Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.23
22:07
Крізь версти юності — до зрілості й сивин,
Я йду собі один, як нелюдим,
Долаючи часів питомий плин,
І не ділю нічого і ні з ким.
Коханням ділячись,
його я не дробив,
А щиро поділяв — і вистачало.
Я йду собі один, як нелюдим,
Долаючи часів питомий плин,
І не ділю нічого і ні з ким.
Коханням ділячись,
його я не дробив,
А щиро поділяв — і вистачало.
2026.04.23
21:42
Ти не прийшла...
А я чекав тебе.
Я стільки усього хотів сказати...
Стьмяніло швидко небо голубе
і дощ почав холодний накрапати.
Та я чекав.
Вслухався в голоси,
А я чекав тебе.
Я стільки усього хотів сказати...
Стьмяніло швидко небо голубе
і дощ почав холодний накрапати.
Та я чекав.
Вслухався в голоси,
2026.04.23
21:20
вивчав місцеву фауну і флору
захоплювався краєвидами
хотів
закохувався ще у неповторне
і просльозився декілька разів
о донно анна
потяг порух промах
що вірші незатійливі мої
захоплювався краєвидами
хотів
закохувався ще у неповторне
і просльозився декілька разів
о донно анна
потяг порух промах
що вірші незатійливі мої
2026.04.23
21:13
Волоколамський Йосиф вивів строго
Про царство колись бачення своє:
«Понєже влада царська є від Бога,
То й цар тому богоподібний є».
Тож, що хотів, той цар - те міг робити.
Йому не було суду на землі:
Міг мордувати або просто вбити.
То з легкістю с
Про царство колись бачення своє:
«Понєже влада царська є від Бога,
То й цар тому богоподібний є».
Тож, що хотів, той цар - те міг робити.
Йому не було суду на землі:
Міг мордувати або просто вбити.
То з легкістю с
2026.04.23
19:09
Я й замолоду не відзначавсь красою.
Тож і на старості не скаржусь на літа:
Не так вони погарцювали на моїм обличчі.
А от як бачу тих, з ким і стоять колись не личило,
Туга такою млостю серце огорта,
Немовби хтось знічев’я замахнувсь косою.
Крізь зем
Тож і на старості не скаржусь на літа:
Не так вони погарцювали на моїм обличчі.
А от як бачу тих, з ким і стоять колись не личило,
Туга такою млостю серце огорта,
Немовби хтось знічев’я замахнувсь косою.
Крізь зем
2026.04.23
18:48
Мовчазні твої губи до біса приємні та трохи вологі,
А сьогодні всю ніч виявляються кволі і як неживі.
Подивися, дукач, мов останні години нам очі мозолить.
Подивися, вже моститься вітер бешкетний до крони тополі.
І крізь темінь світанок пускає на не
А сьогодні всю ніч виявляються кволі і як неживі.
Подивися, дукач, мов останні години нам очі мозолить.
Подивися, вже моститься вітер бешкетний до крони тополі.
І крізь темінь світанок пускає на не
2026.04.23
17:39
І
Як за весною прийде літо,
так за війною буде мир.
Який не є орієнтир,
навіщо зайве ворожити,
чи то відкине кінь копита,
чи ноги простягне емір.
Гадай на гущу і на карти,
Як за весною прийде літо,
так за війною буде мир.
Який не є орієнтир,
навіщо зайве ворожити,
чи то відкине кінь копита,
чи ноги простягне емір.
Гадай на гущу і на карти,
2026.04.23
13:00
І поки любов уві всіх почиває
Моя гітаро, плач собі
І поки підлога метіння чекає
Поплач, гітаро, собі
Чом не підкажуть вам спосіб жоден
Свою відкрити любов
Чом інші вами керують знову
Моя гітаро, плач собі
І поки підлога метіння чекає
Поплач, гітаро, собі
Чом не підкажуть вам спосіб жоден
Свою відкрити любов
Чом інші вами керують знову
2026.04.23
12:49
Впадаєш в сон, як у нову затоку
І виринаєш неводом без риб,
Бажаючи поринути углиб
Й довіритись вселенському потоку.
