мовити, його «коник». (Очевидно, дається взнаки любов до латині і багаторічний досвід викладання іноземних мов у школі). Та було б корисно, якби у збірці подавався їх переклад рідною мовою. Принаймні, це б дещо спростувало самоіронію автора щодо «подальшого ужитку» своїх творів.
      Зрештою, зважаючи на життєво-філософську тематику віршів та чималу кількість посвят-привітань (готових до вжитку!), гадаю, кожен, за бажанням, знайде серед зібраних у книжці намистин поезію до душі і до нагоди. А хтось, можливо, відкриє для себе рецепт щастя від Захара Гнідця...

      Радій безпричинно, радій щохвилинно
      І навіть тоді, коли стрес допіка...
      («Радість – майже панацея»)

      Може, дійсно, варто скористатися порадою поета?

      І тоді відчуєш радість животворну,
      Що бринить у тиші, наче благовіст,
      Радість тихомирну, радість неповторну:
      Вслухайсь в безгоміння таємничий зміст!
      («Провесняний вінець»)

      Цілком свідомо не беруся судити рівень майстерності і професійності творів. Хай це залишиться прерогативою критиків. Не закликатиму й автора лояльніше ставивитись до власних творінь. Зауважу тільки, що чітко усвідомлюючи сенс творчості загалом, лише поетові від Бога не забракне мужності зізнатися у сокровенному:

      Мої куплети – не мораль.
      І не Мойсеєва скрижаль.
      Вклоняючись ясним зіркам,
      Задумуюсь над ними сам.
      («Задум і мета»)



      2010



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

    4. Філософія любові Світлани Мельничук
      Світлана Мельничук народилася 22 травня 1973 року в селі Самоволя Іваничівського району, що на Волині.
      Оспівана Лесею поліська земля з дитячих літ напувала дзвінким натхненням трепетну душу майбутньої поетеси. Тут побачили світ її перші публікації в районному часописі «Колос».
      А 1992 року мінлива доля привела Світлану на Сокальщину, в село Перетоки, де вона й зараз мешкає, працює і виховує разом із чоловіком трійко діточок. Незважаючи на непрості життєві обставини та нелегкий щоденний труд, самобутнє джерело творчості поетеси не замулилось, а навпаки – заструміло ще потужніше. З 1997 року Світлана Мельничук – член Сокальського районного літературно-мистецького об’єднання «Колос». Тут, на Сокальщині, її поетичне слово зміцніло, зазвучало голосніше і виразніше – спочатку на сторінках місцевої преси, а згодом у колективній збірці «Сокальщина літературна», в альманахах «Провесень» та «Соколиний край».
      Вірші Світлани одразу полюбились читачам своєю сповідальною щирістю, глибинно-філософським осмисленням буття, оригінальністю світобачення і якоюсь пронизливо-незбагненною правдою почуттів. Її поезії запам’ятовуються. Її слова надихають місцевих композиторів на створення пісень. За її творчістю слідкують…
      У простих на перший погляд, близьких і зрозумілих кожному, задушевних віршах Світлани Мельничук, насправді, криється ота неосяжна філософія любові, яку збагнути до кінця не дано нікому. Її можна лише відчути щирим незлобивим серцем. Або – не відчути.

      Почни з любові новий день,
      У ній одній – найвища суть… -

      закликає і стверджує поетеса. І їй віриш, бо розумієш, що це не є нав’язування власних відкриттів і спостережень, а порада насамперед собі – у важкі хвилини розпачу і зневіри. Поетеса не повчає, а намагається разом із читачем знайти оте Світло вкінці тунелю.
      Любов до Бога, до рідної землі, до ближнього – пронизує всю збірку, надаючи віршам особливої чистоти звучання. А вільнокрилий політ Думки вирізняє класичний стиль поетеси несподіваністю смислових акцентів:

      Світ розпочався з маминої пісні,
      Та пісня – українською була.

      Або таке:

      Шевченка мово й Лесі Українки
      Тобою я гордитись маю право.

