ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ночі Вітер
2018.05.24 11:29
Потреба в сповіді? Та храм згорів до тла.
Священник рясу кинув у багаття,
І хрест зів’яв, покорчило метал
Від сповідей і від химери щастя.

Не вірю я ні в біль в очах твоїх,
Ні в слово, що минулим пліснявіє,
Ні в праведне, ні в первородний гріх,

Тата Рівна
2018.05.24 09:24
Скрики скрипки
Скрипи ліжка
Хрипи втомленого тіла
Це – Великдень, – каже книжка.
Розговілись, як зуміли.

Ігор Деркач
2018.05.24 08:05
Коли, наповнений солодкою любов’ю,
Схиляв я голову свою перед тобою,
Моливсь на тебе, мила, думав: ти моя...
Ти знаєш, як відносився до слави я.
Ти знаєш світ, його падіння, злети -
Всю суєту, що докучає всім поетам.
Мене стомили бурі, я не відчув

Ігор Шоха
2018.05.24 07:25
Сиджу у темниці тісній і сирій.
За ґратами – воля. Орел молодий –
Мій вірний товариш махає крилом
І їжу криваву клює під вікном.

Клює тай киває мені у вікно,
Неначе зі мною задумав одно.
І зве мене поглядом, криком своїм,

Ярослав Чорногуз
2018.05.23 23:37
Усе частіш у вікна заглядає
В зелених шатах весняна краса.
Усе частіше я себе питаю:
Чи ми ще вдвох чи я лишився сам?

Мовчання поміж нами затяглося,
Чекаємо, хто перший зробить крок…
Була любов чи просто нам здалося,

Вікторія Лимарівна
2018.05.23 22:33
Сонечко вийшло – пройшла непогода…
Гарна дівоча приваблива врода.
Як усміхнешся – сердЕнько співає!
Рідна онуко, тебе я вітаю!!!
Дзвоник останній - дороги безмежні
Світ відкривають - і ти незалежна!

Маєш життєві шляхи прокладати:

Анастасія Поліщук
2018.05.23 21:31
І все безперервно, по колу, невпинно:
Будинок, робота, кафе, може, ринок,
Дорога назад навмання.
Як не дивно, повернешся знову в будинок.
З почином!
Ти можеш іти на концерти, в театри,
На площі, до парку читати Петрарку,
До сотні речей можеш мати

Сонце Місяць
2018.05.23 15:44
всілякий ґречний героїзм
що живить наші жили кволі
жадаючи авжеж бо крові
її вампирський героїн

ві а зе чемп’єнз для мільйонів
виспівують безсмертні квін
а хто живий лишився він

Сергій Гупало
2018.05.23 13:36
Не бачиш виходу і гірший кожен день?
Тобі насмілилися долю поправляти?
Запам’ятай і знай. Анітелень!
Бо невідомо, де вовки, а де телята.

Усе простіше? То бери, бери тоді
Поли полин, і, звісно, давній щезне смуток.
Повірив у суттєве ходиш по

Анонім Я Саландяк
2018.05.23 11:21
як у фейсбуці – просто... в зворотньому порядку...) Сниться... ... сільце – знаєте де подвір’я михайлюків?.. навпроти сметани – через дорогу – але там живуть другі люди – бо сметани з лемків - а я пам’ятаю - що їх переселять пізніше... а то є ще за а

Петро Скоропис
2018.05.23 09:45
От і знов я стою під цим вицвілим німбом,
обважнілим, перистим, рихлим, єдиним хлібом
душі. Помалу накрапує. Юрка полівка
мене привітала свистом. Збігло піввіку.

Барвінок і валун зі скулами у щетині
моху з тих пір ні з мі

Ночі Вітер
2018.05.23 09:07
Пополола, підгорнула, -
Бур’янюка знов росте.
Дощик крапає, зітхнула,
Віршик дряпаю про це.

