Хоч зір з літами дещо підупав,
Саме тепер поволі прозріваю:
Щось неповторне з воза впало,
Як безоглядно завтра підганяв.
«Що? Де? Коли?»-
Не знати до пуття.
Без остраху вернувся б пішки,
Якби були не коні, а воли.

Цей хрущ, що втопився у бочці з водою
Чи голуб, що залетів під колесо автомобіля —
Ніколи б не стали жертвою таких історій,
Позаяк природа не вміє збивати бочки,
І немає автомобільного заводу,
І так далі і таке інше,
Але людина стала її частиною,

Чим ти приваблюєш мене?
– Парадоксальністю своєю,
Непередбачувана ти,
наднезбагненна твоя суть...
Над виднокраями світів
зійшла надновою зорею,
Обпалюєш ти, водноча

…безпосередньо породив
Себе з відродженої правди
Про те в житті як начудив
Напрочуд більш любого найди…

Дозволим вслухатися в щем
Котрий на вигляд не болючий
Котрий не виплаканий ще

Усміхаючись привітно,
Раннє сонечко щодня
Ніжно будить теплим світлом
Лінькувате кошеня.
Промінцями пестить очі
Та втирає ними ніс,
А розніжений коточок
Сонцю муркає: Не лізь…

Що не слово – то кара,
що не думка – так ляпас.
Ми з тобою не пара.
Я конкретно уляпавсь.
Все могло бути гірше,
але завтра субота.
Не турбуй мене більше –
остогидла робота.

У сутінках писати важко, особливо коли немає палаючого світильника і годі його шукати. І все таки в сутінкові епохи (а такі епохи настають частенько, нам навіть не в дивовижку) завжди знаходяться люди, що продовжують писати, іноді навіть самі не розбираюч

Затісно в суєтному сьогоденні…
Кривавицею мерехтить майбутнє…
Невже таким задумано наш світ?
«А ти в минувшину занурся!
Між слів і дій тамтешніх віднайди
Наміри й помисли, далекі сьогоденню.
Чи хоч на гріх бодай один поменшало?»-
Не знати чий щораз

У містичному і в міру готичному місті Станіславі різними його старовинними вуличками гуляють різні типажі. І вміють вони якось не перетинатися, створювати на кожній вуличці свій мікросвіт. Особливо це стосується жінок. Я не маю на увазі часи, коли одна з

Із Олексія Ейснера

По юрмі пройде вдих глибокий,
й урветься враз жіночий плач,
коли, надувши люто щоки,
«похід» зіграє штаб–трубач.

Устромляться у небо піки;

Ось він сидить на підвіконні - молодий, високий, стрункий. Великі каштанові очі трохи сумні, але на вустах незмінна посмішка. І завжди в оточенні дітей - маленьких або вже великих. На колінах - розкрита «Енеїда» з фантасмагоричними ілюстраціями Базилевича

сонце із ґрунтом щедротно розмазане
минаючи ананаси авокадо кокоси
& сезанн вештається фруктовим базаром
споживаючи врешті-решт осінь

як раніш ґійом полюбляв попоїсти
смачно й дешево на монпарнасі
а потім туди вступили фашисти

Нарешті ми зустрілися, козаче,
уперше за ці довгі дні війни.
З-за хмари сумовито лине «Кача»,
окіл – лише посохлі полини…

Маленький горбик, вкритий чагарями,
облуплений, мікроскопічний хрест…
Невже Всевишній прямо біля брами

Які ж ви гарні тут усі
Цвітущо - ніжні до упаду…
Що значить правильний сусід —
Коли пристьобує позаду
Своє пошкодження душі
До красоти... так мелодійно…
Переконай мене утім,
Що вже траплялося подібне…

Коли панує спека-жарінь,
від тебе вже не відкидається тінь,
а ноги набиті ватою
і хочеться лише спати, -
рятує вона одна:
прозора, живильна,
всесильна
вода…

Ех, кохання, кохання! Ну хто я без тебе, скажи?
А ні бе, а ні ме, працьовитий шматок протоплазми.
А з тобою - живу! В теплу пазуху вужиком "вжик"
І уже у раю! Кожен день не буденщина - празник.

Я дрімати не звик біля мавки, бо ще не скопець,