ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Деркач
2019.12.10 09:47
Як хочеться вернутись у світи
дитячої мети на перепутті
тай іншою дорогою іти
у паралельно обране майбутнє.

І як не набираю висоти,
а тягарі усе ще не забуті
і нічого заради суєти

Галина Михайлик
2019.12.10 09:37
Все як завжди: початок&кінець.
Інтрига тільки «як?», «коли?», «навіщо?».
…В єдину мить дерева стали нижчі,
а стежка розчинилась навпростець…

Чи, хепіенд? Розв’язка і фінал -
фортіссімо акорд на ноті щастя!
…Сюжетний вузол саморозрубався

Віктор Кучерук
2019.12.10 08:12
Г. С...
Стосунків наших пізню зав’язь
Руйнує ранній холод чвар,
Хоч ми обоє намагались
Незгоди стримати удар.
Стражденним душам на догоду,
Не оберталися назад, –
Раділи будь-якій погоді

Микола Соболь
2019.12.10 05:23
Вона любить зорі ясні,
Дерева од інею срібні,
Сніги до перини подібні,
Короткі, насуплені дні.
Милується нині зима
На те, як веселі синички
Під вікна летять з годівнички,
Бо стужа до серця пройма.

Олександр Сушко
2019.12.10 03:56
Правду говоритиму навмисно,
Істина сьогодні на кону:
Лапу шобтиздохові потисну,
А тобі руки не простягну.

Бо собака ліпша за людину,
Віддана як жінка, їсть усе.
Ти ж мене кладеш під гільйотину

Ярослав Чорногуз
2019.12.10 00:25
Учу усіх я жити безоглядно,
Люблю, щоб ззаду сунула людва.
В трусах порвалась нитка Аріадни,
І обірвався на Голготу шлях.

Хвилююся у розпачі німому –
Рятуй же, любко, ну хіба це жисть?
Хтось викликав мені швидку з дурдому,

Тамара Шкіндер
2019.12.09 21:50
Не поранюсь об сни,
По їх лезу вернусь у минуле.
Мить і вічність злітають у небо
По сходинках хмар.
Відштовхнусь від стіни,
Де туманами днів потонулих
Оповиті серця.
І до сонця майну, як Ікар.

Ярослав Чорногуз
2019.12.09 18:07
Тихо алеєю йду,
Змовкла пташина розмова…
Нічка принишкла в саду,
Затишна нічка зимова.

Так, ніби зірку ясну
Місяць торкає за плечі…
Ніченьку враз пригорнув

Ігор Деркач
2019.12.09 17:40
Минає все – жага, жура, очарування,
любов, що першою була, і є остання.
Уже ніяку не найду,
і поки фею заведу,
іду у баню.

У неї заночую і... захочу чаю.
Ні, я не п’ю, але і їй не наливаю.

Олександр Сушко
2019.12.09 16:26
Проти кого тепер заряджати пістолі?
Хто мій друг незрадливий? Хто вчаєний тать?
Москвомовне хохлятко дрімає у льолі,
Брат із жінкою сваряться..."бля", "перемать"...

Чорну вервицю слів, запозичену в чорта,
Звикнув чути щоденно племіш-гаволов.

Н Кап
2019.12.09 13:39
Чи не тому, що я тобі - ріка?
(Дорога? Перепона? Бездоріжжя?)
не знаєш сам до часу. Але ніжність
росте крізь ніч, що мов земля, глевка.
Що мов вода, якій немає дна.
Пребілий день пресинім снігом
повен.

Сергій Губерначук
2019.12.09 13:25
Україно рідна –
Вкраїно моя,
люблю тебе щиро,
милая земля!

Ліси, степи, луки,
і Дніпро реве.
Ні за які муки

Микола Соболь
2019.12.09 07:25
Укрий, тумане, стомлені дерева
Допоки сніг блукає поза містом
Хай горобина полум’я намистом
Освітлює густе, грудневе мрево.

