ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.09.22
14:00
Ми різні з Вами...Небо і земля,
Холодний місяць і гаряче сонце.
Мелодії старого скрипаля
Примарою лягають у долоньці.
Ми різні з Вами...Літо і зима,
Як тиха осінь і весна квітуча.
Ніщо й ніхто нас разом не трима.
Холодний місяць і гаряче сонце.
Мелодії старого скрипаля
Примарою лягають у долоньці.
Ми різні з Вами...Літо і зима,
Як тиха осінь і весна квітуча.
Ніщо й ніхто нас разом не трима.
2024.09.22
12:58
Сидять бабці під під’їздом на лавці широкій.
Уже кожній з них, напевно за сімдесят років.
Вже на світі нажилися та напрацювались.
Ото тільки що сидіти на лавці й зосталось.
Між собою гомоніти, щось розповідати,
Кісточки усім знайомим поперемивати.
В
Уже кожній з них, напевно за сімдесят років.
Вже на світі нажилися та напрацювались.
Ото тільки що сидіти на лавці й зосталось.
Між собою гомоніти, щось розповідати,
Кісточки усім знайомим поперемивати.
В
2024.09.22
11:49
віє запах тривожний
від сухого зела
мов оплакує кожний
прутик літа й тепла
осінь в лісі та гаї
скоро зайде в міста
осінь часу не гає
від сухого зела
мов оплакує кожний
прутик літа й тепла
осінь в лісі та гаї
скоро зайде в міста
осінь часу не гає
2024.09.22
11:07
Тримай себе у натовпі бентежнім,
хай він усіх паплюжить і усе.
На себе розраховуй, незалежно,
що ближній срібло й посмішку несе.
У мрії поринати на стидайся,
та не обожнюй навіть власних дум!
Брехні – не вір, а лесток – опасайся,
хай він усіх паплюжить і усе.
На себе розраховуй, незалежно,
що ближній срібло й посмішку несе.
У мрії поринати на стидайся,
та не обожнюй навіть власних дум!
Брехні – не вір, а лесток – опасайся,
2024.09.22
10:51
Війна вбиває…
Земля змучена стогне.
Багряна трава.
Ранок.
Золотий жовтень.
Озеро завмерло, віддзеркалюючи заспані очі багатоповерхівок.
Жінка, років сорока, повненька і, певно, не дуже вродлива, скромно одягнена, сидить на лавочці, похитуючи ног
2024.09.22
09:46
Браслетні перлини
на зап’ястя -
дарунок дружини
на щастя.
За теплі хвилини
в снігопади -
сяйливі краплини
на зап’ястя -
дарунок дружини
на щастя.
За теплі хвилини
в снігопади -
сяйливі краплини
2024.09.22
07:44
Тебе чекав би допізна
У край села на сінокосі
Де загубилася весна
У літі з дозволу ще й досі…
І розстелився б все одно
На місце те, не випадкове
Черпали б з неба ми вино
У край села на сінокосі
Де загубилася весна
У літі з дозволу ще й досі…
І розстелився б все одно
На місце те, не випадкове
Черпали б з неба ми вино
2024.09.22
07:33
Не для мене ще усмішки
Із твоїх медових уст, –
Цим вдоволенням нітрішки
Не впиваюся чомусь.
Наковтався удостачу
Тільки сильної жури,
Поки ти мене не бачиш
І не чуєш до пори.
Із твоїх медових уст, –
Цим вдоволенням нітрішки
Не впиваюся чомусь.
Наковтався удостачу
Тільки сильної жури,
Поки ти мене не бачиш
І не чуєш до пори.
2024.09.22
06:04
Часи млинів минули і волів.
Сучасний світ немов несеться в прірву.
Колись добрішим бути я хотів.
А нині що? Давай за козир чирву.
Або вино. Достатньо вже хрестів.
Для бубни є на Банківській орава.
Поетові, на жаль, бракує слів.
А сильні світу оберу
Сучасний світ немов несеться в прірву.
Колись добрішим бути я хотів.
А нині що? Давай за козир чирву.
Або вино. Достатньо вже хрестів.
Для бубни є на Банківській орава.
Поетові, на жаль, бракує слів.