На мілину тривожну і безплідну
Ти напливаєш у старім човні.
І тільки на жаданій глибині
І виринаєш неводом без риб,
Бажаючи поринути углиб
Й довіритись вселенському потоку.
На мілину тривожну і безплідну
Ти напливаєш у старім човні.
І тільки на жаданій глибині
2026.04.23
10:35
Дорогі коліжанки, не тіште мене,
не сушіть мої сльози жагучі.
І любов, і зажура колись промайне,
кане каменем в урвищі кручі.
Я не знаю, коли ті печалі пройдуть —
сильна жінка теж інколи плаче.
На порозі моїм розплескалася ртуть —
не сушіть мої сльози жагучі.
І любов, і зажура колись промайне,
кане каменем в урвищі кручі.
Я не знаю, коли ті печалі пройдуть —
сильна жінка теж інколи плаче.
На порозі моїм розплескалася ртуть —
2026.04.23
09:24
Позивний «Сімба". Надзвичайно вродлива, завжди зі стильною зачіскою… Родом із Челябінська. Загинула за свободу України. Їй було 34 роки.
Оля стала першим контрактником Збройних Сил – іноземкою, яка отримала паспорт громадянки України під час служби в ар
Оля стала першим контрактником Збройних Сил – іноземкою, яка отримала паспорт громадянки України під час служби в ар
2026.04.23
06:18
Через стишену дорогу
Неквапливо вечір брів
І стелив собі під ноги
Довгі тіні яворів.
Він топив у видноколі
Сонця схилене чоло, -
За собою вів із поля
Сірі сутінки в село.
Неквапливо вечір брів
І стелив собі під ноги
Довгі тіні яворів.
Він топив у видноколі
Сонця схилене чоло, -
За собою вів із поля
Сірі сутінки в село.
2026.04.22
21:23
направду побоку хто й що про це помислить
мислителю немає жодних меж
усім подобається відстань адже відстань
як є життя прадивіш не прозвеш
дзвінкий тверезий ранок славнозвісний
о не вантаж його
забутих предків тіні не бентеж
у кілька сотень літ не
мислителю немає жодних меж
усім подобається відстань адже відстань
як є життя прадивіш не прозвеш
дзвінкий тверезий ранок славнозвісний
о не вантаж його
забутих предків тіні не бентеж
у кілька сотень літ не
2026.04.22
17:00
Ей, Банґало Білле
Що там убив, о Банґало Білле
Ей, Банґало Білле
Що там убив, о Банґало Білле
Він полював на тигра, із рушницею й слоном
На всі випадки, поряд матінки заслон
За черепом – американський расовий саксон
Що там убив, о Банґало Білле
Ей, Банґало Білле
Що там убив, о Банґало Білле
Він полював на тигра, із рушницею й слоном
На всі випадки, поряд матінки заслон
За черепом – американський расовий саксон
2026.04.22
16:30
Вже за фіранками минуле —
як бути далі, я не знаю.
Здається, й досі не збагнула,
що більше пролісків немає.
Ділю думки на «до» і «після»,
і посипаю сіллю рану.
На струнах серця, наче пісня,
як бути далі, я не знаю.
Здається, й досі не збагнула,
що більше пролісків немає.
Ділю думки на «до» і «після»,
і посипаю сіллю рану.
На струнах серця, наче пісня,
2026.04.22
15:20
Такі дощі тотальні і вселенські
Охоплюють із флангів, як орда.
Вони відкриють манускрипти древні,
В яких перегорить свята біда.
А на гілках повиснуть одкровення,
Як вищі і непізнані знамення.
Дощі відкриють невідомі суті,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Охоплюють із флангів, як орда.
Вони відкриють манускрипти древні,
В яких перегорить свята біда.
А на гілках повиснуть одкровення,
Як вищі і непізнані знамення.
