Сидять бабці під під’їздом на лавці широкій.
Уже кожній з них, напевно за сімдесят років.
Вже на світі нажилися та напрацювались.
Ото тільки що сидіти на лавці й зосталось.
Між собою гомоніти, щось розповідати,
Кісточки усім знайомим поперемивати.
Вони ж усе помічають та все про всіх знають,
Ображаються, як люди у них не питають.
А їм хочеться ще бути для когось корисним.
Сидять собі на лавочці, бо в квартирі тісно.
Хоч сама живе, можливо, але давлять стіни.
Хочеться поговорити із кимось постійно.
Отож сидять, розмовляють, бідкаються вкотре,
Який же то зять ледачий виявився в Мотрі.
Тут два типа завернули сюди підозрілих,
Мабуть, в під’їзд непомітно прошмигнуть хотіли.
Митрофанівна одразу пита: - Ви до кого?
Ті зам’ялися, не знають в під’їзді нікого.
Розвернулися та й ходу. – Ходять тут усякі!
А ми, бачиш, стережемо під’їзд, як собаки!
Тут Петрівна оживилась: - Оце пригадала.
Колись бабця історію переповідала,
Як Господь всьому живому розподіляв віку
Та чому він стільки років вділив чоловіку.
Може чули? – Ні, не чули, - усі одізвались.
Тож Петрівна повідати історію взялась:
- Як закінчив Господь, врешті, оцей світ творити,
То й задумався: а скільки ж кому в світі жити?
Прикинув, кому би скільки можна було дати
Та й подався тоді світом вік той роздавати.
Першим зустрів на дорозі Господь чоловіка.
- Ти останнім появився, отож тобі віку
Визначаю в двадцять років. – А чому так мало?
- Ну, щоб іншим також років жити вистачало.
- А не можна мені більше? - Де я можу взяти?
Хіба хто другий не схоче стільки собі брати?!
Іде далі. На дорозі вола зустрічає:
- Тобі вік твій в тридцять років, - каже, - визначаю.
А віл на те: - Так багато? Стільки літ повинен
Буду тяжко працювати в полі на людину?!
Давай мені десять років. Мені буде досить.
І дав Господь того віку, що віл собі просить.
«Віддам зайве чоловіку!» Іде собі далі.
Тут коняка мимо Нього бігла. Але стала,
Бо Господь махнув рукою. – Хочу, - каже, - дати,
Щоб ти могла сорок років в світі проживати!
А коняка: - Нащо стільки? Сорок літ пахати?
І у спеку, і в негоду вози ті тягати?
- Ну, а скільки тобі треба? - І двадцяти досить.
Отож, стільки живуть коні на світі і досі.
«А зайвина чоловіку!» - подумав й подався.
А тут якраз мимо Нього і собака пхався.
- От і добре, що зустрівся, - став Бог говорити, -
Даю тобі тридцять років на світі прожити!
- Тридцять років – пес говорить, - буду я повинен
Стерегти добро не власне – якоїсь людини?
І вдень, і вночі не спати? Воно мені треба?
- Ну, а скільки ж тоді віку вистачить для тебе?
- Десять років і достатньо. – Нехай так і буде.
«Віддам оті зайві роки краще тоді людям!»
Іде далі, на дорозі мавпу зустрічає.
- Тридцять років тобі жити достатньо?- питає.
- Та які там тридцять років? Щоб усі сміялись?
А я усі тридцять років мучилась, кривлялась?
Досить мені й десять років! – Так тому й бувати!
Рішив Господь зайві роки людині віддати.
От від того часу ми так і живем на світі.
До двадцяти живем сво́ї, радієм, як діти.
Батьки про все піклуються, нас оберігають.
Але в двадцять людські роки, нарешті збігають.
Далі ідуть сім’я, діти, проблеми, робота.
Пахаєш, як віл постійно до сьомого поту.
А мине тих двадцять років – діти виростають,
А батьки, як ті коняки двадцять літ пахають.
Добро собі наживають, поки ще є сили.
Але скоро і конячі роки пролетіли.
Живеш тоді, як собака, добро зберігаєш,
Бо вже сил нове надбати у той вік не маєш.
А, як дасть Бог, проживеш ті всі літа собачі,
Тоді уже проживаєш і мавп‘ячі, значить.
Сидиш собі на лежанці на тепленькій печі
Та усе перебираєш непотрібні речі.
Трудишся, але від того користі немає.
Робиш все не так, як треба, усім заважаєш.
Одно тільки виглядаєш: хто йде, хто приходить.
Отак воно вік прожити, говорять, виходить.