В інтернеті погуляла
Та на грядку - пощипать.
Ні, піду я до спортзалу,

Олександр Сушко
2018.05.23 08:23
Не знав такої ще біди,
Став схожий на шамАна.
Щодня рука туди-сюди -
Хвороба нездоланна!

А жінка,мов гаряча піч,
Жадає чоловіка.
А я чорнилом день і ніч

Ігор Деркач
2018.05.23 06:16
Я інший, я не Байрон, ні.
Я невідомий як обранець,
Але – як гнаний світом бранець
З душею рідної землі.

Почав і кінчу я раптово.
Мої досягнення малі.
В моїй душі надії тонуть,

Маркіяна Рай
2018.05.22 18:22
Якби то з вашої вершини
Скотилась непідсильна брила
Так, наче розтрощило п'яти,
Так, наче вилетіло з шиби,
Так, наче визвірилось блиском
Під п'ятами несамовито
Холодне скло?

Іван Потьомкін
2018.05.22 17:26
– И ты не боишься ходить ночью? – спросил меня как-то один из новичков, когда я возвратился после очередного обхода огромнейшей территории школы-интерната. Было далеко заполночь. Триста девятнадцать воспитанников смотрели сны, а ему, самому младшему, поч
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Юлія Джа
2018.05.24

Юлія Фрайт
2018.05.20

Вадим Триноженко
2018.05.16

Катря Вишневецька
2018.05.14

Маша Шулима
2018.05.13

Даруй Волю
2018.05.03

Олена Музичук
2018.04.23






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Гужва Валерій / Рецензія критики
Тарас Кремінь. Вертоград філософської лірики
(про нову книгу Валерія Гужви, яка висунута на здобуття Шевченківської премії 2008 року)