Сіріє день одразу по обіді,
Сиріє сонце та не хоче гріти,
Оголені хитає вітер віти

Олександр Сушко
2019.12.09 02:12
Що ж, сідай, побалакаймо. Пляшка
Хай сьогодні розв'яже язик.
Пити крівцю навчитись не важко -
Складно жити людиною вік.

Тяжко ворога й тещу любити,
Зріти правду без лірики шат.
Я свою заганяю у сіті

Олена Побийголод
2019.12.08 22:53
Володимир Висоцький. «Аліса»

- Люлі-люлі-люлечки, бай-бай...
Що за вередливе маленятко!
Будеш видирати рученятка -
начувайся, підсвинку, стривай!..

- Ну і гучність вереску в нащадка...

Оксана Логоша
2019.12.08 21:01
Серед зими яскравий маляр
Малює світ,який ніхто не бачить.
А я вдягнула чорні окуляри
на удачу.

Сумні вітрини гойдають перами,
Мов голуби.Злітають в далечінь.
А я іду і сиплю перлами
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Мидрон Тазинк
2019.12.09

Наталья Иванова Харина
2019.11.28

Ольга Якубенко
2019.11.28

Н Кап
2019.11.26

Козак Ігор Козак Ігор
2019.11.20

Тетяна Шульга
2019.11.20

Галина Сливка
2019.11.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Гужва Валерій / Рецензія критики
Тарас Кремінь. Вертоград філософської лірики
(про нову книгу Валерія Гужви, яка висунута на здобуття Шевченківської премії 2008 року)

