Ну не треба "просто вбивають"! Давай краще "навіть не встигла забитись" :)

згодна))))

Люба Світлано.
З насолодою читаю ваші вірші.
Цей теж мені сподобався, але внутрішньо, бо до деяких зовнішніх моментів маю запитання. Звичайно, якби ви вказали рік написання, наприклад 199..., то й запитань, думаю, б не було. А так вважаю, що вірш свіжий, чи ні?

У мене таке враження, що ви перейняли тут "неакуратність" подання думки із епіграфу, і пішли далі вже трохи не своїм шляхом - хоча і у вірному, як на мене, напрямку.
Мої запитання прості:
1. Чи потрібні тут вам немелодійні моменти, на кшталт,
"схлип в круговерті", "заб'ється й задзвонить своїм пустоцвітом", "так швидко, що" - на першому плані,
і на другому плані:
"став цілим світом", "з себе", "червоним байки", "маленький, покірний, засмучений Кай"...
Це, звичайно, надзавдання - навіть другий план наповнювати ефіром милозвучності, але ж справжні поети саме так і пишуть - наприклад, із сучасників, той же Фішбейн (інші то так, то так), але це надзавдання потрібно кожному із нас перед собою ставити, і може щось хоч трохи виходитиме...

2. Відсторонення від себе, річ не погана, та чому так далеко, можна ж трохи ближче залишатись - формально?
"Коли ти вже знаєш" - "Коли упізнала"...

До речі, ці відсторонення ніби трохи накладаються із іншим?
"Коли ти вже знаєш" - це ніби про себе лірична героїня каже, так?
А ось тут про кого:
"Мої дзеркала розбрелися на тисячі бризк:
Якась із тобою назавше залишиться поруч"?

3. Здається, помітні включення інших стилів, що, знову як на мою скромну думку, чи потрібні? "Усі вже давно напились"? "А мо' й не почують: ув острах", "якийсь ренеґат", "Вітриську шалений, печальних ронделів"...

Отже, маю думку, що композиція внутрішньо класна, але потребує уважного погляду автора на зовнішні, формальні моменти, зрештою, автор може бачити те, що не бачу, наприклад я, може бачити вищу необхідність там, де її не бачить критик, але автор повинен точно бути впевненим - що бачить, а не домріює, донаспівує про себе, щось реально не існуюче в тексті.

Дорога Майстерень Редакція! Не без задоволення констатую, що Ви мені не менш любі, ніж я - Вам :) Особливо - після довготривалого, тотального, здавалося, мого відсторонення від поезії (читай: від себе). Без формальностей.
"...Что есть красота
И почему ее обожествляют люди:
Сосуд она, в котором - пустота
Или огонь мерцающий в сосуде?" (М.З.) -їй- Богу, трішки насторожує, що Вам, потужному рентґенологу, "внутрішньо сподобалося". А чому б у Вас не виникло аналогічних запитань до форми, якби було вказано дату написання вірша? (до речі, 1999:) Чи недоліки від цього зникли б? Чи списалися б через "юний вік та недосвідченість у літ.д-сті"? Чи просто не витрачали б часу на стару річ?
Щодо абсолютної впевненості автора... (Wow, яка божественна теорія! Це справді було б ідеально!) Не належу ні до таких авторів, ні до тих, хто вважає: чим гірше - тим краще. Здоровий сумнів для мене - наче здоровий спосіб життя :) Проте, на Майстерні покладаюся. Майстерням довіряю. Інакше б і не з'явилася тут, добровільно підставляючи під різці, молотки, пилки, сокири і.т.д. такі дорогі моєму серцю матеріали... Цього не можна назвати поверненням, бо мене у поезії ще не було (Здоровий Сумнів хитає голівкою:"Хтозна, чи й будеш!"). Це, мабуть, бажання контакту. Бо вже не достатньо лише спостерігати через погано зачинені двері, що ж насправді відбувається в Дзеркалі.