Сучасна література, яка впевнено виходить на нові жанрово-стильові рубежі, має ряд видимих переваг, і це закономірно, адже функціонує поза тими ознаками, котрі робили мистецький процес попередніх десятиліть нестерпним: ідеологічного тиску. Зокрема, українська література 1960-1970-х рр., незважаючи на свою внутрішню відкритість та досягнутий рівень естетичної культури і свободи, була змушена виробити художній імунітет на політичні амбіції тоталітарного суспільства, навзамін запропонувавши герметичну модель існування літератури, заглибленої у суть самого мистецтва.
В.Гужва дебютував у другій половині 1960-х рр., відтоді яскраво проявивши свою творчу натуру в більшості з літературних жанрів. Але найбільше найцікавіших зразків його творчості – в ліриці, яку зараховують у новітній українській літературі до „тихої”: з її прихованою психологічною заглибленістю, образною чутливістю, метафоричною витонченістю, концептуальною відкритістю, філософською виваженістю, глибинною медитативністю. Талановитий майстер ліро-епічного жанру здолав чергову мистецьку висоту, видавши поетичну книгу „Вертоград” (2007). У ній зібрані кращі художні твори, написані, здебільшого, останніми роками. Композиційно збірка віршів складається з чотирьох частин, кожна з яких концептуально відбиває ґенезу літературного письма автора, даючи ключ до розуміння новітньої української філософської лірики, до якої, безперечно, належить В.Гужва.
Поезія „Пелюстки черешневого цвіту”, яка відкриває книгу, демонструє глибокий психологізм, напругу вишуканої строфіки, сконденсованість образів. А крізь увесь цей „магічний кристал” безпомильно вгадано „вічну рабиню, терплячу коханку, / занапащену, зраджену / чи не у кожнім з минулих століть”, – кохану жінку, рідну землю, позбавлену волі. Автор засвідчує своє ставлення до неї за допомогою протиставлень: „як люблю я тебе, як ненавиджу, / вічну рабиню, терплячу коханку”, які підсилюють зміст та розширюють інтуїтивне поле вірша. Подібні тенденції прослідковуються і в інших знакових текстах збірки.
В лінійній моделі тривалості світу, продемонстрованого в поезії В.Гужви „Завдає собі смерть свіча”, використано паралелізм на позначення людського шляху, котрим ідуть мільйони в пошуках правди. Проте істина відкривається, очевидно, поетам, які, стаючи пророками, „їй богу, як діти: незбагненне – збагнути, несмертельним зробити / життя, / перебільшення, сльози, суворі моральні вердикти, / позахмарні палаци, погрози, пророцтва, сумне каяття...”. Автор вказує, що кожна епоха підносить до висоти провісників різних носіїв культури. У вірші „Біблійне” В.Гужва використовує новозавітний образ фарисея, який ходить „з доносом в найближчу управу”, а за розширеною поетичною картиною, на якій суміщені елементи різної культурної природи: мальтійське срібло, леви Софійських фресок, Володимирівська церква, пам’ятник Б.Хмельницькому проступає оптимістична відповідь, що часи блазнів повинні відійти, а героїчна доба має піднести справжніх духовних лідерів.
Образ поета-пророка став ключовим для сприйняття окремої групи поезій В.Гужви, котрий зображує того зайвим персонажем новочасної історії („Дивак, яких на тисячу – один”). Йдучи услід за П.Тичиною, В.Гужва говорить, що „пророка у своєму краї / зажура й досі не знайшла” („Я не питав і не питаю”), а звертаючись до сучасних ідолів, вказує, що „пророк вчорашній нині вже смішний” („Я переходжу в трансцендентний вік”). За цим він помічає духовну збанкрутілість надміру заполітизованих сучасників. У своїх містких поетичних характеристиках, за якими – екзистенційність образів і точний опис їхніх психічних станів, автор не посипає попелом голови тих, „що колись встромляли в сонце ніж”, говорить, що „помаліла інтелігенція”, називаючи таку колапсованою, бідолашною, „порохнявою твердинею духу”, котра призвела до культурної імпотенції, в результаті чого в країні – беззаконня та анархія.
Серед інших поезій, де містяться точні характеристики викривлених ідолів та перекручені ідеали минулих часів – „Паперовий пілот”, „Як спить собака”, „Такий сьогодні день”, „Мандруємо від слави до ганьби”, „Все так, все так” та ін. Серед тих віршів, де автор дає пряму оцінку діянням сучасної людини – „Коли, нарешті, Бог убереже” („людина – мій недосконалий твір, / водночас мудрий та дурноголовий”).
Одна з найсильніших ознак лірики В.Гужви – у зміщенні й деталізації часопросторових координат, у їх видимій затертості, дефрагментації життєвої долі персонажів, допомагаючи авторові вибудувати адекватну вертикаль буття, багаторівневість якої поглиблена оригінальною концептуальною схемою. Поетична модель В.Гужви насичена місткими характеристиками на позначення плинності часу і відчуттям минущості („час невідворотний, невідомий”), а лірична міфотворчість відбиває ознаки колообігу подій та лінійність їхньої демонстрації, своєрідну міленарність ілюзій.