Сучасна література, яка впевнено виходить на нові жанрово-стильові рубежі, має ряд видимих переваг, і це закономірно, адже функціонує поза тими ознаками, котрі робили мистецький процес попередніх десятиліть нестерпним: ідеологічного тиску. Зокрема, українська література 1960-1970-х рр., незважаючи на свою внутрішню відкритість та досягнутий рівень естетичної культури і свободи, була змушена виробити художній імунітет на політичні амбіції тоталітарного суспільства, навзамін запропонувавши герметичну модель існування літератури, заглибленої у суть самого мистецтва.
В.Гужва дебютував у другій половині 1960-х рр., відтоді яскраво проявивши свою творчу натуру в більшості з літературних жанрів. Але найбільше найцікавіших зразків його творчості – в ліриці, яку зараховують у новітній українській літературі до „тихої”: з її прихованою психологічною заглибленістю, образною чутливістю, метафоричною витонченістю, концептуальною відкритістю, філософською виваженістю, глибинною медитативністю. Талановитий майстер ліро-епічного жанру здолав чергову мистецьку висоту, видавши поетичну книгу „Вертоград” (2007). У ній зібрані кращі художні твори, написані, здебільшого, останніми роками. Композиційно збірка віршів складається з чотирьох частин, кожна з яких концептуально відбиває ґенезу літературного письма автора, даючи ключ до розуміння новітньої української філософської лірики, до якої, безперечно, належить В.Гужва.
Поезія „Пелюстки черешневого цвіту”, яка відкриває книгу, демонструє глибокий психологізм, напругу вишуканої строфіки, сконденсованість образів. А крізь увесь цей „магічний кристал” безпомильно вгадано „вічну рабиню, терплячу коханку, / занапащену, зраджену / чи не у кожнім з минулих століть”, – кохану жінку, рідну землю, позбавлену волі. Автор засвідчує своє ставлення до неї за допомогою протиставлень: „як люблю я тебе, як ненавиджу, / вічну рабиню, терплячу коханку”, які підсилюють зміст та розширюють інтуїтивне поле вірша. Подібні тенденції прослідковуються і в інших знакових текстах збірки.
В лінійній моделі тривалості світу, продемонстрованого в поезії В.Гужви „Завдає собі смерть свіча”, використано паралелізм на позначення людського шляху, котрим ідуть мільйони в пошуках правди. Проте істина відкривається, очевидно, поетам, які, стаючи пророками, „їй богу, як діти: незбагненне – збагнути, несмертельним зробити / життя, / перебільшення, сльози, суворі моральні вердикти, / позахмарні палаци, погрози, пророцтва, сумне каяття...”. Автор вказує, що кожна епоха підносить до висоти провісників різних носіїв культури. У вірші „Біблійне” В.Гужва використовує новозавітний образ фарисея, який ходить „з доносом в найближчу управу”, а за розширеною поетичною картиною, на якій суміщені елементи різної культурної природи: мальтійське срібло, леви Софійських фресок, Володимирівська церква, пам’ятник Б.Хмельницькому проступає оптимістична відповідь, що часи блазнів повинні відійти, а героїчна доба має піднести справжніх духовних лідерів.
Образ поета-пророка став ключовим для сприйняття окремої групи поезій В.Гужви, котрий зображує того зайвим персонажем новочасної історії („Дивак, яких на тисячу – один”). Йдучи услід за П.Тичиною, В.Гужва говорить, що „пророка у своєму краї / зажура й досі не знайшла” („Я не питав і не питаю”), а звертаючись до сучасних ідолів, вказує, що „пророк вчорашній нині вже смішний” („Я переходжу в трансцендентний вік”). За цим він помічає духовну збанкрутілість надміру заполітизованих сучасників. У своїх містких поетичних характеристиках, за якими – екзистенційність образів і точний опис їхніх психічних станів, автор не посипає попелом голови тих, „що колись встромляли в сонце ніж”, говорить, що „помаліла інтелігенція”, називаючи таку колапсованою, бідолашною, „порохнявою твердинею духу”, котра призвела до культурної імпотенції, в результаті чого в країні – беззаконня та анархія.
Серед інших поезій, де містяться точні характеристики викривлених ідолів та перекручені ідеали минулих часів – „Паперовий пілот”, „Як спить собака”, „Такий сьогодні день”, „Мандруємо від слави до ганьби”, „Все так, все так” та ін. Серед тих віршів, де автор дає пряму оцінку діянням сучасної людини – „Коли, нарешті, Бог убереже” („людина – мій недосконалий твір, / водночас мудрий та дурноголовий”).
Одна з найсильніших ознак лірики В.Гужви – у зміщенні й деталізації часопросторових координат, у їх видимій затертості, дефрагментації життєвої долі персонажів, допомагаючи авторові вибудувати адекватну вертикаль буття, багаторівневість якої поглиблена оригінальною концептуальною схемою. Поетична модель В.Гужви насичена місткими характеристиками на позначення плинності часу і відчуттям минущості („час невідворотний, невідомий”), а лірична міфотворчість відбиває ознаки колообігу подій та лінійність їхньої демонстрації, своєрідну міленарність ілюзій.
