З лібрето мюзиклу "Запорожець за Дунаєм" – римейку опери С.С. Гулака-Артемовського
Монолог Карася
Карась: Агов, а є тут хто? Хто тут є, кажу? Нема нікого. Оксано!.. Оксано.., чи ти вдома? (Заглядає спочатку у вікно. Відчиняє двері, заглядає до хати. Полегшено зітхнувши)... Слава Богу, нікого немає. Оксана, видно, пішла у поле... От, сирітко моя сердешная... І журишся, і плачеш по рідному краю!.. Та по своєму козакові коханому... (Скидає шапку і жупана, кладе його коло хати на призьбі) . А оце добре, що жінки немає вдома, а то б зараз перепало мені на бублики. Уже ж як-небудь собі одбрешуся... Та й добре оце ми побенкетували, випили – таки немало, по чарці, по другій, по п'ятій та по десятій – так воно теє... Усяку всячину перебалакали та й назгадували всього – і стару матір Запорізьку Січ і пісень давніх... Та й так сумно стало! (Замислився).
(За коном лунають українські народні наспіви – так званий "віночок").
...Воно то й дома жилося часом з квасом, порою з водою... Чимало нам лиха завдали вражі пани... А проте ж, своя сторона, люди свої, і сусіди однієї крові, і віри однієї, то, може, б таки – до кращої достукалися!.. Нас, однаково, турки дедалі міцніше к'нігтю притискають. Муляємо ми їм. Ох, як муляємо! Онде нашвидкуруч до чергових свят які хороми для Султана звели! Мені б такі! Не гадкий буде він з усім своїм гаремом щоліта на сабантуй до свого нового палацу на Дунай видворятися... (Погрозливо) Ой, ні! Ніхто вірного козака не поісламить! Бог бачить: як ще так довго триматиме нас султан, то завдамо ми йому веремії! Та й такої – що аж у носі засвербить! От би мені зараз десь у дніпровському затоні вигулятися з шаблюкою і добрим конем! Хай би мене, хто за оселедця потягав – а я б, натомість, комусь чуприну вирвав!
(А капела лунає спів Одарки "Ой, коли б я знала...")
(Почувши спів жінки – прислухається, а потім збентежено) О, жінка!.. Вона! її голосок... Щось сумної завела... (слухає). Та й надто, крихітко моя, розчулилася... Мабуть, скоро буде сердита. Треба ховатися, бо стане лихо...
Діалог Карася й Одарки
Одарка (виходить із-за хати з повними відрами води. Одне відро ставить біля ґанку, інше несе до хати в сіни. Відразу й виходить.): Нема мого Карася... От чортове ледащо! Як у воду канув! Дівка в полі, а як і я допораюся та піду жати – на кого ж хату покинути?! Добрий чоловік – що дома не сидить! (погрожує кулаком) Постривай-но! Прийдеш ти додому – поцілуєш мого кулака!
Карась: Ой, погано... Ой, недобре...
Одарка (побачивши на призьбі свиту і шапку): У, це ж він, голубець мій, приплентався вже додому. (Підходить до призьби, піднімає жупана) І жупан, і шапка його. (Шукає).
Карась: А мене нема...
Одарка: А його нема... Та де ж це він у біса? Іване, гов, Іване, де ти?
Карась: Гукай, гукай, а я не обізвуся.
Одарка: Ну, поки сидить дома, то й чоловік як чоловік, і козак з нього добрий. Ну, вже як і піде!.. Ану, виходь, сучий сину! Бо битиму!.. Іване, Іване! (Іде праворуч за хату по передньому плану).
Карась (перекривляючи): Іване, Іване... (сміється) Іди – пошукай свого Івана. (Виходить зі своєї схованки, дивиться їй услід). Треба тікати. (Бере жупана, вдягає шапку).
Одарка (тим часом обійшла хату і виходить знову на сцену. Бачить Івана. Підкрадається, хапає за жупана): Чого ж це ти, котику мій, ховаєшся від рідної жінки?
(Звучить вступ Дуету Одарки і Карася "Відкіля це ти узявся?.."
Карась: Я не ховаюся... Чого це я ховаюся?
Одарка: Я ж тебе, як облупленого, знаю! Де ти лазило?! Розхристане, босе, замурзане! Ану, дихни! Ніс уже синій! Дихни, кажу! (Дихнув-таки). Ой, люди добрі! Ґвалт! Тьху, на тебе!.. Ну, бреши, де це ти пропадав?
