Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2026.01.11
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сергій Губерначук (1969 - 2017) /
Проза
Геній
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Геній
Ось ти говориш мені, друже мій гораціозний, що я геній. Добре, суперечити я тобі, звичайно, не стану, навіщо в молодості з-під ніг підґрунтя вибивати? Але розкажу я тобі одну притчу, що трапилася зі мною нещодавно.
Іду я з роботи, любий мій друже, стомлений, як зимова вишня, точніше, як вичавлений лимон, іду – начебто по мені айсберг спустився або проїхала сотня танків, а сто перший у мене вистрілив. Плетуся, коротше. Грошей у актора в кишені – сам знаєш...
Зирк – а на розі Гоголівської й ще раз Гоголівської сидить геній. Так просто на асфальті сидить, чоло морщить, холодно йому, співає "Листопад". Недовго думаючи й упізнаючи, візьми й визнай я в ньому генія!
"Геній – ти, – говорю. – Істинно геній!"
Він очі витріщає, пісочок під себе підгортає з асфальту, соромиться. Відповідає врешті-решт: "Ні, милий братику, не геній я. Назва одна. Я так собі, безхатько безрідний..." А я кажу: "А хто ж з тобою таке поробив? Зґвалтував, вибач!"
"Це наша Російська держава в усьому винна та й ще єврейське питання. Я пляшки б здав зараз, так совість мучить. У мене там, у каналізації, співмешканка, бронхіт у неї з 77 року. Їй би медку, а я на горілку ласий!"
– На – говорю. – На медок! – і віддаю залишок від своєї акторської зарплатні! – На! – кажу. Нехай видужує!
– Поки, – говорить, – Путін при владі – вона не одужає.
– Ну, – відповідаю, – у мене ще таких грошей нема, щоб Путіна прибрати. Біжи-но, геній, і купи їй меду.
Прибігає через дві хвилини цей Женька-безхатько (геній!) із пляшкою відмінної горілки та з одноразовими стаканчиками.
– Я не хотів, – каже, – тобі відразу відкривати свою найтаємнішу таємницю, що, мовляв, геній я. А наразі покажу.
І дістає із широкої Маяковської штанини не те, що ти подумав, мій друже, а корінець від папірця. І говорить він мені:
– Ось мій опус у короткому викладенні, геніальному й лаконічному.
Дивлюся я на цей папірус і нічого не бачу – біле все.
– Де ж він, опус твій, Женю?
– А він кров'ю написаний, – відповідає.
– Так і кров'яних знаків я не бачу.
– А в мене, – верещить, – білокрів'я!
"Ну, не геній він після цього? – запитую я. – Чи то не творець нового андеграунду?"
Мені такою симпатичною хвороба його стала, що кожного разу, як проходжу повз нього від рогу й до рогу Гоголівської і бачу, як він пускає калюжу з-під себе, заради більшого жалю спостерігачів, кладу я йому рівно на півлітра меду й переказую привіт співмешканці, щоб доглядала за генієм.
12 листопада 2004 р., Київ
Іду я з роботи, любий мій друже, стомлений, як зимова вишня, точніше, як вичавлений лимон, іду – начебто по мені айсберг спустився або проїхала сотня танків, а сто перший у мене вистрілив. Плетуся, коротше. Грошей у актора в кишені – сам знаєш...
Зирк – а на розі Гоголівської й ще раз Гоголівської сидить геній. Так просто на асфальті сидить, чоло морщить, холодно йому, співає "Листопад". Недовго думаючи й упізнаючи, візьми й визнай я в ньому генія!
"Геній – ти, – говорю. – Істинно геній!"
Він очі витріщає, пісочок під себе підгортає з асфальту, соромиться. Відповідає врешті-решт: "Ні, милий братику, не геній я. Назва одна. Я так собі, безхатько безрідний..." А я кажу: "А хто ж з тобою таке поробив? Зґвалтував, вибач!"
"Це наша Російська держава в усьому винна та й ще єврейське питання. Я пляшки б здав зараз, так совість мучить. У мене там, у каналізації, співмешканка, бронхіт у неї з 77 року. Їй би медку, а я на горілку ласий!"
– На – говорю. – На медок! – і віддаю залишок від своєї акторської зарплатні! – На! – кажу. Нехай видужує!
– Поки, – говорить, – Путін при владі – вона не одужає.
– Ну, – відповідаю, – у мене ще таких грошей нема, щоб Путіна прибрати. Біжи-но, геній, і купи їй меду.
Прибігає через дві хвилини цей Женька-безхатько (геній!) із пляшкою відмінної горілки та з одноразовими стаканчиками.
– Я не хотів, – каже, – тобі відразу відкривати свою найтаємнішу таємницю, що, мовляв, геній я. А наразі покажу.
І дістає із широкої Маяковської штанини не те, що ти подумав, мій друже, а корінець від папірця. І говорить він мені:
– Ось мій опус у короткому викладенні, геніальному й лаконічному.
Дивлюся я на цей папірус і нічого не бачу – біле все.
– Де ж він, опус твій, Женю?
– А він кров'ю написаний, – відповідає.
– Так і кров'яних знаків я не бачу.
– А в мене, – верещить, – білокрів'я!
"Ну, не геній він після цього? – запитую я. – Чи то не творець нового андеграунду?"
Мені такою симпатичною хвороба його стала, що кожного разу, як проходжу повз нього від рогу й до рогу Гоголівської і бачу, як він пускає калюжу з-під себе, заради більшого жалю спостерігачів, кладу я йому рівно на півлітра меду й переказую привіт співмешканці, щоб доглядала за генієм.
12 листопада 2004 р., Київ
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