Вірш „Баржа років” є справжнім художнім унаочненням того, що залишилося „на борту”, а що навіки розтрачено в персонажем, котрий ніяк не може звикнути ані до перемін віку, ані до трансформацій у природі та житті. Незважаючи на подібні зіставлення, В.Гужва ще вірить у людське вміння „віднайти в собі нові причали, / сили, сподівання, / перемогти / захланне умирання, зневіру, відчай, / безнадію, біль, / і знов ладнати в путь баржу років, іще не дочекавшись льодоходу” коли „старіємо нечутно і повільно”, „на денці дня іржавим суриком / малює сонце напівкруг”( „Що напророчила – збувається”), а „світлячок сигарети поволі в траві загасає”.
Громоподібним, інтроверт ним, інакше – „набатним” у „тихій” ліриці В.Гужви є те, що вона, апелюючи до етнокультурного досвіду та родової пам’яті, тішиться істинною правдою поколінь, вміщуючи психологічне напруження в емоційно насиченому концепті миті, що має розбалансовану внутрішню амплітуду сприйняття. Підтвердженням тому – мовби виголошене з амвона апелювання до іконографічного символу, до інформативно сконденсованого образу фотографії, котрий поглиблює багатоплановість життєвих картин у переплетенні людських доль у згаданій зафіксованій психоемоційній сфері, яку І.Римарук, дослідивши поетичну манеру В.Затуливітра називав духовним слайдом.
Х.Ортега-і-Гасет, дослідивши розвиток явища у контексті історії людства, помічав, що будь-яке життя складається з миттєвостей, кожна з котрих достатньою мірою незалежна від попередньої. Тому в кожний момент існування ліричного героя В.Гужви виникає необхідність вибору своєї дороги, крокуючи якою треба мати силу йти всупереч долі або навпаки: коритися їй. Подібна дилема стала провідною для таких поезій В.Гужви, як „На самоті найважче”, „Все так, все так”, „Відбиваєш епоху”, „Світлячок сигарети поволі в траві загасає”, де автор окрилює ліричного героя, котрий виборював своє життя тоді, коли зраджували друзі, а кохані люди покидали його обійстя. В поезії „Сосюра” автор досліджує одну із трагічних іпостасей життя поета, котрого позбавили права бути самим собою. Подібна вимушена герметичність, внутрішня еміграція, психічна зосередженість допомогли В.Гужві трансформувати життєву волю одного з небагатьох „літературних батьків” покоління 1960-1970-х рр.:
Ти б міг розповісти, Поете,
Як в мушлі ховалися друзі,
Як, струєна співом нещирим,
Розколювалась голова.
„Сосюра”
У вірші „Гадання по руці, на каві і на картах” письменник досліджує метафізику буття людини, котра, маючи власний „генетичний код, шифрований віками”, не може позбутися свого соціального тавра, „допоки твій цей світ” у тому житті, яке – „то суцільна чорнетка / на камені, а чи на папері, / на лазерних дисках доби”. Незважаючи на чимале збільшення емоційної амплітуди сприйняття епохи в контексті „тихої” лірики в українській літературі, натурфілософське начало лірики стало магістральною ознакою поетичного світосприйняття автора.
Нерідко А.Гужва вдається до художнього моделювання та осмислення декотрих із багатьох фізичних вад людини, якими він наділяє персонажів, свідомо позбавлених повноти сприйняття життя. У поезії „Глухий” ліричний герой навмисно хоче позбутися слуху, аби не бути свідком марноти і гризот, котрі до краю заятрили сучасність: „Випіка мені очі / політична порнуха, / котра слинить у титрах / свого язика”. В.Гужва називає найбільшим благом споглядання за тим натовпом, котрий в безперервній біганині за багатствами світу, втрачає відчуття життя, що в своїй багатобарвності й повноті дарує цінніші блага („Байдужий”). Незважаючи на зовні проявлену споглядальність персонажа, автор підкреслює, що вона не має нічого спільного зі тією байдужістю, котра захопила людей, в тому числі, брутальністю та цинізмом, призвівши до втрати волі та віри („Відбиваєш епоху”).
У багатьох з поезій В.Гужва пригадує своїх друзів. Зокрема, не може забути Л.Кисельова (“Remix”, „Вірші Леоніда Кисельова”). Автор, апелюючи до окремих поетичних рядків літературного ровесника, „струшує пил” із призабутих сторінок української історії, звідки до нього проглядають концептуалізовані образи, зокрема, Катерини, Байди, Хмельницького, а також частина інших персонажів, котрі прочитуються безпомильно в загальнокультурному контексті. Сучасник і друг великих, В.Гужва не в силах забути М.Вінграновського, вірші якого „вголос вчать солов’ї-віртуози”, вічно молодого В.Симоненка, інших духовних провісників доби, які, здобувши безсмертя, тим не менше скинуті з поетичного Олімпу сучасними маргінальними пророками. В таких зверненнях до поезії – прагнення автора увічнити шлях спраглих шукачів істини, котрі, пізнавши суть приходу на цей світ, вимушені полишати його завчасно:
Ще рано на землі. Цвітуть сади.
Іще мені далеко до біди.
І щастя – жити на своїй землі,
Мене іще немає взагалі,
Іще не скоро станеться: „Я є!”,
Ще інші вчать закон Лавуазьє,
Короткий курс звитяг ВКП (б)
І думають, як вберегти себе
Від зради, від доносу, від брехні...

