Як не викручуйся, а карма дожене.
Що заробив, те, врешті ти і будеш мати,
Аби було тоді не пізно жалкувати,
Ніде й ніколи, друже, не роби дурне.
Ти можеш, звісно насміхатися над тим
І говорити всім, що то якісь дурниці,
Поки від долі не отримаєш по пиці,
Над головою пролуна небесний грім…
Три хлопчаки в автобус вскочили бігом.
Народу мало, на сидіннях розвалились.
За гаражами, наче голосно сварились
Самі, мабуть уже не знаючи, чого.
Енергій повні, поривались щось зробить,
Аби на них, як на героїв поглядали.
Але уваги люди зовсім не звертали.
Один із них звернув увагу в якусь мить
На вікна й хитро так сказав товаришам:
- Погляньте, «вихід аварійний» написали, -
Мов смішно то. І друзі, звісно гиготали.
- А он, дивіться й молоток висить отам,
Щоб скло розбити. – Та я можу й кулаком, -
Другий озвався. – А мені такий і треба, -
Промовив третій, - заберу, мабуть для себе.
Вхопив й в кишеню затаскав його бігом.
А на зупинці вийшли та й гулять пішли.
Набридло хлопцеві той молоток носити.
Навіщо взяв? Він сам не міг би пояснити.
Коли у парку із дівчатами були,
То у кущі його він кинув непомітно
Та і забувся скоро… Час якийсь пройшов.
І їде хлопець у автобусі тім знов.
Тепер самому довелось йому сидіти.
Десь попереду пасажирів кілька є,
А він позаду на сидінні примостився.
Чи про щось думав, чи на вулицю дивився.
І тут тривоги телефон сигнал дає.
Всі уже звикли, тож уваги не звернули.
Автобус їде. Десь там вибухи гримлять.
Взялися наші безпілотники збивать.
Щось в небі бахнуло, автобус враз тряхнуло,
Коли на нього шмат палаючий упав.
Почулись крики, всі ураз заметушились.
Машина посеред дороги зупинилась.
Хлопчина теж, мабуть від страху закричав.
Вогнем автобус, наче навпіл розділило.
Водій дверей уже не в змозі відчинять,
Тож люди кинулися вікна вибивать
І молотки по склу загупали щосили.
Вони десь там, а в цій частині він один.
Отож йому себе самому рятувати.
Одразу кинувся був молоток шукати.
Ніде нема. І пригадав ураз – де він.
Став кулаком скло вибивати та даремно.
А вже і дихати нема в салоні чим,
Усе навкруг заслав смердючий чорний дим.
Став задихатися, в очах зробилось темно.
Уже втрачав свідомість, дзенькіт як почув.
Хтось зовні став вікно до нього вибивати.
І чиїсь руки його стали витягати.
Він аж закашлявся, повітря як дихнув.
Він кашляв довго та викашлював той дим,
Якого встиг в салоні доста наковтатись.
І Богу дякував, що зміг порятуватись
І розумів, що лиш його вина у тім,
Що ледь не згинув. Шрам йому на все життя:
Не слід ніколи по-дурному поступати,
Бо хто зна: прийде хтось його порятувати
Наступним разом. Наступало каяття.