Дід Лександр поклав сопілку у свою засмальцьовану торбу. Встав на ноги. Сержант пробудився і був готовий виконати будь-який наказ хазяїна.
– Сержант! Ми йдемо на обід. Розворачуй круторогих! Упірод!
У корів теж є свій розпорядок дня. Вони вже відчували, що пора в стійло, що пора звільнитися від молока… і тому довго змушувати їх не прийшлося.

Село Калинів Луг розташувалося в живописному куточку українського полісся. З однієї сторони його погладжував ліс, з другої – умивав Тетерів, з третьої – вітрами розчісувало поле і, нарешті – сам луг, подекуди усипаний синьоокими озерами, червоними калинами, яворами і вербами. Але й сюди дотягнула свої руки байдужість. Скільки разів старий пастух дорікав голові колгоспу, щоб той не орав лугову землю, зберіг цю дивну природу, ці пишні великі кущі калини, ці оксамитові явори. Та все марно. Вже пів лугу виорано і засіяно кукурудзою.
– Хіба мало в нашого колгоспу землі? – не раз казав дід Лександр.
– Не мало, але куди годиться, що земля пустує. Майже всі озера треба засипати. Яка з них користь? Буде чисте велике поле. І ліс багато місця займає, – одказував голова.
– Тоді й село викорчовуй! Калинів Луг без калинового лугу не може, це те саме, що дитя відірване від матері змалечку. Ні ласки, ні напуття. Сирітство і вбожество.
– А що, я тобі калиною людей годуватиму?! – викрикнув той на старого.
– Наїстися – то остання справа, а душі притулок знайти можна лише серед природи. Тут моє дитинство пройшло, юність, звідси я на війну 14-го року зовсім ще юнаком пішов, сюди ж повернувся бійцем, тут сем’ю завів, дітей виростив і на ноги поставив, у цьому лісі у війну партизанив, а ти його – викорчовувати, та я тебе сам швидше викорчую, – старий схопився за серце. – Я тут жив – я тут і вмирати буду, і не позволю над моєю землею знущатися. Їй боляче. Всі ми – одна рідня.

Глибоко защемило в серці, коли, завернувши за околицю, побачив дід Лександр викорчуваний калиновий кущ. Пожовкле листя, розхристане коріння. «Наш сором. Це буде нашим болем і сльозами», – сказав він сам до себе, відвертаючись від того жахливого видовища, і попростував до рідної оселі…

Той же двір, та ж хата, той же садок. Уже давно немає тієї засохлої яблуні. На її місці виросла висока розманіжена черешня. Але після довгих годин споминів здається, що саме яблуня повинна там рости, та далека осіння антонівка.
Він зайшов у садок і сів у глибоке дерев’яне крісло під старою шовковицею. Поштарка принесла газети. Привітно посміхнувшись, вона підійшла до діда, поздоровкалась і запитала:
– А чули, діду Лександре, що збираються водосховище будувати?
– Яке водосховище? – стомлено запитав він.
– Київське. Значить, заллють наш калиновий луг, а, може, й все село. Кажуть, переселять будуть? – засмучено ніби й запитала, а ніби й сама ствердила поштарка.
– Нехай, донько, що хочуть – те й роблять. Воно їм потім самим же боком і вилізе. Домекається коза, поки не здохне, – трохи помовчавши, він різко додав. – Все одно не позволю!
– Що ви, діду, зробите? – махнувши рукою, сказала поштарка і пішла до хвіртки.
Дід дістав свої окуляри і почав читати останні вісті свіжої районної газети. З хати вийшла літня жінка, дідова дочка Катя, яка з ним жила. (Вона зосталася вдовою з дітьми і жила разом з батьком. Її чоловік загинув у роки війни на фронті). Катерина винесла склянку молока і скибку чорного хліба. Поставила все перед дідом на столику.
– Їжте, тату. Ви ж бо, мабуть, добряче зголодніли.
– Нічого, донько. Аби ти не голодна. Спасибі.
Та пішла. На титульній сторінці газети дід прочитав великий заголовок: «Поліське море». Перечитавши рази зо три статтю, він відклав газету вбік і, глибоко вдихнувши повітря, намагався себе заспокоїти. Потім він згадав про сопілку. Дістав її з торби і поклав перед собою. «Хоч тебе я зберіг, – шепотів він до себе, – через роки проніс, через війну. Хоч ти зостанься зі мною, калинова сопілко». Вона була й лишилася для нього неперевершеним зв’язком між минулим і теперішнім, між вигаданим і явним, між сном і дійсністю. Ця маленька стара сопілка, у якої з роками постарішали голос і тіло, але душа й серце зосталися молодими, бо пам’ять людська не старіє.
Дід Лександр узяв її в руки й пригорнув до серця, яке шалено билося. Він і зараз зберіг у собі ті чудові риси малого Леська, які часто губляться людьми за життя. Він і зараз відчув себе Лесиком, у якого шалено билося серце від таємного відкриття природи, від світу, його різнобарвної музики, від цієї, на перший погляд, звичайнісінької сопілки. От-от воно розірветься! Подивився на небо: на ньому розтавала остання хмара…
З рук випала сопілка, яку він тримав усе життя. Розірвався той таємний зв’язок, одвічна суть якого – людська пам’ять…
А небо дійсно вражало своєю блакиттю. Жодної хмаринки…

…І чого ти, калинонько,
до води схилилась?...

1989 р.

Уранці Лесько прокинувся, розбуджений приємним запахом. «Сьогодні неділя, і мама певно печуть налисники*», – подумав він собі й зіскочив з печі. Мати саме поралась. І дійсно, на ослоні коло печі стояла велика глиняна миска з запашними налисниками. У Леська забурчало в животі. Він, непомітно підкравшись, схопив верхнього млинця, мало не опікши руки, і помчав до дверей.
– А куди натщесерце! Нетерплячка мала! – тільки й встигла вигукнути вслід мати.
Лесько ж уже вискочив на ґанок.
Ранок видався теплий і сонячний, тому світло різко вдарило малому в очі…
Лесько підійшов до батька, який стояв за хатою і гострив косу.
– Боже, поможи, – по-дорослому побажав Лесько.
– Спасибі. Хай Бог дає здоров’ячка, – з посмішкою відповів той… – Ну що, Леську, підеш зі мною по озерах різак* косити?
– Сьогодні ж неділя. Гріх великий по празниках працювати. Ви ж самі казали.
– Таке ж… Але й зима скоро. Корівці нічого буде їсти, а в нас сіна сейгод менше. Зимою молоко буде, як знахідка. А гріх… Підемо на ту неділю в церков свічку поставимо, перехрестимось – от і весь гріх. Бог простить. Голод – більший гріх. Так що, Леську, іди бери свій серпик, поїмо й підемо на озера. А зробимо роботу – надвечір покажу тобі одне місце, де мої жаки стоять. Частенько мені туди линки влазять…
– Хлопці, Степане! Ідіть їсти, – гукала з порогу мати.
– Ну ходімо снідати, хлопче…

На озерах стояла німа тиша, час від часу уривана жаб’ячим крекотом. Вони підійшли до Малої Поляни. Так звалося це невелике озеро, яке загусливим кільцем обіймала осока. Воно вже почало висихати, лишаючи позаду потрісканий мул.
– Ну що ж, – за роботу, – скомандував батько і замахав косою, полишаючи за собою стерню і скошену траву.
Лесько, у якого були великі грубі рукавиці, щоб часом не порізатися гострим різаком, узяв серп; пучками збираючи осоку, почав її стинати і складати на купу. Купа росла, а з нею росла і втома…
Нарешті роботу було закінчено. І поки батько в’язав осоку у в’язки, малий Лесько кудись зник. Він невдовзі з’явився з великою калиновою гілкою у руках.
– Це що таке? – незадоволено запитав батько.
– Це моя шабля. Дивіться, як я нею ворога вбиваю.
Лесько з усієї сили шмаганув гілкою по осоці і декілька стебел упали, скошені тією гілкою. Він повторив це декілька разів, та батько зупинив сина:
– Годі, нащо марно траву глумити і свої сили? Дай-но сюди гілку.
Лесько зробив невпевнений крок вперед і віддав її батькові – і зразу ж, боячись отримати прочухана, відскочив назад. Та батько і не збирався наздоганяти сина. Він дістав із-за пазухи невеличкого ножа, зняв з леза чохол і, відмітивши на око потрібну величину, відрізав рівну, товщиною з його великий палець паличку. Лесько спочатку з острахом, а потім уже з зацікавленням дивився на те, як у батькових руках народжувалася сопілка…
За деякий час пронизала світ дивна мелодія – сопілка зазвучала, бо ж кожен новонароджений приходить на землю, подаючи голос.
– На. Тримай, – і батько віддав сопілку синові. – Ніколи не глумися над живим, синку. Навіть над деревом чи кущем. Так-так. Воно теж живе. Дерево росте, цвіте і плодоносить, а, значить, – живе. І йому боляче, коли над ним знущаються. Так само, як і людині – боляче, розумієш? Запам’ятай це, синку… Все живе на землі – рідня…
Вони йшли битим шляхом, який вів до села з Нагірного. Лесько ніс на плечах набагато меншу від батькової в’язку різака. Він всю дорогу думав над батьковими словами, щиро дивуючись, як із простої калинової гілки вийшла така чудова сопілка. «А скільки таких гілок вони з хлопцями вчора наламали, а потім безжально покинули на пустирі!» – червоніючи, думав Лесько, краєм ока поглядаючи на батька. Той загадково усміхався синові, який ще не все розумів.
Вони швидко дісталися дому. На лавці, коло двору Леська чекали його друзі. Косарі зайшли у двір. Занесли в’язки у хлів, і кожен зайнявся своїм. Лесько побіг на вулицю до хлопців, а втомлений батько вирішив трохи відпочити, присівши на ґанок і закуривши свою люльку.
– Здоров був, Леську! Скільки тебе можна чекати? – запитав Федько-отаман у Леська, як тільки той вийшов за хвіртку.
– Не тільки ж гуляти? – хазяйновито заявив Лесько.
– Ой, куди там твоє діло. Справа козака – воювати, а не за резаком шльондрати… Я тут черепаху приніс. Біжимо на луг – спечемо!
– Не побіжу, – відрізав Лесько.
– Чого?
– Їй боляче буде.
– Ой, що там боляче, аби не тобі, – заспокоював його малий отаман.
– Розумієш, Федьку, якби черепахи були такі розумні, як люди, вони б тебе давно засмажили б і з’їли, бо не можна над живим знущатися. Йому боляче. Всі ми, хто живе на світі – я, ти, он – Стецько, ця черепаха, учорашній їжак, наш старий явір, калина і, навіть, проста трава, по якій ми ходимо і не розуміємо, що це їй приносить біль, – наша рідня, наші брати і сестри. І образити когось із них – значить самого себе образити. Тепер розумієш, Федьку?
– А як же резак, який ви з батьком косили. Йому ж теж боляче було? – єхидно запитав Федько.
Лесько запнувся, але, добре подумавши, відповів.
– А резак – він для доброї справи призначений. Він відросте, бо корінь лишився. Коли тебе стрижуть, то коси знову відростають, і зовсім не боляче. Або ж, коли зима, листя у дерев опадає, а потім навесні нове з’являється. І при цьому, мабуть, зовсім не боляче.
– Так само, як у людей – зуби випадають, – відкрив для себе Стецько.
– Так. Тепер розумієш, Федьку? – запитав у того Лесько.
– Тепер зрозумів, – тихо відповів Федько, – біжимо на луг?!
– Чому? – розчаровано запитав Лесик, нічого не розуміючи.
– Біжимо! Черепаху випустимо…
І вони побігли…

– Леську! Го-ов! Леську! – як і вчора гукала з двору мати. — Що, знов утік?
– Утік. То я його відпустив, не кричи, – відповів Степан.
– Так він же ж не обідав. Думала зараз усі сядемо, сім’єю – пообідаємо. Неділя ж.
– Заспокойся, Мокрено. Зголодніє – примчить. Сідай одо*! І вона присіла на порозі коло чоловіка.
– Ти знаєш, Стьопо, дитя хоче в школу…
– Знаю… Піде, – тихо озвався чоловік.
– Так кабанчик же здох, неврожай. Нема в чому.
– Нічого. Все одно піде. Продамо теля – корова на отіллі, – наполягав він.
– Жалко ж. Думали вже свої воли будуть.
– Хай іде вчиться. Він у нас не дурний. Прийде час – і воли у нас будуть, і земля, і все.
– Боюсь я за тебе, Степане. Нащо проти пана стали? – запитала стривожено жінка.
– Щоб швидше час той прийшов… Не переживай… Подивись краще, яке небо блакитне. А то за роботою весь час зогнутий – і не бачиш цього прекрасного світу.
Мокрена схилила голову на Степанове плече. Той поклав свою руку на її плечі, і так вони довго дивилися на небо.
– А знаєш, – порушивши тишу, вимовив чоловік, – коли дивишся на небо, то здається, що це не хмари, а дні наші спливають. І мимоволі гадаєш, що нема їм ні кінця, ні краю. Та все ж приходить час, коли небо стає чистим, і хмари тануть. Воно таке ж красиве і блакитне, як раніше, але ці білі човники вже сплили в небуття, і ти його не бачиш. А хмари, які з’являються потім, – уже не твої дні, а чужі, хоча життя у нас усіх одне – це блакитне, безкрає небо…

________________________________
* Примітки:
налисники (діал.) –– млинці з начинкою
резак (різак) (діал.) – осока
одо (діал.) – ось тут

ІІІ.

