Сліпа весняна мухо,
про тебе
пишу вірша,
сліпа весняна мухо.
Ти – паразит.
Допіру, у четвер,
мені влетіла ти у ліве вухо.
Та так спрожогу

Іще горить осіння ватра,
Ще квітнуть стерні маком диким,
І світиться з-за пругу завтра,
Сріблиться в росах доль на стиках.
І від його тремтливих сплесків
Кружляють в золоті над світом
Взірці старої арабески
Послами бабиного літа.

Життя - це книга:
Є розділ, де б’є вогонь,
І той, де крига.

29.
Магічний камінь.
Мінливий норвезький ліс…
Світ Муракамі.

Невже гармати Бога не розбудять?
Кривавицею сповнена земля.
Смертей достатньо. Схаменіться, люди! –
усіяні убитими поля…
Скипає пря, Харон ламає весла,
все знищує свинцевий дощ округ.
Пусти цього, його душа воскресне,
у нім лунає пульсу перестук.

Зелену барву втратив гай
І стовбури відкрив для зору, –
І полетів за виднокрай
Ключ журавлиний позавчора.
І потяглися від ріки
На луг пустий густі тумани, –
І в голові знялись думки
Про те, що зимно скоро стане.

Серпневі дні збираються в дорогу,
Що правда, видно, дуже неохоче…
Заплутавшись у вибухи й тривогу
Можливо Ти підскажеш нам щось, Отче?..

Cерпневі дні заплутались у сонці…
І хмарки відступили аж за обрій
Горобчик щось доказує сороці

В щасливу пору
з батьками ми.
Вони і поруч
і в нас вони.

Давно нема їх –
пролинув час –
та рідний подих

Ця історія трапилась зі мною, коли я на прохання князя Мстислава Ярославича (що було висловлене навіюванням, телепатично) жив у чудських землях, у місті з такою ж чудською назвою як і річка Андога, що належало тоді удільному князівству Андогському. Я тоді

грицька ті випадки дратують
коли і в низці сновидінь
почує він жіночий шепіт
надінь

2024

Скажи, рідненький, як тобі живеться
у затишному зорянім раю?
Мені ж ніяк не відірвать від серця
того, кого без пам'яті люблю.

Вже третя осінь, за вікном ридає,
перецвітають квіти чарівні,
сніг білими кульбабами над плаєм

Я розкидаю каміння, а ти збираєш,

Кажеш, що то діаманти в моїй душі.

Що ти, коханий, у темряві цій шукаєш?

Просто, ти сонечком сяєш, воно й блищить...

Двадцять літ зі сходу на захід, з півночі на південь ходив імператор Діоклетіан, усмиряючи різномовних бунтівників. Час його названо «поверненням золотого століття». Заглянув імператор на якусь часину в Рим. І не сподобалось йому тут жити, а закортіло на

Я був би у марах
собою-собою,
з’явив би даремні слова,
а зараз
у цих залогічних спробах
не те я – не те сказав.

Ці рими націлені Римом

Шістнадцять голубів знялися в небо.
Ще не до зір. Ще пурхають довкіл.
Бо кожному із них додому треба,
Зробити там останні сорок кіл.

Пір'їна біла у долоню ляже.
Вже рідне серце не переболить.
Коли ж тобі таки воздасться, враже?

Причепуритись треба буде… причепурусь
А що такого, мені то не звикати?!
Ніякої інтриги… запарений кун-кус
І будемо на неї з ним чекати…

Борідку вже дорослу, посивівши, підстриг…
Одекалоном освіжив і хату, і,
Нагадую: я проти всілякостей інтриг

Розчинилося у мжичці
Сонця лагідне тепло, -
Вкрили крапельки травичку,
Як холодний піт чоло.
Заіскрились, забриніли
І зарухались навкруг, -
Не утримавшись на схилах, -
Податись мерщій на луг.