Вірш „Баржа років” є справжнім художнім унаочненням того, що залишилося „на борту”, а що навіки розтрачено в персонажем, котрий ніяк не може звикнути ані до перемін віку, ані до трансформацій у природі та житті. Незважаючи на подібні зіставлення, В.Гужва ще вірить у людське вміння „віднайти в собі нові причали, / сили, сподівання, / перемогти / захланне умирання, зневіру, відчай, / безнадію, біль, / і знов ладнати в путь баржу років, іще не дочекавшись льодоходу” коли „старіємо нечутно і повільно”, „на денці дня іржавим суриком / малює сонце напівкруг”( „Що напророчила – збувається”), а „світлячок сигарети поволі в траві загасає”.
Громоподібним, інтроверт ним, інакше – „набатним” у „тихій” ліриці В.Гужви є те, що вона, апелюючи до етнокультурного досвіду та родової пам’яті, тішиться істинною правдою поколінь, вміщуючи психологічне напруження в емоційно насиченому концепті миті, що має розбалансовану внутрішню амплітуду сприйняття. Підтвердженням тому – мовби виголошене з амвона апелювання до іконографічного символу, до інформативно сконденсованого образу фотографії, котрий поглиблює багатоплановість життєвих картин у переплетенні людських доль у згаданій зафіксованій психоемоційній сфері, яку І.Римарук, дослідивши поетичну манеру В.Затуливітра називав духовним слайдом.
Х.Ортега-і-Гасет, дослідивши розвиток явища у контексті історії людства, помічав, що будь-яке життя складається з миттєвостей, кожна з котрих достатньою мірою незалежна від попередньої. Тому в кожний момент існування ліричного героя В.Гужви виникає необхідність вибору своєї дороги, крокуючи якою треба мати силу йти всупереч долі або навпаки: коритися їй. Подібна дилема стала провідною для таких поезій В.Гужви, як „На самоті найважче”, „Все так, все так”, „Відбиваєш епоху”, „Світлячок сигарети поволі в траві загасає”, де автор окрилює ліричного героя, котрий виборював своє життя тоді, коли зраджували друзі, а кохані люди покидали його обійстя. В поезії „Сосюра” автор досліджує одну із трагічних іпостасей життя поета, котрого позбавили права бути самим собою. Подібна вимушена герметичність, внутрішня еміграція, психічна зосередженість допомогли В.Гужві трансформувати життєву волю одного з небагатьох „літературних батьків” покоління 1960-1970-х рр.:
Ти б міг розповісти, Поете,
Як в мушлі ховалися друзі,
Як, струєна співом нещирим,
Розколювалась голова.
„Сосюра”
У вірші „Гадання по руці, на каві і на картах” письменник досліджує метафізику буття людини, котра, маючи власний „генетичний код, шифрований віками”, не може позбутися свого соціального тавра, „допоки твій цей світ” у тому житті, яке – „то суцільна чорнетка / на камені, а чи на папері, / на лазерних дисках доби”. Незважаючи на чимале збільшення емоційної амплітуди сприйняття епохи в контексті „тихої” лірики в українській літературі, натурфілософське начало лірики стало магістральною ознакою поетичного світосприйняття автора.
Нерідко А.Гужва вдається до художнього моделювання та осмислення декотрих із багатьох фізичних вад людини, якими він наділяє персонажів, свідомо позбавлених повноти сприйняття життя. У поезії „Глухий” ліричний герой навмисно хоче позбутися слуху, аби не бути свідком марноти і гризот, котрі до краю заятрили сучасність: „Випіка мені очі / політична порнуха, / котра слинить у титрах / свого язика”. В.Гужва називає найбільшим благом споглядання за тим натовпом, котрий в безперервній біганині за багатствами світу, втрачає відчуття життя, що в своїй багатобарвності й повноті дарує цінніші блага („Байдужий”). Незважаючи на зовні проявлену споглядальність персонажа, автор підкреслює, що вона не має нічого спільного зі тією байдужістю, котра захопила людей, в тому числі, брутальністю та цинізмом, призвівши до втрати волі та віри („Відбиваєш епоху”).
У багатьох з поезій В.Гужва пригадує своїх друзів. Зокрема, не може забути Л.Кисельова (“Remix”, „Вірші Леоніда Кисельова”). Автор, апелюючи до окремих поетичних рядків літературного ровесника, „струшує пил” із призабутих сторінок української історії, звідки до нього проглядають концептуалізовані образи, зокрема, Катерини, Байди, Хмельницького, а також частина інших персонажів, котрі прочитуються безпомильно в загальнокультурному контексті. Сучасник і друг великих, В.Гужва не в силах забути М.Вінграновського, вірші якого „вголос вчать солов’ї-віртуози”, вічно молодого В.Симоненка, інших духовних провісників доби, які, здобувши безсмертя, тим не менше скинуті з поетичного Олімпу сучасними маргінальними пророками. В таких зверненнях до поезії – прагнення автора увічнити шлях спраглих шукачів істини, котрі, пізнавши суть приходу на цей світ, вимушені полишати його завчасно:
Ще рано на землі. Цвітуть сади.
Іще мені далеко до біди.
І щастя – жити на своїй землі,
Мене іще немає взагалі,
Іще не скоро станеться: „Я є!”,
Ще інші вчать закон Лавуазьє,
Короткий курс звитяг ВКП (б)
І думають, як вберегти себе
Від зради, від доносу, від брехні...