«Леську! Го-ов! Леську-у-у!» – гукала з двору мати, витираючи фартухом натруджені руки. «І де ця лиха дитина?» – досадувала вона.
Із-за низенького тину, на кілках якого сохли глечики, виглянула схвильована сусідка:
– Що, і твого нема?!
– Нема, – без краплі подиву відказала мати. – Я думала, воно спить, кинулася – де там! Знову втік з такими ж, як сам, розбишаками. Це десь грають по всьому селу, як навіжені. Нехай тільки вернеться, я йому покажу, де раки зимують.
– Ой кумонько! – залепетала далі сусідка. – Якби ж по селу, а то позавчора уздрів мене наш пастух, дід Кас’ян, та й каже: «Е, Параско, знову твій заправило учора по лугу гасав із хлопцями. Десь у горобців стріляли. Я їх нагнав, а вони – знову за своє, тільки товар лякають, а твій Федько ще й поманювавсь. О. Почав собаку дражнити, а якби укусив?! От уже вреднюще! – каже. – Підліз до неї і льоткою прямісінько в голову! А якби у воко?! – Де ти, – каже, – потім такого собаку візьмеш? Мій Циган мені добру службу справляє. Я без нього, – каже, – як без рук»… О.
– Ти бачила, – склавши руки і киваючи головою, обурювалася Леськова мати. – От чорти! Нехай тільки прийде, я йому роги обламаю, – наполягала вона на своєму.
Сусідка на мить затихла, а потім, бажаючи якось заспокоїти подругу, почала її втішати:
– Ну що ти, кумонько, таке говориш? Твій Лесик просто золоте дитя. О. Я ж бачу, як він тобі то воду носить, то курей годує – весь час чимось по хазяйству допомагає. От уже ж ловка дитина! А мій – горе людське… Це десь знову прийде в свинячі голоси*.
– Не кажи, Парасю, не кажи! – не погоджувалася Леськова мати. – Твій Федько теж не дурний хлопець. Бувало товар іде, а він піде аж за вигін і звідти і свою і нашу корови жене. Так що не кажи дурниць – у тебе він хлопець добрий; а мого, поки не заставиш, не поможе.
Обидві жінки на якусь мить замислились. Така стороння похвала змусила їх задуматись, що їхні діти не такі вже й погані, якими здавалися вранці. Похвала приємно степлила душу, але все ж таки не змогла затьмарити розум.
Першою озвалася тітка Параска:
– Не знаю, не знаю, Мокрено. Своя сорочка завжди до тіла ближча. Хочеться ж, щоб діло якесь з нього вийшло. О, – продовжувала вона. – А що з нього вийде, коли сама не знаєш, куди душечці дітись. Ночами сиджу і сльози гіркі втираю. Літо сейгод* яке поганюще було, два рази ярину пересівали. Сам не доїдаєш, аби було чим пайок* засіять, а що вже й лишиться – то дітям. О.
– Оце ж таке, дівочко*, – погоджувалася Леськова мати. – Це десь знову прийдеться моєму Степанові цієї зими на Херсонщину пішака давати*. Зроду такого літа не було, зроду. У нас на Лисій горі все просо звелося. Хоч би тобі який дощик пішов, а то тільки перед Трійцею град сипонув, та такий же град, що чисто всі гурки* побив, ще три рази дощик покрапав. А потім знов суша. Он у Гринях – глей*, так земля до того порепалась, що страшне. А що вже казать про наші піски? Не знаю, щоб просо од сонця згоріло, то це гарне сонце треба.
– От горе. Це ще слава Богу, що на лузі трава зеленіє. Якби там не нижей* було, то й без молока зостались. О, – хитаючи головою, бідкалася сусідка. – Що ми вже не робили, а сейгод великий неврожай буде. Якесь наказаніє Господнє на людей. Я ж кожну неділю, – жалілася вона далі, – аж у Нагірне на відправу ходжу і прошу в Бога помочі, кожного разу ставлю свічку коло святих образів Богоматері й Миколая Чудотворця – і все дарма; видно велику образу ми Господу причинили.
– Хто Його зна? Може, й так, – зі смутком відповіла тітка Мокрена. – Я вже скільки не молилась, а все одно. – Вона у відчаї сіла на ґанок. – Уже скоро три неділі, як кабанчик здох, навіть не вспіли заколоть. Думали ж: вигодую та продам, так – ні. Тепер, навіть, не знаю, як дитині чобітки і кожушок справлю. Зима прийде, а воно босе. Уже й про себе не думаєш, аби дитяті добре. – Вона вела далі, ще більше приходячи у відчай. – А йому ж уже десять років. Нехай би дитя пішло в школу. Воно ж проситься: «Пустіть, мамо, у школу. Дуже хочу, – каже, – навчитися читати й писати. Я, – каже, – коли б виріс, то став би людиною вченою і ходив би в окулярах, як той старий вчитель із Вербичів. Через ті скельця, – каже, – світ, мабуть, краще видно. Воно здавалося б, – каже, – ось тобі курка, а подивись через ті окуляри, так зовсім і не курка; а, може, й курка, але ще щось, окрім курки, чого простим оком не вгледиш».
– От уже ж кумедне дитя, – утираючи одиноку сльозу, посміхалася тітка Параска.
– Воно й таке. Але ж його дивацтвом і витребеньками ситий не будеш.
– Твоя правда, кумонько, – погоджувалася сусідка. – Але ж бачиш, що вигадав! І сміх тобі і сльози. Що не кажи, дівко, а твій Лесик – хороше дитя. Нехай би собі вчилося. Моєму Федькові ось уже дванадцять літ виповнилось, теж у школу хоче… А я що проти? Ні. Тільки як, коли одні чоботи на сем’ю*.
– А ти піди у того ірода, що на своєму маєтку салом заріс, попроси, може, й дасть, – несподівано відказав дядько Степан, Леськів батько, який тільки-но повернувся з косовиці і, напевно, чув, про що говорили заклопотані жінки.
Степан вийшов із-за хвіртки. Жінки перелякано озирнулись.
– Ой, це ти, Степане? – сполошилася тітка Мокрена. – От уже ж налякав. Ну що?
Невисокий худорлявий чоловік трохи помовчав, ніби випробував жіночу цікавість, так само несподівано, як і з’явився, вигукнув перші слова:
– А нічого. Останнього деда* скосили на панському полі. Дві скирти, не більш буде. Так прийшов намісник, оте опудало, ота свинота, отей кізяк смердючий та й каже: «Пан каже вам велике спасибі за роботу і дає вам сіна по возу на чоловіка». «По якого ж воза, коли по два? – засичали чоловіки. – Спочатку ж було договорено». А він нам: «А що ви тут пельки рвете?! Земля, що – ваша? Еге ж, дулі – панська, то й трава теж панська. Він і так вам багато позволяє і дарує багато. Вам дають по возу на чоловіка. Що мало? А якби зовсім нічого?» А тут йому у відповідь хтось з гурту: «А якби зовсім нічого, то ми б йому серед ночі ребра порахували, а тобі б носа до пупа стягнули і вузлом зав’язали.» Тут знявся регіт, і озвірілий намісник, так і не злізши з коня, погасав геть, на кінець викрикнувши: «Подождіть… Ви в мене ще поспитаєте травиці зеленої… Воза їм мало. Дулі вам з маком, шмаркачі!»
– Господи, що ж тепер буде?! – спохватилася Степанова жінка.
– А нічого не буде, – на диво спокійно відповів той. – Нехай тільки спробує не дати нам по два вози, то ми всі людом попросимо – і вила візьмемо, і сокири – не відмовить… Ми тепер одне зрозуміли ще з того разу, як вони вимушені були грошові податки знизити – коли всім миром проти них стати, то діло піде.
Перелякана сусідка тільки те й робила, що хрестилася і божкалась. Степан змовк. Видно було – не хотів він більше про це балакати. Він присів на ґанку, дістав із-за пазухи свою херсонську люльку, напхав її минулорічним тютюном із шкіряного мішечка, вийняв із кишені кресало, кремінь і ґнот*. Приклавши ґнот біля краю креміня і декілька разів стругонувши по ньому кресалом, він висік іскру. Жарина потрапила на ґнот. Ґнот затлів, потроху розгоряючись. Цього вогню було достатньо, щоб запалити люльку.
Мокрена, не довго думаючи, взяла коромисло з пустими відрами і пішла на вулицю до колодязя по воду.
Гіркуватий запах диму розповсюджувався по двору. Він вимальовував у повітрі чудні круги, фігури і якось просто, невимушено розчинявся. Це заспокоювало Степана, він знаходив у цьому занятті якусь втіху і таємну насолоду.
Кума вирішила тихенько зникнути, та сусіда, на мить відкривши очі, різко запитав у неї:
– А що твій Сидор? Досі по селах льотрає*? І, не діждавшись відповіді, заговорив: «І коли вже він одумається? Сем’я ж і діти… Бачив його на днях у шинку – не чоловік, а щось страшне. Кажу йому: «Сусіда, схаменися! Скільки можна? Мов той волоцюга, лазиш по селах. У тебе ж яка не є, а земля; є жінка, діти. Їм же самим – загибель.» Так ні, він мені: «То й що? Скільки не живи, не трудись – один кінець. Ось у Нагірному в наймах був, трохи заробив, так поки до Калинового Лугу дійшов, то без копійки зоставсь*, – він вивернув кишені. – У кожному шинку побував. Але що не кажи, Степане, у Калиновому Лузі сивуха* найсмачніша». Він перекинув останню чарку і з благальним виглядом скінчив словами: «Дай хоч гривну, бо, якщо не вип’ю – вмру. Ми ж були товаришами, Степане.» Що вже з нього візьмеш? Сором один», – і Степан, знизавши плечима, нагнув голову, ніби шукав відповіді в самого себе…
Тільки що жвава Параска непомітно поникла. Куди й поділася її жива натура. Вона помалу повернулась і, на ходу витираючи краєчком хустини сльози, пішла до своєї хатини – і зникла в сутінках.
А він чи то просто подумав, чи то сумно прошепотів сам до себе: «А який гарний хлопець був. Звела горілка, убила, розтрощила все – і розум, і сем’ю, і самого себе.» Мимоволі подививсь убік… Повз рідку, скуйовджену крону засохлої яблуні, за якою закінчувався двір, виднілося стомлене вечірнє сонце. Воно поволі зникало за обрієм, ніби шукало в нього притулку і спокою. Так зморена працею людина поринає в ліжко і в сон, окрім нього нічого не бачачи і не бажаючи.
– Як я, – приречено кивав головою Степан, дивлячись, як зникало світило, і тільки вечірнє сяйво лоскотало горизонт.
Перебивши спокій чоловіка, з повними відрами води, які злегка погойдувалися на коромислі, повернулася Мокрена. Вона зайшла до хати і злила воду у велику дубову діжку, а пусті дерев’яні відра поставила на довгу широку лавку супроти печі, у самому її краї.
– Мокрено! – гукнув знадвору чоловік. – Піди, мені зіллєш.
Заклопотана жінка взяла великий глиняний глечик, наповнила його водою, перекинула через плече рушник і пішла на вулицю, де чекав її стомлений чоловік.
Згодом той уже задоволено скрикував під дзеркальним струменем холодної води, умиваючи спітніле обличчя, обливаючись по пояс водою.
– Хух!... А де діти? – утершись грубим полотняним рушником, запитав він.
– Микола ще зранку з хлопцями на рибу поїхав, а Варочка пішла з дівчатами на вечорниці.
– А Лесько?
– Знову десь по селу куряву знімає .
– От шибеник, – зареготав Леськів батько. – Хай гуляє, поки мале. Бо виросте, усякого надивиться. Нехай хоч дитинство у його душі зорею світиться. Я ж сам такий був. Пам’ятаю: не раз мені мій покійний батько за це вуха драяв.
Вони зайшли до хати, де на столі невеликим вогником уже чадила лучина. Степан сів на ослоні* до столу. Мокрена ж взяла вилошник і витягла ним з печі чималого чорного чавуна. Потім великою кленовою ложкою накидала чоловікові повнісіньку миску запашного червоного борщу з квасолею. І Степан, відрізавши собі скибку хліба, узявся за їжу. Жінка теж сіла до столу навпроти чоловіка і, підперши руками підборіддя, не без задоволення споглядала, як той охоче вечеряє.
Враз у дверях дзенькнула лямка, і до хати заскочив малий Лесько. Батько з матір’ю майже разом озирнулися до дверей. Розчервоніле, замурзане обличчя, зачухмарені, мокрі від поту коси, пожалені кропивою босі ноги – все вказувало на те, що битва була грізною, геройською і безпощадною.
– Хух! – голосно видихнув хлопчик, і поки на нього не посипалася безперервна мамина лаянина, підбіг до діжі з водою і, набравши у кварту води, почав жадібно пити.
– А куди холодну! – постукуючи кулаком, схопилася з-за столу мати. – От я тобі покажу…
– Заспокойся, мати. Не бачиш – козак захекався, – з неприхованою іронією сказав батько.
– Десь гарного прочухана отримав, бо щось рано сьогодні наш козак додому повернувся, – таким же тоном відповіла мати і, склавши руки, стала коло печі.
– Ну що ти таке кажеш? Такі, як наш Лександр не тікають, а наздоганяють і порішають ворога.
– Якщо тільки шабля не зламалась… – сміялася вона з сина.
Леськові нічого не лишалось, як вислуховувати насмішки до кінця. Він стояв у кутку коло печі, похнюплений. Та все ж це продовжувалося недовго. Мати підійшла до сина і пригорнула його до себе.
– Ну добре, синку, ходімо – зіллю на руки. Ой, ти мій шибеник! Утік од мами на гульки…
Коли Лесько сидів за столом і тільки за вухами в нього лящало, мати стояла поруч і, погладжуючи його по голівці, промовляла:
– Ну от, зовсім друге дитя, чисте, гарно вдіте, як у людей… А то прибігла замазура якась, а не Лесик. Їж, синку, їж.
Лесько тільки задоволено посміхався.
Коли з вечерею було покінчено і Богу за хліб і сіль подякувано, Лесик заліз на піч, де відпочивав стомлений денною роботою батько. Мати кінчала поратись. На столі горіла лучина, розносячи смолистий чад по всій хатині, накликаючи сон і спокій.
– Тату… Тату.
– Що? – спросоння запитав той.
– А це правда, що колись кожен козак випробовувався на огиду?
– То як? – не зрозумів батько.
– Ну от, наприклад, щоб стати козаком, треба обов’язково їжачого м’яса поспитати?
Батько глухо і безперервно закашляв раптовим сміхом. Потім, заспокоївшись, озвавсь:
– Якби тільки від цього все залежало, то, мабуть, півсвіту б козаками стали. То все дурниці і більше нічого. Козаком може стати не кожний. Лише людина чесна, людина смілива, хоробра, безстрашна, людина, яка ніколи не побоїться сказати іншому правду у вічі, хоч це може повернутися і супроти неї.
У пітьмі заблищали Леськові очі:
– А як це – супроти неї?
– Виростеш – тоді дізнаєшся, – з іронією зневіреного відповів батько. Він намацав серед темряви синову голівку і, гладячи по ній, заспокоїв малого:
– Не поспішай. Ще багато чого побачиш і зрозумієш. А зараз – спи. На добраніч.
– На добраніч, – ледь чутно озвався Лесько, позіхнув – і темна ніч обійняла їх своїми чарами, вселяючи в кожного тільки йому зрозумілий сон, даруючи спокій і незалежність лише до ранку, поки не розцвіло сонце, поки не народився новий день…

________________________________
* Примітки:
свинячі голоси – дуже пізно
сейгод (діал.) – цього року
пайок (діал.) – ділянка землі під господарчі культури
дівочко (діал.) – звернення до жінки у деяких районах українського полісся
пішака давати (діал.) – іти пішки
гурки (діал.) – огірки
глей (діал.) – глиняний ґрунт
нижей (діал.) – нижче
сем’я (діал.) – сім’я
дед (діал.) – клапоть урожайної землі
кресало, кремінь, гнот – предмети для розпалювання вогню
льотрати (діал.) – носиться, ходить без діла
зоставсь (діал.) – залишився
сивуха – один із різновидів самогону
ослін – довгий стілець, лава

ІІ.

Той ранок майже нічим не відрізнявся від цього, хоч і було то майже шістдесят років тому…

Малий Лесько, як то нерідко бувало, зник ще з самісінького ранку, непомітно прослизнувши поза маминою спиною, коли та поралась коло печі. Захопивши в коморі за старою скринею велику полотняну торбу, він вискочив за ґанок і помчав, нагнувши голову, до хвіртки, за якою його чекали друзі. Усі вони гуртом відійшли за колодязь.
– Ну що, приніс? – запитав найстарший серед них.
– Приніс, – відказав Лесик.
– Показуй! І малий утікач, спустивши рукава так, щоб не поколоти руки, витяг із широкої торби згорнутого клубком їжака.
У дітей засвітилися очі. Здавалося, і не дивна штука для сільської дитини. Та цей їжак був якийсь особливий. Він був на диво великий, рази в два більший за звичайного; так що малі Леськові руки швидко втомилися, і він передав їжака іншому.
– А важелезний* же! – вигукнув білокурий хлопчисько й трохи підійняв, оцінюючи на око колючу істоту, ніби збирався її купити.
Кожен хотів доторкнутися, потримати злякану тваринку.
– От уже бурмило! І де ти такого здорового* їжака взяв?
– Де-де, – вдавано байдуже відказав малий Лесько. – Під старою грушею в дворі лазив, у нього на голках ще декілька гниличок було, та я їх викинув, а його – цок в лобок та й у мішок. – Хлопці почали сміятися, далі бавлячись із їжаком.
Нарешті відізвався найстарший, сусідський син Федько років дванадцяти. Він задоволено сказав:
– Добре. Ловкий* їжак! Для нашого діла згодиться. Нам саме такий здоровий і треба. Молодець, – і поплескав Леська по плечу. – А тепер, братва, гайда на луг!
І тільки курява заграла*, знята зраділою босоногою дітворою…

…На лузі вже скінчилася косовиця. Минали останні серпневі дні, такі короткі для дітлахів, ласих на ігри, бійки та вигадки. Сонце розпеченим коржем уже стояло на півдорозі до неба, коли зграя збудженої дітвори примчала до старого явора. Леськові завжди здавалося, що цей явір – найвище й найтовстіше дерево в світі. Він уже декілька разів пробував обняти його товстелезний стовбур, і все марно. Тільки вчотирьох – він, Федько, Данилко і ще один хлопець, який приходив із сусіднього села сюди, у Калинів Луг, у гості до бабусі, змогли оперезати старе дерево.
Усі врешті зібралися докупи під оксамитовим яворовим шатром. Кожен чимось був зайнятий. Яшко лагодив пошкоджену в минулій бійці рогатку. Семенко з такою ретельністю колупався в носі, що здавалося, ніби він там щось забув. Стецько ж увесь час переконував Леська, що їжаків не видно зимою тому, що вони одразу ж, як випаде перший сніг, перетворюються на нечисту силу і лякають серед ночі малих дітей, які не хочуть спати, у що Лесько аж ніяк не міг повірити.
– Не віриш?! Це мені моя баба Христя казали. У них є така трава, що коли вип’єш, усяка вавка заживе, й бородавка зійде.
– Знову брешеш! – викрикнув Лесько. – Чого ж тоді в тебе всі ноги в бородавках?! Може, в тебе ноги не як у людей?! Ха-ха-ха!
– Ноги, як ноги, – насупився Стецько. – А бородавки зовсім недавно нові понаростали.
Залунав голосний сміх.
– Смійтесь, – скривджено озвався Стецько. – Смійтесь. А їжаки все одно зимою стають нечистою силою.
– Та тихо вже! – зненацька вигукнув Федько, який до цього весь час десь пропадав. – Тихо! – Всі стихли.
– Ну то що, братва, знову будемо горобців стріляти?! – запитав він із набридливим виразом обличчя.
– Еге ж встрелиш! Тут неподалік дід Кас’ян корів пасе; як побачить, що ми з рогатками – голову зверне, – пояснював цю несолодку перспективу Данилко, кмітливий хлопчик з синяком на все праве око, доповнюючи себе мовою жестів. У його руках хруснула гіллячка, що означало чиюсь шию. – А з ним ще й собака. Як його? Циган. О!
– А ти крепко очі не витріщуй, – з удаваним співчуттям розпочав Федько, – а то, не дай Бог, ліве воко* лопне, і як ти тоді будеш дивитися? Прийдеться чекати, поки праве загоїться.
Цей злий дитячий жарт викликав у дітвори нестримний регіт. І зайвий раз підтриманий хлопчиками Федір продовжував.
– І взагалі, що мені твій Циган?! Боюсь я його, як торішнього снігу. Просто льоток* на нього жалко витрачати…
Федько на якусь мить замислився. Хлопці притихли. Та ось на Федьковому обличчі з’явилася посмішка. Діти теж заусміхалися і з нетерпінням чекали, що ж він їм скаже. Нарешті той відізвавсь.
– Були колись на світі такі люди. Звалися вони козаками, мені ще мій покійний дід Охрім розповідав. Вони були страшенно сміливі, нічого не боялися і завжди перемагали, одне слово, герої. У них були довгі шаблі, якими вони вбивали шляхтичів. А що, коли й ми станемо козаками? Будемо й собі охороняти наше село від ворога. А то їх стільки розвелося, цих ворогів.
– А де це ти їх бачив, ворогів? – запитав Яшко, білявий хлопчина з великими чорними очима.
– А на пустирі! Скільки там будяків, полину, лободи і другої нечисті! – заохочував Федько свою босоногу армію. – Зробимо собі шаблі, рознесемо ворога вщент.
– Та які ж то вороги? – не згоджувався Лесько, – то справжнісінький бур’ян.
– Ні, – заперечив малий отаман. – То тобі тільки так здається, що то трава. Вороги дуже підступні, вони вміють перетворюватися, точнісінько, як їжаки взимку. Правду казав Стецько, що їжаки перетворюються на нечисту силу…
Федько й далі про щось розповідав хлопцям, та Лесько не чув його. «Ну як це може таке бути? – думав він собі. – Мені ж тато розповідали, що їжаки ловлять мишей.., а миші, вони ж погані, бо крадуть людське зерно. То виходить, їжаки приносять користь, коли їх їдять. А нечиста сила ніколи людям користі не приносила. То значить усе це брехня?!»
– Усе це брехня! – зненацька вигукнув Лесько, перервавши Федькову розповідь.
– Отамани – не брешуть! – гордо випнувши груди і ступивши крок вперед, вигукнув Федько.
– Сам ти – брехун! – переможно заявив Стецько й гидотно скривився, показуючи Леськові, який сидів поруч, великого рожевого язика. Той, не довго думаючи, вдарив його під підборіддя так, що Стецько сильно прикусив язика. Ошелешений від несподіванки, задавака спочатку нічого не зрозумів, а вже потім, очевидно, відчувши гострий біль і ще більш гидотно скривившись, заревів, пускаючи рясні струмені брудних сліз. Так би він ще довго плакав, якби не згадав про винуватця його сліз. Скривджений хлопчина обома руками схопив Леська за чуприну і почав щосили за неї тягати. Той спочатку вперто упирався, а потім і сам схопив Стецька за його великі відстовбурчені вуха. Що сильніше Стецько тягнув Леська за волосся, то більше той крутив Стецькові вуха й носа. Дітвора обступила двох забіяк, які вже викачали всю траву біля явора. Невідомо, чим би все скінчилося, якби Федько не викрикнув: «Усе! Ви козаками не будете!»
Тільки-но почувши ці слова, забіяки різко зупинилися, держачи один одного, хто за чуприну, хто за вуха.
– Не потрібні нам такі козаки, що через дурниці в бійку встряють. – Трохи помовчавши, він додав: – Ну, а якщо ви не хочете бути козаками, то можете лупешити* один одного хоч до вечора. А у нас на бійки часу немає. Еге ж, хлопці? – звернувся він до інших, щоб зайвий раз впевнитись у їхній підтримці.
– Авжеж немає, – одразу відгукнувся Яшко.
– Ось бачите, що розумні люди кажуть, – продовжував Федько, вловивши Яшкові слова.
– Тут таке діло: у нас війна на порозі, старе й мале плаче, сам не знаєш, як село врятувати, а вони шаблі покидали і давай один одного періщити*?! Та ви що, хлопці? – Заправило краєм ока поглянув на Яшка – і той, як обпечений, забубонів, сильно насупившись. – Оце ж таке. Ні стида, ні совісті, а ще козаками хочуть бути.
– Тож краще вставайте, щоб з вас люди не сміялися, помиріться і йдіть до гурту, бо в нас іще роботи хватає, – заклопотано твердив Федько і знову стверджувально-запитливо зиркнув на Яшка.
Той підскочив до хлопців і став їх розіймати.
– Вставайте-вставайте, козли рогаті, годі вже дуріти.
Хлопці якусь мить не наважувалися встати – так хотілося ще хоча б раз дати супернику по мордяці, щоб не кортіло , та все ж бажання стати козаком перемогло всі інші.

