ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Федів
2020.07.07 11:42
Дозволили казати слово,
Підняти очі від землі,
А серце бачити готово
Свободи натяки малі.

Помалювали стару клітку,
А охорони не зняли,
Душею линемо у сітку,

Володимир Бойко
2020.07.07 11:24
Я частував своєю кров`ю комарів,
Я на фуршеті цьому мало не здурів.
Які ж вони немилосердні, комарі –
Жалкі завсідники вечірньої зорі.

Дума Козак
2020.07.07 09:44
Горить коса, палає літом небо,
все поглинає полумя стіна!
Природа віддає останню требу –
життя життям оплачує сповна...

Заграва підіймається над морем,
у тому пеклі гине все живе
і рани залікуються не скоро,

Сергій Губерначук
2020.07.07 08:26
Ех, ти, Скорпіоне!
Ти жалиш!
Повернутий спиною – Злом!
А спробуй убити –
на-зав-жди –

Добром.

Олександр Сушко
2020.07.07 01:32
Літній дощик


Шкандибаю, у руках ковінька

Став старим, а був - прехтивий фавн.

А спекотне літо, наче жінка,-

Олексій Кацай
2020.07.06 20:29
планету машиною часу
жбурляє у космосу вир
де мов бумеранг папуаса
галакто-спіралиться шир
і на астероїдів брили
розсипавши простору схил
пітьма проявляє пітьмила
в непевному світлі світил

Євген Федчук
2020.07.06 19:21
Було це у часи у старовинні.
Коли? Не знаю. Та давно було.
Унадились татари в Україні
Чи не щодень чинити своє зло.
Ішли так часто. Йшло їх так багато,
Що всю траву стоптали у степах
Не стало чим й коня погодувати
На широченних степових шляхах.

Олександр Панін
2020.07.06 18:15
На зеленій галявині, на узліссі -
Засмучена дівчина у дрімучому лісі…
Як у ліс потрапила, Прекрасна,
Що робиш на галявині, Красна?

«Краще бути в лісі почорнілому,
ніж у чоловіка в домі немилому…

Олександр Сушко
2020.07.06 17:31
Він грав на піаніно власним членом,
Скакав по сцені у рябих трусах.
А нині - Президент! Спаситель! Ленін!
Країна, врешті, витягла туза.

І зажила-а-а! Аж мед тече по вухах,
Грошви до біса і війни нема...
Ці вибори - солодка груповуха,

Ярослав Чорногуз
2020.07.06 15:00
Смарагдове сяйво, як полум`я ніжне,
Голубить воно, не пече.
Тону у вогні я оцім дивовижнім –
Смарагдових бранець очей.

ПРИСПІВ:
Смарагдові очі, смарагдові очі
Мене огорнули теплом.

Олександр Сушко
2020.07.06 09:29
Порізано талант сатири лезами,
Під хвіст коту усі мої труди!
Кошлате мудромисліє - поезія,
А те, що в мене - сірий наратив.

О, хто би дав хоча б ковточок радості?
Боги парнаські вирок прорекли:
"Для вічноті твої творіння - капості,

Сергій Губерначук
2020.07.06 09:14
Вічно серце живе
по тілах по людських,
не в однакових ритмах кочує.

Десь фонтаном прорве
між артерій вузьких,
десь мелодію Брамса прочує.

Іван Потьомкін
2020.07.05 21:35
Андрій Розумовський Маестро, чи не могли б Ви подивитись оцю ось пісню ? Бетховен З приємністю, Ваша величність. Ви стільки робите для мене, що тепер я – найбагатший, мабуть, серед моїх колег. Де ще б я перевірить зміг те, що тільки-но створив, як не

Ігор Шоха
2020.07.05 21:19
Є люди, з якими приємно завжди,
далеко не треба ходити,
є й інші, з якими, куди не іди,
немає про що говорити.

На інших надійся, та сам обирай,
на кого надія в дорозі,
оточена пеклом дорога у рай,

Дума Козак
2020.07.05 20:56
Млини...
Млини ідуть по полю
і мелють вітер на шматки,
а разом з ним щербату долю,
немов посохлі пелюстки...

