“Україно моя!” — стільки мовлено раз,
стільки раз пролунало з ефіру,
аж, здається, уже прописалось між фраз -
тих, що чуємо чи не над міру.

“Україно моя!” — ці слова на вустах
і співців, і трибунів-промовців,
для одних вони лиш, може, фраза пуста,
а для інших — виблискують сонцем.

Для одних Україна — це власність своя:
нерухомість, земелька і води.
вимовляють такі: “Україна — моя!” —
і сміються в обличчя народу.

А для інших вона — в голубіні небес,
золотому пшеничному лані,
і у вірі в Того, хто із мертвих воскрес,
у батьківських традицій пошані.

І немає святішого ймення для них,
щоби всує його не вживали.
Україна для них — це Святая святих,
за яку натерпілися кари.

То ж запитую в тебе, Вкраїно моя,
повнолітня моя ти країно:
— Україно моя! Ти насправді — чия?
Може, ти — наречена без віна?

Обзивають тебе, виставляють на сміх:
Україна і “наша” й “не наша”. —
Україною ж ти хочеш бути для всіх,
як причасна церковная чаша.

Щоб усіх причащала ти хлібом-вином,
а тобі хай платили б любов'ю,
щоб душа не гірчила твоя полином,
ані серце не юшило кров'ю!”

…Не уникну і я цього пафосу слів -
«Україно моя!» На поруки
ти отих не бери, хто на тебе посмів
піднімати забруднені руки!

Хто на тіло і душу твою зазіха,
о Мадонно вкраїнського люду,
хай покараний буде за свого гріха
справедливістю Вишнього Суду!

2008 (2013)