Коли діти нарешті тихо й мирно повсідалися під явором, коли позаду залишилися бійка й образи, малий вожак, немов диригент став лицем до свого бойового оркестру й урочисто запитав:
– То що, хлопці, будемо козаками?! Га?
Заохочені новою грою діти викрикували:
– Будемо, будемо козаками! Розіб’ємо ворогів! Веди нас у бій, отамане!
– Добре-добре. Тільки не так вже й просто стати козаком.
– А що треба для цього зробити? – запитав Стецько, у якого вже і язик перестав боліти.
– Треба нічого не боятися і завжди слухатися свого отамана, інакше діла не буде, – повчав Федько, – а головне, як це колись робили старі козаки, треба випробувати себе на огиду.
– А як це? – запитав Семенко, густо кліпаючи очима.
Малий отаман хутенько приніс з-під калинового куща, який ріс неподалік, оберемок хмизу, за яким, очевидно, бігав у перелісок, і кинув його перед хлоп’ячі очі посеред галявини:
– Як-як?! Ми засмажимо їжака, і кожен повинен буде з’їсти шматок його м’яса, інакше він козаком не стане. Тоді – йому сором! А їжак великий – усім вистачить.
– А як же його їсти, коли він такий колючий, – скривившись від огиди, запитав Данилко, – у нього, мабуть, і м’ясо смердить.
– Нічого не смердить, – завірив Федько. – Я чув від мого діда Охріма, який теж пробував їжаче м’ясо, що воно дуже смачне, і козаки його теж їли. Кажуть, що воно приносить богатирську силу. А їжака ми заб’ємо і знімемо з нього шкіру разом з колючками.
Першим вигукнув Стецько: «Смерть – нечистій силі! Їжака на вогонь!»
А врешті вже всі, окрім Леська, викрикували за упокій їжакової душі.
Хіба міг знати Лесько, що його красивий їжак опиниться розірваним на дрібні шматочки в чужих шлунках? Ні, він не допустить цього! Поки хлопці в запалі криком підтримували свого отамана, штурхались і курдикались на галявині, поки бігали по хмиз до переліску, Лесько непомітно дістав свою полотняну торбу і, рачки обігнувши явір, зник за могутнім стовбуром.
– Ну що, їжачку, налякали вони тебе. Не бійся. – І він випустив перелякану тварину в лугову зелень. Їжак поволі висунув писочок, обнюхався і швидчіш почвалав, шукаючи волі й спокою, у зволожені росою трави.
Лесько швидко повернувся на місце, поклав торбу під явір і як ні в чому не бувало, викрикуючи разом з усіма: «Їжака – на вогонь!», – побіг по хмиз.
Коли посеред галявини лежала чимала купа хмизу, усі кинулися по їжака. Але нічого в торбині не знайшли, окрім окрайця хліба і цибулини, якими Лесько запасся ще звечора. Власник торби настільки правдоподібно дивувався зникненню їжака, жалкував і навіть обурювався, що так і не зможе поспитати його смачного м’яса, що ніхто не міг і припустити, що винуватець саме він. Від бажання поспитати їжачого м’яса прийшлося відмовитися.
– Ну нічого, хлопці, не переживайте, – утішав усіх інших Федько, – завтра я принесу з дому черепаху, яку я спіймав недавно на уздоріжжі. У неї теж м’ясо смачне. Не сумуйте. Краще наламаймо гілляк з явора і калини – і то будуть наші шаблі. Підемо на пустир і влаштуємо війну…
За деякий час зраділа дитяча зграя, наповнена різками, гілляками і просто ломаками, помчала луговою стежкою цього разу вже прямісінько на пустир, де на неї чекала героїчна битва зі злим ворогом…

________________________________
* Примітки:
важелезний (діал.) – дуже важкий
здоровий (діал.) – великий
ловкий (діал.) – хороший, гарний
заграла (перен.) – знялась
воко (діал.) – око
льоток – скапок для рогатки
лупешити (діал.) – лупашити, бити
періщити (діал.) – сильно бити

І.

Десь за майже розталою, прозоро світанковою межею сивих лісів народжувався новий день. Із-за ледь-ледь рожевого стомленого сутінками обрію, мов би ненароком, поволі виринали перші вранішні промені, поповнюючи світ дивовижними звуками природи. Здавалося, спить вона, знесилена вчорашньою грою, відспівала уже всі пісні; та ні – знову пташиний щебет розірвав тенета темряви, знову розворушив життєдайні джерела, заново зродивши людське натхнення до праці.
Справжнє диво, яке ще не раз змусить поета взятися за перо!
Одна за одною в небі танули зірки, ховаючи свої мініатюрні промінці серед несміливої блакиті. І, роздратований веселковими кольорами марева обрій, нарешті відчинив свій одвічний скарб: з-під побореної світлом темної громади землі з’явився багряний окраєць ранкового сонця. Він усе більшав і більшав, немов би своїм ростом навмисне прирікав низький світ до загибелі…
Заспівало море звуків своїх дивовижних пісень, розпливлося над селом різнобарвним багатоголоссям. На хатніх стріхах клекотали бусли, кукурікали півні, віддаючи постійну данину часові, підтьохкував соловейко, долаючи в гаю невимовну тишу, навіть жаби і ті крекотали, боячись відстати від пернатого світу.
Синьоокі озера… На їхніх імлистих заводях шелестів очерет. Він співав свою тиху пісню, колихаючи легкий вітерець на загостреному листі. Оторочений зеленню Тетерів, виблискуючи на сонці, стрічкою вигинався поміж тієї чепурної української природи, немовби бажав заглянути в кожен її куточок, і кругом уже пашіло життя, пробуджене новим днем.
Зраділе ревіння корів, вирушивши на пасовище, розносилося над невеликим поліським селом, розквітчатим і заклопотаним.
– А ген! Круторогі! Праве плічо упірод! – то гаркав старий вояка, дід Лександр, підганяючи чорно-руде стадо на луг. Уже майже п’ятнадцять років, як прийшов він з війни, та до сих пір армійські коники злітали з його старечого язика.
– Гей, ти рижа хівра! Куди в болото лізеш?! От бісова тварюка! А ну, Сержант, узять їйо на учот! – і куцохвостий собака, за своєю природою невеликий, але страшенно дзеркатий* загарчав, а потім і загавкав, стрибаючи поміж червоних коров’ячих боків. Тут він опинився перед самісінькою мордою винуватиці. Із собачою нетерпимістю й гавкотом підскакував Сержант перед збентеженими коров’ячими очима. Вона різко подалася назад і побігла до рогатої братії, переслідувана услужливим помічником.
Дід Лександр реготав із усієї душі.
– От бісова худоба! Бач, як здибилась! Ціле свєтопредставлєніє…
Колгоспне стадо поволі пленталося поміж дерев на луг в’юнкою сільською дорогою. Спочатку вона вигиналася від однієї вулички до іншої, потім – серед дзеркальних озер просто сонця, ледь відірваного від горизонту. Звернули за околицю – і перед очима розповзся зеленню луг, подекуди жовтіючи невеличкими копицями сіна. Сьогодні дід Лександр пас худобу біля дальнього куреня, там трава вже добряче підросла і стала густішою. Корови теж поспішали, ледь встигаючи зривати на ходу де кращу травицю.
Ще лишалося позаду білими стовпцями диму село, а рогаті ходці, заглушені Сержантом, уже дісталися місця призначення. У невеликому переліску стояв курінь старого пастуха.
– Перекур! – скомандував коров’ячий генерал і, підіславши якусь мішковину*, приліг біля куреня. А товар*, збиваючи ранкову росу, давно вже встиг поспитати* цієї соковитої травиці. Сержант улігся в ногах хазяїна і, широко позіхнувши, затих.
Повівав легкий вітерець. Десь у переліску тьохкав одинокий соловейко. Небо вражало свою блакиттю. І все ж чогось ще не вистачало. Чого?
Дід Лександр дістав свою засмальцьовану торбу і витяг з неї калинову сопілку.
– І чого ти, калинонька, до води схилилась? – прошепотів старий чи то до Сержанта, чи, може, сам до себе і заграв сумної…
І летіла та пісня, як та пташка до неба, і пливла та пісня, як та річка до моря, і лунала та пісня, як та луна між гір. Кругом побувала… і повернулася повз роки до старечого серця разом із неприхованою сльозою… І де ті роки, де ті дні невідомо. Зникли десь позаду, назавжди забираючи із собою спочатку дитинство, потім юність, а далі спливали один за одним вже якось непомітно і безповоротно, назавжди.
У пам’яті стерлось уже багато таких днів, сонячних і похмурих, весняних і осінніх. Та назавжди, мабуть, залишаться в ній ті далекі серпневі дні, дні дивного пізнання природи.
А може, то тільки так здавалося. Людині в літах дитинство завжди згадується у веселкових кольорах. І сонце тоді яскравіше світило, і небо було блакитніше, і, взагалі, все тоді було більшим, пахучішим і смачнішим. Бувало, зварить мати вареників із чорницею або спече гречаників, зіб’є масла – і, здавалося, смачнішого не буває… А де його було взяти, коли лише на великі церковні празники* вдавалося добре повечеряти? Жили впроголодь. Що за літо зі свого поля зберуть, прийде панський намісник – переполовинить на сплату за землю панові, а потім ще й для себе візьме. Так і жили. Сім’я, в якій виріс Лесько, вважалася ще більш-менш розбитною* (щозими батько йшов на заробітки в південні губернії), а тому на їхньому святковому столі можна було побачити не тільки макитру з картоплею, а й оселедці, куплені в шинкаря, коржики з медом, які здавалися малому Леськові справжньою насолодою.
Навіть зараз дід Лександр пам’ятає той неповторний смак маминих коржиків… Як то було давно. Дитинство промайнуло синім птахом по життєвому обрію, і тільки окремі змахи його широких крил спливають на пам’ять в імлистому серпанку років…

________________________________
* Примітки:
дзеркатий – голосистий
мішковина – груба тканина
товар – стадо корів
поспитати – скуштувати
празник (розм.) – свято
розбитний – вдачливий, спритний, моторний

* * *
Як вітер не вхопиш, (бо де його край?) –
так само й себе до кінця не збагнути.

* * *
Не перекриє й гребля поту моїх предків.

* * *
Згадую катів як дорогих людей.

* * *
Дай, я буду таким, як хочу,
щоб не всі мене розуміли…
Ти вбачаєш у цьому злочин?
Я вбачаю у цьому – крила!

* * *
Однакові «минуле» і «майбутнє» на тереза́х моїх, які я зву – «мета».

* * *
Байдужість до світу – це тільки руїни й каміння.
Байдужість до себе – це тронне і храмове зло.

* * *
Коли нічого ще не встиг, але вже винен, –
хай свідки, ще живі, вб’ють крила в спину.

* * *
Важко тримати чужі таємниці.
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.

* * *
Нема приходу небесного зонду,
коли іґноруєш природу.

* * *
Якийсь таємний запах у весни,
він проникає в душу, як проміння.
Тремтить, мов спомин, лиє віщі сни,
які ти жив давно і без сумління.

* * *
Весно, розмалюй
на рай цю землю марнозвуку –
посадку анґелам готуй!

* * *
Хліб для художника – осінь.

* * *
Любити природу одну, що змінилася іншою,
складати колекцію барвну з фіналів її,
моритись майбутньою нею, вмирати з торішньої –
призначений той, хто, як циган, гуляв по землі.

* * *
О, світе мій, ти був моєю тінню,
бо я руками сонце пеленав.

* * *
Усім, кого люблю, я винен знов.
Моя вина – на всіх одна любов.

* * *
Бог мене зі мною повінчав.

* * *
Якщо я сам собі хазяїн, –
ніким, крім Бога, більш не спокушусь.

* * *
Я у шлюбі з Духом у собі.

* * *
Я відвідав храм свого життя, натхнення і любові.

* * *
Усім Тобі завдячую, Любове!

* * *
Є завжди тільки путь.

* * *
Шлях – не вихід, а крок – ще не слід.

* * *
Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль,
хоч падай, хоч кричи.

* * *
Життя зі смертю візаві.

* * *
Ховаймося, люди, від смерті своєї,
чужій – оддаваймо дану.

* * *
Смерть – то тільки час,
який лише для нас тече й не рветься.

* * *
Маленька – смерть,
а все Велике вміло вигравати.

* * *
В ґеніальну простоту ввійшла свята любов.

* * *
Удосконалюй простоту.

* * *
Мрію всю вголос читай…
Хай починається рай.

* * *
Мовчання – мороз, що понтонить міст
на то́й бік, де мрії приспані.

* * *
Сни твої розвіються. Сни твої забудуться.
Аж ніяк не втіляться. Підуть і заблудяться.

* * *
Раніше за Все було Слово.
Слово за Слово – Змова.

* * *
Горе постає з глибезних ям.

* * *
Заздрість:
Винен я сам у собі.
Мій успіх такий неприйнятний.

* * *
Самого себе репресія – ця проґресивна депресія.

* * *
У геометричній прогресії зростають осінні депресії.

* * *
Гроші – це душевний стан,
в якому завжди втомлена людина.

* * *
Гроші з’їли планету.
Планета у череві грошей.

* * *
Між нами, акторами, кажучи,
усі вже давно є акторами.

* * *
Не в театрі щастя, а на вулиці,
й не на вулиці горе, а в театрі.
В актора не завше душа на варті,
не завше й мозок до серця тулиться,
як у простої людини з вулиці.

* * *
Мистецтвом ще стільки не ввібрано
експромтів акторської братії.

* * *
Хто є Актором – той блукає в ро́лях.
Але Поет – щасливий, як Актор,
виводячи з безсоння пісню кволу
на Божий світ на свій-таки престол.

Хто є Поетом – той згубився в пісні.
Але Актор – щасливий, як Поет,
коли своє життя чужим притисне
до німоти, після якої – злет!

* * *
Сцено, моя плахо: сам не заспіваю,
як немає птахи – то й пісень не маю.

* * *
Сцена. Сцена.
Навіть тиха роль голосить.
Всіх нас грає Мельпомена.

* * *
Театр – не конвеєрна паприка!
Не стильний салон! і не вулиця!
Актори – не цех і не фабрика!
Актори – то ті, хто проснулися!

* * *
Сцена гортає героїв.

* * *
Живучи у театрі, де сцена гортає героїв,
де волосся і грим насувають на образ печать,
я люблю перевтілитись в те, що не зветься – собою,
і не можу від імені тих не звучать.

* * *
Мій театр і любов,
возз'єднавшись в одному законі,
мають право
моє на підмостках життя розіп’ять.

* * *
Лише актор на щоглі сцени вмре,
підкинувши до неба грішну душу.

* * *
Творчість – це суцільна таємниця.

* * *
Я продам білий світ –
і куплю собі крила
у знайомого анґела в Чистий Четвер.
Я відчую політ,
бо мені так кортіло
стартувати з усіх джомалунґм і говерл!

* * *
Перш, ніж отак вигравати про крила,
потрібно, щоб ліра угору злетіла.

* * *
Я натхнення своє ображав,
не бажав його і зневажав.
А ходило воно за мною,
як намисто за купою гною.

* * *
Натхнення:
Я співаю тобою, співаю про тебе.
Розумію, що раб твій, та в рабстві потреба.

* * *
Велике склалося з малесеньких шматочків.
Великий скарб – з дрібне́ньких недоробок.

* * *
Поезії хвиля потужна.
Поета слабка голова.

* * *
Я зі мною живу,
на папері існую,
вимальовую літери ці.
Риму, білу вдову,
вечорами цілую
з одночасним пером у руці.

* * *
Що взяв на дні – наверх віддам.

* * *
Вірш випаде снігом на тижні – від Тебе,
о Боже Всевишній!

* * *
З воскреслих кольорів із музики, зі слова
я вибудував рай, не втілюючись більш.
Душею ввився ввись, бо небеса – основа.
Вони – малюнок мій, мелодія і вірш.

* * *
Змі́ни стилю – це штампи постійні,
це екскурсії у підсвідомість,
а затим, поміж проміжків ліні,
навпаки – у свідомість, натомісць.

* * *
Плаха Поетові – вся з молито́в,
вся вперемі́ж із прокляттями.
Римою ллється неміряна кров,
склавшись ясни́ми багаттями.

* * *
Часто поета на допит всі непоети ведуть.

* * *
Любов – почуття Христове.

* * *
Любов – це тривке джерело.

* * *
Де ти, щастя?! Золоте причастя?
Молоде кохання, перше і останнє?

* * *
Щастя від горя рятує.

* * *
Чекаєш долі золотої, на ранок випестившись скною.

* * *
О, доле, ти – то даль, то дуля.
О, доле, ти – вершина й діл.
Свята, мов німб, земна, як куля!
Для душ – мембрана з тіл!

* * *
Мов літній джміль в осінній айстрі,
даремно трудиться людина
в музеї щастя і нещастя.

* * *
Диво народження слова «люблю» –
у таїні неймовірно глибокій.

* * *
Любов – золота, а кохання – червінне.

* * *
Коли коханню – край, любові – са́ме час.

* * *
Любове, ти ж.., ти не сліпа, а зряча.

* * *
Любов – наш міст.
Він лиш тоді впаде,
коли по ньому інший хтось пройде.

* * *
В садах любові біль це насолода.

* * *
Любов від впливом – не просте злодійство –
панічний час з преображенним гадом.

* * *
Обряд прощання – світлий не кінець,
а тільки крок до звільнення сердець.

* * *
Святі – Любов у Злі й Блаженство у Стражданні.

* * *
На ві́ки вічні слава всім незвичним.

* * *
Вічна слава героям й хрест – щоб кожен воскрес.

* * *
Браво ґеніальним, браво їм.

* * *
Талант і ґеній у одній особі –
це всі світи в єдинім слові: Бог.

* * *
Рідко мудрість шукає книгу,
книга швидше до мудрості схильна.

* * *
Невідомість над усе
життя дратує, а цікавість,
весь шал завівши, нас несе
в непередбачену яскравість.

* * *
Життя – рівняння.
Кількість невідомих дорівнює сукупностям людей.

* * *
Життя – до нестями вражаюче –
цвіте драматичними творами.

* * *
Душа прагне волі, а серце – любові,
мозок – думки, а тіло – нових відчуттів.

* * *
Думкою розбагатівши, можна скорити світи,
розум ніколи не втішить серце, примушене йти.

