"Пішов Ярополк на Олега, брата свого, на Древлянську землю.
І вийшов супроти нього Олег, і приготувались вони обидва до бою, і коли зіткнулись війська, переміг Ярополк Олега. І побіг тоді Олег з воями своїми в город, що зветься Вручий.
А був міст через рів до воріт городських, і (люди) давлячи один одного, спихнули Олега з мосту в урвище. І падало багато людей з мосту, подавили (тут) і коней, і людей..."
Літопис руський, 977 рік.


1

Моя древлянська земле, сивокоса,
Дозволь схилити серце і чоло.
Я вдосвіта піду на сині роси,
Де б'є тисячолітнє джерело.

Мій рідний Овруч - Вручий сивочубий
Красується на сонячній горі.
Його ще змалку щиро кожний любить,
І я тут усміхався до зорі.

І я бродив у пралісах ранкових,
Як трави не вклонялися грозі.
Ось тут, де вишумовує діброва,
На ловах зустрічалися князі.

Але про них ще рано говорити,
Не визріли ще думи й почуття.
І я несу минувшині ці квіти,
Слова ці щирі з правдою життя.

Бо істина завжди мені дорожча,
Її, немов зіницю, бережу.
Під стягами гуде й вирує площа,
За істину приймаючи олжу...

А ти цвіти, о земле стоголоса,
І не зазнай наруги і руїн.
Моя душа наснажилася в росах, -
І слухає твій оксамитний дзвін.

Його щоденно слухали древляни,
Що зроду не вклонялись ворогам.
Пішли століття воями в тумани -
Святу цю землю залишили нам.

Я вдосвіта піду на сині роси,
Де б'є тисячолітнє джерело.
Моя древлянська земле, сивокоса,
Дозволь схилити серце і чоло.

Дозволь тебе, о рідна, запитати
Про мужніх тих володарів-князів...
Це ж їхні вої, вийшовши на чати, -
Вогнем сердець палили ворогів.

Земля говорить травами до мене,
Ідуть назустріч велетні-дуби.
І я, немов Мойсей, благословенний -
Молю Творця за неї щодоби.

Я простягаю руки аж до неба,
І знову притискаю до грудей.
О, рідна земле,- хочу, щоб до тебе -
Не доторкнувся жодний фарисей.

А їх же розплодилося багато,
Хай сонце волі спалить всіх заброд!
Завжди настигне ворога розплата,
Як житиме у єдності народ.

О Русь моя, колиско яворова,
Ділю з тобою радість і печаль.
Звучить у серці пісня калинова -
Під голубий і сонячний рояль.

Дивлюсь і надивитися не можу -
Така мені ти люба й дорога.
Пробач, якщо тебе я розтривожу,
Бо до синів - ти не завжди блага.

Ну, хто не хоче бути вік блаженний,
Купати душу в ласці і добрі?
Ти наяву і в снах приходь до мене,
Лише тебе чекаю на зорі.

Постукай у моє вікно так тихо,
Щоб недруг не почув і не прийшов,
Щоб завидюще не проснулось лихо,
Щоб я повік чуттям не охолов...

Хай щезне цей гіркий, полинний смуток,
Що заливає серця береги...
О, як я хочу голос твій почути,
І запалати полум'ям жаги!

Моя душа від болю не осліпла,
Лише загартувалась, ніби сталь, -
Веде мене до істини і світла,
Де пролягла - життєва магістраль...

Моя древлянська земле, сивокоса,
Дозволь схилити серце і чоло,
В моїй душі цвітеш ти, стоголоса,
Їй росами загоївши крило.

Я знову п'ю ці роси кришталеві,
Де пралісів зелена таїна,
І в глибині я бачу дивне мрево -
У папороті спить прадавнина...

Її я хочу словом розбудити,
Хоч пам'ятаю блиск і дзвін меча,
Привести хочу в світ цей розмаїтий
Із княжої дружини сурмача.

Йому скажу я : "О, сурмаче княжий,
Збери, прошу, докупи мій народ, -
Нехай твоя сурма йому розкаже
Про шлях до волі і біду незгод..."

Отак я мислив на лісній поляні,
Котила Норинь тихий шепіт хвиль,
Віки мовчали про те поле брані,
І, наче спогад, вився дикий хміль.