Дощі відкриють невідомі суті,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Петрогліфи
Дівчата з Бедьведерської
У містичному і в міру готичному місті Станіславі різними його старовинними вуличками гуляють різні типажі. І вміють вони якось не перетинатися, створювати на кожній вуличці свій мікросвіт. Особливо це стосується жінок. Я не маю на увазі часи, коли одна з довгих вулиць Станіслава називалась Зосина Воля. Ті часи (на щастя) давно минули і в слово Воля ми вкладаємо зовсім інший зміст. І вже ніхто не сміється досхочу, коли чує запитання: «Як пройти на Зосину Волю?» Ця вулиця нині розчинилася в Амазонці міста і шукати до неї дороги годі.
На вулиці Бельведерській полюбляють шпацерувати дівчата в яких є щось дике, нестримне як степовий вітер, сарматське. Ніби Сарматія знову виникла з небуття, але вже на вулиці ідеального міста ренесансу. Нібито знову, як тоді, в часи нещадного Сонця, гетьман зазначає на папері, перш ніж поставити свій підпис: «Князь Сарматський». Дівчата з Бельведерської носять плаття і штани з картатими візерунками тартанів найбільш войовничих шотландських кланів, хутряні «ведмежі» куртки-безрукавки, металеві цвяхи (чи то вістря стріл), що стирчать прямо зі шкіри обличчя, несамовитий блиск в очах. Замість намиста носять важкі срібні ланцюги з візантійськими монетами і знаками кіммерійців на приплюснутих уламках металу. Кроки – ніби йдуть вони не на легку прогулянку, а на двобій. Черевики з товстою підошвою, що може розчавити стару єхидну-змію. Йдуть так, нібито їх вже очікують осідлані коні – там, за рогом. На велосипедистів вони кидають погляди зневаги (мовляв, обертається Всесвіт, а ви крутите колеса намарно), на голубів позирають як мисливці на здобич, а на кожного крука дивляться як на брата.
Містяни дивляться на них безбарвними білуватими поглядами, визираючи із-за фіранок вікон, що як повіки затуляють вампірівські очі будинків. Дивляться, ніби кажуть: летіть собі, нетутешні журавлі, туди, до Венеції, на карнавал потворних і зовсім не кумедних масок. Добре, що ці холодні погляди не бачать їжаки, що інколи трапляються серед трави і квітів міста. Їжаків я неодноразово бачив у Станіславі, переважно в північній безтурботній частині міста, де ріки підступні і неспокійні і нагадують старому Станіславу, що він на острові, а мости між майбутнім і минулим хиткі. Але ніколи я не бачив їжаків на Бельведерській, навіть серед квітів гортензій, якими Бельведерська щедра до перехожих в довгих львівських плащах. Якби ж то їжаки побачили б оці то погляди жителів середмістя – недоброзичливі і осінні. Вони би сказали своєю колючою мовою: «А нам що – теж летіти? Ми вміємо тільки чалапати і тупати по твердій землі. Летіти нам нікуди і недоречно. Масок ми не носимо, а подвір’я венеціанських палаццо створені для хом’ячків жовтого зерна сваволі.»
Не буду від вас приховувати одну маленьку таємницю (бо від Читача нічого приховувати не можна, а маленькі таємниці і поготів): станіславські горожани (а особливо крамарі та книжники) вважають їжака ледащом. Чому вони так зневажають цього колючого філософа літніх ночей – один Бог відає. Може тому, що їжаки тупцяють ночами навколо приватних садиб надто вже шекспірівським спокоєм, а горожани-книжники вважають Германа Гессе надто академічним модерністом?