Карась: Та я, теє...
Одарка: Що "теє"?.. Що "теє"?! Моє сонце золотеє! Куди тебе недобрий носив? Карась: Було діло...
Одарка: То хай тобі буде гречка! Що на цей раз? Новий султанський палац обмивали?
Карась: Свят-свят-свят! Таке вигадала! Та я, той, занедужав.
Одарка: "Занедужав"... а пика, як у чорта!.. (Карась боязко відходить).
Діалог Оксани і Прокопа
Оксана: Ніби вже й час. І місяць, як на гріх, геть між хмар загубився. Темрява така – хоч очі повиколюй! Нібито, хто йде, чи то вітер гіллям грається? Чи, може, хто крадеться? Господи, страшно ж як! Андрію-Андрію, де ти, мій любий?.. Не дай, Боже, десь у пітьмах на бистрій воді перекинувся?.. Чи човни на тому боці порубали?.. А, може, зрада?.. (Чує, ніби хтось іде). Хто тут є?.. Андрію, ти?..
Голос: Я.
Оксана: Ну, слава Богу. Підіймайся сюди. У мене серце – трохи не стане... Андрію! Скоріше б...
Прокіп (вистрибує на виднокіл до Оксани, хапає її): Я – Андрій! Не впізнала? А він – то Прокіп! Тепер обирай!
Оксана (відбиваючись): І звідкіля ж ти взявся такий надокучливий?! І тут мене вистежив!.. Хоч би зараз дав мені спокій!..
Прокіп (силою утримуючи Оксану в обіймах): Нічого ти не розумієш, Оксано. Твоя буремна краса і якийсь там "спокій" – то є речі вкрай не сумісні. У твоїй душі – Дунай грає! А по ньому моє розбите кохання тріскою пливе! А ще вчора то була не тріска – а велична козацька чайка!
Оксана: Ти мені, Прокопе, пісеньок не співай, а краще – відпусти, як хочеш!.. Бо зараз Андрій вийде – голову тобі розіб'є і ноги повисмикує!
Прокіп (сміється): Боюся я твого Андрія, як торішнього снігу! За ним давно шибениця плаче, і всі про те знають! Ворожий перебіжчик – он хто твій Андрій! Він не до тебе, а до отамана Юшки спершу завітав! Із листом! Той отаман його серцю миліший за тебе!
Оксана: Виходить, так треба було!
Прокіп: А, може, дуже вже треба було Московщині прислужитися?
Оксана (далі відбиваючись): Не Московщині! А Запоріжжю! Україні всій!.. Я зараз, кричатиму, Прокопе! Ще по-доброму кажу: дай нам з Андрієм спокій! Я люблю його, падлюко! А-а-а! (кричить).
Прокіп: Кричи-кричи! Голосніше! Який гарнюній голосок! А не співала б, пташко, то й не спіймалася б! Принаймні, так швидко!
Оксана (кричить): На поміч! Ґвалтують! Люди – сюди!
Прокіп: Дурна ти, чи що? Оксанко! Вищи! Кому ти вночі, сирота, треба, крім мене, твого коханого Андрія! Це ж я! Невже не пізнаєш?..
Оксана: Скотина ти, а не мій Андрій! Ти й сліду його не вартий!.. Допоможіть! Прокіп: А по губках за таке! (цілує). Яка ж ти солодка, Оксано, коли кров'ю вся наливаєшся... (Оксана б'є його, куди слід, виривається і відбігає подалі вбік. Прокіп звивається на колінах).
Діалог Оксани й Андрія
Андрій (схвильовано): Оксано! Серце моє! Ось де ти! Біжу – а хтось неподалік на допомогу кличе. Так, ніби твоїм голосом, а ніби й не твоїм!
(Прокіп тим часом підводиться і ховається в кущах. Невідомо, коли і як зникає).
Оксана (помітивши те): То не я... То знову десь парубки дуркують... (Дещо нарочито, так, щоб почув Прокіп) З Прокопом!.. Шукають пригод...
Андрій: Він, що? Забув Водохреща, страстотерпець? Мало ще на свою куцу голову ґуль наколядував? Яке він до тебе діло має? Знову з дуба впав? Кажи. Бо я його похрещу... (гаряче цілуються).