* * *
Хто розумом вільний – не стане рабом
чужих божевільних і злих ідеалів.

* * *
Невідомо, хто друзі, хоч прощаємо їм.

* * *
За все йде розплата, за добре і зле.

* * *
Веґетація:
Ми стільки років процвітали,
що, врешті, зовсім процвіли…
І мимоволі загнили…
І нас не стало…

* * *
Правда – час, брехня це «хто́ ти».

* * *
Пліснява брехні, як тятива, натягнута безсилою рукою.

* * *
Правда таємницею жива.
Тож, не слід багато говорити.
Бо інакше – лишаться слова,
зовсім протилежні до молитви.

* * *
Полюбилися двоє.
І немає вже сну, і немає вже дня
без молитви.
Помолилися двоє.
І немає вже сну, і немає вже дня
без любові.

* * *
Хай працюють молитви, якими ми встигли півнеба полити.

* * *
Почуття – не ремені тугі, а у майбутнє ностальгічні злети.

* * *
Яка нея́сна глибина історії.

* * *
Неміряно ідей! Війна – на всі смаки! Сьогодні світ такий, яким не був ніколи!

* * *
Людство смакує свій довгий пере́біг, сновидячи в першому небі сирому.

* * *
Людина в цьому світі – гість, чогось чекає.

* * *
Коли ти зводиш нанівець своє життя – не псуй чужого.

* * *
Хто владі дошкуляв аж до тертя,
полеміку розводячи й дискусії,
з півслова правди – вже́ не мав життя,
а тільки час на лічені конвульсії.

* * *
У шатрах раю в ефемері стоїть нова епоха страт.

* * *
Прийшов той час, коли усе,
давно пов’язане з Землею,
змінивши сутність, нас несе
у божевільну ґалерею.

* * *
«На все свій час.»
Так мовить той, хто Вічність.
Але всяк раз
існує Потойбічність.

* * *
Час – метелик над’ідей.

* * *
Світ многоликий перетворює час на портрет.

* * *
Перед великим завмирає час, де кожна мить – скупенька панахида…
Перед любов’ю завмирає час, наповсякчас і ще на повсякчас.

* * *
Немає часу, є лише – тепер.

* * *
Не будьмо сумні у поточному часі. Кохаймо себе – і свій час!

* * *
Час – загострювач лез… поміж сцілл і харібд.

* * *
День обожнює секрети, ніч – любов.

* * *
День випав із орбіти, душі сумні трембіти.

* * *
Що не день, то вогняна безодня.

* * *
Якщо цей день і означає щось, то те лише, що це червона дата,
яку я буду за́вжди святкувати, щоб пам’ятати – я́к пережилось.

* * *
Розмножилися дні, – що значить – «суєта».

* * *
Клопоту більше, ніж треба, у прерозумних людей.

* * *
Сьогодні – виткане рядно, а далі – рушники по морю.

* * *
Сьогодні – вічним бути варто.

* * *
Вічно живим є все, крім то́го, що вмирає.

* * *
Золотом пишеться Боже ім’я і промовляється золотовусто.

* * *
Слава Тобі, Господи, за священні розклади.
За духовний наш багаж – хвала Тобі, Боже наш.

* * *
Живімо й думаймо про справедливий нарис, повіданий в неодноріднім Бозі.

* * *
Швидше вищу мову вчи.

* * *
Дух легкий лише любов’ю Бога.

* * *
Єдин Святий Дух – душ вічний пастух – спрямовує Розуму Рух.

* * *
Собор на свято стає свічкою, замість хрестів – огні.

* * *
За лаштунками неба за́вжди сховано рай.

* * *
Тепер про ад. Він тут, між нас, безвірих.

* * *
Не тільки ж неба, що над світом.
Є – Мисль, Яка найвищий чин.
Вона в присязі з Заповітом,
Якого склав Господь Єдин.

* * *
Малюється світ тим, хто весь перед ним.

* * *
В моїх ти руках, о світе! Хай принадиш одно́го злом,
інший – знатиме, що зробити, бо помолиться перед сном.

* * *
Господи! Дай чисту віру грішному миру.

* * *
Поквапся на сповідь. Бо в мандри Христові гріхи не попустять тебе.

* * *
На́с гріхи ведуть на Божий Суд.

* * *
В усіх обрядах світу будь святим. Не зневажай святих обрядів світу.

* * *
Моя пташина Україно, я до тебе пригорнусь чолом.

* * *
Хвилями котиться, множиться й божиться щастя народу мого.

* * *
Скажіть мені, рідні мої Українці,
я́к хочете щастя? Я дам вам причастя
з горобинової брості, щоб не ломило кості,
щоб робота йшла з душі у правші і лівші,
щоб на пісню виходив труд з одовсіх оруд.

* * *
У морі квіту, в пшениця́х ти зрієш,
як стигне світ; і в сонці – майорієш!
Несеш дітей, годуєш і ростиш –
щоб колосом ставав слабкенький книш!
Знаме́нно йдеш, закохано в піснях!
О, Українська Жінко! Шлях і Стяг!

* * *
Де б не були – цінуйте Україну! Вона є мати, школа і сім’я.

* * *
Найкраще багатство – наша пісня й земля.

* * *
До ста каратів є в сільської знаті знаття про хід цивільного життя.

* * *
Отчий Труд ті Вічні Мозолі на штурмі ча́су всіх чортів бичують.

* * *
У слові «хліб» лише півслова – Бог, а ще півслова – в крові, плоті й поті.

* * *
Не виходить легко – треба труд трудить.

* * *
Праці превірна людина до гробу.

* * *
Трудись, людино, бо ж не все – твоє.

* * *
Як щось хочеш мати – навчись цінувати й мале берегти над усе.

* * *
Як промінь попереджує зорю – так сонце понароджує проміння.

* * *
Світло – не лише світильник.

* * *
Бог наш по крихті з хаосу ночі світло і світ цей створив.

* * *
Синє небо глибше океану.

* * *
Царства земного вічний неспокій скоєний тільки людьми.
То у гордині, то у зневірі ми.

* * *
Десь існує інша паралель для бездоганних життів, наших нових життів.

* * *
Хоч ми й одні з найдосконаліших створінь,
але від Бога ми лише маленька тінь.
Його думки з осяяних небес –
мов пахощі єванґельських чудес.

* * *
Нас малює Бог.

* * *
Боже наш, усе – з Твоєї милості.

* * *
О, Боже наш, Ти віру для життя вручив.

* * *
Ніхто не знищить віри нашої – Христової – в якій душа до раю входить.
Ніхто не змінить правди старшої, що лине з Біблії, із Книги Книг.

* * *
Слово – від Бога у Бозі світить нам.

* * *
Пŏшли же нам, Боже, на кожен наш час
Покрову, Рŏздво, Паску, Трŏйцÿ і Спас.

* * *
Доля нації – робити і творити історію сьогодні й повсякчас.

* * *
Україна веселкова – мирний ореол.
Центр великої Європи, неповторний світ,
хор зірок і анґелів політ.

* * *
Так Бог нам дав, щоб кожен мав,
хто в Україні виростав,
ясні думки, палкі слова, святу любов.

* * *
Той, хто родом з України, знає: пісня – то кохання.

* * *
У світі всюди – час, і всюди – таїна.

* * *
А світ сидить закутий поточними думками,
ковтаючи секунди роками і віками.

* * *
Є один суддя – всевладний час.

* * *
Як чайка летить над водою, так дні стрімголові і ночі.

* * *
Мов стріли, дні летять у ціль з оруд земних до знань небесних.

* * *
Ми на планеті цій – неміряна сім’я, а наші голоси – багатомовний хор.

* * *
ХХІ століття промайне між зірок. ХХІ століття – двадцять перший урок.

* * *
Ми вдячні тим, хто вмер за нас, живих, і в нашій пам’яті воістину воскрес.

* * *
Де сяє Дух, там почуття – ґротеск.

* * *
Бачу музику на висоті життя.

* * *
Кохання красний квіт сяйне й благословить любити цілий світ.

* * *
Любов – вершина великодніх мрій.

* * *
Кохання сховане мелодією в слові.

* * *
Кохання ладаном пахне.

* * *
В коханні стільки таємниць,
як у морі – риб, а в небі – птиць.

* * *
У коханні пройде непоміченим зло,
і покора солодкою за́вжди здається.

* * *
Без любові нікуди-нікуди не йди.

* * *
Не поспішай, не поспішай, інакше – ми не зрозуміємо любові.

* * *
Коли ти знову у журбі, лікую, виключно, любов’ю.

* * *
Нехай любов моя не та́ вже, бо більша за любов.

* * *
Кожен поцілунок – зіронька з пітьми́.

* * *
Ясно сяють зорі після перших сліз.

* * *
Аварія серця – найбільша у світі.

* * *
Навіть вітер гріє мрію у душі.

* * *
Вітер – мій художник.

* * *
Найкраще відбувається у снах.

* * *
Творчість:
Одне крило – терпіння, а друге – вічний шлях.

* * *
Самотність:
Один – то не два і не три. Один – то без брата й сестри.
Один – то не сім і не сто, а поруч усі – і ніхто.

* * *
Допоможуть хіба що молитви через біль, через біль.

* * *
Виростає в тривогу малий неспокій.

* * *
Розказав – загубив, промовчавши – знайшов.

* * *
Цілий світ з руїн підніме дитячий сміх, дитяча гра.

* * *
Між посмішкою й радістю – веселка.

* * *
Ми – нація. Нам слід добре пам’ятати все минуле.
Нам слід читати себе без помилок.
Людина, будь-яка, повинна жити з собою в майбутньому прогресі цілої нації
і зараз з усієї глибини свого невеличкого людського серця – я повертаю
до Вас усіх, мої любі, чесні вроки нашого хворобливого росту…

* * *
Народ ще не виборов усього свого права. Але вже досяг мети
свого творчого становлення. Планета відчула, як Україна зрушила
з точки спокою, яка була ганьбою для нашого велетенського
і Богом знайденого народу (2008 р.)

* * *
Уставаймо з колін!
Розпрягаймо свій спів.
Україну єднаймо,
шануймося!

* * *
Ми красно власними руками здатнимо
і Україну-Русь наддіамантнимо.

* * *
Космос – безіменний автор нас –
трембітами безсмертності урочить.

* * *
Життя істот – предовгий серіал, в якому тільки титри обминули.

* * *
Мої думки – така маленька річ
у безконечності нічного зорекраю.

* * *
Час кудись вітрує.

* * *
Серце – годинник.

* * *
Терпеціум мобеле – серце бійця
або лиш двигун від мого терпеця.

* * *
Сон є своєрідний стрес, шок, завдяки якому, як я розумію,
відбувається енергетичний скид інформації,
надуманого, нафантазованого.

* * *
Критика, вона такий годинник,
що стрілка́ми цілить цілий вік.

* * *
Вірші народжуються незалежно від мене.
Усе, що надумане – відпадає.
Усе своє – має розвиток.

* * *
Усе так просто, адже вічність є.

* * *
Бог – живий, бо не фанатик.

* * *
Поки світу не знаєш, то линеш до Бога, до ікони, яку за копійку купив.
Спробуй сам, розмалюй підошва́ми дорогу, ту, якою Ісус на Голгофу ходив.

* * *
Біжить, іде, чвалає
обтяжена гріхами
молодість, зрілість, старість.
І немає гріхів після неї.

* * *
Різні – всі, а гріх – подібний.

* * *
Душа ж разом з тілом – колодязь, з водою чи бе́з рідини.

* * *
У кожного із нас є свій секрет, який Бог дав, а диявол вкрав.

* * *
По полю пролетів автомобіль. Так в’їде сатана в своє господство.

* * *
Пекло – нескінченне, а рай – не на Землі.

* * *
Що то бажання і що то надії. Супроти смерті нічого не діє.

* * *
Повна людством є земля. Воно будує власне право.

* * *
Закони ж людей – усередині них.

* * *
Відоме лише одне місце позбавлення волі. Серце, і тільки серце.

* * *
Лиш вільні у всьому ми будем багаті
у кожній конкретно збудованій хаті.

* * *
– Який пан товстий та негарний.
– О-о-о, у пана в животі – риба. У риби всередині – ікра.
А ікра та – очі. А очі то – світ. Світ – то пан.

* * *
Зірка ночами – талан і талант розвиває.

* * *
Не віддай свій талант чинарям в кон'юнктурний проект!

* * *
Ліпше – не мати, краще – не знати, ніж загубити – і пам’ятати.

* * *
Злість і ненависть – це дві сестри, два брата і стонадцять іуд.
Їхня кров безцвітна, але тоді з’являється, коли сам ти –
злість і ненависть з ножем.

* * *
Зло на світ випускають з клітки – і гинуть навіть мовчазні свідки.

* * *
Земля відбилася від рук своїх людей – без рук своїх людей земля гуляє.

* * *
А що найкраще – то труд. Бо він і є добро.

* * *
Хай буде це не привселюдно сказано, але на хліб нічого не намазано,
ні масла, ні паштету, ні ікри: з’їж пісний хліб – і правду говори!

* * *
Не вберегти від стадності ослів, якщо вже з ними спільну мову маєш.

* * *
Голова. Багатокутник відображень. Утроба релігій і символ якоїсь причетності.

* * *
Ти – свята без імені й без назви, ти – просто думка, випадковий гість.

* * *
Саме поезію серце цінує за те, що водноча́с:
думка – цвіт, слово – плід, серце – жорна.

* * *
Сила мистецтва – терпіння.

* * *
Натхнення – поклоніння, а не Мекка.

* * *
Акторе,.. полум’я по ролі.

* * *
Актор, який дожився до сивин, – вертепів син і водевілів модних.

* * *
Театр – без форми, без нужди,
без дріб'язковостей надуманих сюжетів –
не піде звідси, бо не йде сюди,
де тхне стоїчним потом від естетів.

* * *
Життя з каскадами подій схиляється поволі до любові.

* * *
Проблеми всі вирішуються швидко?.. З любов’ю.

* * *
Ревнощі стиха підточують щастя.

* * *
Нищать ревнощі факти і аксесуари,
палять пам’ять, листи, цигарки, мемуари.

* * *
Ось – виймаю з очей затверділу сльозу й розбиваю її, як годинник,
на мільярди малесеньких радостей.

* * *
Скоро засяє Земля з Божої милості.

* * *
Майбутнє – це табу на всі загадки. Майбутнє заборонено ворушити
словом чи напівсловом і тривожити передчасно. Воно має бути.

* * *
Лише любов є випадковим винятком, є винятковим випадком у дорозі.
Лише завдячуючи їй, ти можеш перейти на іншу путь...
для себе і для неї безболісно.

* * *
Ніч – вправна швачка, яка латає снами од куль уденяшніх дірки.

* * *
Якщо ти музики захочеш, послухай, як комахи дзеленчать.

* * *
Лиш антропологи по вивченню сердець
не зможуть пояснити наш кінець («Апокаліпсис»).

* * *
Є сни, яким ціна – поява.
Сни ясновиді.
Під пензлем ді́йсниться уява.

* * *
Очистив любов свою.
У спокою.

* * *
Можна звужувати поняття, і міняти стилі... цебто здійснювати
постійні екскурсії з підсвідомості – у свідомість і навпаки.

* * *
Сон – необхі́дна ланка в системі самозахисту.
Шок – обхідна́ ланка в системі самозахисту.
Смерть – остаточна ланка в системі самозахисту.

* * *
Біль безпричинний – о́знак дурної личини.

* * *
Відданість – мов нива незрошена – гине від зерен до спомину,
вірність – мов косовиця неукошена – трутневі набиває оскомину.

* * *
Людська душа прагне волі вічно.

* * *
Люди і Боги святкують зовсім різне.

* * *
Всі муки – на старості літ.

* * *
Господен кілок – не стеблинка.

* * *
Завтра, коли розцвіте – і не буде поетів,
хто за нинішнім злом буде плакати там, на Землі?

* * *
Люби поезію, ходи до неї в гості, хоч раз на рік – послухай, чи жива?

* * *
Актор – це месія, а місія в тому,
що те, що посіяв крізь радість і втому,
збираєш потому.

* * *
Актори ж – блаженні, їх нищить добробут.

* * *
Описуючи нас
до помпи від Помпеї,
ти віддаляєш час
нової епопеї.

* * *
Безсоння – це вибиті двері
у перебіжну ніч,
це особиста містерія
з правдою віч-на-віч…
Це днем перекрита безодня –
тому й неймовірна річ.

* * *
Усе ґеніальне – просто, як віра, буття і простір.

* * *
Бог терпів – і Нам велів! Тілько ж Ми не чули слів
після того до волів: «Не терпіте ж, поготів!!!»

* * *
Не кожна гілка птаху на притулок.
Не кожне небо зірці на взірець.

* * *
Смійся злу вві зло!

* * *
Обираючи людям служити,
за думкою – в слово – крізь дію – пишу
про те, що, магайбі, любити і жити,
якщо й не мені, то принаймні віршу́

* * *
Життя – це закодований псалтир.

* * *
Кохаймо себе – і свій час!

* * *
Життя з каскадами подій поступово схиляється до любові.

* * *
Любов ховається мелодією у словах.

* * *
Як свято мати друзів при собі!

* * *
Якщо цей день і означає щось, то те лише, що це червона дата,
яку я буду за́вжди святкувати, щоб пам’ятати – я́к пережилось.

* * *
Свій світ для поета – це блаженство, окреслене не ним самим,
а власне відношенням до його вибриків оточуючого розуму.

* * *
Як немає птахи – то й пісень не маю.

* * *
Надія – у пустелі біле дерево, крохмалями пісків присипане.
І поки вітер я, його гілля – моє гілля – цвістиме.

* * *
Щосекунди стрілка тікає від нас по циферблату днів.

* * *
Навіть вітер гріє мрію у душі.

* * *
Краща країна починається з кращих нас.

* * *
Я вірю у крила свого листоноші.

* * *
За лаштунками неба завжди сховано рай.

* * *
Диво народження слова «люблю» – у таїні неймовірно глибокій.

* * *
Між посмішкою й радістю – веселка.

* * *
Не боюся потонути... Я так давно живу на глибині.

* * *
Не все почую в цьому світі я, не все побачу, але все пробачу.

* * *
Життя – щасливе відчуття, щасливе від життя.

* * *
Віршів нескінченність – упертість музи.

* * *
Набралася жінка лиха, плаче тихо, сміється тихо.

* * *
Часто поета на допит всі непоети ведуть.

* * *
Істина – в тіні, а тінь – від стіни суті.

* * *
Земля в космосі схожа на дитину у колисці часу.

* * *
Люби поезію, ходи до неї в гості, хоч раз на рік – послухай, чи жива?

* * *
Голкою художники малюють свої шедеври.

* * *
Не флейта ламається – ламаються звуки, не кров – а душа тече.

* * *
Хто є поетом – той згубився в пісні.

* * *
Не пали любов, адже після вогню навіть земля чорна.

* * *
Скажи «люблю» своїй змученій долі.

* * *
Вірші не можуть чекати. Їх треба писати!

