Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.14
08:28
За поповнення, за поновлення
Вип’ю чарочку знову з друзяками…
А знеболення і оновлення
Будем порівно гризти з собаками
Тую кісточку, що без тістечка
Я смоктатиму а не гризтиму
Ну а стрілочка… свіжа вісточка:
Друзів втриматись я проситиму…
Вип’ю чарочку знову з друзяками…
А знеболення і оновлення
Будем порівно гризти з собаками
Тую кісточку, що без тістечка
Я смоктатиму а не гризтиму
Ну а стрілочка… свіжа вісточка:
Друзів втриматись я проситиму…
2025.11.13
21:46
Уже не літо, а зима.
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.
Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.
Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
2025.11.13
19:42
Вже двісті літ минуло з тих часів,
Як москалів у поміч запросив
Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
Що цар московський справді поміч дасть.
Та, де ступила лапа москаля,
Там, він вважа, що вже його земля.
Тож помочі від них було на гріш
Та вже г
Як москалів у поміч запросив
Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
Що цар московський справді поміч дасть.
Та, де ступила лапа москаля,
Там, він вважа, що вже його земля.
Тож помочі від них було на гріш
Та вже г
2025.11.13
19:19
люди говорять а не зна ніхто
чому тебе я покохав ото
мовби старатель злотоносний пісок
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
багато хто живе в полоні мрій
ретельно бруд ховаючи у рукаві
чому тебе я покохав ото
мовби старатель злотоносний пісок
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
багато хто живе в полоні мрій
ретельно бруд ховаючи у рукаві
2025.11.13
19:13
Вогнем оманливих ідей
Там харчувалися потвори,
Страждання множачи і горе –
Вже, мабуть, каявсь Прометей!
«Хто був ”ніким“ – той став ”усім!“» –
Юрба вигукувала гасло.
І ті ”ніякі“ кров’ю рясно
Там харчувалися потвори,
Страждання множачи і горе –
Вже, мабуть, каявсь Прометей!
«Хто був ”ніким“ – той став ”усім!“» –
Юрба вигукувала гасло.
І ті ”ніякі“ кров’ю рясно
2025.11.13
18:52
Вирви досаду з того саду,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
2025.11.13
13:07
Живи Україно
віка і віка,
Отця де і Сина
керує рука.
Бо воля як криця
танок де і спів –
слів Божих криниця
віка і віка,
Отця де і Сина
керує рука.
Бо воля як криця
танок де і спів –
слів Божих криниця
2025.11.13
08:59
Якби ж ми стрілися раніше,
коли ще весни молоді
в гаю нашіптували вірші,
а я ходила по воді.
Якби Ви зорі дарували,
метеликів у животі,
та кутали в шовкові шалі
коли ще весни молоді
в гаю нашіптували вірші,
а я ходила по воді.
Якби Ви зорі дарували,
метеликів у животі,
та кутали в шовкові шалі
2025.11.12
21:52
Перший сніг
розділяє життя
на "до" і "після".
Перший сніг бомбрдує
думки і слова.
Перший сніг розтанув,
як невидимий рукопис,
як зникомі письмена.
розділяє життя
на "до" і "після".
Перший сніг бомбрдує
думки і слова.
Перший сніг розтанув,
як невидимий рукопис,
як зникомі письмена.
2025.11.12
20:09
Ти без довгих прощань застрибнула в останній вагон,
Ти вже бачиш себе у світах на дорозі широкій.
А мені зостається хіба що порожній перон,
Де за спокоєм звичним чатує незвичний неспокій.
Ти вже бачиш себе у світах на дорозі широкій.
А мені зостається хіба що порожній перон,
Де за спокоєм звичним чатує незвичний неспокій.
2025.11.12
18:20
Все карр та карр - пісні старої тітоньки.
Коли садили верби ще діди,
Питалися у неї: птахо, звідки ти
Перенесла гніздо своє сюди?
І що облюбувала, чорнопера, тут?
Околиці затишшя чи сади?
Гукала дощ і випасала череду,
Коли садили верби ще діди,
Питалися у неї: птахо, звідки ти
Перенесла гніздо своє сюди?
І що облюбувала, чорнопера, тут?
Околиці затишшя чи сади?
Гукала дощ і випасала череду,
2025.11.12
10:31
Підійди сюди тихенько
Роздивись, не пожалкуєш
Тут і білі, і опеньки
Не спіши, ще поцілуєш…
Хтось садив, а ми збираєм
Ось би встрітить слід провидця
Ти диви, природа дбає
Берем ще і ще — згодиться
Роздивись, не пожалкуєш
Тут і білі, і опеньки
Не спіши, ще поцілуєш…
Хтось садив, а ми збираєм
Ось би встрітить слід провидця
Ти диви, природа дбає
Берем ще і ще — згодиться
2025.11.12
08:53
Пам'яті сестри
Людмили
Сил нема спинити,
Хоч я так хотів, -
Метушливі миті
Найкоротших днів.
Квапляться аж надто
Людмили
Сил нема спинити,
Хоч я так хотів, -
Метушливі миті
Найкоротших днів.
Квапляться аж надто
2025.11.11
23:09
Накуй зозуленько роки ті
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.
2025.11.11
22:06
Осінь - час збирати каміння,
важке, мов голова Чингісхана.
Осінь - час підбивати підсумки,
але рахівницю
засипало листям.
Терези зламалися і заіржавіли.
Осінь - час збирати ідоли
на дикому зарослому полі.
важке, мов голова Чингісхана.
Осінь - час підбивати підсумки,
але рахівницю
засипало листям.
Терези зламалися і заіржавіли.
Осінь - час збирати ідоли
на дикому зарослому полі.
2025.11.11
19:39
Цей нестямний час
Видиш як округ тебе міняють маски
Цей нестямний час
І робиш те чому нема ще назви
Щодо любові твоєї
Хоч у негоду хоч би у розмай
Цей нестямний час(4x)
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Видиш як округ тебе міняють маски
Цей нестямний час
І робиш те чому нема ще назви
Щодо любові твоєї
Хоч у негоду хоч би у розмай
Цей нестямний час(4x)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Софія Кримовська (1979) /
Проза
Тра стояти
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Тра стояти
- Дайтє прайті, - відсуває вбік кількох жіночок у добротних пальтах з песцями тоненький хлопчик у яскраво-зелених шароварах, червоних чоботах зі збитими задниками та жовтуватій вишитій сорочці, - нам виступать…
Слідом за ним крізь живий паркан добротних жіночок проціджується три дівчинки у благеньких поношених вишиванках та в таких же стоптаних чобітках.
- Ти пасматрі только, какіє кастюми нікудишніє… - кидає услід одна з дамочок, стаючи у проході дверей так, щобb було добре видно імпровізовану сцену.
На відкриття нової сільської школи приїхав увесь бомонд району. Доки чекали високого гостя з області, діти, яких виструнчили у дворі, почали труситись від холоду. Поважні тьоті і дяді поховались у вестибулі новобудови. Вони поставали біля дверей і, кутаючись у свої недешеві одяганки, почали тихцем співчувати дітям на дворі.
- Біднесенькі, мерзнуть, - сказала одна, - як можна?
- І правда, как можна? – додала інша, закутуючи у норковий шарфик плечі…
- Дощ... – додала третя…
Гурт підлітків у пошарпаних костюмах, який щойно прослизнув між дамочок, в прямому розуміння слова синів в очікуванні початку концерту.
Високі гості нарешті приїхали і викликали шквал оплесків, чи то від радості, що такі гості, чи тому, що усе це нарешті закінчиться.
Промови. Промови… Промови……
Он дівча з бантиками і в тоненьких лакованих черевичках прикрило выд дощу голову кулькою із прізвищем кандидата в депутати. Щн хлопчик натягнув піджак на голову, а вчителька хутко стягнула одяганку назад на плечі. Он у першачка губи посиніли і почали тремтіти…
Танці.
У швидкому русі тіл на новенькому подвір’ї школи зовсім не помітно, що вишиванки благенькі, а чоботи давно з побитими задниками і стесаними каблуками. Танці змінюються кожної хвилини, музика так само – гопак, полька, якась попса… Сині, червоні, жовті плахти розлітаються крилами у повітрі, розбризкуючи краплі дощу у різні боки. Пихаті і самовдоволені лиця поважних осіб з області і району по-ленінські усміхаються. Хлопчина знову натягує піджак на голову. Вчителька уже не помічає цього. Ще кілька дітей натягують на голову кофтини і куртки, тупцяють на місці, часом судомно підскакуючи…
Нарешті останні акорди – і музика стихає.
Дітвора жвавішає, бо ось він – кінець цих дощу і холоду, які пробирають до самих кісток.
- А тепер ми запрошуємо наших вельмишановних гостей оглянути нову школу, - єлейним голосом говорить посиніла ведуча, і продовжує, не відриваючи очей від течки, - цей храм науки не побудували б ніколи, якби не допомога нашого Президента, голови облдержадміністрації, голови...
Її слова губляться у шумі та метушні. До дверей повагом йдуть чиновники, перед якими з обличчями бульдогів, розсовуючи випадкових дітей пробираються охоронники. Шановні і дуже шановні жіночки у дорогих пальтах мило шкірять зуби, чоловіки угинають голови, журналісти нервово потріпують блокнотами та тицяють по кнопках диктофонів. Попереду всіх семимильно пробігають оператори з важкими триногами-штативами та камерами. Ось вона – мить істини. Розрізання стрічок, довгі томні погляди в об’єктиви і ніжні посмішки читачам і глядачам сьогоднішніх новин. Відкрили! Зробили! Змогли!
Чиновники великі, малі, дуже малі, зовсім малі і ще навіть не чиновники, оточені ватагою журналістів, зникають десь у лабіринтах новобудови. У двері, мокра і радісна (нарешті зігріється!), входить дітлашня. Вчителька тримає біля вуст вказівний палець правиці, мовляв, тихенько, а другу руку міцно стискає у кулак, яким погрожує учням, аби виконували накази лівої руки… За кілька хвилин у довгих лабіринтах школи зникають і мокрі бантики…
На дворі тим часом триває концерт для селян. Літають у повітрі плахти, цвітуть мокрі шаровари, тремтять селяни, яких сюди три години тому по списку звезли з усього району.
