Наталочко, вам би ще картинку сюди гарну, ще цікавіше було би! :)

До речі, з вашою публікацією відкриваємо нову рубрику "Поезії Фентезі".

Так, про картинку думала, залишилось лише підшукати вдалу! Попрацюю над цим.

А за нову рубруки приємно! :) Правда, я в фентезі нічого не петраю, але тут головне душу на правильний лад настроїти :)

А щодо "паралельного світу" , то дивно, що ви Любо нічого дивного у цій композиції не помітили. :)

А взагалі, особисто я помічаю, як швидко світ ділиться на вчорашніх і майбутніх.
Вчорашні нам відомі, а у майбутніх дуже багато іраціонального, і, схоже, залишилося зовсім трохи і до "цивілізаційного" стрибка на "круги своя". :)

Надзвичайно галантно! (це про Апокриф). Мабуть, замість "картинки" підійшла б картина Ольги Міннібаєвої "Діалог". Тільки доведеться Вам самій її пошукати і вирішити.

Яка картинка, Наталю.
Мені дуже сподобалось. :)

Хочу бути одним із перших, кого надихнула ця картинка :).

Дівчина і ніч
Ніч:
Намариться тобі принадлива любові
знеможена блакить подалі від юдолі -
зів’ю туманами і виточу промінням
з уяви барвної твоєї клітку волі.

Ніч:
Бери.
І розправляй.
Тобі пасують крила.
Ось і рука моя, - тремти, бо ти злетіла.
Гляди, пітьма внизу, - внизу, а не довкола,
І так до обрію, де твердь сполум’яніла.

А ще вогні багать, і скорбна баркарола,
і ворушіння тьми, яка давно зборола
великих і малих, одважних і не дуже,
І страх, яка легка
ти, відчайдухо гола...

Ніч:
І нагота твоя чудова, втіха мужу!
Та глянь отам-он, у саду, зриває ружу
коханець вмілий – линуть пелюстки під кроки,
красуню зваблює удавано байдужу.

А ну, до мене пригорнись. І мить, як роки!..
Поглянь тепер на ту дівчúну карооку -
краса зів’яла, у світи майнули діти,
вона одна у ліжку, де усі й пороки.

Самотньо унизу. Їм - ніде правди діти,
з бідою сам на сам до старості жевріти.
Не побажаю і тобі, прекрасна діво,
про змогу втрачену коли не будь жаліти.

І мить над вічністю!..
Вернулись ми - грайливо
твій онде кавалер із іншою – не диво?
Вони усі такі, їх змушує природа.
Зріднишся з ним? Чи летимо удаль сміливо?

Ніч :
Ти все забула... І не дивно. Тільки тіло,
відбиток давнього того, що так любило
свого веселого героя, переможця -
але кохалась нині дуже навіть вміло.

Сліди цілунків на плечі твоїм і нижче,
та не соромся, небеса коханці ті ще!
І що торкався я душі тобі не снилось,
І з кожним разом будуть долі наші ближче.

Ото ж до вечора! Лети куди завгодно.
Крилата й гола, і земна - це нині модно,
Та спершу хмаркою закутайся і спати,
бо сили витратила ти вночі істотно.
.................................
................................


Вечір того ж дня :
...Привіт! Як день? О, на коліні слід землиці.
Була внизу? І що подруженьки-дівиці
тобі казали, а колишній наречений?
Він цілував тебе, - нехай, богині ниці. :)
........................................
........................................

Наталочко, як добре, що для наших ліргероїв часу не існує. :)

.................................................
Він : [поволі проступаючи зі мли скорої ночі]

Він : [поволі проступаючи зі мли скорої ночі]

А як інакше. Ти не здатна пригадати
ані своє, ні наше - грубі в’язня лати
тебе тримають на знекровленій твердині,
та це мине - недолю дано оминати.
І покарання, що отримала ти - ніжне,
але, по суті, ти й вела життя не грішне.
Не те що я... Та менше з тим, прийдеш до тями,
коли вернути видасться буття колишнє.

Як до вподоби ця твоя сентиментальність!
Такі чесноти придають душі сакральність,
на жаль, найменше цим світам пасує гідність,
вони ж останні - як осуджена реальність.
Ти б не повірила, якби вернула пам’ять,
де опинилася. О, згадки тяжко ран’ять.
Та я живу із ними, маю навіть віру,
що звідси підемо, допоки все тут спалять.

Ні, не дивися так печально, я з тобою,
хоч не по імені, та клич мене порою,
ім’я у світі цім єднає групи в’язнів,
тож клич єство моє, а не імлу з марою.
А щодо вигляду мого – являй бажання,
у ніч минулу був я лицарем кохання,
для тебе все було мов сон, я розумію,
але яким же був той сон липкий, до рання!

Я ж тільки дух отут, та Дух і всім тут править,
Він милосердно дав і сили задля справи
мого єства, з тобою зв’язаного вільно,
і ночі час, до світанкової заграви.
Тож не втрачаємо ні миті, полетіли?
Я покажу тобі дива такої сили,
на самім-самім дні життя, де світ цей гасне,
де жах і радість на краю буття могили!

А тіло лишимо твоє отут, на хмарці,
о не лякайся, повернеш у нього вранці...
„Твій дух і мій пірнають глибше дна морського,
де стережуть шляхи пітьми протуберанці...”
Гляди, обабіч нас руїни, вмерлі царства,
все нижче ми, на суднім дні, це шлях митарства!
Але мовчи, нас не повинні тут відчути,
бо смерть не стерпить жодного бунтарства.

Під нами темний лід, за ним пропащі душі,
вони розтратили усе, тому і злющі,
опісля пекла тут одні лише пропащі,
їдять самі себе у самоїдській гущі.
А тут угору! Глянь, обабіч древні мури,
і скаменілості могутньої статури,
усе це сходить на поверхню – в крайнім світі,
де чаклуни найперші, а найнижче - люди.

Світ присмерку. Ми на одній із веж - над містом.
Округ ліси і мочарі боліт – намистом,
тут різна чортівня, і губляться дороги,
і кожен стрічний погляд із ворожим блиском.
І горизонти повні злої небезпеки.
Цивілізації розтанули – ні Меки,
ані Парижу, Лондону, Нью-Йорку, Делі...
Чутки і оповіді замість фільмотеки.

Тут сталося усе, чому не дати ради...
І на твоїй Землі – уміння чаклувати
зросте із ентропією, а хворий люд
собі відразу створить кращі форми страти.

А хижі чари доконають світ ще більше,
і замість Божого з’являється все інше.
Хоча, можливо, і задумано отак,
і вгору вже давно зросло найголовніше...
............................................................
............................................................

Вона:

Найдовша ніч... І не вловлю ні меж, ні рамок…
Літали довго, та не видно, де світанок.
Сумні світи… І на землі це входить в норму:
немає меж. Життя втрачає зміст і форму.
Ми, люди, надто потопаємо в безмежжі.
Нам мало, мало… Ми чомусь ламаєм межі.
А як без них? Що без окреслення шукати?
Душа без тіла – як найвища форма страти?

Та, як на мене, це примарлива свобода.
І вже яснішою стає моя пригода.
Бо я ж звичайна, як і всі, земна істота,
яка чомусь всьому земному чинить спротив.
Вдягнувши крила, споглядаю на руїни
людських чеснот, які змінились на провини.
І вже сама готова крила поламати,
щоб спорудити захисні, надійні лати.

А далі що? З цього безмежжя є рятунок?
Чи ти і сам себе закутав в обладунок?..