* * *
Тим, хто любить читати тишу, хто мовчить, хто людей не будить,
думку Божу знайти простіше… Без людей Любов їх людить…

* * *
Доля ніколи не лестить.

* * *
Ми живемо на грані тьми і світла.

* * *
Зірка, осяяна думкою, ближче.

* * *
Життя вишиває гладдю рубці на серці.

* * *
У теплих вологих долонях я – зерня, я – проросту.

* * *
Відкрий очі на зупинці часу – і побачиш обриси майбутнього.

* * *
Чим вище політ, тим вільніші крила.

* * *
Ось – виймаю з очей затверділу сльозу й розбиваю її, як годинник,
на мільярди малесеньких радостей.

* * *
Який Театр – таке і свято.

* * *
Життя – до нестями вражаюче – цвіте драматичними творами.

* * *
Усім, кого люблю, я винен знов. Моя вина – на всіх одна любов.

* * *
Віруй, Надіє, в Любов!

* * *
Натхнення – поклоніння, а не Мекка.

* * *
Усе почалося зі Слова й на Слові скінчиться.

* * *
Час – божественна пісня про відстань, упокоєна і сокровенна –
ні біжить, ні стоїть на місці – лине.., лине хором святих сподівань.

Нехай почує Нас Всевишній!!!

Не називайте, не дай Боже, не обзивайте Нас, людей, що бачать і чують через простори, часи і світила, боговідступниками! Знайте, що часом Ви єсмь попи на службі з віником, що чистить прихід! А Бог єдиний! І Він Православний! І ім'я Йому – Ісус Христос! І не тому, що Ви всі так бажаєте, або знаєте, або співпереживаєте, а тому, що Сам Господь Бог імені Собі Самому не зажадав!!! Всі Його Ієговою прозвали? Не правда, а зло це. Може, Жешуа? У жодному разі! Повторюємо на сором таким – Бог же єсмь Бог, імені Собі не зажадав! А Синові Своєму Ім'я те дав...

Читайте цю розповідь лише для радості, а мені ж не в сум так само читайте "ОТЧЕНАШ"! Я Вас благославляю! Це Вам Порятунок.

Отче наш, що є в небі,
хай святиться ім'я Твоє.
хай прийде Царство Твоє,
хай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі;
Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні;
й одпусти нам провини наші, як і ми відпускаємо винуватцям нашим;
і не введи нас у випробування,
але визволи нас від злого.

Звідки і ця основна молитва?
Як Молитва стає реальною в своєму відображенні крізь час до зірок, які такі мінливі?

Якби ж основою молитви не було Небо, то не було б і життя тут.

За всіма непотрібними законами, які спотворюють суть людського існування, завжди є хоча б одна більш-менш досконала молитва, яка рятує світогляд.

Пропоную одну сталу Молитву:
«Господи, храни тебе, Боже!»

13 грудня 2007 р., Київ
27 травня 2012 р., Київ

Це ніяке не царство. І не загублений острів. А далека – до глибини багатотриліярдного болю – далечина. Омріяний здогадами далечезний космос. Ніяка й не планета. І не зірка. І не чорна діра, яку, напевне, хтось сподівається натрапити, аби перейти в інший вимір. Це звичайнісінький космос. Космічний простір, серед якого розкинулася вибаглива мара, схожа на якесь існування… А таки забігаючи дещо наперед, я зізнаюся, що це Вічність. Так легше буде зрозуміти наші події…

Тут важко називати речі взагалі, а своїми іменами – це неможливий труд. У людській голові це не вміщається… На жаль… чи на щастя… І гірка невимовна самотність охоплює все, що є і чого нібито немає… Отак відразу, при поверненні на Трон я відчуваю кожен раз, коли пора… Моя пора на цей час – це та людська смерть, яка лише й може дати цю можливість, аби повернутися додому… на мій Трон… На Троні смерті немає, її просто не буває… У нас зовсім не як у людей… Такі самі люди – то лише звичайнісінька випадковість у Вічності. Бо Вічність – над усе. Але Троном керує любов – любов до істини… Тож я по порядку.

Як вам сказати, хто такі люди, як і інші створіння поміж Всесвіту? Синдром – це слово більше всього підійде для пояснень. Адже, як відомо, синдроми бувають різні…

Коротше, казатиму, як є… А зрозуміє мене той, хто зрозуміє…

Переді мною простяглася знову та вікова стабільність, яку я лише і знаю…

…Як завше, у невибагливому Просторі я зустрічаю Вічність (Бога), Який ніколи нематеріальний, як і я зараз… Але бачте мене таким, як хочете, хоча насправді в нашому головному (Тронному) розумінні я – така, а не такий… Я швидше вона… І всіх нас п’ять, і стать наша невідома ніколи, адже від цього залежить ваша стать… Але, щоб краще пояснити, усі ми, не маючи дратівливих органів, більше жінки, а чоловіки виділяються з нас лише для вас. На Троні Бог, Який, як і на Землі, Головний. Є ще, як ви сказали б, Святий Дух, але з Вічністю (Богом) Він єдино поєднаний і майже не відрізняється, проявляючи Себе лише в екстремальних випадках, як-от депортація когось з нас, п’ятьох, куди вкаже Бог і так само повернення… А також радикальна молитва проти Бога… Бог дозволяє все і так само нічого. Він стереже від імені Себе (Вічності) все бачене і небачене…

Поки що Вам не зрозуміло, хто ми п’ять і чому нас саме п’ять… Нехай ви краще не будете про це знати…

Спілкуємося ми лише завдяки обмеженостям, адже простір вічний. Звичайні радіохвилі нас дещо бентежать, викликаючи щось схоже на відразу й сором, як у людей це буває, коли вони занадто роздягнені… Дух також убезпечує нас від них, і закони фізики, як і інших точних наук, у нас на Троні не працюють. Ми неміряно далекі від вас, люди Землі.

…Отож я з’явилася, ніби і не зникала серед ще чотирьох таких, як і я, слуг.

Просторово розпливаючись, усі вони злилися в одне, і зі мною теж, у такий спосіб виражаючи вітання… Між нашим спілкуванням, по черзі, планети Земля вже дуже давно не існує… Але я для вас змушена пришвидшувати події… І, мабуть, через це також, спілкуватимуся з вами від чоловічого імені, адже на Землі я була чоловіком… Подруг називатиму на -ла, бо у вас вони не були, а там, де були – питання статі відсутнє взагалі, або їх малося від 1 до 13-ти… Знову я бачив (назву їх хоч чимось наближеним до людської вимови та на пані) Фф, Ех, Цж, та Ув. Моє ж ім’я Я. Також, знову ж для вас, наші вчинки переводитиму на людський манір, бо ви нічого не розумітимете…

– Либонь уже щасливий? – трепетно запиталася Цж.

– Я лише скучив за нашими спільними молитвами… – заперечив я.

– Друзі, негайно помолимося. Сьогодні в нас свято… – пропливла між усіма Ув.

– Ну, Фф, я думав і ти тоді відправишся за мною… Що трапилося, я ж тебе чекав. Серед землян удвох цікавіше… – докинув я до Фф.

– Їх давно не є, любий, – і вона покликала Бога.

Наша молитва ніколи не зосереджена, адже вічна, тому вона линула, а ми говорили далі…

Бог завжди міг і не відгукнутися, але на цей раз Він зробив виняток, навіть розділившись на Себе і Святого Духа, Яким почав покривати Фф і мене.

Дуже довго Він мовчав, а потім ударив нас Духом, зливши просторово воєдино, відсторонюючи трьох інших.

Я зрозумів Його так.

– Вітаю Вас обох, дівчатка! Я дуже хотів тоді покарати Тебе, вірний мій Я. Фф ніколи не має бути такою близькою з Тобою! Я негайно дам їй цікаве завдання! А ти залишишся саме тут і саме лише біля Цж, слухатимешся нашу любу Ув і співпадатимеш щоразу, коли цього захоче Ех, і саме з Ех.

– Господи, мені ж важко існувати на межі Я!!! – запротестувала Ех.

Більше всіх задоволеною здавалася Цж, бо до Бога вона звернулася навіть з власною молитвою.

– Який мелос, Отче!., – виродила вона своє сяйво, а Бог знову раптово зник…

Я розумів, що мені лишається лише відродити Землю.., повернувши до нового життя вашу невдалу цивілізацію…

22 травня 2015 р., Київ

Монолог Карася

Карась: Агов, а є тут хто? Хто тут є, кажу? Нема нікого. Оксано!.. Оксано.., чи ти вдома? (Заглядає спочатку у вікно. Відчиняє двері, заглядає до хати. Полегшено зітхнувши)... Слава Богу, нікого немає. Оксана, видно, пішла у поле... От, сирітко моя сердешная... І журишся, і плачеш по рідному краю!.. Та по своєму козакові коханому... (Скидає шапку і жупана, кладе його коло хати на призьбі) . А оце добре, що жінки немає вдома, а то б зараз перепало мені на бублики. Уже ж як-небудь собі одбрешуся... Та й добре оце ми побенкетували, випили – таки немало, по чарці, по другій, по п'ятій та по десятій – так воно теє... Усяку всячину перебалакали та й назгадували всього – і стару матір Запорізьку Січ і пісень давніх... Та й так сумно стало! (Замислився).

(За коном лунають українські народні наспіви – так званий "віночок").

...Воно то й дома жилося часом з квасом, порою з водою... Чимало нам лиха завдали вражі пани... А проте ж, своя сторона, люди свої, і сусіди однієї крові, і віри однієї, то, може, б таки – до кращої достукалися!.. Нас, однаково, турки дедалі міцніше к'нігтю притискають. Муляємо ми їм. Ох, як муляємо! Онде нашвидкуруч до чергових свят які хороми для Султана звели! Мені б такі! Не гадкий буде він з усім своїм гаремом щоліта на сабантуй до свого нового палацу на Дунай видворятися... (Погрозливо) Ой, ні! Ніхто вірного козака не поісламить! Бог бачить: як ще так довго триматиме нас султан, то завдамо ми йому веремії! Та й такої – що аж у носі засвербить! От би мені зараз десь у дніпровському затоні вигулятися з шаблюкою і добрим конем! Хай би мене, хто за оселедця потягав – а я б, натомість, комусь чуприну вирвав!

(А капела лунає спів Одарки "Ой, коли б я знала...")

(Почувши спів жінки – прислухається, а потім збентежено) О, жінка!.. Вона! її голосок... Щось сумної завела... (слухає). Та й надто, крихітко моя, розчулилася... Мабуть, скоро буде сердита. Треба ховатися, бо стане лихо...


Діалог Карася й Одарки

Одарка (виходить із-за хати з повними відрами води. Одне відро ставить біля ґанку, інше несе до хати в сіни. Відразу й виходить.): Нема мого Карася... От чортове ледащо! Як у воду канув! Дівка в полі, а як і я допораюся та піду жати – на кого ж хату покинути?! Добрий чоловік – що дома не сидить! (погрожує кулаком) Постривай-но! Прийдеш ти додому – поцілуєш мого кулака!
Карась: Ой, погано... Ой, недобре...
Одарка (побачивши на призьбі свиту і шапку): У, це ж він, голубець мій, приплентався вже додому. (Підходить до призьби, піднімає жупана) І жупан, і шапка його. (Шукає).
Карась: А мене нема...
Одарка: А його нема... Та де ж це він у біса? Іване, гов, Іване, де ти?
Карась: Гукай, гукай, а я не обізвуся.
Одарка: Ну, поки сидить дома, то й чоловік як чоловік, і козак з нього добрий. Ну, вже як і піде!.. Ану, виходь, сучий сину! Бо битиму!.. Іване, Іване! (Іде праворуч за хату по передньому плану).
Карась (перекривляючи): Іване, Іване... (сміється) Іди – пошукай свого Івана. (Виходить зі своєї схованки, дивиться їй услід). Треба тікати. (Бере жупана, вдягає шапку).
Одарка (тим часом обійшла хату і виходить знову на сцену. Бачить Івана. Підкрадається, хапає за жупана): Чого ж це ти, котику мій, ховаєшся від рідної жінки?

(Звучить вступ Дуету Одарки і Карася "Відкіля це ти узявся?.."

Карась: Я не ховаюся... Чого це я ховаюся?
Одарка: Я ж тебе, як облупленого, знаю! Де ти лазило?! Розхристане, босе, замурзане! Ану, дихни! Ніс уже синій! Дихни, кажу! (Дихнув-таки). Ой, люди добрі! Ґвалт! Тьху, на тебе!.. Ну, бреши, де це ти пропадав?
Карась: Та я, теє...
Одарка: Що "теє"?.. Що "теє"?! Моє сонце золотеє! Куди тебе недобрий носив? Карась: Було діло...
Одарка: То хай тобі буде гречка! Що на цей раз? Новий султанський палац обмивали?
Карась: Свят-свят-свят! Таке вигадала! Та я, той, занедужав.
Одарка: "Занедужав"... а пика, як у чорта!.. (Карась боязко відходить).


Діалог Оксани і Прокопа

Оксана: Ніби вже й час. І місяць, як на гріх, геть між хмар загубився. Темрява така – хоч очі повиколюй! Нібито, хто йде, чи то вітер гіллям грається? Чи, може, хто крадеться? Господи, страшно ж як! Андрію-Андрію, де ти, мій любий?.. Не дай, Боже, десь у пітьмах на бистрій воді перекинувся?.. Чи човни на тому боці порубали?.. А, може, зрада?.. (Чує, ніби хтось іде). Хто тут є?.. Андрію, ти?..
Голос: Я.
Оксана: Ну, слава Богу. Підіймайся сюди. У мене серце – трохи не стане... Андрію! Скоріше б...
Прокіп (вистрибує на виднокіл до Оксани, хапає її): Я – Андрій! Не впізнала? А він – то Прокіп! Тепер обирай!
Оксана (відбиваючись): І звідкіля ж ти взявся такий надокучливий?! І тут мене вистежив!.. Хоч би зараз дав мені спокій!..
Прокіп (силою утримуючи Оксану в обіймах): Нічого ти не розумієш, Оксано. Твоя буремна краса і якийсь там "спокій" – то є речі вкрай не сумісні. У твоїй душі – Дунай грає! А по ньому моє розбите кохання тріскою пливе! А ще вчора то була не тріска – а велична козацька чайка!
Оксана: Ти мені, Прокопе, пісеньок не співай, а краще – відпусти, як хочеш!.. Бо зараз Андрій вийде – голову тобі розіб'є і ноги повисмикує!
Прокіп (сміється): Боюся я твого Андрія, як торішнього снігу! За ним давно шибениця плаче, і всі про те знають! Ворожий перебіжчик – он хто твій Андрій! Він не до тебе, а до отамана Юшки спершу завітав! Із листом! Той отаман його серцю миліший за тебе!
Оксана: Виходить, так треба було!
Прокіп: А, може, дуже вже треба було Московщині прислужитися?
Оксана (далі відбиваючись): Не Московщині! А Запоріжжю! Україні всій!.. Я зараз, кричатиму, Прокопе! Ще по-доброму кажу: дай нам з Андрієм спокій! Я люблю його, падлюко! А-а-а! (кричить).
Прокіп: Кричи-кричи! Голосніше! Який гарнюній голосок! А не співала б, пташко, то й не спіймалася б! Принаймні, так швидко!
Оксана (кричить): На поміч! Ґвалтують! Люди – сюди!
Прокіп: Дурна ти, чи що? Оксанко! Вищи! Кому ти вночі, сирота, треба, крім мене, твого коханого Андрія! Це ж я! Невже не пізнаєш?..
Оксана: Скотина ти, а не мій Андрій! Ти й сліду його не вартий!.. Допоможіть! Прокіп: А по губках за таке! (цілує). Яка ж ти солодка, Оксано, коли кров'ю вся наливаєшся... (Оксана б'є його, куди слід, виривається і відбігає подалі вбік. Прокіп звивається на колінах).


Діалог Оксани й Андрія

Андрій (схвильовано): Оксано! Серце моє! Ось де ти! Біжу – а хтось неподалік на допомогу кличе. Так, ніби твоїм голосом, а ніби й не твоїм!

(Прокіп тим часом підводиться і ховається в кущах. Невідомо, коли і як зникає).

Оксана (помітивши те): То не я... То знову десь парубки дуркують... (Дещо нарочито, так, щоб почув Прокіп) З Прокопом!.. Шукають пригод...
Андрій: Він, що? Забув Водохреща, страстотерпець? Мало ще на свою куцу голову ґуль наколядував? Яке він до тебе діло має? Знову з дуба впав? Кажи. Бо я його похрещу... (гаряче цілуються).
Оксана: Коханий мій, як я скучила! Немає для мене ні ночі - ні дня, ані ранку - ані вечора без тебе! Усе про мого Андрійка думка. Мабуть, це з таких, як я, люди сміються?..
Андрій: Господи! Заспокойся, моя пташечко небесная! Люди – дурні, бо не знають про любов нічого. Самих себе люблять... та брехнею тішать... Чужа тривожна душа – їм не в клопіт!..
Оксана (стривожено): Забери мене звідси! Швидше, якомога швидше!
Андрій: Ти така волога і, водночас, уся гориш! Що з тобою? Невже захворіла?
(Знімає з себе свитку, накидає Оксані на плечі). Не журися. Ми ще до
ранку будемо на тім боці Дунаю!
Оксана: Боязко мені... Поки чекала тебе – чого вже не передумала. Чомусь тільки дурне в голову й лізе... А на хвильку вспокоюся – і ти вже на очі мої зринаєш, як янгол! І вже не знаю я, чи то ти переді мною, чи свята ікона, під якою я згораю в молитві, як свічка... Слухай, Андрійчику, їдьмо вже на Вкраїну! Негайно. Цієї ж миті! Прихопимо які речі, на човен – і в путь!
Андрій: То дай, хоч надивлюся на тебе, Оксано... Я люблю тебе – понад усе!.. (гаряче цілуються). Хай Вітчизна не плаче, що люблю я тебе глибше за неї, бо дасть Бог, залишаться по нас діти – і любитимуть Україну яскравіше за нас! А ворогів, які смокчуть нашу українську кров, ми поб'ємо всіх до одного! Хай натомість усі блудні діти позлітаються додому – і вдячно п'ють вільне повітря України, як молоко матері!.. Знай, люба моя: ми з тобою віднині вільні!.. Зараз там наш отаман Юшка велику думу думає, раду велику радить...
Оксана: Отож, і погано, що всі про це знають. Скрізь, Андрійчику, скрізь зачаїлися злі язики та підступні очі!.. І серед нашого брата – і поміж турків... скрізь пастки – і зрада!.. Дай, Боже, щоб уся ця катавасія добром скінчилася, – і я тебе від себе нікуди більш не відпущу! Ні на яку там Московщину, Туреччину чи Польщу... Ой, краще я вже мовчатиму...
Андрій: Не бійся, кохання моє! Наша правда – свята. Її жоден ворог не здолає. Ще трохи... Один-єдиний невірний крок з будь-чийого боку – і гряне така буря, що Дунай закипить!.. Усі ці вурдалацькі імперії через свої гнилі дупла розчахнуться! І, зрештою, благословиться нашій Україні на світ Божий! Я тільки в це й вірю! А ти, щастя моє, віриш?..
Оксана: Що́ б я без тебе робила?.. (Міцно цілуються). Ой, вірю!..
Андрій: Як не крути.., але нам, однаково, куди б кого доля не закинула, завжди буде один шлях, одна рідна дорога – в Україну, додому!