У житі квітли росяні блавати,
Мабуть, цей квіт любив з дитинства князь,
І теж йому хотілось прочитати
Посеред ночі цю небесну в'язь...

Олег, син Святослава наймолодший,-
Тут на землі древлянській князював,
І цей наказ виконуючи отчий,
Не обминав ні лісу, ні заплав.

Бо часто він ходив на полювання,
І князя кожний птах і нелинь знав.
На ловах він єдине мав бажання -
Забути гіркоту князівських справ.

Князь не любив, як в княжі володіння
Чужак заходив нагло, ніби вовк.
І душу затягало хмаровиння,
Немовби хтось її громами товк.

А може, то була така гординя,
Що князеві тривоги додала.
Його манила ця пора осіння,
А ще душа невтомна, як бджола...

І мчали вдвох із братом Ярополком,
Як вихори, попереду дружин,
Стелилися тумани білим шовком,
Ховалися птахи серед ожин...

Раніше це було, коли ще Люта
Князь у древлянськім лісі не зустрів,
І злість у нім не спалахнула люто,
Як блискавка, не вдарила між брів.

Це трапиться пізніше - і боярин
Впаде, смертельно ранений, в траву,
А князь Олег, метнувши погляд ярий, -
Промчить алюром не одну верству...

Про що тоді він думав - не збагнути...
Лише Творець читав його думки,
Що вимучили душу, ніби пута,
Коли спіткнувся кінь біля ріки...

*Лют - син Свенельда, старшого боярина Святославової дружини, котрий помщаючись за сина, підмовив Ярополка, щоб він відібрав у брата древлянську землю...


2
Вчинив жорстоко князь Олег із Лютом,
Бо Лют занадився в багатий ліс.
І помста кров труїла, як отрута, –
Мабуть, Свенельду шепотів сам біс:

“Помстись!.. Помстись Олегові за сина,
Ти князю смертю злою відплати!.."
Мовчав Свенельд і думав не хвилину,
В лихій уяві бачив два хрести…

Був Ярополк на київськім престолі,
Свенельд його щоденно зустрічав.
І приховавши почуття та болі,
За ним ходив підступний, мов удав.

Бо він давно свою побачив жертву,
І добре знав – ще прийде його час…
І князь древлянський мусить люто вмерти, –
Про це сказав йому таємний глас.

А Ярополк відмахувавсь від нього,
Коли Свенельд хвалив древлянський край.
Та князя заманила ця дорога,
Що привела до пекла, а не в рай.

Зійшлися вої у смертельнім герці,
Над полем закружляло вороння…
І туга каменюкою на серце
Лягала багатьом посеред дня.

Не встояла Олегова дружина,
І кинулися вої – хто куди…
Неслася через міст людей лавина,
І поміж ними князь, як смерть, блідий.

Іржали коні, як зривались з мосту,
Кричали люди, падаючи в рів.
Була там смерть хазяйкою – не гостем,
Тримаючи косу напоготів.

І князь Олег у рейвасі людському
Всю ніч лежав, немов звичайний смерд.
Топталися по ньому ще живому,
Як зупинилась біля нього смерть.

Не взнати, що вона його спитала,
І не почути, що князь відповів.
Немов людина, застогнав десь чалий,
А князь прошепотів лиш кілька слів…

3

Згадав уранці Ярополк про брата,
Бо раптом голос крові він почув.
Шукав Олега скрізь, немов затятий,
В його душі, мабуть, відбувся зсув.

Умить гора ворожості змаліла
Й пропала зовсім, ніби й не було.
Він щиро каявсь, але запізніло, –
У древі роду – зяяло дупло…

І кидавсь Ярополк на всенькі боки,
Допоки в серці вистачило сил.
Знайшли Олега в полудень високий –
Аж під горою захололих тіл.

Заплакав князь над князем – рідним братом,
У розпачі припавши до грудей.
А віддалік стояв Свенельд пихатий,
Сховавши радість у глибінь очей.

“Це ти хотів Олегової смерті!..” –
Від болю стрепенувся Ярополк.
Свенельд мовчав… “Скоріше б, княже, вмер ти…” –
В’язав думки, бо не хмелився толк.

Земля древлянська прийняла Олега,
У Вручиї похований був князь.
Над ним схилились вічні обереги,
А в синім небі пролітав свіязь…
1997

Зб.”Древлянський князь”(2000).