Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Прудконогий цей хлопчисько,
Що в глибинах небовиду
Таємничо зник без сліду.
Заховався за хмаринку
На якусь одну хвилинку,
Бо за мить повз мене знову
Шмигонув у гай вербовий,
І шила сповідь жовтими нитками.
Стою на тихій вулиці один...
Тут відчиню собі останню браму.
Всі відзвуки зимових іменин
Оглушені осінніми дощами.
У кожній краплі бачить грішник син
нівроку як кому,
народ наш спадкоємець
віки й віки тому.
На захист має силу
й умову лиш одну:
над ним хто зрушить брилу –
об’єднані ціллю одною,
і люди, що мчать до цієї мети,
назвали її золотою.
Старіє і знов молодіє земля,
і є сподівання на краще,
і промені сонця ще гріють здаля,
минуле у чортополох.
Ще здатна прикрашати шати
хоч уві сні для нас обох,
і згадувати очі сині,
обличчя миле, рук тепло —
від щемної пори й донині,
любити, щоб там не було.
Цю місцевість, таку дорогу,
Він вклонився могилам і нивам,
Залишивши надію благу.
Він вклонився книжкам посивілим
На полицях дрімливих, стійких.
Він лишав не маєтки і вілли,
Невдовзі станемо плодами...»
Згинається гілля, кора мовчить.
Мовчить невидиме коріння…
Мовчать, хоч знають, що сказати крикунам,
Які невдовзі розпрощаються з цим світом.
І тільки ми дамо життя новим суцвіттям.
який учив терпіти зло
і цій науці
у фейсбуці
підтакує якесь пуйло.
***
А де-не-де є мода вічна
Що тихо ллється через скло, -
Радію сонцю, що розквітло,
Землі даруючи тепло.
Вдихаю чисту прохолоду
І свіжість ранньої пори, -
І відчуваю ту свободу,
Яку мені несуть вітри.
Сам я лежав у постелі, умираючи
Ені Бон зі Сейнт-Ейнжел
Казала ”надворі погода шикарна“
Ще вітер тоді завивав у проймі дверній
О, хто ти такий, щоби погоді відмовіти
Мені би спокою, щоби умерти собі
Усміхаються хмаринці.
Вітер віти колихає —
Він ялинку колисає:
— Люлі, люлі, спи гарненько,
Чарівнице зелененька!
Та ялинці геть не спиться:
Мордувався з розпуки статевої.
Бо в селі на горі
Лиш бабусі старі,
А панянки гуляють Женевою.
На стоянці в порту Гонолулу
Бабі Ксенії вухо надуло.
Літає і падає листя-метелик.
І джерги осінні на душі нам стелить.
Не знає ніхто, що за синню й горами,
Бо крутиться світ, наче зірвана хвіртка.
І стіни замовкли, а серце тріпоче.
А далі що буде? Все знає лиш Отче.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Діагноз класика (літературна пародія)
1
І що б то означало, пробі...
Тулився не будь-хто - Тарас.
Одеса-мама... хвилі... обрій...
А він шептав: "...зігрію вассс...".
Морозив мокрими губами.
На плитах нам було не ок.
...а море - лезами Окками...
...дрижав-крутився поплавок...
2
Пливла кудись масна газета.
За хвилерізом - чорнота...
Ой, залицяння ж те - поета,
Словесних фрикцій частота...
Чуприна липла, ритм збивався...
Тарас питав - чи ловкий вірш.
Кахикнув, чай підніс нам Вася...
Запевнив, що Тарас - "кумір...".
3
Мурашки... сироти... ектази...
Геката вийшла із кафе.
А наяву - то ми ні разу
не їли з класиком парфе.
Парфе Світлана-Майя Залізняк
1Наснилося… О Боже, пробі –
Тулився не будь-хто – Тарас,
В Одесі – у матроській робі,
Шептав-сичав: «Зігрію вассс…»
Морозив мокрими губами...
На плитах ми із ним - в клубок…
І тенькали нам фрикцій гами,
Здригався ними поплавок.
2
Серветок не було… газета…
Із віршами, як чорнота.
Читала потім їх поету,
А він десертом ласував.
Чуприна липла, ритм збивався,
Закашлявся Тарас на вірш,
І гладив ніжку… Дурень Вася –
Тікай від столу вже скоріш!
3
От вибрики цих снів-фантазій!
Тарас, як вийшов із кафе,
Сказав: був з нею я - в екстазі,
Лиш вірш нагадував парфе.*
5.03.7525 р. (Від Трипілля) (2018)
*Парфе – бездоганний, прекрасний. Холодний десерт, який готується із вершків із цукром та ваніллю, а потім заморожених у металевій формі… Блюдо французької кухні.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
