Виймаю з себе нутрощі, як з пирога перестиглі вишні.

Між пальцями липне совість, сукня соком кислим заляпана.

І я не знаю, чи у нас будуть ще коли-небудь такі посмішки як

на цих старих фото…Вони знову не вийшли, там на плівці ,здається, подряпини.

Я від світла в плацкартних вагонах, мов у пустелі, німо зсихаюсь.

Руки пишуть по тілу тремтінням, ніби хочуть самі на себе накластисть.

Я вирізаю тебе з картону і замість серця вшиваю пластик.Мізки липнуть

від спеки до стелі.Ти моя нерухома власність.

Знаєш,за що я ненавиджу мегаполіс?

І цей дим, що виїдає легені кашлем?
І цих покидьків на іномарках, які колесами вбивають бездомних тварин?
Жінок, що яскраво фарбують губи й ,одягнувшись, всеодно залишаються голі?

І цих інфікованих, напівмертвих ворон у порожніх парках?
І дешеві, гнилі мандарини від меценатів для сиріт в дитячих будинках?
І цю рвотну, пропалену часом , духовну сирість...
І ці зіпсовані, без терміну придатності людські маси?
І ці безнадійні, жорстокі, самотні повені алкоголю у вени поламаних вулиць...

І ці яскраві промені, що б’ють нокаутом у вічі на лікарняному ліжку...

Думки в голові нестерпні, стомлені, забуті і грішні, що викинутись з неї ладні
і порохом розсипатись за вітром...
І цю солону воду з повік, яку я рукавом вкотре витру?

За свою безпорадність.