- Мали б куди втекти від дощу – утекли б уже… - буркоче під ніс якась благенько одягнена старенька. Повертається до мене і пошепти так. – А ви знаєте, що опалення у школі нема, і води теж нема, і в туалет тра на двір ходити? Казала синові, не рипайся з міської школи. То ж не послухав. Дитину он всю намочили. Застудять...
- То чого ж не підійшли і не забрали її з двору в такий дощ?
- Так он які начальники, - витягує голову бабця і вилуплює на мене очі, - тра стояти...
Слідом за ним крізь живий паркан добротних жіночок проціджується три дівчинки у благеньких поношених вишиванках та в таких же стоптаних чобітках.
- Ти пасматрі только, какіє кастюми нікудишніє… - кидає услід одна з дамочок, стаючи у проході дверей так, щобb було добре видно імпровізовану сцену.
На відкриття нової сільської школи приїхав увесь бомонд району. Доки чекали високого гостя з області, діти, яких виструнчили у дворі, почали труситись від холоду. Поважні тьоті і дяді поховались у вестибулі новобудови. Вони поставали біля дверей і, кутаючись у свої недешеві одяганки, почали тихцем співчувати дітям на дворі.
- Біднесенькі, мерзнуть, - сказала одна, - як можна?
- І правда, как можна? – додала інша, закутуючи у норковий шарфик плечі…
- Дощ... – додала третя…
Гурт підлітків у пошарпаних костюмах, який щойно прослизнув між дамочок, в прямому розуміння слова синів в очікуванні початку концерту.
Високі гості нарешті приїхали і викликали шквал оплесків, чи то від радості, що такі гості, чи тому, що усе це нарешті закінчиться.
Промови. Промови… Промови……
Он дівча з бантиками і в тоненьких лакованих черевичках прикрило выд дощу голову кулькою із прізвищем кандидата в депутати. Щн хлопчик натягнув піджак на голову, а вчителька хутко стягнула одяганку назад на плечі. Он у першачка губи посиніли і почали тремтіти…
Танці.
У швидкому русі тіл на новенькому подвір’ї школи зовсім не помітно, що вишиванки благенькі, а чоботи давно з побитими задниками і стесаними каблуками. Танці змінюються кожної хвилини, музика так само – гопак, полька, якась попса… Сині, червоні, жовті плахти розлітаються крилами у повітрі, розбризкуючи краплі дощу у різні боки. Пихаті і самовдоволені лиця поважних осіб з області і району по-ленінські усміхаються. Хлопчина знову натягує піджак на голову. Вчителька уже не помічає цього. Ще кілька дітей натягують на голову кофтини і куртки, тупцяють на місці, часом судомно підскакуючи…
Нарешті останні акорди – і музика стихає.
Дітвора жвавішає, бо ось він – кінець цих дощу і холоду, які пробирають до самих кісток.
- А тепер ми запрошуємо наших вельмишановних гостей оглянути нову школу, - єлейним голосом говорить посиніла ведуча, і продовжує, не відриваючи очей від течки, - цей храм науки не побудували б ніколи, якби не допомога нашого Президента, голови облдержадміністрації, голови...
Її слова губляться у шумі та метушні. До дверей повагом йдуть чиновники, перед якими з обличчями бульдогів, розсовуючи випадкових дітей пробираються охоронники. Шановні і дуже шановні жіночки у дорогих пальтах мило шкірять зуби, чоловіки угинають голови, журналісти нервово потріпують блокнотами та тицяють по кнопках диктофонів. Попереду всіх семимильно пробігають оператори з важкими триногами-штативами та камерами. Ось вона – мить істини. Розрізання стрічок, довгі томні погляди в об’єктиви і ніжні посмішки читачам і глядачам сьогоднішніх новин. Відкрили! Зробили! Змогли!
Чиновники великі, малі, дуже малі, зовсім малі і ще навіть не чиновники, оточені ватагою журналістів, зникають десь у лабіринтах новобудови. У двері, мокра і радісна (нарешті зігріється!), входить дітлашня. Вчителька тримає біля вуст вказівний палець правиці, мовляв, тихенько, а другу руку міцно стискає у кулак, яким погрожує учням, аби виконували накази лівої руки… За кілька хвилин у довгих лабіринтах школи зникають і мокрі бантики…
На дворі тим часом триває концерт для селян. Літають у повітрі плахти, цвітуть мокрі шаровари, тремтять селяни, яких сюди три години тому по списку звезли з усього району.
- Мали б куди втекти від дощу – утекли б уже… - буркоче під ніс якась благенько одягнена старенька. Повертається до мене і пошепти так. – А ви знаєте, що опалення у школі нема, і води теж нема, і в туалет тра на двір ходити? Казала синові, не рипайся з міської школи. То ж не послухав. Дитину он всю намочили. Застудять...
- То чого ж не підійшли і не забрали її з двору в такий дощ?
- Так он які начальники, - витягує голову бабця і вилуплює на мене очі, - тра стояти...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
