Вже кілька днів гриміло десь на сході
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів ночі в роздумах стояв.
Йому було уже шістнадцять літ.
Хоч в батька вдався: витягся високий.
І старшим виглядав на пару років.
Що принесе йому вогненний схід?
Все якось несподівано пройшло.
Вночі іще на сході десь гриміло,
А вранці уже німці відступили,
Все їхнє військо за Дніпро пішло.
Десь «наші» зазівались, чи пішли
Другим шляхом. В селі не появлялись.
Із-за тинів селяни розглядались,
Бо ж знати вони точно не могли:
Скінчилося усе чи іще ні.
Ще німці можуть скоро повернутись.
В боях жарких із «нашими» зіткнутись.
З села лишать руїни лиш одні.
Та день минув в спокої, як і ніч.
Максим заснув уже під самий ранок.
Прокинувся, як хтось зійшов на ганок
Й забарабанив в двері й гучна річ:
- Ей, аткривай! А то взламаєм двєрь!
Максим схопився, швидко одягнувся
І до дверей уже за мить метнувся.
Відкрив. Аж на порозі офіцер
І два солдати. Його відштовхнули:
- Кто єщьо в доме? – Та я сам…один. –
З нахабства того ледь спромігся він
Щось відказати. Ті бігом пройшлися,
Здається, всі оглянули кутки.
Зі столу хліба узяли шматки,
До чавунця на печі потяглися.
- Бєгом на площадь! – офіцер велів.
Із других хат людей теж виганяли.
Чоловіків під дулами тримали.
Жінки услід плелися їм без слів.
Лиш схлипували, чуючи, мабуть,
Якусь біду. Всіх на майдан зігнали.
Чоловіки усі в шеренгу стали
І офіцер, аби всім добре чуть,
Узявся хрипким голосом казать:
- Ви прєдалі Атчізну! Ви служилі
Фашистам! Вас би всєх тут расстрєлять!
Патронав на вас жалка, вашу мать!
Хатя ви смєрть ат пулі заслужилі,
Атчизна шанс жизнь заслужить дайот.
Ідітє і пазор свой смойтє кровью! –
Спинився офіцер поперед строєм, -
Таму, кто сваю кровь в баю пральйот,
Атчизна грєх прастіт. Но толька кровью!
- А зброю дайте, - хтось в строю сказав.
Та офіцер від того лютим став:
- Аружиє сєбє дабудьтє боєм!
- А з чим у бій? – Вазьмі полкірпічя
І в бой. А там уже как карта ляжет.
Уже кто как сєбя в баю пакажет!
І стрій в тяжкій задумі замовчав.
- А форма? – хтось раптово запитав.
- В свайом пайдьотє. Нєча форму пачкать.
Кто кровь пральйот і випалніт задачу,
Палучит форму! – ще пройшов і став
Перед Максимом: - Сколька лєт? – питає.
- Шістнадцять буде. – Врьош вєдь, сукін син!
Хатя для всєх для вас ісход адін:
Кто нє пайдьот, таво ми расстрєляєм!
Тєпєр налєва всє і шагам марш!
Усі в строю незграбно повернулись,
Вервечкою майданом потягнулись.
Жінки і діти заходились аж
В плачу і крику: - Що ж це, люди добрі?
Таж німці, навіть не робили так?!
Пустіть дітей хоч! – офіцер однак
В їх бік й не глянув. Вояки «хоробрі»
Обабіч строю і позаду йшли,
Тримали автомати наготові
Аби пустити «зрадникам» цим крові.
Готові вбити, тільки б не втекли.
Чоловіки ішли в строю похмурі.
У чорних свитах – жовтень надворі.
Тож одягались вже о цій порі.
А попереду десь здіймалась буря.
Гуло все небо та не від вітрів.
Гармати били й били, не змовкали.
І літаки у небі пролітали.
Здавалося, що весь Дніпро горів.
Коли уже до берега дійшли,
Страшну картину поспостерігали:
Із літаків десантники стрибали
На тому боці. Літаки гули.
Вже тисячі розкрились парашутів.
Зенітки влучно били поміж них,
Калічили та убивали всіх.
Й ніхто не міг від смерті відвернути.
На землю вже хто мертвим опускавсь,
Хто падав стрімко – парашут порвало.
Здавалось, кров‘ю небо все стікало.
Навряд чи хто із них живим зоставсь.
Та літаки усе одно гули,
І нові жертви з черев випускали.
Й ті в небі, наче ангели вмирали,
Бо вдіяти нічого не могли.