Оксана: Коханий мій, як я скучила! Немає для мене ні ночі - ні дня, ані ранку - ані вечора без тебе! Усе про мого Андрійка думка. Мабуть, це з таких, як я, люди сміються?..
Андрій: Господи! Заспокойся, моя пташечко небесная! Люди – дурні, бо не знають про любов нічого. Самих себе люблять... та брехнею тішать... Чужа тривожна душа – їм не в клопіт!..
Оксана (стривожено): Забери мене звідси! Швидше, якомога швидше!
Андрій: Ти така волога і, водночас, уся гориш! Що з тобою? Невже захворіла?
(Знімає з себе свитку, накидає Оксані на плечі). Не журися. Ми ще до
ранку будемо на тім боці Дунаю!
Оксана: Боязко мені... Поки чекала тебе – чого вже не передумала. Чомусь тільки дурне в голову й лізе... А на хвильку вспокоюся – і ти вже на очі мої зринаєш, як янгол! І вже не знаю я, чи то ти переді мною, чи свята ікона, під якою я згораю в молитві, як свічка... Слухай, Андрійчику, їдьмо вже на Вкраїну! Негайно. Цієї ж миті! Прихопимо які речі, на човен – і в путь!
Андрій: То дай, хоч надивлюся на тебе, Оксано... Я люблю тебе – понад усе!.. (гаряче цілуються). Хай Вітчизна не плаче, що люблю я тебе глибше за неї, бо дасть Бог, залишаться по нас діти – і любитимуть Україну яскравіше за нас! А ворогів, які смокчуть нашу українську кров, ми поб'ємо всіх до одного! Хай натомість усі блудні діти позлітаються додому – і вдячно п'ють вільне повітря України, як молоко матері!.. Знай, люба моя: ми з тобою віднині вільні!.. Зараз там наш отаман Юшка велику думу думає, раду велику радить...
Оксана: Отож, і погано, що всі про це знають. Скрізь, Андрійчику, скрізь зачаїлися злі язики та підступні очі!.. І серед нашого брата – і поміж турків... скрізь пастки – і зрада!.. Дай, Боже, щоб уся ця катавасія добром скінчилася, – і я тебе від себе нікуди більш не відпущу! Ні на яку там Московщину, Туреччину чи Польщу... Ой, краще я вже мовчатиму...
Андрій: Не бійся, кохання моє! Наша правда – свята. Її жоден ворог не здолає. Ще трохи... Один-єдиний невірний крок з будь-чийого боку – і гряне така буря, що Дунай закипить!.. Усі ці вурдалацькі імперії через свої гнилі дупла розчахнуться! І, зрештою, благословиться нашій Україні на світ Божий! Я тільки в це й вірю! А ти, щастя моє, віриш?..
Оксана: Що́ б я без тебе робила?.. (Міцно цілуються). Ой, вірю!..
Андрій: Як не крути.., але нам, однаково, куди б кого доля не закинула, завжди буде один шлях, одна рідна дорога – в Україну, додому!
Діалог султана й Карася
(Одним помахом руки — перед Султаном з'являються Холуй і Карась під вартою. На козакові помітні сліди від тортур).
Султан (довго вивчаючи Карася): Сідай. (Указує на порожній трон. Карась таки підходить до трону – і сідає на його східцях. Султан дає знак Холую, щоб принесли їжу. Тієї ж миті наказ було виконано). Їж. Пий. (Недовго думаючи, Карась починає смачно їсти та пити). Якщо я правильно вас, українців, зрозумів, то ви, християни, і під турецьким ятаганом теж мовчатимете?.. (Показує жестом Холуєві, аби Карася вивільнили, а потім – на двері. Карася розковують. Варта разом з Холуєм виходять).
(Карась починає наспівувати старовинних українських пісень. У якусь мить раптом помічає, що Султан йому влад підспівує рідною українською мовою. Пісні чергуються одна за одною від сумної до все веселішої.
Звучить віночок українських народних пісень).
Карась: А цю знаєш?., (і заводить нової).
Султан (натхненно): Як не знати?!. Мені її моя бабця співала, коли в мене щось не виходило або, як яку шкоду робив... (і підспівує).
Карась: Диво, що ти більше до наших, до українців, на манір!.. Ех!.. Ну, бреши далі – то, може, й повірю...
Султан (заводить нової): Далеко куцому до зайця!