А сильні світу оберу
2024.09.21
14:44
коли потвориться сміх
вороння зривається з древа
відлюдного острова мрій
залишає з веселощів
прокурену порож між
глюком & фаренгейтом
вороння зривається з древа
відлюдного острова мрій
залишає з веселощів
прокурену порож між
глюком & фаренгейтом
2024.09.21
12:59
Поміж...
Нібито впійманий, нібито схований…
Де ж тебе, друже, носили чорти?
Нібито вогняний, нібито вовняний,
Хто ж підтиратиме славні хвости
Різного племен, в правді упевнені
Скільки всього, чи вистачить сил?
В чаші заплетені, небом накреслені
Нібито впійманий, нібито схований…
Де ж тебе, друже, носили чорти?
Нібито вогняний, нібито вовняний,
Хто ж підтиратиме славні хвости
Різного племен, в правді упевнені
Скільки всього, чи вистачить сил?
В чаші заплетені, небом накреслені
2024.09.21
12:48
Вечір тіняву тче ажурну,
І спадає по краплі гулко.
То гріхи й грішки мене журять
В сповідань моїх перегуках.
Тиша ллється, та не вспокоїть,
Не обійме, така колюча.
А мені її, надважкої,
І спадає по краплі гулко.
То гріхи й грішки мене журять
В сповідань моїх перегуках.
Тиша ллється, та не вспокоїть,
Не обійме, така колюча.
А мені її, надважкої,
2024.09.21
12:28
Я блукаю між хмарочосами,
Як останній король модерну,
А мені кричать галантні гарсони
У чорних краватках-метеликах:
«Агов, містере!»
Мені посміхаються смугасті коти –
Вухасті свідки буття плямистого Місяця,
Знавці італійського сиру і сірих метелик
Як останній король модерну,
А мені кричать галантні гарсони
У чорних краватках-метеликах:
«Агов, містере!»
Мені посміхаються смугасті коти –
Вухасті свідки буття плямистого Місяця,
Знавці італійського сиру і сірих метелик
2024.09.21
12:00
Нехай тебе в моїй не буде вічності,
Ні губ твоїх, ні рук, ні сонця білого,
Воно вгорі для осені позичене,
З твоїх очей на жовтень перевтілилось.
І я у нім, і вірю, що не скотиться,
Що назавжди горить, мов на картині, де,
У жовтих хвилях осені не вт
Ні губ твоїх, ні рук, ні сонця білого,
Воно вгорі для осені позичене,
З твоїх очей на жовтень перевтілилось.
І я у нім, і вірю, що не скотиться,
Що назавжди горить, мов на картині, де,
У жовтих хвилях осені не вт
2024.09.21
11:37
Щоденників не вів.
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось таки мене вело
І днями, і впродовж років.
І якщо хтось захоче прочитати,
Хай поспішає, доки ще живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не сказать: «Якийсь він не такий...»
Життя поміж рядками залягло.
Був певен, щось таки мене вело
І днями, і впродовж років.
І якщо хтось захоче прочитати,
Хай поспішає, доки ще живий,
Щоб здогади в інші світи не слати
І не сказать: «Якийсь він не такий...»
2024.09.21
08:30
Їжачки каштанів падають з дерев
на бруківку скверу, у пожухлі трави,
кожен рік скидає дерево старе
їжачки у листя золотаве.
Для дітей забава, їх тут повен парк,
гомінка малеча грається плодами.
Я примружив очі, через листя шарк
сам біжу дитиною до
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...на бруківку скверу, у пожухлі трави,
кожен рік скидає дерево старе
їжачки у листя золотаве.
Для дітей забава, їх тут повен парк,
гомінка малеча грається плодами.
Я примружив очі, через листя шарк
сам біжу дитиною до
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
2024.09.16
2024.08.20
2024.08.17
2024.08.04
2024.07.25
2024.07.05
2024.07.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Як Господь роки розподіляв
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Як Господь роки розподіляв
Сидять бабці під під’їздом на лавці широкій.
Уже кожній з них, напевно за сімдесят років.
Вже на світі нажилися та напрацювались.
Ото тільки що сидіти на лавці й зосталось.
Між собою гомоніти, щось розповідати,
Кісточки усім знайомим поперемивати.
Вони ж усе помічають та все про всіх знають,
Ображаються, як люди у них не питають.
А їм хочеться ще бути для когось корисним.
Сидять собі на лавочці, бо в квартирі тісно.