      І все ж хочеться виокремити інтимну лірику. Бо саме тема кохання є домінуючою і в збірці «Почни з любові…», і в творчості Світлани Мельничук загалом. І саме тут, як на мене, її талант здатний переливатися всіма можливими барвами і відтінками: неповторні образи, влучні метафори, непередбачувані ракурси – там, де, здавалося б, чогось нового годі й шукати. Саме тут, у безмежжі таємничого Всесвіту, створеного лише для Двох, філософія любові, яку сповідує і досліджує поетеса, особливо дивує і захоплює:

      Роздивись мою душу,
      Бо роздивиться хтось…

      Рядки-прозріння… Рядки-спалахи… Рядки-осяяння… Вони у збірці чи не на кожній сторінці:

      Я з тих, хто один раз любить,
      І решту життя прощає… -

      це справжнє, непідробне. Це те, що асоціюється, у моєму розумінні, з коштовними перлинами, які заворожують, перехоплюють подих своєю природною красою і довершеністю.
      І хай це поки-що окремі рядки чи строфи. Віриться, що попереду у Світлани Мельничук немало творчих знахідок і перемог. А самобутні перлини її поетичного слова засяють з часом ще яскравіше і різнобарвніше.
      І не лише на Сокальшині.

      2007






      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -

    5. Тихе сяйво у мороку бездуховності


      Кажуть, що більше занепадає духовність, то помітніше вичахає дух. Може, тому в Україні за останні роки незалежності назбиралось стільки нерозв’язаних проблем і негараздів, що, здається, ще трохи – і накриють жахливою лавиною наше ослаблене (за всіма параметрами) суспільство. Може, саме тому, борсаючись у власних бідах і страхах, втрачаємо рештки сил, останні крихти надії і довіри… Та, на щастя, маємо ще віру в Христа і маємо людей, покликаних сіяти Слово Боже в наших серцях.
      Священик о. Орест Рубель… Це ім’я вперше засвітилось мені зі шпальт районного часопису «Голос з-над Бугу». Його повчальні бувальщини-притчі запам’ятались шляхетною простотою форми та одухотвореною висотою змісту. В кожному реченні відчувалась пульсація оголеного нерва невмирущої і всюдисущої життєвої правди.
      Тож, коли дізналась, що о. Орест пише ще й вірші і навіть підготував до друку першу збірочку «З нами Бог», не вельми здивувалась. Однак відразу хочеться застерегти аж надто прискіпливого читача: з точки зору усталених поетичних канонів, віршовані тексти автора – не вражають досконалістю. Вони не рясніють вітіюватими образами, карколомними метафорами, не перехоплюють подих милозвучними римами та іншими поетичними знахідками. Та ось, що дивно, - в процесі читання цих віршів, усі існуючі в них огріхи відступають кудись у тінь, наче нівелюються чимось значно вищим і вагомішим. Як на мене, ці вірші взагалі мало схожі на звичні для сприйняття світські поезії, а нагадують радше ті ж біблійні одкровення, мета яких не дивувати чи засліплювати, а - ненав’язливо розповсюджувати тихе, але незгасне сяйво у мороку бездуховності і морального упадку, аби кожен охочий зміг віднайти дорогу до Бога.

      Так, захоплений світлом небесним,
      Шлю до Бога благання з землі,
      Щоб і весь наш народ пречудесний
      Жив із Богом, із світлом зорі.
      («Божа зоря»)

      Вірші о. Ореста Рубеля позначені і дитячою наївністю (бо ж всі ми – діти перед Отцем нашим небесним), і біблійною мудрістю ( бо ж недарма «настольна» книга автора – Престольне Євангеліє), і покаянною щирістю грішної людини ( бо ж навіть святі не народжуються святими).

      О, Слово Боже, що з Письма
      До мене промовляєш,
      Зціли мене, бо з забуття
      До Тебе я вертаюсь.
      ( «Слово Боже»)

      Не уявляю собі: скільки сповідей вислухав о. Орест, скільки проповідей сотворив, скількох запричастив і скількох благословив за час свого служіння Господу.
      Та бачиться мені, що зі збіркою «З нами Бог» він символічно розширює межі даної йому парафії, з вірою, надією і любов’ю сам іде до людей, несе в народ Слово Боже, бо має таку високу потребу, бо всім серцем вболіває не лише за свою паству, а й за всю знедолену Україну.
      Стоїть задуманий Ісус,
      А серце біль проймає.
      Бо підступ, зрада і брехня
      В серцях людей гуляє.
      ( «Задуманий Ісус»)

      «Стоїть задуманий Ісус…» Пора вже й нам зупинитись хоч на хвильку і замислитись: куди йдемо? Що творимо? Що залишимо нащадкам?
      Невеличка за обсягом книжечка віршів о. Ореста Рубеля «З нами Бог» спонукає саме до таких роздумів. Може, в цьому і полягає її істинне призначення?

      2009




      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: - | Рейтинг "Майстерень": -