Вони ідуть на захід сонця
чи навпаки – йому на схід?

Дума Козак
2020.07.05 20:32
Коса, дорога, рев мотора,
пісок розпечений, жара...
До моря, вниз і знов угору,
повзе авто на всіх парах.

Обабіч ліс, столітні сосни,
вірніше залишки ліска.
Було їм вирости непросто,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поеми):

Олександр Панін
2020.01.12

Писака Писав
2019.11.07

Ігор Якименко
2019.07.12

Сергій Губерначук
2019.07.07

Зоя Войтович
2019.04.04

Костянтин Головко
2018.09.05

Томаш Кучерук
2018.06.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Володимир Ляшкевич / Поеми / Колективні композиції

 Ельфійський Апокриф. Разом із Наталією Дитиняк

Вступна частина

Дорога співавторка Він: *
Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму для ока зваби сіть, -
і ти вже впіймана, хоча й не знаєш як.

Вона: **
Просила Рибка в Долі віщий знак,
щоб саме тут розставив сіть Мастак.
І таємниче Рибка посміхалась,
коли Мастак помітив, що впіймалась.

Він:
- Чудово, - Мастаку сказала сіть, -
Ви тільки ніжно звабу відпустіть...
Так ніжно... й не повірила Вона,
Що стільки літ тривала бистра мить.

Вона:
Похмілля болісно впливає на думки.
П’янкої зваби випивши з руки,
Чекала ще і ще… Та раптом… мить –
п’янило щастя, а тепер болить…

Він:
Болить собі, невідомо чому,
хоча і має іншого, Йому
з тим жити теж: крім Добру Новину,
виношує вона й себе саму.

Вона:
Сидить сумна, задивлена в вікно…
Якщо вже так змоталося кіно,
то годі сліз і болю. Біль минеться,
коли дитя у ній поворухнеться.

Він:
Коли дитя у ній поворухнеться
передчуття сердець сумних торкнеться,
і злине дзвінко в чисті небеса,
і на веселку Отчу обернеться...

Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму завчасно Долі сіть, -
І ти вже обрана, хоча й не знаєш як.

І
Ніч:
[Голос невидимої сутності]
Він:
Намариться тобі принадлива любові
знеможена блакить подалі від юдолі -
зів’ю туманами і виточу промінням
з уяви барвної твоєї клітку волі.

Вона:
Дай крила, ноче! Звий мене туманом,
дай розчинитись в мареві омани.
Лише на мить, приспавши пильність долі,
впійматись дай в солодку клітку волі.

Він:
Бери.
І розправляй.
Тобі пасують крила.
Ось і рука моя, - тремти, бо ти злетіла.
Гляди, пітьма внизу, - внизу, а не довкола,
І так до обрію, де твердь сполум’яніла.

А ще вогні багать, і скорбна баркарола,
і ворушіння тьми, яка давно зборола
великих і малих, одважних і не дуже,
І страх, яка легка
ти, відчайдухо гола...

Вона:
Пітьма мене повільно відпускає…
А одіж – тінь, в якій себе ховаю.
До крил найбільше личить нагота –
первинна сутність, чиста і проста.

Він:
І нагота твоя чудова - втіха мужу!
Та глянь отам-он, у саду, зриває ружу
коханець вмілий – кида пелюстки під кроки,
красуню зваблює удавано байдужу.

Ну ж бо до мене пригорнись. І мить, як роки!..
Поглянь тепер на ту дівчúну карооку -
краса зів’яла, у світи майнули діти,
вона одна у ліжку, де усі й пороки.

Самотньо унизу. Їм - ніде правди діти,
з бідою сам на сам до старості жевріти.
Не побажаю і тобі, прекрасна діво,
про змогу втрачену коли не будь жаліти.

І мить над вічністю!..
Вернулись ми - грайливо
твій онде кавалер із іншою – не диво?
Вони усі такі, їх змушує природа.
Зріднишся з ним? Чи летимо удаль сміливо?