Хоч сама живе, можливо, але давлять стіни.
Хочеться поговорити із кимось постійно.
Отож сидять, розмовляють, бідкаються вкотре,
Який же то зять ледачий виявився в Мотрі.
Тут два типа завернули сюди підозрілих,
Мабуть, в під’їзд непомітно прошмигнуть хотіли.
Митрофанівна одразу пита: - Ви до кого?
Ті зам’ялися, не знають в під’їзді нікого.
Розвернулися та й ходу. – Ходять тут усякі!
А ми, бачиш, стережемо під’їзд, як собаки!
Тут Петрівна оживилась: - Оце пригадала.
Колись бабця історію переповідала,
Як Господь всьому живому розподіляв віку
Та чому він стільки років вділив чоловіку.
Може чули? – Ні, не чули, - усі одізвались.
Тож Петрівна повідати історію взялась:
- Як закінчив Господь, врешті, оцей світ творити,
То й задумався: а скільки ж кому в світі жити?
Прикинув, кому би скільки можна було дати
Та й подався тоді світом вік той роздавати.
Першим зустрів на дорозі Господь чоловіка.
- Ти останнім появився, отож тобі віку
Визначаю в двадцять років. – А чому так мало?
- Ну, щоб іншим також років жити вистачало.
- А не можна мені більше? - Де я можу взяти?
Хіба хто другий не схоче стільки собі брати?!
Іде далі. На дорозі вола зустрічає:
- Тобі вік твій в тридцять років, - каже, - визначаю.
А віл на те: - Так багато? Стільки літ повинен
Буду тяжко працювати в полі на людину?!
Давай мені десять років. Мені буде досить.
І дав Господь того віку, що віл собі просить.
«Віддам зайве чоловіку!» Іде собі далі.
Тут коняка мимо Нього бігла. Але стала,
Бо Господь махнув рукою. – Хочу, - каже, - дати,
Щоб ти могла сорок років в світі проживати!
А коняка: - Нащо стільки? Сорок літ пахати?
І у спеку, і в негоду вози ті тягати?
- Ну, а скільки тобі треба? - І двадцяти досить.
Отож, стільки живуть коні на світі і досі.
«А зайвина чоловіку!» - подумав й подався.
А тут якраз мимо Нього і собака пхався.
- От і добре, що зустрівся, - став Бог говорити, -
Даю тобі тридцять років на світі прожити!
- Тридцять років – пес говорить, - буду я повинен
Стерегти добро не власне – якоїсь людини?
І вдень, і вночі не спати? Воно мені треба?
- Ну, а скільки ж тоді віку вистачить для тебе?
- Десять років і достатньо. – Нехай так і буде.
«Віддам оті зайві роки краще тоді людям!»
Іде далі, на дорозі мавпу зустрічає.
- Тридцять років тобі жити достатньо?- питає.
- Та які там тридцять років? Щоб усі сміялись?
А я усі тридцять років мучилась, кривлялась?
Досить мені й десять років! – Так тому й бувати!
Рішив Господь зайві роки людині віддати.
От від того часу ми так і живем на світі.
До двадцяти живем сво́ї, радієм, як діти.
Батьки про все піклуються, нас оберігають.
Але в двадцять людські роки, нарешті збігають.
Далі ідуть сім’я, діти, проблеми, робота.
Пахаєш, як віл постійно до сьомого поту.
А мине тих двадцять років – діти виростають,
А батьки, як ті коняки двадцять літ пахають.
Добро собі наживають, поки ще є сили.
Але скоро і конячі роки пролетіли.
Живеш тоді, як собака, добро зберігаєш,
Бо вже сил нове надбати у той вік не маєш.
А, як дасть Бог, проживеш ті всі літа собачі,
Тоді уже проживаєш і мавп‘ячі, значить.
Сидиш собі на лежанці на тепленькій печі
Та усе перебираєш непотрібні речі.
Трудишся, але від того користі немає.
Робиш все не так, як треба, усім заважаєш.
Одно тільки виглядаєш: хто йде, хто приходить.
Отак воно вік прожити, говорять, виходить.
Уже кожній з них, напевно за сімдесят років.
Вже на світі нажилися та напрацювались.
Ото тільки що сидіти на лавці й зосталось.
Між собою гомоніти, щось розповідати,
Кісточки усім знайомим поперемивати.