Діалог султана й Карася

(Одним помахом руки — перед Султаном з'являються Холуй і Карась під вартою. На козакові помітні сліди від тортур).

Султан (довго вивчаючи Карася): Сідай. (Указує на порожній трон. Карась таки підходить до трону – і сідає на його східцях. Султан дає знак Холую, щоб принесли їжу. Тієї ж миті наказ було виконано). Їж. Пий. (Недовго думаючи, Карась починає смачно їсти та пити). Якщо я правильно вас, українців, зрозумів, то ви, християни, і під турецьким ятаганом теж мовчатимете?.. (Показує жестом Холуєві, аби Карася вивільнили, а потім – на двері. Карася розковують. Варта разом з Холуєм виходять).

(Карась починає наспівувати старовинних українських пісень. У якусь мить раптом помічає, що Султан йому влад підспівує рідною українською мовою. Пісні чергуються одна за одною від сумної до все веселішої.
Звучить віночок українських народних пісень).

Карась: А цю знаєш?., (і заводить нової).
Султан (натхненно): Як не знати?!. Мені її моя бабця співала, коли в мене щось не виходило або, як яку шкоду робив... (і підспівує).
Карась: Диво, що ти більше до наших, до українців, на манір!.. Ех!.. Ну, бреши далі – то, може, й повірю...
Султан (заводить нової): Далеко куцому до зайця!
Карась: Отож. І вже не смішно. Бо добра побрехенька – то ціла штука! Збрехав не в лад, або десь перекрутив чи недокрутив щось – і вже не смішно! От я Одарку свою, жінку, по кільканадцять разів на день возом об'їжджаю, а вона мене – ось, дулі! – ні за що не об'їде! Я її так, бувало, заморочу, так на вуха й на ніс і всюди! галушок начіпляю, що за тиждень не з'їси, а вона – найкумедніше, що вигадає: чарку під макітру сховає, ніби я, дурний, її не знайду чи з чого іншого не похмелюся. Я вже давно ту чарку переховав на пасіці у вулик – а вона й досі сидить на призьбі задоволена, і посміхається! От, смішно!
Султан: Я завжди не надивуюся з вашого народу. Чи ви, справді, такі дурні, чи, все ж таки придурюєтеся?...
Карась: А хочеш, я тобі казочку розкажу?
Султан: Яку це?
Карась: Про Старого Ведмедя і Дурного Івана. Іван йому каже: "Ведмедю! А я тебе вб'ю..."
Султан: Ну?..
Карась: Що – "Ну..."?
Султан: Уся казочка?
Карась: Майже... Це така українська народна мудрість. Бо тоді Старий Ведмідь Дурному Іванові відповідає: "Не вбивай мене, Іванку! Я тобі ще не раз пригоджуся..."
Султан: Отакої... І пригодився?
Карась: А це вже – як карта ляже... А я тебе пам'ятаю ще султаненятком... (Сміється). Слухай, а чому це ти нічого не п'єш і не їси?
Султан: Ми такого не їмо і не п'ємо.
Карась: Тоді, давай-но, я тебе нагодую ще однією казочкою?
Султан: Годуй, поки маєш час...

(Музична тема Січі)

Карась: Одненького разу, велика різня була! Йшли ми з хлопцями по той бік Дунаю, одбиваючись од Московщини! Вийшло тоді так, що слово ми своє стримали! Бо якраз були ж ми з вами за одно! І на якого біса ми злигалися з вами, бусурманами?!. (сміється).
Султан: За сонце під місцем!
Карась (сміється): Отож! За місце під сонцем! Так от... А тая битва зав'язувалася єдино вірно – без якогось пантелику! Пластунівська паланка стояла так ось, зовсім недалеко, в добру кацапську версту.
Султан: Так ти козак Пластунівської паланки?..
Карась: Ніби ти й не знаєш? Не перебивай! Так ото, стоїмо ми. Коли – глядь – мчать турецькі яничари, а попереду них на гарному вороному парубчак турецький! Не був він тоді ще султаном... А як тобі сказати... султаненя, чи що...
Султан: Та не тягни хвоста за кота!
Карась (сміється): І от же ж... Летить воно на своєму ловкому вороному на чолі усіх турецьких яничарів, попереду!.. (Показує) Та так на всьому скаку і врізався у супротивну ватагу. Почалася, братику мій, січа... Ураз шаблі закресали, ятагани заблищали. Та куди тобі! Верх узяла сила! Си-ла!!! Яничари ж не витримали, і його супротивники обступили. А воно, оце султаненя, зачаїлося і тремтить.
Султан: Невже?!
Карась: Ось! Хрест святий кладу! (хреститься) Їй-Богу! Якби не наша вірна паланка!.. та ще стара пам'ятка про Роксолану і добрі діла її щодо всього козацького роду, то, мабуть, теперішнього султана ще тоді б зустрів Аллах, і ніколи б не побудував би ти цього палацу на честь зачаття...
Султан: На все воля Всевишнього...
Карась: Отож! Завзято билися ми тоді! Таки з Божою поміччю знайшли путню мілину при Дунаї і всією паланкою вдарили по москалях на чому світ стоїть! Прочавили в однім некрутім місці вороже оточення, вийшли на висоту, взяли їхній табір; тебе, звісно, визволили – і всім гамузом давай кацапів удруге хрестити! Геть усе поле аж по Дунай укрили побитими... Чимало тоді козацьких душ полягло. Нехай царствують. (Зливає на землю трохи випивки, хреститься і п'є, роблячи по ковтку за кожного, кого називає). Микола Глек... Максим Півторакожуха... Дмитро Непролийчарка... Бенько Хость... А Петро Очерет! Жаль сердешного! Зложив свою козацьку голову ні за що, ні про що. Герой! Зосталася після нього донька Оксана – сирота... Так у мене і зросла, нещасная... (плаче).

(Фрагмент Хору "Там, за тихим, за Дунаєм.. " Так поступово розгортається вокально-симфонічна картина "Сороміцька фантасмагорія").

Султан (щось думає): То його дочка, кажеш, у тебе живе?
Карась: Звісно – у мене! Я, бач, чоловік бездітний, а покійний був – ого-го-го! Петро Очерет – був ще й у-ух який козарлюга! Великий мені приятель! Ми з ним – пухом йому земелька – не один пуд солі з'їли! От я і взяв сироту до себе. Гріх не взяти... Ох, Оксано-Оксано... (Пауза). А в тебе скільки діток?
Султан (сміється): Та ними можна Дунай загатити!
Карась: Щасливий ти. Мені б стільки!
Султан (затягує сороміцької пісні): "Поїдемо по... по... понад хатою – кобилою волохатою!.."
Карась: Е – брат!.. (Сміється). Та-а! Це в нас немовлята таких співають!.. Слухай, краще випий свого шмурдяку. І, взагалі, чому це ти зовсім нічого не п'єш і не їси?
Султан: (плескає в долоні. З'являється Холуй). Горілки! Сала! Хліба! Чорного! Українського! Цибулі! Часнику! Хріну! (Негайно все виносять на стіл. Султан знаком показує на двері. Холуй зі слугами виходять). Вип'ємо!
Карась: Так це ж ми – салоїди, а вам же ж, ніби ж, і не можна ж...
Султан: Коли ніхто не бачить – можна ж! Наливай, поки руки вільні!
Карась: Хух! Нарешті, здибав дяк церкву... (наливає).
Султан: Вип'ємо цієї української перцівки за мою покійну бабцю – велику Роксолану. За її безмежну, як козацькі степи і турецькі моря, душу! Не цокаючись! (разом п'ють, закушують). Якби не вона – такої сердечної розмови могло б і не відбутися...
Карась: Звісно.
Султан: Ти мені казочки розповідаєш?!.. От вона мені таке оповідала!.. (трохи не плаче) Як її татари по Рогатину за коси в полон волочили – а вона, як могла, відпиралася... Як у гаремі одалісок труїли – а в мене зараз не труять! Нехай лишень спробують!.. Гадаєш, як я Султан – то в мене й серця немає?! А – ні! Є! І завжди було! Тільки народ скрізь дурний! Йому любі то грізьба, то ласка! То батіг – то халва! Хіба, ні?., (п'ють). Ні! Я своїх жінок усіх люблю! Кохаю! Кожну – окремо! Кожну – по-своєму! Подивися – на дівчину, вона росте, буяє, розцвітає! У кожної – своя квітка, з притаманним лише їй одній запахом, з такими кольорами, які складають зовсім неповторний візерунок... А послухай її голосок!.. Та нехай вона мовчатиме і лише примружить очі – а я вже побачу, що вона – шалена рись, і якщо я буду неуважний, то вона миттєво зіскочить на мене – і мені кінець, і я – вже її...

(З'являються одаліски. Ґраціозний східний танець).

Султан: Во істину, великий Аллах! Жінка – то, мабуть, найдостойніше Його створіння!..
Карась (перебиваючи): Ну, не завжди!..
Султан: Я ж не кажу, що "завжди" – я кажу: "мабуть"...
Карась: Адже Господь Бог створив її з чоловічого ребра?..
Султан: Безумовно!
Карась: От я й дивуюся: як з такої маленької розумної кісточки довелося зліпити – таку велику і дурнувату бабу?!.
Султан: Ет, богохульний єретиче! Як ти смієш ображати жінку?! Велика Роксолана всіх вірних, так само й мене малого, повчала: "Ніколи, – каже, – не ображайте жінку. Бо так ви ганьбите свою матір, сестру і дітей своїх, і дітей ваших дітей!.." Хіба це не правда?..
Карась: Їй-Богу, правда! (хреститься). Тоді вип'ємо за мою Одарку! Я її ніколи не ображаю! (підіймають склянки, заносячи до рота з-під руки; музична тема кохання – уявна Одарка і Карась). Тільки тепер уже, цокаючись!.. (Цокаються, п'ють). Я її, свою лебідку, всім серцем кохаю... вже (перераховує на пальцях, але їх не вистачає) ось уже багацько років! Вона мене, як пригріє, бува!.. (сміється). А як вона готує – язика проковтнеш! Який у неї борщ з пампушками й часником! А вареники! З вишнями! Ой, страх! А налисники з сиром та родзинками! А гречаники! А крученики! Деруни просто з печі, вмлоєні в сметані, або зі сковороди зі шкварками! А питво́! Господи! Квас один – чого вартий! На похмілля! Ой!.. А як вона співає – здуріти можна! Ревма реву, вмиваюся сльозами і мокрий спати лягаю!.. Та якби ж не вона – де б я був!?. Лежав би зараз в обіймах зі своїм Петром Очеретом десь біля Ізмаїлу і гнив би!.. Тільки-но з козаками в який похід вирушиш: день-два-три (ну й, тиждень!) – нічого, а потім – як засвербить!, як отуто серце все защемить! І думки, думки: "Де ти зараз, моя вірна Одарочко? Де ти за-раз, мо-я вір-на-я..."І сни, сни сняться всякі... (Ніби медитує) Де ти за-раз, моя О-да-роч-ко-ко-ко-ко... О...

(Раптово зневідкіля з'являється у вигляді одаліски уявлена Карасем Одарка і, звабливо танцюючи, співає).

Султан: Отакої.
Карась (здивовано роззявивши рота і мацаючи повітря, де щойно танцювала Одарка): О-та-ко-ї... Отакою я її ще ніколи не бачив!
Султан: Жінка, Іване, це вічна таємниця...
Карась: Не кажи... А, може, я теж так можу?!.
Султан: Навряд чи...
Карась: Та хіба ж я не козак?! Та для козака нічого неможливого не буває!..
Султан: Буває... Аллах дав нам жінку для втіхи...
Карась: Ет! (сміється) Я ж не про те! Я б теж хотів мати свою таємницю, а не білу гарячку!
Султан (урочисто підводиться): Вип'ємо...
Карась: Вип'ємо... (П'ють).
Султан (жестом призиваючи Карася до себе ближче): А ходи-но сюди... (Карась майже впритул наближається до нього. Султан розправляє свій одяг, оголює пазуху, щоб було видніше) Ось буде твоя таємниця...
Карась (ошелешений побаченим): Хрестик?.. Золотий... То ти...
Султан: Думай, як хочеш... Але зі слів пісню не викинеш.
Карась: Виходить...
Султан: Так виходить, що скрізь Творець – один...


Прикінцевий монолог Карася

Карась (на козацькій могилі, біля кам'яного хреста хреститься): Прощай... От і все... І треба було так воювати?.. Ех, хлопці-хлопці!.. Микола Глек... Максим Півторакожуха... Дмитро Непролийчарка... Петро Очерет!.. Герої!.. Ну, що, козаки?!.. Ану, вставайте! Не хочете?.. Е-ех!.. Ну, тоді лишайтеся тут... Для вас уже і земля одна, і небо одне... А ми... Годі нам вештатися по всіх світах! Годі латати шаровари у турецьких наймах! Он – пташка! У неї теж десь є своє гніздо! Своє одненьке місце! Як не вб'ють її – то й повернеться... Так і ми... Кожна жива душа повинна мати своє гніздо, своє місце. Одне... Господи! Як же додому хочеться! В Україну!.. Досить. Набулися ми вже задунайськими козаками! Гладко виміряли увесь Дунай і вшир, і вглиб! Годі вже з нас. Бо як були ми – запорожці, так і помремо запорожцями. І нехай далі не солодко нам усім прийдеться – не один бій попереду і не один хрест – але така вже наша козацька доля. Нам вона дісталася у спадок від батьків, а їм – від наших дідів і далі, далі, покотилися душі, як хвилі через Дунай! А-а-го-о-ов!!! Чуєте?.. Прислухайтеся, либонь! Чуєте, як вони нам відповідають?.. Як живо кигичуть усіма чайками!.. "Не коріться, козаки! Бийте ворога, запорожці!" А там, далі знову, за Дунаєм відгукується: "Ніколи нікому не коримося! Б'ємо! Усіх клятих ворогів б'ємо!" Отакі ми, українці, насправді! Такі ми були, є і будемо! Будемо любити... І народжувати дітей! Для України...

– От їдемо ми з тобою, брат-Путін, а навколо все таке пропаще! Багнюка, люди скажені, ніч із привидами. Некрасов як казав?
– Як?
– Що залізка ця стоїть на людських кістках. А мав на увазі що?
– Що?
– Що тому, хто цією дорогою їздить – гріх вічний. Прокляті вони.
– І ми теж? Чи як?
– Так, Вово. Ми й поготів.
– Але ж їх уже не воскресиш?
– Чого ж це?.. Вийди і скажи про це людям.
– Уб'ють.
– Наливай краще, Вово, свого коньяку...
– Свєто, давай.
– Слухай, Вово. У неї очі, як смарагд. Чому ж ти такий байдужий?
– Я латентний. Це не для таких тупих, як ти. Зачекай. Скоро буде Бологоє, я тобі покажу, куди треба трупи виносити.
– Гаразд, жартівник. Що з... робитимемо?
– Лягай і спи, придурок. Скрізь мікрофони.

12 листопада 2004 р., Київ

Частина І. "Джонатан – сіра чайка"

Музична прелюдія "Ранок".

Ранкові сутінки пробивають ледь помітні промені, які поволі стають потоками світла. Ледь чути шелест морських хвиль, який наростає з появою світила. Окраєць сонця. Пів сонця. Сонце!
Гострий скелястий берег і арена моря, зелені, блакитні (жіночі) і сині, фіолетові (чоловічі) хвилі, живі, тілесні, фігурні хвилі, які поєднуються, дихають вітрами своїх легких, прозорих тканин.., хвилі, які танцюють, то накочуючись на берег, то розсіюючись урізнобіч.

Балет морських хвиль.

Розбігаються у різні сторони морські хвилі, вливається в епіцентр нове море – не менш прекрасне і живе, не менш дике і сильне – море сірих чайок, які ведуть свої танки, поєднуючись з морем хвиль і витісняючи його.

Балет морських сірих чайок.

Під хор земної любові, любові до звичайних польотів, польотів за здобиччю, польотів за їжею, у танці поєднуються сірі чайки (жінки) і сірі чайки (чоловіки).
Хор звучить багатоголоссям.
Це слава буденності, слава повсякденності.

Хор: "Ми чайки! Ми сірі чайки!"

Посеред інших вирізняється чайка, чайка – він, який над круглою авансценою моря чайок здійснює свої тренувальні польоти. Розбігається по колу авансцени, злітає, падає – і знову розбігається...
Перші найпростіші трюки чайки і повітряного акробата Джонатана Лівінґстона.

Перший зонґ Джонатана: "Бажання польоту".

У цей час море чайок відступає – наступає море стихій. Стихії вітру, стихії утихомиреного океану, стихії молодого сонця – у кожної з них свої хвилі, свої тканини, танці і голоси.

Балет стихій.
Музична тема Молодого Сонця
(як одна з частин Першого зонґу Джонатана "Бажання польоту").

Феєрія розсіюється у передчутті страшного падіння Джонатана Лівінгстона – сірої чайки. Падінням Джонатана обривається його Перший зонґ. Непритомна чайка Джонатан Лівінґстон упав і лежить у центрі сцени, а довкола нього вже копирсається сірий світ. Сірі чайки, чайки-мімікрічі з коротенькими крильцями, які літають, не відриваючись від землі, шукаючи споживу – дивних рибок, срібних, золотих, червоних, сірих… (тканинки, фігурні клаптики, малі і великі з прозорої тканини у вигляді рибок, які полишило після себе море стихій).
Ці сірі чайки сміються над Джонатаном Лівінґстоном, їдять і сміються (клоунада), копіюючи його невдалі польоти, знущаючись над його болем, виконуючи свої куці трюки.

Музична тема полювання за рибою сірих чайок (рок-н-рол).

Клоунада сірих чайок-мімікрічів, по авансцені танцює балет прекрасних сірих чайок (жінок і чоловіків), повітряні акробати сірі чайки виконують найпростіші трюки, несучи символічних рибок. Кожен з учасників дійства, крім Джонатана, зосереджений на їжі, рибках з тканини, ефемерних рибках.
Джонатан відривається від землі, виривається, мов із зачарованого кола, хапає декілька рибок, піднімається над ареною – по одній кидає їх іншим чайкам – повітряним акробатам: він дарує їм їжу, яка по праву належить йому як сірій чайці.

Музична тема морських хвиль.

ЗТМ. Музична тема ще звучить, а Джонатан у пучках світла на висоті вже здійснює свої нові польоти, адже йому потрібно пізнати ще так багато! (Роздолля для циркових трюків, еквілібра, від простіших – до складніших).
Море спокійне, нічне, безбарвне… і раптом – падіння Джонатана Лівінґстона вниз! В океан спокійний, нічний, темний. (Знову невдача. Але на цей раз вирішальна).