Вона:
А пам'ятаєш, як було з Ікаром?
Так і вони: самотність їхня – кара.
Вони в польоті бачать тільки цілі,
а не себе. І крила в них незрілі.
Злітають ввись, баласт не поскидавши,
і падають в пороки, надірвавшись.

А інша… Що ж, нехай їй ружі носить.
Вона земна. І крил вона не просить.

Він:[сміється]
Чи пам’ятаю я? Смішна ти, Поселянко.
Здається так тебе назвати мали, й п’янко
цвіло б ім’я твоє, а з ним ельфійська врода,
ти загубилась, я ж найшов тебе, коханко.

О спалахнула як. Зімкнула крила. Цнота!
Вже падала б, якби я не тримав – порода!
Ікар не з ваших був. А що таке пороки
відомо тій, якій невíдома свобода?

А що таке свобода жінки - пошук муки,
дослідження себе у пристрасті, розлуки
і злуки, відданість, душевна рівновага?
Гадаю ще незримі поруч Бога руки. :)

Свобода й крила, що я дав тобі. Навзаєм
я володітиму тобою - ночі раєм.
А вдень літатимеш одна, я не ревнивий.
Відтак на ложі хмарки постіль розстилаєм?

Вона:
[присідаючи на хмарку]
І ти туди ж…
Признаюся, дивуєш.
О, як же ж ти в просторах цих сумуєш…

Так, загубилась. Але я себе шукаю.
А ти шукаєш рабства й, дивно, раю;
залежності від тіла поселянки;
ковток свободи – і самотні ранки.

То хто ти, ноче? Що тебе тривожить?
Чим тобі тіло моє допоможе?

Він: Оракул
...Як танцювала ти! До іскор у волоссі,
та ніжних рук ячання хижого, мов досі
ти воювала з тим, кому уже програла,
кому віддатися приречена невдовзі.

О, танцювала як! І з листями кружляла,
І над слізьми своїх сестричок промовчала.
І шати падали твої, і ти нагою
над тим схилялася, чия прийшла навала.

- Умри ж, о полководцю й магу, смертю злою!
За поневолення! Що вкрив мій рід ганьбою,
за те, що раб наш учорашній понад нами!
За все упийся вщерть мертвотною водою!..

Та в очі глянула йому, в блакитні рани,
яким здавна явив Оракул помсту Панни,
і не змогла убити, бо себе сягнула,
і стільки невідомої колись нірвани...

Не підкорилася Богиня віщій долі,
і віддавалася ночі! Пристрасно доволі.
Так само, як і ти, красуне Поселянко,
та вже світанок, і, поглянь, женці у полі.

Вона:
Які двоякі всі людські чесноти…
І не збагнеш, де видимість, де дотик.
І не втечеш від дійсності подалі
(за біг дають дві сторони медалі).
Блакитні рани не злікуєш доти,
доки не зміниш видимість на дотик.

А я… програла? Ні, бо я не грала.
Я танцювала, ноче, танцювала.
А ти крізь рани в душу подивися
і доторкнися, наче доторкнися.

Він:
Ти все забула... І не дивно. Тільки тіло,
відбиток давнього того, що так любило
свого веселого героя, переможця -
але кохалась нині дуже навіть вміло.

Сліди цілунків на плечі твоїм і нижче,
та не соромся, небеса коханці ті ще!
І що торкався я душі тобі не снилось,
О з кожним разом будуть долі наші ближче.

Ото ж до вечора! Лети куди завгодно.
Крилата й гола, і земна - це нині модно,
та спершу хмаркою закутайся і спати,
бо сили витратила ти вночі істотно.
.................................
................................