Всі зупинились, дивлячись на те.
Бо зрозуміли, що їх всіх чекає.
Війна й без того милості не знає,
Вбива людей безжалісно. Проте
Отак людей на вірну смерть кидать?!
Страшніш війни такі от командири.
Та ж то не люди, найсправжніші звірі.
Людське життя ніщо для них, видать.
Ще мертві з неба падали, однак
Вже офіцер почав їх підганяти.
Заклацали затвори автоматів
І вже не відкараскатись ніяк.
Погнали їх вздовж берега Дніпра.
Дивитись в воду, навіть страшно було –
Вертав Дніпро отих, що потонули,
Кого він аж до моря не забрав.
Під берегом в воді бовтались трупи,
Роздуті, очі виклювані в них,
Бо вороння полює лиш на їх.
Нажерлось мертвічини вже від пупа.
Обличчя мертвих пінились в воді,
Немов були намилені. Гойдались,
Такими нереальними здавались.
Максим на те із острахом глядів.
Нарешті їх на місце привели.
Став офіцер завдання говорити:
- Задача ваша на тот бєрєг вийті!
- На чому? – всі питати почали.
- Нє майо дєла! – визвірився той.
Хтось одізвавсь: - Я плавати не вмію. –
Можливо, врятуватись мав надію.
Та офіцер зреагував на то:
Дістав пістоль і прямо в лоб йому.
Упав нещасний. Офіцер на теє:
- Ну, кто єщьо тут плавать нє умєєт?
Ніхто не суперечив вже тому.
Під дулами збиратися почали.
Хто очерет у в‘язанки в‘язав,
А хто колоди навкруги шукав.
Солдати із них ока не спускали.
Хто зготуватись встиг, а хто ще й ні,
Але команда: «Марш!» вже пролунала.
Всі лізти у холодну воду стали,
Виднілися лиш голови одні.
Максим на річці виріс, тож його
Вода Дніпрова зовсім не лякала.
Та ж пізня осінь надворі стояла
І тіло аж зсудомило бігом.
Не маючи підручного нічого,
Плив просто так, старався з усіх сил,
Виднілись лише голови навкіл.
Хтось враз на дно пішов побіля нього.
Ніхто на те уваги не звернув.
Тут би самому якось врятуватись,
З водою та із холодом змагатись.
Максим вже середину проминув,
Як з того боку гримнула «гроза».
Із неба міни падали й снаряди.
Вода здіймалась, кулі сиплють градом.
Хотілось повернутися назад,
Та ж там ті звірі, запросто уб’ють.
Й тут смерть гуляє, жертви підбирає.
Але він тут якусь надію має.
Отож, гребе вперед і будь-що-будь.
Вже сил нема, лише бажання жить
Жене його та на воді тримає.
Вже поруч нього і голів немає.
З живого лише течія біжить.
І він її старається здолать,
Хоч вона зносить його усе далі.
Уже і сил його зовсім не стало,
Коли на дно вдалося раптом стать.
Чи плив, чи йшов, чи повз, але діставсь.
Повз у багні, діставсь крутого схилу
І став копати сховок чи могилу,
Сховатися від смерті намагавсь.
Вона ж гуляла водами Дніпра.
То там, то там фонтани піднімались.
Від вибухів страшних земля здригалась.
Страшнішу хто б придумав з переправ?
Віддихавшись на березі, Максим
Став на воді живих ще видивлятись.
Можливо, ще комусь вдалось дістатись,
Адже півсотні люду було з ним.
Та крізь свинець смертельний не вдалось,
Мабуть, нікому більше перебратись.
І що тепер? Тут дарма залишатись.
Назад? Та ж без поранень обійшлось.
Немає крові й прощення нема.
Тут «гроза» стихла, але там за схилом
Снаряди й міни купами летіли.
Хтось, певно оборону там тримав.
Там ще живі. Потрібно йти до них.
Там є життя, хай і в обіймах смерті.
Він вижив тут і там не стане в жертву.
Свій страх він у воді ще переміг.
Тепер повинен битись за життя,
Бо німці, «наші» жалості не мають.
Нехай його на небі почекають.
Зродилась в ньому віра в майбуття.
Десь там на сході рожевіло небо.
Він здерся схилом. Попереду бій.
«Ну, хлопче, швидше уперед! Не стій!
Тобі, як хочеш, але жити треба! -
Хоч тіло ще від холоду трясе,
Він повз і повз вперед на гуркіт бою,
Слід у росі лишав поза собою, -
Хто ж, окрім тебе, розповість про все?!»