Карась: Отож. І вже не смішно. Бо добра побрехенька – то ціла штука! Збрехав не в лад, або десь перекрутив чи недокрутив щось – і вже не смішно! От я Одарку свою, жінку, по кільканадцять разів на день возом об'їжджаю, а вона мене – ось, дулі! – ні за що не об'їде! Я її так, бувало, заморочу, так на вуха й на ніс і всюди! галушок начіпляю, що за тиждень не з'їси, а вона – найкумедніше, що вигадає: чарку під макітру сховає, ніби я, дурний, її не знайду чи з чого іншого не похмелюся. Я вже давно ту чарку переховав на пасіці у вулик – а вона й досі сидить на призьбі задоволена, і посміхається! От, смішно!
Султан: Я завжди не надивуюся з вашого народу. Чи ви, справді, такі дурні, чи, все ж таки придурюєтеся?...
Карась: А хочеш, я тобі казочку розкажу?
Султан: Яку це?
Карась: Про Старого Ведмедя і Дурного Івана. Іван йому каже: "Ведмедю! А я тебе вб'ю..."
Султан: Ну?..
Карась: Що – "Ну..."?
Султан: Уся казочка?
Карась: Майже... Це така українська народна мудрість. Бо тоді Старий Ведмідь Дурному Іванові відповідає: "Не вбивай мене, Іванку! Я тобі ще не раз пригоджуся..."
Султан: Отакої... І пригодився?
Карась: А це вже – як карта ляже... А я тебе пам'ятаю ще султаненятком... (Сміється). Слухай, а чому це ти нічого не п'єш і не їси?
Султан: Ми такого не їмо і не п'ємо.
Карась: Тоді, давай-но, я тебе нагодую ще однією казочкою?
Султан: Годуй, поки маєш час...
(Музична тема Січі)
Карась: Одненького разу, велика різня була! Йшли ми з хлопцями по той бік Дунаю, одбиваючись од Московщини! Вийшло тоді так, що слово ми своє стримали! Бо якраз були ж ми з вами за одно! І на якого біса ми злигалися з вами, бусурманами?!. (сміється).
Султан: За сонце під місцем!
Карась (сміється): Отож! За місце під сонцем! Так от... А тая битва зав'язувалася єдино вірно – без якогось пантелику! Пластунівська паланка стояла так ось, зовсім недалеко, в добру кацапську версту.
Султан: Так ти козак Пластунівської паланки?..
Карась: Ніби ти й не знаєш? Не перебивай! Так ото, стоїмо ми. Коли – глядь – мчать турецькі яничари, а попереду них на гарному вороному парубчак турецький! Не був він тоді ще султаном... А як тобі сказати... султаненя, чи що...
Султан: Та не тягни хвоста за кота!
Карась (сміється): І от же ж... Летить воно на своєму ловкому вороному на чолі усіх турецьких яничарів, попереду!.. (Показує) Та так на всьому скаку і врізався у супротивну ватагу. Почалася, братику мій, січа... Ураз шаблі закресали, ятагани заблищали. Та куди тобі! Верх узяла сила! Си-ла!!! Яничари ж не витримали, і його супротивники обступили. А воно, оце султаненя, зачаїлося і тремтить.
Султан: Невже?!
Карась: Ось! Хрест святий кладу! (хреститься) Їй-Богу! Якби не наша вірна паланка!.. та ще стара пам'ятка про Роксолану і добрі діла її щодо всього козацького роду, то, мабуть, теперішнього султана ще тоді б зустрів Аллах, і ніколи б не побудував би ти цього палацу на честь зачаття...
Султан: На все воля Всевишнього...
Карась: Отож! Завзято билися ми тоді! Таки з Божою поміччю знайшли путню мілину при Дунаї і всією паланкою вдарили по москалях на чому світ стоїть! Прочавили в однім некрутім місці вороже оточення, вийшли на висоту, взяли їхній табір; тебе, звісно, визволили – і всім гамузом давай кацапів удруге хрестити! Геть усе поле аж по Дунай укрили побитими... Чимало тоді козацьких душ полягло. Нехай царствують. (Зливає на землю трохи випивки, хреститься і п'є, роблячи по ковтку за кожного, кого називає). Микола Глек... Максим Півторакожуха... Дмитро Непролийчарка... Бенько Хость... А Петро Очерет! Жаль сердешного! Зложив свою козацьку голову ні за що, ні про що. Герой! Зосталася після нього донька Оксана – сирота... Так у мене і зросла, нещасная... (плаче).
