Двадцять літ зі сходу на захід, з півночі на південь ходив імператор Діоклетіан, усмиряючи різномовних бунтівників. Час його названо «поверненням золотого століття».
Заглянув імператор на якусь часину в Рим. І не сподобалось йому тут жити, а закортіло на батьківщину, в Іллірію, де рабoм колись трудився його батько.
В Салоні, в розкішному маєтку, в спокої, без почестей і плазування лизоблюдів минали роки.
Чи шкодував імператор, що добровільно позбувся сану, за який попередники не цурались труїти один одного чи звинувачувать у нескоєних гріхах?
Його сподвижники Максиміан і Галерій кликали вернутися до влади, бо був іще ж при силі й розуму стачало. Не захотів.
А як набридли їхні умовляння, відповів, оглядаючи свій город: «Якби ви бачили, яку капусту я виростив! Білосніжна, качаниста! милуюсь нею, покритою росою... А огірки!.. А помідори!.. Бачили б ви це диво природи, то не надокучали б мені якоюсь там владою. Так що працюйте в супрязі на благо краю, а я піду полоть грядки».
Так-от і проминули вісім літ добровільного зречення.