Музична тема ночі "Блюз ночі" (Блюз).
Балет нічного океану.

Джонатан граціозно пливе місячною гладдю океану, нічну стихію якого символізує балет.
Джонатан поволі піднімається все вище й вище, лежачи на рухливій основі (платформі).
Тихий тривожний хор невідомих голосів, обірвавши "Блюз ночі", ніби зрушує з місця цю рівновагу:

"Темрява! Чайки ніколи не літають у темряві!".
Хор продовжує майже монотонно і майже речитативом:
''Короткі крила Сокола! Все, що тобі потрібно – це короткі крила Сокола…"
Хор.

Хор оспівує Сокола, який виконує в повітрі дивні трюки, кола і піруети…
Останній трюк Сокола повторює Джонатан Лівінґстон – так він оволодіває короткими крильми Сокола. На всіх крилах він мчить, тільки тепер помічаючи, що сонце непомітно зійшло, і на березі вже зібралися сірі чайки… Він врізається в їхню зграю (групу клоунів-мімікрічів), яка займалася своїми земними справами і не помічала його… Він демонструє їм свої трюки, він виконує для них свої найкращі польоти, він співає!:

Другий зонґ Джонатана:
"Ми станемо вільними! Ми навчимося літати!"

Не чекаючи закінчення Джонатанового звернення, на березі збирається Рада Зграї сірих чайок, які потайки шепочуться, про щось радяться, посміюються, злостяться.

"Джонатан Лівінґстон, вийди на середину!
Тебе покрито ганьбою!" – оголошує рішення Ради Зграї сірих чайок Старійшина.
Зонґ (за формою-рондо), хор, балет, соло Старійшини, пантоміма, клоунада.
Хор: ''Ти нам більше не брат!"

Джонатан усамітнюється, він підіймається вгору, вище скель, які залишилися далеко внизу (там внизу – вже темно, крики чайок розтанули в нічній безодні), ганьба і сором тільки збільшили відстань між незалежною чайкою Джонатаном Лівінґстоном і його сірими родичами.
Він був посередині між небесним склепінням і землею, коли дві білі граціозні чайки з'явилися поруч нього, що надихнули його до польотів з нечуваною раніше швидкості.
Трюки ставали тільки майстернішими, цікавішими, оригінальнішими.
Це були дві жінки, чайки, які вміли робити дивні трюки у повітрі, не падаючи у безодню, не повертаючи на землю, закликаючи його до невідомої подорожі, у безвість, у майбутнє.

Тріо двох білих чайок і Джонатана.
(Білі чайки: "Ти закінчив одну школу.
Тепер настав час іншої – школи Любові").

Крізь хмари (світлоефекти) з небес спускаються на рухливій платформі, поєднані у складній акробатичній фігурі (еротично-томливій) дві прекрасні білі чайки і Джонатан Лівінґстон.
Осяяні срібні скелі. Срібні скелі, де живуть і тренуються білі чайки.
Віднині – Джонатан Лівінґстон їм брат, віднині він теж – біла чайка.

Балет білих чайок під музику білих чайок.
Хор: "Джонатане, віднині ти – Біла чайка".


Частина ІІ. "Джонатан – Біла чайка"

На незначній висоті а-труа розпадається, і дві білі чайки зникають, бажаючи Джонатанові доброї посадки.
3’являються 10 білих чайок (повітряні акробати) на середній лінії скель (висоті) – вони, і трохи згодом Джонатан, який приєднується до них, виконують складні трюки.
Починається пантоміма білих чайок, які, стомлені, теж засинають поруч з Джонатаном, стоячи на березі.
Серед білих птахів, майже нерухомих, відбувається пантоміма білої чайки – Старійшини Чіанґа. Це мудра, сильна і майстерна чайка. Джонатан, немов загіпнотизований.
Їхня пантоміма символізує поєднання реального і удаваного, вічного і ефемерного, яву і сну.

Дует Джонатана і Чіанґа, який завершується Зонґом Чіанґа,
під час якого останній ділиться з Джонатаном своїм досвідом.
(Джонатан: "Навчи мене…"
Чіанґ: "Треба літати зі швидкістю думки").

Складні фокуси Чіанґа, пантоміма, до яких приєднується Джонатан не лише як акробат.
Він учиться – і в решті решт…
У якийсь момент ілюзіон достигає свого піку.
Джонатан і Чіанґ опиняються на іншій планеті з зеленим небом і подвійною зіркою, замість сонця.
(Хор: "Вихо́дить!")

Балет невідомої планети
(Музична тема невідомої планети "Карнавал").

Міфічні, фантастичні істоти панують і керують одна одною.
(Тварини в дивовижних костюмах, дресура, клоунада, пантоміма, всілякі номери, які підкреслюють незвичайність планети та ії населення).
Ілюзіон закінчується відразу по зникненні балету невідомої планети.
(Хор: "Вихо́дить!")
Вони побували в іншому світі, не застосувавши крила, а поклавшись на думку. Їм це вдалося.
Джонатана і Чіанґа обступають здивовані білі чайки, їхня поведінка – шанобливий трепет і поздоровлення, які перетікають у танок.

Балет (танок вітання білих чайок).
Зонґ (аріозо) Чіанґа ("Ти навчишся, Джонатане,
літати ще й у минуле і в майбутнє»…").

Так просто і беззастережно прощався з білили чайками їхній старійшина Чіанґ. Він зник, мабуть, так само, як і з’явився – несподівано і красиво. Він ставав золотою чайкою, своїм новим промінням освічуючи налякані, але вдячні очі учнів. Чіанґ співав кожною пір’їною, кожним порухом, він дивно розчинявся у просторі, стаючи віднині золотою чайкою і зникаючи назовсім. (ілюзіон).

Дивовижна музика зникнення Чіанґа.
(Речитатив Чіанґа: "Джонатане, намагайся осягнути, що таке любов").

– Любов – це коли хочеться повернутися назад, на Землю, де потрібна твоя допомога, хай двом, або навіть якійсь одній чайці, – гадав вражений останніми словами вчителя Чіанґа Джонатан, просуваючись між закляклих у різних позах білих чайок. (Вони стоятимуть так доти, доки Джонатан про це не заспіває).

Третій зонґ Джонатана, який вирішив повернутися на Землю
і відчував у собі цю потребу, бо сам ставав учителем (аріозо).

Балет білих чайок, які сумували за Чіанґом, ще не встиг розбрестися з місця останньої події, як таке ж зникнення Джонатана Лівінґстона примусило його завирувати і стати однією з небесних стихій.

Балет виріїв білих чайок, наземна і повітряна акробатика,
елементи пантоміми, т. і. – феєрія. (Феєрична музика).


Частина ІІІ. "Джонатан – Золота чайка"

Земля.
Земля наближається, як наближається музика, інша, земна, музика, шум моря, шум, ґвалт, крики обурення і звинувачень.
Розкривається ясна картина.
Рада Зграї сірих чайок виносить своє консервативне рішення. Чуємо (той же самий, що і в першій частині) голос Старійшини Зграї. Молоді сірі чайки – Флетчер Лінд, Теренс Лоуел, Керк Мейнард – знаходяться у центрі осуду. На авансцені по колу зібралися сірі, неповороткі чайки, які викрикують слова: "Ганьба!" і "Геть!"
(Пантоміма, балет мімікрічі).
Ця церемонія дуже нагадує сцену вигнання свого часу самого Джонатана Лівінґстона.

Музична тема та ж, що й у першій частині (Зонґ – рондо).

Трійка осуджених з полегшенням виривається з цього страшного кола і впевнено летить на далекі скелі, де мріє усамітнитися. На висоті поруч з ними з’являється Джонатан, вони виконують дивні трюки на очах спантеличеної Зграї.

Дует (зонґ) Флетчера і Джонатана.

Джонатан вдало керує своїми учнями, вчасно їх підстраховує, а Зграя внизу шумить і вирує ще більше. (Акцент на Зграї, як світловий, так і музичний). Лунає хор.

Хор Закону Зграї як приспів до попереднього зонґу.
"Вигнанці ніколи не повертаються! Хто покидає Зграю, той ворог.
Анафема на їхні голови! Анафема!"

Так Рада Зграї сірих чайок вигнала наступних шістьох своїх родичів, які симпатизували більше, ніж інші, Флетчерові та Джонатанові.

"Геть!"

Шестеро повітряних акробатів – сірих чайок піднімаються вгору, де разом з "трійкою" і Джонатаном продовжують виконувати трюки повітряної гімнастики та акробатики. Вони – вже єдине ціле. В єдиному промені серед темряви проходять їхні тренування. То з’являється окраєць сонця (світлоефект). Це лишається поза увагою.

По закінченні хору Закону Зграї розпочинається
музична варіація (тривожна) на тему ночі "Блюз ночі".

Флетчер Лінд виконує один з повітряних трюків. (Трюк з підлітком, маленькою сірою чайкою). Пташеня летить прямо на Флетчера – можливе зіткнення! Флетчер змінює траєкторію, аби врятувати пташеня, ударяється об гостру скелю і розбивається на смерть!
Жах оволодіває Зграєю і, мов один великий потік, вона збігається на місце страшної події.
ЗТМ. Під звуки спокійної та сумної музики з'являється промінь, який під самісіньким куполом цирку освітлює Флетчера. Він лежить там на рухливій основі – нерухомо.
Здається: це відлетіла його душа.

Музична тема душі, що відлітає. Дует Флетчера і Джонатана.
(Флетчер: ''Я не помер?"
Джонатан:"Обирай. Залишатися мертвим або живим").

На пів висоти нижче сидить на гойдалці безтурботний Джонатан Лівінґстон.
Флетчер виконує ще більш смертельний трюк.
Летить з висоти купала вниз, пробиваючи перепони часу. ЗТМ.
Висхідна позиція.
Зграя, що скупчилася над трупом Флетчера, пожвавлюється, розступається. (Сонце майже повністю проглядає з-за скелястого обрію (світлоефекти)).
Лунає хор.

Хор Зграї. ("Він живий! Він помер і знову живий!").

Джонатан, який опинився знову поруч, біля Флетчера, допомагає тому підвестися.
Флетчер безболісно встає і готовий летіти знову.

Продовження дуету Флетчера і Джонатана.
Флетчер: "Я не розумію, як можна любити знавіснілу
Зграю пташок, яка намагалася тебе вбити".
Джонатан: "Ти зовсім не повинен платити лю6ов’ю за ненависть
і злість скажених птахів. Треба тренуватися і бачити істинно
добру чайку в нас самих. Ось це я і називаю любов’ю…"

На тлі великого Молодого Сонця літають дві осяяні чайки (повітряні акробати) – Джонатан Лівінґстон і Флетчер Лінд.
(Купол цирку поволі наповнюється туманом).
Навколо Джонатана збираються його учні, кожен з них робить свій власний маленький трюк.
(У кожного – своя заявка – коротенький трюк).

Четвертий Зонґ Джонатана (прощальне аріозо):
("Я вам більше не потрібний. Продовжуйте пошуки самих себе").

3’являється фантастичне сяйво.
Море світла.
Золота чайка Джонатан Лівінґстон виконує свій коронний трюк.
Високо підстрибує і зникає в тумані, під куполом.

("Джо-на-та-не!" – крик Флетчера в кінці Четвертого Зонґу
Джонатана Лівінґстона).

Сяйво померкло. Туман розсіюється. Довкола Флетчера – його учні – сірі чайки, їх багато.
Повітряна акробатика (масова). Лунає музика звільнених чайок, музика освоєного простору і часу.

Флетчер Лінд співає гімн "Немає меж".
("Чайка – це втілення ідеї безмежної свободи!")

Флетчер робить заключні трюки...
Повітряні і наземні акробати, балет сірих чайок, різних стихій, клоуни, жонглери, ілюзіоністи, еквілібристи, пантоміма, дресирувальники, тварини…
Вінчальний і урочистий гімн усіх-усіх, під час якого танцювальне шоу – в апогеї.

Гімн "Немає меж!"
(Хор: Немає меж! Немає меж! Немає меж!"

Балет, усі артисти шоу, вийшовши на сцену, співають гімн "Немає меж!"

ФІНАЛ.


Від автора сценарію:

"Творчість – породжена безмежністю."
Сергій Губерначук,
26 листопада 1995 р., м. Київ.


Основні номери і теми спектаклю

1. Оркестровий вступ "Ранок". Балет морських хвиль.
Тема сонця. Тема моря.
2. Балет сірих чайок. Хор "Ми сірі чайки" (гімн буденності).
Тема сірих чайок.
3. Зонґ Джонатана "Бажання польоту".
Тема Джонатана (тема польоту).
4. Балет стихій.
Теми сонця, моря, вітру.
5. Полювання за рибою (рок-н-рол).
Тема сірих чайок.
6. Тема моря.
7. Блюз ночі.
8. Хоровий речитатив – крила сокола.
9. Зонґ Джонатана: "Ми станемо вільними! Ми навчимося літати!"
Тема Джонатана.
10. Рада зграї – рондо.
Тема сірих чайок.
11. Тема польоту Джонатана.
Тема зонґу-польоту.
12. Тріо білих чайок і Джонатана "Сон в небесах".
Тема білих чайок. Зародження теми любові.
13. Дует Джонатана і Чіанґа.
Тема Чіанґа.
14. Балет невідомої планети "Карнавал".
Фантастична тема.
15. Балет білих чайок. Аріозо Чіанґа
("Ти навчишся, Джонатане, літати ще й у минуле і в майбутнє").
Тема білих чайок. Тема Чіанґа.
16. Зникнення Чіанґа.
Тема любові.
17. Аріозо Джонатана – зонґ. (Відчуття потреби стати учителем).
Тема Джонатана.
18. Балет виріїв білих чайок.
Тема білих чайок.
19. Рада зграї сірих чайок. "Ганьба!"
Дует Джонатана і Флетчера Лінда. Рада зграї – "Анафема", "Геть!"
Тема сірих чайок. Тема Джонатана. Тема Флетчера Лінда.
20. Блюз ночі.
Тема блюзу.
21. Смертельний трюк Флетчера.
Тема Флетчера Лінда.
22. Тема Флетчерової душі, що відлітає. Дует Флетчера Лінда і Джонатана.
Другий смертельний трюк. Хор зграї "Він живий!"
Продовження дуету Флетчера і Джонатана.
Тема смертельного трюку. Початок теми сонця.
23. Звучить тема сонця. Коротенькі трюки учнів.
Тема польоту.
24. Зонґ Джонатана. Його зникнення.
Тема любові. Тема сяйва.
25. Фінал "Немає меж!"
Гімн звільнених чайок, освоєного простору і часу.

1 епізод
Місце дії – телеканал "Інтер", час – 11.03 ранку 25.01.04 р.
У кадрі – головний герой (далі – Вадим) в одній із кімнат телепрограми "Все для тебе". Він – щойно прибув з рідного Харкова, щоб підтвердити свою та головної героїні (далі – Наталя) участь у зйомках.
За кадром – "інтер"в’юери.

Жива бесіда. Домовленість про спільні дії у Білгород-Дністровському, куди слідом за Вадимом, який поїде на свято дня народження Наталі, прибуде й наша знімальна група.
(Авторський текст, демонстрація фото, на яких зображені наші майбутні герої, передісторії їхнього "вчорашнього" існування").
___________________________________________________________________

2 епізод
Місце дії – Білгород-Дністровський, фортеця, центральні вулиці. Вадим та Наталя навідуються до місця, де у стіні фортеці на початку цього року вони сховали пам’ятну записку "НА ЩАСТЯ". (Якщо вони її не знайдуть – тоді напишуть нову).

Вадим ненав’язливо підштовхує Наталю до розмови "про спільні мрії".
___________________________________________________________________

3 епізод
Того ж дня на одній з центральних вулиць Білгород-Дністровського до Вадима та Наталі несподівано звертається дивна жіночка. Вона представляється асистентом режисера Ошуканського, який розпочинає роботу над новим супермодерновим кінопроектом. А вона шукає відповідні сценарію типажі, наші герої "вписуються" і "мають шанс".

З Вадимом цей маневр погоджено – він має в будь-який спосіб схилити Наталю до цієї авантюри. Зрештою, вони дають добро на пропозицію "асистентки режисера" пройти цього чи наступного дня зранку невеличкий кастинґ у номері N місцевого готелю. (Вони обмінюються телефонами).
___________________________________________________________________

4 епізод
День народження Наталі. (Установлено приховані камери на місці, де відбуватиметься святкування. Цю можливість надає мама Наталі, яка погодилася "підіграти" Вадимові).

Щаслива сім’я у зборі, але жодного освідчення з боку Вадима не відбудеться. Це, звісно, може когось насторожити...
___________________________________________________________________

5 епізод
Наступний день. Номер N місцевого готелю. Окрім Вадима та Наталі в кастинґу беруть участь ще декілька "підставних" пар. Зрештою, Вадима та Наталю "затверджують". Їм потрібно з’явитися на кіностудію ім. О.Довженка в призначений час, на прохідній їх чекатиме асистент режисера, яка проведе пару до павільйону пана-режисера Ошуканського, де зніматиметься їхній епізод у "шедевральній" кінострічці "На щастя".

Проби. Умова – усі актори майбутньої стрічки принципово не професіонали. (Лише за таких умов концепція Ошуканського приречена на успіх). Але текст потрібно знати "на зубок"! (Текст додається).
___________________________________________________________________

6 епізод
Поїзд до Києва. Дорога. "Підсадний" пасажир, який веде приховану зйомку.

Терзання і сумніви наших героїв дорогою до столиці під час вивчення діалогів та пропонованих мізансцен. Вадим уперто підтримує Наталю.
___________________________________________________________________

7 епізод
Зупинка в готелі кіностудії ім. О.Довженка. Усі до них ставляться як до справжніх кіноакторів.

Кумедні епізоди з проханням до наших "зірок" дати автоґрафи, "кава у постіль", т. і. Наталя шокована – Вадим, як завжди, підігрує.
___________________________________________________________________

8 епізод
Зйомки у пана Ошуканського. Наші герої потрапляють в атмосферу справжнього творчого бурлеску, їм доводиться брати участь у зовсім незапроґрамованих епізодах. У павільйоні зібралася доволі строката публіка. Скрізь – натяки для Наталі. Чи розгадає вона в них про Вадимові наміри?

Почергові "зйомки" дубль за дублем! Наталя нічого не розуміє. До чого тут антилопа-ґуанакі? До речі, така ж сама, як на її фото, де Вадим у зоопарку! Навіщо тут дівчата, з пухнастими цяцьками, які звично виступають у перерві між спортивними іграми? Чи не тому що Вадим закінчив свого часу інститут фізкультури! А ось і її улюблений співак Ґ. Кричевський, а ось і Чиґляєв, з яким вона фотографувалася!) З усіма домовлено – всі казково підігрують!
___________________________________________________________________

9 епізод
Режисер вимагає, щоб усе було зімпровізовано!