З моїх текстів постійно вистрибують руді новозеландські кролики. Ненароком. Випадково. Чому? Не розумію. І ось зараз – знову кролики плиг. Звідки? Де вони ховались там – між фразами і літерами? Де? Навіщо? Цих кроликів я люблю годувати оранжевою нідерландською морквою з міста Гент і говорити їм клаповухим стиха: «До речі…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дівчата з Бедьведерської
«Це все мені втіха за той ранковий трамвай…»
(Джеймс Джойс)
У містичному і в міру готичному місті Станіславі різними його старовинними вуличками гуляють різні типажі. І вміють вони якось не перетинатися, створювати на кожній вуличці свій мікросвіт. Особливо це стосується жінок. Я не маю на увазі часи, коли одна з довгих вулиць Станіслава називалась Зосина Воля. Ті часи (на щастя) давно минули і в слово Воля ми вкладаємо зовсім інший зміст. І вже ніхто не сміється досхочу, коли чує запитання: «Як пройти на Зосину Волю?» Ця вулиця нині розчинилася в Амазонці міста і шукати до неї дороги годі.На вулиці Бельведерській полюбляють шпацерувати дівчата в яких є щось дике, нестримне як степовий вітер, сарматське. Ніби Сарматія знову виникла з небуття, але вже на вулиці ідеального міста ренесансу. Нібито знову, як тоді, в часи нещадного Сонця, гетьман зазначає на папері, перш ніж поставити свій підпис: «Князь Сарматський». Дівчата з Бельведерської носять плаття і штани з картатими візерунками тартанів найбільш войовничих шотландських кланів, хутряні «ведмежі» куртки-безрукавки, металеві цвяхи (чи то вістря стріл), що стирчать прямо зі шкіри обличчя, несамовитий блиск в очах. Замість намиста носять важкі срібні ланцюги з візантійськими монетами і знаками кіммерійців на приплюснутих уламках металу. Кроки – ніби йдуть вони не на легку прогулянку, а на двобій. Черевики з товстою підошвою, що може розчавити стару єхидну-змію. Йдуть так, нібито їх вже очікують осідлані коні – там, за рогом. На велосипедистів вони кидають погляди зневаги (мовляв, обертається Всесвіт, а ви крутите колеса намарно), на голубів позирають як мисливці на здобич, а на кожного крука дивляться як на брата.
Містяни дивляться на них безбарвними білуватими поглядами, визираючи із-за фіранок вікон, що як повіки затуляють вампірівські очі будинків. Дивляться, ніби кажуть: летіть собі, нетутешні журавлі, туди, до Венеції, на карнавал потворних і зовсім не кумедних масок. Добре, що ці холодні погляди не бачать їжаки, що інколи трапляються серед трави і квітів міста. Їжаків я неодноразово бачив у Станіславі, переважно в північній безтурботній частині міста, де ріки підступні і неспокійні і нагадують старому Станіславу, що він на острові, а мости між майбутнім і минулим хиткі. Але ніколи я не бачив їжаків на Бельведерській, навіть серед квітів гортензій, якими Бельведерська щедра до перехожих в довгих львівських плащах. Якби ж то їжаки побачили б оці то погляди жителів середмістя – недоброзичливі і осінні. Вони би сказали своєю колючою мовою: «А нам що – теж летіти? Ми вміємо тільки чалапати і тупати по твердій землі. Летіти нам нікуди і недоречно. Масок ми не носимо, а подвір’я венеціанських палаццо створені для хом’ячків жовтого зерна сваволі.»
Не буду від вас приховувати одну маленьку таємницю (бо від Читача нічого приховувати не можна, а маленькі таємниці і поготів): станіславські горожани (а особливо крамарі та книжники) вважають їжака ледащом. Чому вони так зневажають цього колючого філософа літніх ночей – один Бог відає. Може тому, що їжаки тупцяють ночами навколо приватних садиб надто вже шекспірівським спокоєм, а горожани-книжники вважають Германа Гессе надто академічним модерністом?
З моїх текстів постійно вистрибують руді новозеландські кролики. Ненароком. Випадково. Чому? Не розумію. І ось зараз – знову кролики плиг. Звідки? Де вони ховались там – між фразами і літерами? Де? Навіщо? Цих кроликів я люблю годувати оранжевою нідерландською морквою з міста Гент і говорити їм клаповухим стиха: «До речі…»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