В цей світ судилося прийти й мені.
“Remix”
Філософське осмислення світу, своєрідна оцінка онтологічних принципів буття допомагають певною мірою матеріалізувати предмет споглядання – регресуючу епоху, котра, за свідченням автора, повинна віднайти себе. У такому звучанні „тиха” лірика В.Гужви, а також представників уславленого поетичного кола – Л.Талалая, В.Затуливітра, П.Мовчана, І.Жиленко, В.Базилевського має зв’язок з історіософською метафорикою покоління 1980-х, котре перейняло від своїх літературних попередників, окрім іншого, есхатологічну складову, побудовану на погансько-християнській традиції.
В чому ж поетична унікальність і філософський універсалізм книги „Вертоград”? Попри чималі втрати та своєрідну розгубленість сучасного ліричного героя, alter ego В.Гужви не втрачає оптимізму і вірить у те, що епоха катаклізмів та духовних видозмін мине. А тоді, коли Україна піде услід за своїм пророком („Силікоз”), вона справді стане на шлях духовного відродження. Не розстріляного, не імітаційного – реального ренесансу. Подібні тенденції засвідчені у формулах різної природи: метафізичній „Сьогодні. Зараз. Назавжди”, а також у біблійній: „Різдво. Великдень. Трійця. Спас” („Купна провінція донбаська”), котрі, органічно сумістившись, допомагають персонажеві шляхом тяжкої „мозольної праці”, знайти гармонію, а з нею – „і любов, і правду” („Катарсис”). Важливою ознакою подібної перспективності прийдешньої епохи є художні монологи Сошенка, Шевченка, Лариси Косач, Незнайомого, за якими приховані ключові відповіді, котрі додають штрихів до завершеності світоладу поетичної збірки автора.
Неповторна, оригінальна, виспівана своїм голосом інтимна лірика в книзі. Широкий психоемоційний діапазон інтимної лірики В.Гужви допомагає осягнути рівень переживань ліричного героя, які мають автобіографічний характер („Як рано відцвіли цей рік дерева”, „Пролетіла любов”, „Геть нескінченна кількість сигарет”, „Яка нестямна річ – освідчення в коханні”, „Коханці”, „Білий романс”, „Лишилися на спомин жест і слово”, „Вечоріє тихо і поволі”, „Я так відверто скучив за тобою”, „Подаленіло, зникло – і нема” та ін.). Ці та інші вірші складають окремий, четвертий розділ книги, стаючи монументальним освідченням у коханні єдиній на все життя жінці. Очевидно, саме така, коли хочете – неокласична поезія має усі підстави бути в числі національних здобутків сучасної української інтимної лірики.
Отже, модель світу в ліриці В.Гужви набуває ознак концептуальної циклічності, ретардації складових компонентів, кумулятивної поетичної інтонаційності, жанрово-стильового розмаїття, а композиційна завершеність книги, своєрідна образна тоталізація формує, диференціює і гармонізує сутність елементів, кожен з яких виконує роль самостійного носія художнього буття. В такому випадку формується цілісний поетичний міф, а збірка В.Гужви „Вертоград” торує шлях до утвердження естетичних координат новітньої української філософської лірики.

м. Миколаїв

Надруковано у журналі "Київ", №12, 2007 р.