(Фрагмент Хору "Там, за тихим, за Дунаєм.. " Так поступово розгортається вокально-симфонічна картина "Сороміцька фантасмагорія").
Султан (щось думає): То його дочка, кажеш, у тебе живе?
Карась: Звісно – у мене! Я, бач, чоловік бездітний, а покійний був – ого-го-го! Петро Очерет – був ще й у-ух який козарлюга! Великий мені приятель! Ми з ним – пухом йому земелька – не один пуд солі з'їли! От я і взяв сироту до себе. Гріх не взяти... Ох, Оксано-Оксано... (Пауза). А в тебе скільки діток?
Султан (сміється): Та ними можна Дунай загатити!
Карась: Щасливий ти. Мені б стільки!
Султан (затягує сороміцької пісні): "Поїдемо по... по... понад хатою – кобилою волохатою!.."
Карась: Е – брат!.. (Сміється). Та-а! Це в нас немовлята таких співають!.. Слухай, краще випий свого шмурдяку. І, взагалі, чому це ти зовсім нічого не п'єш і не їси?
Султан: (плескає в долоні. З'являється Холуй). Горілки! Сала! Хліба! Чорного! Українського! Цибулі! Часнику! Хріну! (Негайно все виносять на стіл. Султан знаком показує на двері. Холуй зі слугами виходять). Вип'ємо!
Карась: Так це ж ми – салоїди, а вам же ж, ніби ж, і не можна ж...
Султан: Коли ніхто не бачить – можна ж! Наливай, поки руки вільні!
Карась: Хух! Нарешті, здибав дяк церкву... (наливає).
Султан: Вип'ємо цієї української перцівки за мою покійну бабцю – велику Роксолану. За її безмежну, як козацькі степи і турецькі моря, душу! Не цокаючись! (разом п'ють, закушують). Якби не вона – такої сердечної розмови могло б і не відбутися...
Карась: Звісно.
Султан: Ти мені казочки розповідаєш?!.. От вона мені таке оповідала!.. (трохи не плаче) Як її татари по Рогатину за коси в полон волочили – а вона, як могла, відпиралася... Як у гаремі одалісок труїли – а в мене зараз не труять! Нехай лишень спробують!.. Гадаєш, як я Султан – то в мене й серця немає?! А – ні! Є! І завжди було! Тільки народ скрізь дурний! Йому любі то грізьба, то ласка! То батіг – то халва! Хіба, ні?., (п'ють). Ні! Я своїх жінок усіх люблю! Кохаю! Кожну – окремо! Кожну – по-своєму! Подивися – на дівчину, вона росте, буяє, розцвітає! У кожної – своя квітка, з притаманним лише їй одній запахом, з такими кольорами, які складають зовсім неповторний візерунок... А послухай її голосок!.. Та нехай вона мовчатиме і лише примружить очі – а я вже побачу, що вона – шалена рись, і якщо я буду неуважний, то вона миттєво зіскочить на мене – і мені кінець, і я – вже її...
(З'являються одаліски. Ґраціозний східний танець).
Султан: Во істину, великий Аллах! Жінка – то, мабуть, найдостойніше Його створіння!..
Карась (перебиваючи): Ну, не завжди!..
Султан: Я ж не кажу, що "завжди" – я кажу: "мабуть"...
Карась: Адже Господь Бог створив її з чоловічого ребра?..
Султан: Безумовно!
Карась: От я й дивуюся: як з такої маленької розумної кісточки довелося зліпити – таку велику і дурнувату бабу?!.
Султан: Ет, богохульний єретиче! Як ти смієш ображати жінку?! Велика Роксолана всіх вірних, так само й мене малого, повчала: "Ніколи, – каже, – не ображайте жінку. Бо так ви ганьбите свою матір, сестру і дітей своїх, і дітей ваших дітей!.." Хіба це не правда?..