Вечір того ж дня:[Його голос біля неї]
...Привіт! Як день? О, на коліні слід землиці.
Була внизу? І що подруженьки-дівиці
тобі казали? а колишній наречений?
Він цілував тебе, - нехай, богині ниці. :)


Вона: [поправляючи хмаринку]

О, дивина! Невже тобі цікаві
мої пусті земні дівочі справи?
Тобі самотньо, знаю. Ти сумуєш…
Що ж, розповім (а раптом приревнуєш:).
Все як завжди, у всіх свої турботи:
сходити в люди, вийти на роботу,
вбивати час (і день за днем все ближче),
ставати кимось (граючи в "хто вище?").
Так без кінця… А мій земний коханий
питав, за що солила його рани.
А я ж не винна. Я лише хотіла
розповісти, що добре долетіла…

(сідаючи на краєчок):
Так дивно, ноче… вкотре відчуваю,
що не живу, лише спостерігаю…

Він : [поволі проступаючи зі мли скорої ночі]

А як інакше. Ти не здатна пригадати
ані своє, ні наше - грубі в’язня лати
тебе тримають на знекровленій твердині,
та це мине - недолю дано оминати.
І покарання, що отримала ти - ніжне,
але, по суті, ти й вела життя не грішне.
Не те що я... Та менше з тим, прийдеш до тями,
коли вернути видасться буття колишнє.

Як до вподоби ця твоя сентиментальність!
Такі чесноти придають душі сакральність,
на жаль, найменше цим світам пасує гідність,
вони ж останні - як осуджена реальність.
Ти б не повірила, якби вернула пам’ять,
де опинилася. О, згадки тяжко ран’ять.
Та я живу із ними, маю навіть віру,
що звідси підемо, допоки все тут спалять.

Ні, не дивися так печально, я з тобою,
хоч не по імені, та клич мене порою,
ім’я у світі цім єднає групи в’язнів,
тож клич єство моє, а не імлу з марою.
А щодо вигляду мого – являй бажання,
у ніч минулу був я лицарем кохання,
для тебе все було мов сон, я розумію,
але яким же був той сон липкий, до рання!

Я ж тільки дух отут, та Дух і всім тут править,
Він милосердно дав і сили задля справи
мого єства, з тобою зв’язаного вільно,
і ночі час, до світанкової заграви.
Тож не втрачаємо ні миті, полетіли?
Я покажу тобі дива такої сили,
на самім-самім дні життя, де світ цей гасне,
де жах і радість на краю буття могили!

А тіло лишимо твоє отут, на хмарці,
о не лякайся, повернеш у нього вранці...
„Твій дух і мій пірнають глибше дна морського,
де стережуть шляхи пітьми протуберанці...”
Гляди, обабіч нас руїни, вмерлі царства,
все нижче ми, на суднім дні, це шлях митарства!
Але мовчи, нас не повинні тут відчути,
бо смерть не стерпить жодного бунтарства.

Під нами темний лід, за ним пропащі душі,
вони розтратили усе, тому і злющі,
опісля пекла тут одні лише пропащі,
їдять самі себе у самоїдській гущі.
А тут угору! Глянь, обабіч древні мури,
і скаменілості могутньої статури,
усе це сходить на поверхню – в крайнім світі,
де чаклуни найперші, а найнижче - люди.

Світ присмерку. Ми на одній із веж - над містом.
Округ ліси і мочарі боліт – намистом,
тут різна чортівня, і губляться дороги,
і кожен стрічний погляд із ворожим блиском.
І горизонти повні злої небезпеки.
Цивілізації розтанули – ні Меки,
ані Парижу, Лондону, Нью-Йорку, Делі...
Чутки і оповіді замість фільмотеки.

Тут сталося усе, чому не дати ради...
І на твоїй Землі – уміння чаклувати
зросте із ентропією, а хворий люд
собі відразу створить кращі форми страти.

А хижі чари доконають світ ще більше,
і замість Божого з’являється все інше.
Хоча, можливо, і задумано отак,
і вгору вже давно зросло найголовніше...
............................................................
............................................................

** Вона: - рядки авторства Наталі Дитиняк
* Він: - рядки авторства В.Ляшкевича


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : Місцетворення композиції



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2009-09-14 09:47:28
Переглядів сторінки твору 2267
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.108 / 5.5  (5.161 / 5.54)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.160 / 5.54)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.782
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Композиції для сцени
РОМАН У ВІРШАХ
Автор востаннє на сайті 2020.07.03 13:15
Автор у цю хвилину відсутній