Вони ж усе помічають та все про всіх знають,
Ображаються, як люди у них не питають.
А їм хочеться ще бути для когось корисним.
Сидять собі на лавочці, бо в квартирі тісно.
Хоч сама живе, можливо, але давлять стіни.
Хочеться поговорити із кимось постійно.
Отож сидять, розмовляють, бідкаються вкотре,
Який же то зять ледачий виявився в Мотрі.
Тут два типа завернули сюди підозрілих,
Мабуть, в під’їзд непомітно прошмигнуть хотіли.
Митрофанівна одразу пита: - Ви до кого?
Ті зам’ялися, не знають в під’їзді нікого.
Розвернулися та й ходу. – Ходять тут усякі!
А ми, бачиш, стережемо під’їзд, як собаки!
Тут Петрівна оживилась: - Оце пригадала.
Колись бабця історію переповідала,
Як Господь всьому живому розподіляв віку
Та чому він стільки років вділив чоловіку.
Може чули? – Ні, не чули, - усі одізвались.
Тож Петрівна повідати історію взялась:
- Як закінчив Господь, врешті, оцей світ творити,
То й задумався: а скільки ж кому в світі жити?
Прикинув, кому би скільки можна було дати
Та й подався тоді світом вік той роздавати.
Першим зустрів на дорозі Господь чоловіка.
- Ти останнім появився, отож тобі віку
Визначаю в двадцять років. – А чому так мало?
- Ну, щоб іншим також років жити вистачало.
- А не можна мені більше? - Де я можу взяти?
Хіба хто другий не схоче стільки собі брати?!
Іде далі. На дорозі вола зустрічає:
- Тобі вік твій в тридцять років, - каже, - визначаю.
А віл на те: - Так багато? Стільки літ повинен
Буду тяжко працювати в полі на людину?!
Давай мені десять років. Мені буде досить.
І дав Господь того віку, що віл собі просить.
«Віддам зайве чоловіку!» Іде собі далі.
Тут коняка мимо Нього бігла. Але стала,
Бо Господь махнув рукою. – Хочу, - каже, - дати,
Щоб ти могла сорок років в світі проживати!
А коняка: - Нащо стільки? Сорок літ пахати?
І у спеку, і в негоду вози ті тягати?
- Ну, а скільки тобі треба? - І двадцяти досить.
Отож, стільки живуть коні на світі і досі.
«А зайвина чоловіку!» - подумав й подався.
А тут якраз мимо Нього і собака пхався.
- От і добре, що зустрівся, - став Бог говорити, -
Даю тобі тридцять років на світі прожити!
- Тридцять років – пес говорить, - буду я повинен
Стерегти добро не власне – якоїсь людини?
І вдень, і вночі не спати? Воно мені треба?
- Ну, а скільки ж тоді віку вистачить для тебе?
- Десять років і достатньо. – Нехай так і буде.
«Віддам оті зайві роки краще тоді людям!»
Іде далі, на дорозі мавпу зустрічає.
- Тридцять років тобі жити достатньо?- питає.
- Та які там тридцять років? Щоб усі сміялись?
А я усі тридцять років мучилась, кривлялась?
Досить мені й десять років! – Так тому й бувати!
Рішив Господь зайві роки людині віддати.
От від того часу ми так і живем на світі.
До двадцяти живем сво́ї, радієм, як діти.
Батьки про все піклуються, нас оберігають.
Але в двадцять людські роки, нарешті збігають.
Далі ідуть сім’я, діти, проблеми, робота.
Пахаєш, як віл постійно до сьомого поту.
А мине тих двадцять років – діти виростають,
А батьки, як ті коняки двадцять літ пахають.
Добро собі наживають, поки ще є сили.
Але скоро і конячі роки пролетіли.
Живеш тоді, як собака, добро зберігаєш,
Бо вже сил нове надбати у той вік не маєш.
А, як дасть Бог, проживеш ті всі літа собачі,
Тоді уже проживаєш і мавп‘ячі, значить.
Сидиш собі на лежанці на тепленькій печі
Та усе перебираєш непотрібні речі.
Трудишся, але від того користі немає.
Робиш все не так, як треба, усім заважаєш.
Одно тільки виглядаєш: хто йде, хто приходить.
Отак воно вік прожити, говорять, виходить.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію