Там, де гріються ружі на білім причілку вікна,
де полохає люд собача, не припнуте завчасно,
там до сонця і саду говорить неспішно вона,
та, в якої долоні пропахли хлібами і квасом.
Розтинають вітри непролазне буяння лісів,
розсипають насіння кульбаба, осот по городу.
Білість хати у квітах цей світ майже зовсім зносив,
та обличчя старої не губить вселенської вроди.
І велика любов огортає поля і сади,
і мовчання, сильніше од слів, наче музика нині.
Повертаються ноги і душі до мами, сюди.
Влітку. Зрідка… Коли приїздять в Україну…