От тепер Вадим неоціненно щиро виголошує про свою любов до Наталі. Це все для неї. І вона нарешті це розуміє.
___________________________________________________________________

10 епізод
P.S: Там же. Легкий шок. Суцільні привітання. Сльози радості. Розвій емоцій. Вдячні поцілунки. Поки що – кінець...

Сама щирість. "Це все – для тебе!"
___________________________________________________________________

2004 р.

* * *
6 червня 1988 р.
Наразі вивчаю суспільствознавство. Цікавий там є закон єдності й боротьби протилежностей. Так він мені точно підходить. Іноді розмірковую: і сам собі ставлю запитання: ось який я тепер, на цьому етапі, Сергій Губерначук із позитивним знаком чи Сергій Губерначук із негативним знаком? Знаю одне, що зі знаком рівності Сергія Губерначука немає, принаймні, досі не було, хоча точно існує Сергій Губерначук із нейтральним знаком: насправді, лише тоді, коли спить. Просто я існую в єдності та протилежностях…
У мене купа справ – у першу чергу мій перший державний іспит із суспільствознавства, який я збираюся скласти хоча б на "4" (добре)…
На сьогодні звіт закінчую.
Сергій Губерначук із позитивним знаком.

* * *
14 червня 1988 р.
По радіо знову про культ Сталіна говорять. І правильно. Якби не він (Брежнєв теж хороший), багато що було б інакше. До влади могли б прийти Кіров, Рудзутак та інші видатні політичні діячі, яких Сталін придушив. Країна б розвивалася по-справжньому…
У четвер буде чергове засідання в нашому літературному клубі в Будинку культури ім. Корольова… Цікаво, чи обрали вони хоча б один мій вірш (з чотирьох запропонованих) для місцевої заводської газети…
Сергій Губерначук зі знаками "плюс" і "мінус".

* * *
15 червня 1988 р.
Я не націоналіст. Але з сьогоднішнього дня буду пропагувати українську мову.
Я – українець і не повинен цього соромитись. А навпаки – гордитися повинен.
Я й брату сьогодні сказав: "Якщо ти розмовляєш рідною українською мовою, значить, ти живеш на своїй землі, на своїй Батьківщині."
Українська мова – найкраща й найбагатша мова світу. А ми її так викорчовуємо! Якщо так буде йти справа й далі, то через 30 років від українців як національності і сліду не залишиться. Ми розтанемо серед потоку інших народів, які люблять і шанують свою рідну мову більше, і пропагують її (наприклад, росіяни, євреї, прибалтійські народи і, навіть, цигани).
Ні, справжня Україна на сьогодні – Західна. Я там був, і повністю можу відповідати за свої слова.
Російська мова не більше повинна значити як рідна (принаймні, для мене, українця). Зараз російська мова престижна. Нею балакають переважно, щоб похизуватися, (то вже не зовсім так. Так було 20 років тому). Зараз російською мовою говорять лише тому, що не знають рідної (української). До того ж, ми звикли до російської, точніше, ми відвикли від української.
1000-річчя з дня запровадження християнства на Русі. Цю дату святкуємо в Києві. Дата значна.

* * *
19 червня 1988 р., Богдани́.
…Пишу я в такому стилі, бо спішу – по-перше, а по-друге, бо зараз у Богдана́х, де дуже впливає місцевий діалект, і нема коли думати про норми чистої літературної української мови.

* * *
18 липня 1988 р.
Учора, 17.07.88 р., поховали Рому Павленка, мого однокласника і товариша. Жахливий день... Усі ридали.
Він служив у Афганістані; і року не пробув у Армії – і загинув.
Їх було четверо – і всіх чотирьох скосило автоматною чергою. А він же 1969 року народження – от і наш рік страждає від цієї проклятущої війни.
У мене зараз дуже пригнічений стан. І мені здається, що він накладе печать на все моє життя, точніше не стан, а цей трагічний випадок.
Тьотя Шура, Романова матір, там безперестанку губила свідомість і кричала за сином. Я розумію, що його не повернеш, але ж який жаль. Цедик Сергій, його найближчий друг, він зараз служить у Москві, теж буде у відчаї – він загубив справжнього друга.
У школі Роман був звичайним хлопцем і учнем, нічим не вирізнявся поміж однолітків. Був такий неспокійний, як і всі хлопці. А що ледачкуватий, то в час застою мало хто хотів вчитися… Не було кому зацікавити. А в Армії він проявив себе. Усього набачився. Там же справжня війна… Звісно, розумів, що тут усі в Союзі з жиру бісяться, а там – війна і не до "жиру"! На фотографії, яку він надіслав з Афганістану – ну, у нього такі очі, які вже багато чого бачили – словом, дорослі, зрілі, а на фотографіях 8-го чи 10-го класів ще дитячі.
З однокласників на похороні були тільки Люда Січкар, яка принесла мені цю тяжку звістку 15 липня, я і Люда Жайворонок.
Роман загинув ще 6-го липня, а ховали – 17-го. Труна була закрита, навіть віконця не було, так що мати навіть не побачила свого сина востаннє.
От і все… Нема Романа. Він перший, хто з нашого класу пішов на "той світ". Хто буде другим, невідомо нікому. Краще, якщо всі ми помремо своєю смертю, і десь так за 80 літ.
А ці війни знущаються з людей. Тепер кожен з нас при слові "Афганістан" буде згадувати Романа і його похорон.
Кому потрібна ця війна?! Їх уже повинні були виводити. І на кінець – отаке лихо. Мабуть, виводити більш не будуть, бо ті з Пакистану порушують договір. От і наші тепер страждають!..

* * *
24 липня 1988 р.
Учора мене оголосили серед тих, хто зарахований до Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Отже, з 23-го – я майбутній актор театру і кіно. Я дуже цим задоволений. Набравши 13 балів (11–12 прохідний) – пройшов…

* * *
7 вересня 1988 р. (середа)
В Інституті – зустріч зі Ставицьким Б.П. Підготовка до посвячення у студенти. Спектакль (вірніше, наше перше слово) вийшов непогано. Його приніс Ставицький (то є його робота). Починається словами:
Важкий тягар екзаменів вступних
ще й досі каменем лежить на наших душах,
то скиньмо ж цей тягар важкий,
бо чистими, як мати породила,
вступити треба до Мистецтва Інституту".
Непогано.

* * *
13 березня 1989 р.
Клятва!
З сьогоднішнього дня розпочинаю Нове Життя!
Ні – інертності!
Ні – мовчанню!
Ні – надуманості!
ТАК – творчості,
мистецтву,
поезії, пісні,
мові рідній,
Україні!
Сергій Губерначук.

* * *
8 лютого 2004 р., Київ
Отже, і зараз маємо продовження. З превеликою цікавістю зачитав я рядки цього щоденника. Чи той я тепер?
Якщо я писав (тоді), що буду відвертим, то зараз це майже неможливо. Єдине, що Вільгельм Райх ("Подивися на себе, маленька людинко!") зможе мене переконати.
Ні! Я далеко не маленька людинка, але стереотипність бачення "деяких" речей мене теж, як й інших, наздоганяє. Уявімо, я б відкрився. Краще це зробити перед смертю, а може зараз? Оскільки, я впевнений, що смерті не існує, то й час не має значення. Просто кажучи, це не має значення. Значення маю я. (Хотів поставити знак оклику, але й це не завжди "значення").
Зараз мене цікавить Усесвіт. І, перебуваючи за брамою непохитної державної опіки, я цю браму підриваю, муштрую на кшталт Розуму і світової Думки, яка незламна, бо об’єктивна, як Божі Клейноди. І їх я теж порушую. У страшному пошуку. "Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей! ... і як мало людей…"
Мирські істини майже аґонізують, безповоротно стикаючись з державними законами. Суспільство страждає від єдиного алкогольного подиху можновладця, який промовисто демонструє свій демонізм.
Колапс неспокою заповнює прості поняття: "мати", "сім’я", "ти". Не дай, Боже, щоб це сприймалося як скарга.
Я, повірте, зовсім іншої Думки. Помилятися – ТРЕБА! Так ви й виховаєте себе. Перемагаючи себе, знову, помилятися – ТРЕБА. Відчувати свій духовний ресурс (якщо він пере-пре-накопичився) не біда й не лихо. Дія ваша станеться, вона буде довгою (термін майже невичерпний). До скону. А сила дії? Ось питання.
Згуртувавшись з цим народом – можна бути й пророком. Але… Совість! Ось питання.
Колись я дивився на себе знизу – вгору, а зараз? Споглядаю зверху – вниз. Чіпаю себе язиком так гарно, що все пір’я облітає; наводжу мости довіри з самим собою на рівні простого обивателя. Хапаюся, часом, за повітря десятьма руками свого "слава-Богу-таланту" – і бачу прірву, яка летить назустріч. Велів би інколи собі Того Світу, звідки вихід легший і кращий, аніж з Цього. Ось мій стан, окреслений цим жахливим почерком несамовитого існування.
– Хто ці люди? Хто вони, які "бажають мені "добра"?
Це зменшення претензій – а відповідно, ролей у суспільному житті, розбалансування кармінних прагнень і повний психоз нації на тлі незвершень.
Завжди стається так, що історія вимагає від людини виходу, або вже – на вихід!
Хто така ця дівка (історія), яку легко облаяти, або ще й… Але вона, дійсно, шльондра!

* * *
18 лютого 2011 р.
"Кому потрібна поезія?"
"Ліна Костенко раптово перервала свій тур по Україні…"
Мій коментар:
Я дивуюся, люде, як ви навчилися за такий короткий проміжок часу видирати через прозу, ще й без поезії Ліни Василівни шматки для вас смачного м’яса! Смачного, але надалі – вже не ховайтеся і сміливо видруковуйте назрілі нововалуєвські укази!
Слава і шана Богові, що Ліна Костенко вистояла і цю профанацію! Однак, є та вища віра, яка примусить наш народ заговорити віршами! От побачите ще!
Сергій Губерначук.

Ось ти говориш мені, друже мій гораціозний, що я геній. Добре, суперечити я тобі, звичайно, не стану, навіщо в молодості з-під ніг підґрунтя вибивати? Але розкажу я тобі одну притчу, що трапилася зі мною нещодавно.

Іду я з роботи, любий мій друже, стомлений, як зимова вишня, точніше, як вичавлений лимон, іду – начебто по мені айсберг спустився або проїхала сотня танків, а сто перший у мене вистрілив. Плетуся, коротше. Грошей у актора в кишені – сам знаєш...

Зирк – а на розі Гоголівської й ще раз Гоголівської сидить геній. Так просто на асфальті сидить, чоло морщить, холодно йому, співає "Листопад". Недовго думаючи й упізнаючи, візьми й визнай я в ньому генія!

"Геній – ти, – говорю. – Істинно геній!"

Він очі витріщає, пісочок під себе підгортає з асфальту, соромиться. Відповідає врешті-решт: "Ні, милий братику, не геній я. Назва одна. Я так собі, безхатько безрідний..." А я кажу: "А хто ж з тобою таке поробив? Зґвалтував, вибач!"

"Це наша Російська держава в усьому винна та й ще єврейське питання. Я пляшки б здав зараз, так совість мучить. У мене там, у каналізації, співмешканка, бронхіт у неї з 77 року. Їй би медку, а я на горілку ласий!"

– На – говорю. – На медок! – і віддаю залишок від своєї акторської зарплатні! – На! – кажу. Нехай видужує!

– Поки, – говорить, – Путін при владі – вона не одужає.

– Ну, – відповідаю, – у мене ще таких грошей нема, щоб Путіна прибрати. Біжи-но, геній, і купи їй меду.

Прибігає через дві хвилини цей Женька-безхатько (геній!) із пляшкою відмінної горілки та з одноразовими стаканчиками.

– Я не хотів, – каже, – тобі відразу відкривати свою найтаємнішу таємницю, що, мовляв, геній я. А наразі покажу.

І дістає із широкої Маяковської штанини не те, що ти подумав, мій друже, а корінець від папірця. І говорить він мені:

– Ось мій опус у короткому викладенні, геніальному й лаконічному.

Дивлюся я на цей папірус і нічого не бачу – біле все.

– Де ж він, опус твій, Женю?

– А він кров'ю написаний, – відповідає.

– Так і кров'яних знаків я не бачу.

– А в мене, – верещить, – білокрів'я!

"Ну, не геній він після цього? – запитую я. – Чи то не творець нового андеграунду?"

Мені такою симпатичною хвороба його стала, що кожного разу, як проходжу повз нього від рогу й до рогу Гоголівської і бачу, як він пускає калюжу з-під себе, заради більшого жалю спостерігачів, кладу я йому рівно на півлітра меду й переказую привіт співмешканці, щоб доглядала за генієм.

12 листопада 2004 р., Київ

* * *
Це не є дивним для багатьох: але щире відчуття горішнього бачення Історії наполягає митця не втомлюватися одноосібно, а вершити наші справи на майбутнє! Отож я стулився з Вами в своєму завбачливому ставленні – і прозорився своїми багатьма новими думками! Дивно, але Ваша щирість спонукає до серйозної розмови про Сучасність. Час не є відстороненою штукою (чи ба Мистецтвом по-польськи) взагалі – Наш Час, Наша Ціль, крізь яку ми або губимося безталанно, або прозріваємо в загальних вирішеннях є неоконсервативною по суті! Доба Консерватизму, завдяки якій ми так завбачливо анонсували нові дослідження (а їх стане досить), складає неабиякий потенціял для таких пошуковців фантастичного етнобіозу з Майбутньою Україною, як Ви чи я. Свій народ ми відчуваємо краще, аніж хто з чужинців. Хай за це і не матимемо гідної відповіді (адже тепер вони вже слабкі і кволі), то зворотній шлях думки – до височини Премудрості, Праукраїнської Істини для патріота – найдорожчий.

* * *
А не завжди думається складно.
А хто дивився в очі кохання – міг запросто пролишитися на цій жахливо-прекрасній планеті. Одна моя Велика Подруга порадила нам заспокоїтися. Але чи варто, коли ти надто гарно усвідомлюєш історію свого роду? Який ще міцніше зв’язаний зв’язок міг прислужитися? Моє серце – фантастика! По правді кажучи, на цій землі мало місця. Місце – це є час. А коли батько Іван повідав мені про цю смертельну небезпеку, що нависла над Україною, я змовчувався кардинально! Померши на Придністров’ю, він прийшов до мого діда, дід зробив Нову Вкраїну, зумовивши мене, та так, щоб я його ніколи не бачив. 20 Думок за межами системи!
А що тепер? Назовні виходить мій єдиний ворог – Я. Народ обрав мене Президентом? Ні! Народ обрав Мене! З якою силою я піду на нове випробування? Мій статус зберігає мій народ. Це речення читатиметься як завгодно – бо невідомо, де підмет.
А не завжди думається складно…

2011 р.

Людина настільки втомлюється від дурної праці, що все її єство у хвилину перепочинку перетворюється в глибоку лінь, яка з часом стає благородною, втілюючись у надкорисний винахід.

2 червня 2016 р., Київ

1. Урбанавти (діадрама)

Сім’я донедавна відомого політика, який раптом не відбувся, опиняється на вулиці і розсіюється по місту. Аморфність зв’язків між її членами є причиною їх наростаючого – повного відчуження і однією з моделей загибелі людства. Незалежні засоби масової інформації намагаються слідкувати за ситуацією, але факт загибелі сім’ї є набагато разючішим, аніж його висвітлення. Місто рухається у напрямку до Содому.
Що відверне катастрофу?
Тиха проповідь маленьких монахів, які прийшли з печер.


2. Уся Оксана (пригодницька кінострічка)*

Сільська українська дівчина потрапляє у "чорну діру". Причиною і амулетом усіх обставин є намисто, яке дісталося дівчині від прабабусі, і випадкові комбінації з його чарівних кульок.
Через подорожі у різних часових вимірах дівчина викристалізовується у сильну особистість. Раптове повернення додому, загублені надії, вимушені страждання, любов – усе, що лишилося у минулому, дає дівчині змогу іншими очима дивитися на світ, своє село, які знову постали перед нею майже без змін. Вона прагне дії.
____________
* У 1999 році Сергій Губерначук планував написання сценарію до двохсерійного кінофільму, що мав тоді робочу назву "Просто Оксана".


3. Уранці не зійшло сонце (трилер)

По морю пливе пляшка. У ній – рятівний лист із заклинаннями від "стереотипів".
Жителі побережжя страждають від стереотипів – як від монстрів. Оракул віщує на сонячних плямах. Він бачить лише кінець усьому. Пляшка була "під носом". Вона потрапляла в руки людей, які боялися і, в кращому разі, встигали прочитати лише одне або декілька слів…
Тільки зібрані докупи, люди, по черзі вимовляючи кожне "своє" слово, зможуть відвернути загрозу.
І сонце зійшло.

1994 – 1997 р.р.

* * *
Не забувайте речі на краю світу.

* * *
Не залишайте свої шарфи на зірках.

* * *
Навіть зірка може перетворитися на камінь.

* * *
Кожен камінь кричить, особливо камінь спотикання.

* * *
Світ підводний чи то космос земний?

* * *
Душа прагне волі, а серце – любові

* * *
Серцю не накажеш, бо воно гаряче.

* * *
Серце – це біль і прожиті роки.

* * *
У серці більше страхів, ніж любові.

* * *
Судоми душі від зради, болі, печалі.

* * *
Любов – капкан, свобода – капкан. Життя – капкан!

* * *
Страшна свобода, доведена до рівня зради.

* * *
За добре і зле – розплата йде.

* * *
Жінка шукає кохання, а чоловік – революцію.

* * *
Набралася жінка лиха – плаче, сміється тихо.

* * *
Яскравіше сонця зірки після перших сліз.

* * *
Найкраще – труд, бо він є добро.

* * *
Створи мрії, де оживуть усі квіти.

* * *
Мрії вголос читай, нехай починається рай!

* * *
Не роняйте свої мрії під ноги.

* * *
Навіть вітер гріє мрію у душі.

* * *
Ліниві почуття, як у жирі фігура.

* * *
Біль без причини – ознака поганої личини.

* * *
Біль вчить відчуттю, що ти живий.

* * *
Місце, яке болить, леліють-люблять сильніше.

* * *
На старість наш погляд втрачає свіжість.

* * *
Молодість поверне той, хто постарить вічність.

* * *
Гірко, коли овець ріже їх поводир.

* * *
Де сил багато – там терпіння мало.

* * *
Негри-альбіноси – це просто білі люди.

* * *
Коли немає свіч, стає страшною ніч.

* * *
Безвихідь суєти в листопаді так відчутна.

* * *
Не кожна гілка птаху на притулок.

* * *
Не кожне небо зірці на взірець.

* * *
Суворі очі глибоко прорізають м'якість серця.

* * *
Постійність треба виховувати, як малу дитину.

* * *
Чим вище політ, тим вільніші крила.

* * *
Радій сонцю! Без нього – вигадай світло!