Немає нікого хто поруч твого життя
Солодким цілунком погодить тебе на завтра,
І буде не проти сказати тобі, що за-
Бути уже не спроможний, що станеш початком
Великої книги. Напише хтонічний роман,
Історію світла, історію часу та словом
Сплітаючи чис

Спасибі, Доле,
Що ноги-руки цілі,
Що світ цей сприймаю
Барвою, звуком, словом...
«А решта?»
«А решта – вагомий додаток,
Що зветься так просто – ЖИТТЯ».

Коли не годні показати розум, показують нерви. Люди з важким характером потребують жінок легкої поведінки. Коли нападають нерви, музи відпадають. Нервують усі, але далеко не всі роблять із цього рекламу. І холодний розум можна довести до точк

ефемери зимового вересня
землеміри німого кіно
лейтмотив надзвичайно первісний
римування авжеж гуано

понад зірваними піввуалями
нас діждеться нуарний суар
крокодил неприродно роззявлений

Ми різні з Вами...Небо і земля,
Холодний місяць і гаряче сонце.
Мелодії старого скрипаля
Примарою лягають у долоньці.

Ми різні з Вами...Літо і зима,
Як тиха осінь і весна квітуча.
Ніщо й ніхто нас разом не трима.

Сидять бабці під під’їздом на лавці широкій.
Уже кожній з них, напевно за сімдесят років.
Вже на світі нажилися та напрацювались.
Ото тільки що сидіти на лавці й зосталось.
Між собою гомоніти, щось розповідати,
Кісточки усім знайомим поперемивати.
В

віє запах тривожний
від сухого зела
мов оплакує кожний
прутик літа й тепла

осінь в лісі та гаї
скоро зайде в міста
осінь часу не гає

Тримай себе у натовпі бентежнім,
хай він усіх паплюжить і усе.
На себе розраховуй, незалежно,
що ближній срібло й посмішку несе.

У мрії поринати на стидайся,
та не обожнюй навіть власних дум!
Брехні – не вір, а лесток – опасайся,

Війна вбиває… Земля змучена стогне. Багряна трава. Ранок. Золотий жовтень. Озеро завмерло, віддзеркалюючи заспані очі багатоповерхівок. Жінка, років сорока, повненька і, певно, не дуже вродлива, скромно одягнена, сидить на лавочці, похитуючи ног

Браслетні перлини
на зап’ястя -
дарунок дружини
на щастя.

За теплі хвилини
в снігопади -
сяйливі краплини

Тебе чекав би допізна
У край села на сінокосі
Де загубилася весна
У літі з дозволу ще й досі…

І розстелився б все одно
На місце те, не випадкове
Черпали б з неба ми вино

Не для мене ще усмішки
Із твоїх медових уст, –
Цим вдоволенням нітрішки
Не впиваюся чомусь.
Наковтався удостачу
Тільки сильної жури,
Поки ти мене не бачиш
І не чуєш до пори.

Часи млинів минули і волів.
Сучасний світ немов несеться в прірву.
Колись добрішим бути я хотів.
А нині що? Давай за козир чирву.
Або вино. Достатньо вже хрестів.
Для бубни є на Банківській орава.
Поетові, на жаль, бракує слів.
А сильні світу оберу

коли потвориться сміх
вороння зривається з древа
відлюдного острова мрій

залишає з веселощів
прокурену порож між
глюком & фаренгейтом

Поміж...
Нібито впійманий, нібито схований…
Де ж тебе, друже, носили чорти?
Нібито вогняний, нібито вовняний,
Хто ж підтиратиме славні хвости
Різного племен, в правді упевнені
Скільки всього, чи вистачить сил?
В чаші заплетені, небом накреслені

Вечір тіняву тче ажурну,
І спадає по краплі гулко.
То гріхи й грішки мене журять
В сповідань моїх перегуках.

Тиша ллється, та не вспокоїть,
Не обійме, така колюча.
А мені її, надважкої,