Нашу тягу до свободи нічим не зламати,
Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми с

Яскраве сонячне проміння.
Так протискається весна
Крізь заборони і каміння,
Крізь забобони й письмена.

Таке проміння пропікає
До всіх глибин, до всіх основ.
Воно жорстоке, ніби Каїн,

Зрада під покровом ночі: Смерть полководця Ахілла Поки римляни святкували перемогу над спрагою, у таборі єгиптян, що розкинувся в західній частині міста, зріла зовсім інша отрута – отрута амбіцій та зради. У наметі полководця Ахілла панувала задуха. С

В серпні, наче квіточка,
Усихає літечко
І радіти ніколи
Дітворі канікулам, -
Літа вічна кривдниця
Осінь швидко близиться.
13.08.26

Надія була висока, як зірка,
і гаряча, як вогонь.

Падала довго, а впавши,
лишила по собі пляму згарища.
Згодом ця пляма ще більше почорніла
і поглибилася.
А потім наповнилася водою.

ось папір
на нім лежать рядки
обіцяють щось
чи спонукають
ось вікно
за ним висять зірки
час піднятись
ще долити чаю

Він вичікував слушну нагоду,
Щоб до неї колись підійти,
Подолавши непевність, погорду,
Перешкоди до тої мети.
Він чекав дорогу нагороду,
А одержав плоди пустоти.

Слушний час забарився, спізнився.

Серед листків обвислих,
У горах вод сухих,
У ручаях ребристих ,
Між клоунів німих
І коників з підскоком,
Яких несе в імлу
Крізь попелище світле,
У невідому гру,

Рада у таборі єгиптян: Гірка вода Брухейона Тим часом на іншому кінці Александрії, у розкішному наметі з єгипетського льону та леопардових шкур, полководець Ахілл проводив військову раду. Навколо низького столу з бронзовою картою міста стояли його най

Живав мужичок
Старенький пеньок
Собі у Монреалі
Дружина, дитина
І дім, і машина
І донька-тінейджер
У блузці тонкій
Любила погуляти

Серпень маком обсипає
Обрядові короваї,
І медами він частує
Споконвіку нас не всує,
Бо до захисту готова
Наша нація бідова
В час, коли ведуть нестерпно
Москалі себе у серпні.

Ось і добіг зимопис крапки.
А далі що? Нова глава.
Уже зібрались біля кладки
від сну розбуркані слова,

щоб перейти до березоля,
в дзвінкі узятись голоси,
здійнятись піснею над полем

як не потрапити
на посилання на діснея
не баґ як то говорять
але фіча
через портали
чи інакші двері
метаморфічні телеологічні
ніхто нікого не запрошує

Повторюйся в моїм житті рефреном,
Карбуйся недописаним рядком!
Лишайся почуттям палким, шаленим,
Скажи, що ти - реальна, не фантом!

У вигаданім світі не боюся
Пройти крізь чергу монотонних днів.
Торкнись мене волоссям світло-русим,

Станіслав Рибалкін (1935-1995, з 1970 – мешканець України)

Палали стяги маково:
Дев’яте травня.
Старенька п’яно плакала
про щось прадавнє.

Тягнула зі стаканчика

Лягає смуток, як туман,
На спорожнілі виднокраї
Затих веселий балаган –
В оазу двері зачиняють.

Холодний потяг марноти
Відходить в далеч невеселу,
Аби безвтратно перейти