Карась: Їй-Богу, правда! (хреститься). Тоді вип'ємо за мою Одарку! Я її ніколи не ображаю! (підіймають склянки, заносячи до рота з-під руки; музична тема кохання – уявна Одарка і Карась). Тільки тепер уже, цокаючись!.. (Цокаються, п'ють). Я її, свою лебідку, всім серцем кохаю... вже (перераховує на пальцях, але їх не вистачає) ось уже багацько років! Вона мене, як пригріє, бува!.. (сміється). А як вона готує – язика проковтнеш! Який у неї борщ з пампушками й часником! А вареники! З вишнями! Ой, страх! А налисники з сиром та родзинками! А гречаники! А крученики! Деруни просто з печі, вмлоєні в сметані, або зі сковороди зі шкварками! А питво́! Господи! Квас один – чого вартий! На похмілля! Ой!.. А як вона співає – здуріти можна! Ревма реву, вмиваюся сльозами і мокрий спати лягаю!.. Та якби ж не вона – де б я був!?. Лежав би зараз в обіймах зі своїм Петром Очеретом десь біля Ізмаїлу і гнив би!.. Тільки-но з козаками в який похід вирушиш: день-два-три (ну й, тиждень!) – нічого, а потім – як засвербить!, як отуто серце все защемить! І думки, думки: "Де ти зараз, моя вірна Одарочко? Де ти за-раз, мо-я вір-на-я..."І сни, сни сняться всякі... (Ніби медитує) Де ти за-раз, моя О-да-роч-ко-ко-ко-ко... О...
(Раптово зневідкіля з'являється у вигляді одаліски уявлена Карасем Одарка і, звабливо танцюючи, співає).
Султан: Отакої.
Карась (здивовано роззявивши рота і мацаючи повітря, де щойно танцювала Одарка): О-та-ко-ї... Отакою я її ще ніколи не бачив!
Султан: Жінка, Іване, це вічна таємниця...
Карась: Не кажи... А, може, я теж так можу?!.
Султан: Навряд чи...
Карась: Та хіба ж я не козак?! Та для козака нічого неможливого не буває!..
Султан: Буває... Аллах дав нам жінку для втіхи...
Карась: Ет! (сміється) Я ж не про те! Я б теж хотів мати свою таємницю, а не білу гарячку!
Султан (урочисто підводиться): Вип'ємо...
Карась: Вип'ємо... (П'ють).
Султан (жестом призиваючи Карася до себе ближче): А ходи-но сюди... (Карась майже впритул наближається до нього. Султан розправляє свій одяг, оголює пазуху, щоб було видніше) Ось буде твоя таємниця...
Карась (ошелешений побаченим): Хрестик?.. Золотий... То ти...
Султан: Думай, як хочеш... Але зі слів пісню не викинеш.
Карась: Виходить...
Султан: Так виходить, що скрізь Творець – один...
Прикінцевий монолог Карася
Карась (на козацькій могилі, біля кам'яного хреста хреститься): Прощай... От і все... І треба було так воювати?.. Ех, хлопці-хлопці!.. Микола Глек... Максим Півторакожуха... Дмитро Непролийчарка... Петро Очерет!.. Герої!.. Ну, що, козаки?!.. Ану, вставайте! Не хочете?.. Е-ех!.. Ну, тоді лишайтеся тут... Для вас уже і земля одна, і небо одне... А ми... Годі нам вештатися по всіх світах! Годі латати шаровари у турецьких наймах! Он – пташка! У неї теж десь є своє гніздо! Своє одненьке місце! Як не вб'ють її – то й повернеться... Так і ми... Кожна жива душа повинна мати своє гніздо, своє місце. Одне... Господи! Як же додому хочеться! В Україну!.. Досить. Набулися ми вже задунайськими козаками! Гладко виміряли увесь Дунай і вшир, і вглиб! Годі вже з нас. Бо як були ми – запорожці, так і помремо запорожцями. І нехай далі не солодко нам усім прийдеться – не один бій попереду і не один хрест – але така вже наша козацька доля. Нам вона дісталася у спадок від батьків, а їм – від наших дідів і далі, далі, покотилися душі, як хвилі через Дунай! А-а-го-о-ов!!! Чуєте?.. Прислухайтеся, либонь! Чуєте, як вони нам відповідають?.. Як живо кигичуть усіма чайками!.. "Не коріться, козаки! Бийте ворога, запорожці!" А там, далі знову, за Дунаєм відгукується: "Ніколи нікому не коримося! Б'ємо! Усіх клятих ворогів б'ємо!" Отакі ми, українці, насправді! Такі ми були, є і будемо! Будемо любити... І народжувати дітей! Для України...
""Запорожець за Дунаєм""
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-