Гострила злоболезого ножа-
aспідa ікло гостроятаганне.
Ішла на мужа вражо, як омана -
у помсту окольчужена й убрана-
красиво йшла на клич його бажань
граційним кроком лані.

За ВізантІї змиті письмена,
за розсипи намиста кров"яного
в колисці дня, що тільки з-за порогу
дитинства заступив, за обороги
попалені, загачений Дунай,
за себе - за небогу.

Плила на нього трутизною сліз,
По килимах орнамнетів огнистих
і тільки серце рвалось норовисто,
калАтаючи. На усеньке місто,
здавалось, чутно...рвалися наскрізь
думки - гілчаті вістря.

Передгрозу ховала ув очах-
ішла убити - будь уже, що буде!!
Сховавши сонце у волосся рУде -
палала. Над його кохані груди
ножа занісши - Долі крилозмах...!-
у вихлюпі облуди...

За божевільно-врунену любов-
непрохану, - роками накипілу...
за лоно, що іще не одтремтіло-
небавом обігріте юне тіло...
за чужовіри загнаної стовп...
і нелюдську цю силу...

За тимчасовий одаліски блиск
і ніч хвилевобіжну не зі мною!
за те, що зорі гамірливо роєм
сміялися із мене... глупотою
насріблений до глуму місяць вис -
терпкі кропив напої.

Моя рука зомліла у твоїй,-
ізхибивши, ослабла у полоні...
Ти очі заціловував солоні,
торкався до черешень білогроння,
прощення сам просив, яко палій
в затії на припоні.

віршами плакав і кричав: "люблю!
якого ще мені потрібно раю?-
мого владарко серця,- чом караєш?
Таких жінок, як Ти не покидають -
у них втопають. Хай усе гублю -
одну тебе лиш маю.

Гострила серцервійного ножа...

Присвята А. Лісовській