В цей світ судилося прийти й мені.
“Remix”
Філософське осмислення світу, своєрідна оцінка онтологічних принципів буття допомагають певною мірою матеріалізувати предмет споглядання – регресуючу епоху, котра, за свідченням автора, повинна віднайти себе. У такому звучанні „тиха” лірика В.Гужви, а також представників уславленого поетичного кола – Л.Талалая, В.Затуливітра, П.Мовчана, І.Жиленко, В.Базилевського має зв’язок з історіософською метафорикою покоління 1980-х, котре перейняло від своїх літературних попередників, окрім іншого, есхатологічну складову, побудовану на погансько-християнській традиції.
В чому ж поетична унікальність і філософський універсалізм книги „Вертоград”? Попри чималі втрати та своєрідну розгубленість сучасного ліричного героя, alter ego В.Гужви не втрачає оптимізму і вірить у те, що епоха катаклізмів та духовних видозмін мине. А тоді, коли Україна піде услід за своїм пророком („Силікоз”), вона справді стане на шлях духовного відродження. Не розстріляного, не імітаційного – реального ренесансу. Подібні тенденції засвідчені у формулах різної природи: метафізичній „Сьогодні. Зараз. Назавжди”, а також у біблійній: „Різдво. Великдень. Трійця. Спас” („Купна провінція донбаська”), котрі, органічно сумістившись, допомагають персонажеві шляхом тяжкої „мозольної праці”, знайти гармонію, а з нею – „і любов, і правду” („Катарсис”). Важливою ознакою подібної перспективності прийдешньої епохи є художні монологи Сошенка, Шевченка, Лариси Косач, Незнайомого, за якими приховані ключові відповіді, котрі додають штрихів до завершеності світоладу поетичної збірки автора.
Неповторна, оригінальна, виспівана своїм голосом інтимна лірика в книзі. Широкий психоемоційний діапазон інтимної лірики В.Гужви допомагає осягнути рівень переживань ліричного героя, які мають автобіографічний характер („Як рано відцвіли цей рік дерева”, „Пролетіла любов”, „Геть нескінченна кількість сигарет”, „Яка нестямна річ – освідчення в коханні”, „Коханці”, „Білий романс”, „Лишилися на спомин жест і слово”, „Вечоріє тихо і поволі”, „Я так відверто скучив за тобою”, „Подаленіло, зникло – і нема” та ін.). Ці та інші вірші складають окремий, четвертий розділ книги, стаючи монументальним освідченням у коханні єдиній на все життя жінці. Очевидно, саме така, коли хочете – неокласична поезія має усі підстави бути в числі національних здобутків сучасної української інтимної лірики.
Отже, модель світу в ліриці В.Гужви набуває ознак концептуальної циклічності, ретардації складових компонентів, кумулятивної поетичної інтонаційності, жанрово-стильового розмаїття, а композиційна завершеність книги, своєрідна образна тоталізація формує, диференціює і гармонізує сутність елементів, кожен з яких виконує роль самостійного носія художнього буття. В такому випадку формується цілісний поетичний міф, а збірка В.Гужви „Вертоград” торує шлях до утвердження естетичних координат новітньої української філософської лірики.

м. Миколаїв

Надруковано у журналі "Київ", №12, 2007 р.