Дорога Світланко, як на мене, ви дуже талановита, і якщо дозволите собі і надалі перебувати у поезії, то від цього буде користь усім.
Щодо 1999 року, це і справді важливо. Як на мене, є певні відстані-дистанції, які не варто повторно проходити, і сьогодні ви інша, аніж тоді. Та й вчорашнє, за великим рахунком, нікому з нас не змінити. Отже, у кращому випадку, йдеться тільки про легкий макіяж. Це вкрай важливо. Якщо є змога на мить перевтілитися в ту, колишню героїню, то це одне, але, здебільшого, спрацьовує інше...
Але ось Скиба, на моїх очах ледь не рік правив свої ранні збірки, і нічого - але то Скиба, у сенсі, що життя Скиби 10 років назад було таке ж, як і сьогодні. :)

Так чи інакше, ваше творче бачення особисто мені вельми подобається, і перед вами ті ж завдання, що і перед кожним із нас тут.
І все зводиться до практики, за рік вона дасть вам найкращі результати, якщо подолаєте печаль від надмірної кількості навколопоетичної інформації. :(

:)

"Пошкодує" - "пожаліє". Щодо останнього рядка, маєте рацію. Хотіла замінити його на "Шукатиме друзки, яким не судилоСЬ ЗГубитись", але не стала через "навалу" приголосних. Шукатиму кращого варіанту. Дякую, Юлю!

Вітаю Вас! Прекрасне закінчення вірша! Вам вдалося!
Знаєте, ще дещо помітила (от такі вже прискіпливі оці очі...)
"Та нащо той світ, коли ти уже став цілим світом?" - ритмічний збій. Багато складів зайвих. А в цілому - Радості Вам і Світла!

Це колір цвіту папороті - неіснуючого, як вигадки у байках :)

Сонця-Місяця срібло-злото
У льодах моїх, у льодах.
Тут насправді було болото,-
Закував його в кригу страх.

А тоді закував зозулик:
Скільки літ ще лишилось жить...
Сонце-Місяць - рогалик-бублик.
Чим ще лялечку заманить?

Жаль? Мовчить, як замерзла мева.
Вічність лається: "Кай твій - пень!"
Я не Герда. Не Королева.
Я - Північний такий Олень :))

:))

сни його про сади квіткові
хліб з варенням суничним
Герду в синій з коноплі сукні
і казкові бузкові стрічки

Кай все дивиться інші фільми
нескінченні та гіпнотичні
Королеви в стерильній білизні..
Сон - це Місяць, морфейський морфій...

Ах, Маньєристе! Ой, Маньєристе!..
Ох, Маньєри...
Такий Жуан Ви! Такий Ви бистрий,
Як раз-два-три.

І чим Іванко Вам, Маньєристе,
Не догодив?
Ножем і "вилком" не вміє їсти?
Чи Вас набив?

О, ці придворні галантні пози!
Плюс - "Менует".
Химерні дами тонкі, як оси
(А я - атлет!)

Ну, отруїлась. Деґенератом.
Було таке!
Із Маньєристом, Галантним братом,
Іду в піке...

Воно і краще, що без дрібноти
І тих "страстєй".
Ок, Галантний! Buona notte!
І - "жду вєстєй"! :))))

Лист із Європії (майже за патріархом Бу-Ба-Бу)

Згадай-но, мила, -
і про кохання,
і про буфет,
де перша чарка,
а друга в ліжку, –
наш менует,

галантні пози далекі прози, речитатив
од Казанови, і Дон Жуанів імператив,
відтак єднання і особливе, - дано таке
пташині й небу, женцю і житу - цілком святе,
коли навіки і нині й прісно – ми як рідня,
хай і надалі лише у згадках і ти, і я.

Це не питання –
як про кохання
сказав поет, -
вгостили б добре,
злабали вам би
і менует,

Я тут римую усе, що бачу - до темноти
і очманіння, а бачу тільки дні самоти.
Коли б до чарки хоч яничарки, але свої!
І цього досить було б, одначе - не ті краї!
Коли б не гроші, любили б вірші, та кожна фря
тут прагне євро, тяжіє, курча, до „битія”!

А ти жадала
лише кохання,
і сигарет,
за тебе чарка
в порожнім ліжку,
і менует...

Ви тільки свисність,
О Маньєристе,
Ми "эту фрю"
Хореєм-ямбом в кутку притиснем
(Я не курю:))
А до кохання відбив охоту
Деґенерат).
Що, Маньєристе, доп'ємо хоку -
Денатурат?

З Європій - мейлів,
З Діснею - Дейлів,
З UA - сальця...
А "жизнь без єврів", що гола правда
У Ірванця.

З імперативу до примітиву -
Їдненький крок.
Ну, посувайтесь, моє Ви диво, -
Почнем урок.

Від менуету до полонезу -
Їдненьке "па".
О, Маньєристе! Ми з Вами - crazy...
То всьо. Па-па!

Пані Оксаночко! Як би мені Вас обняти хотілося!.. А у вірші - це, мабуть, той випадок, коли від втрат з'являються знахідки.