«Голодомор не був боротьбою з українством,» – заявив історик і політолог Кость Бондаренко в інтерв’ю «Львівській газеті». «Це не була боротьба з українством чи з українцями як нацією, це було намагання переформатувати село й радянський соціум із тим, щоб село перестало бути базою спротиву експериментам радянської влади», – наголосив "політолог"...
Ось воно, типове патякання одвічної обслуги імперської машини!...
- Запитання до "політолога" (що за дурна назва) Костя Бондаренка звучить просто, - чому ти, К.Бондаренко, висуваєш свій інтелектуальний непотріб в оправдання конкретного злодіяння тоталітарного режиму, версії супроти фактів? Сказано ж було, і ти чув про це - всі народи, які зазнали геноциду, мають гостро ставити це питання, і сподіватимусь, поставлять.
Словом, проявило себе оце К.Бондаренко - не відмиється.

І, звичайно, як на мою думку, у нашому випадку не йдеться про яку-небудь вину інших націй і народів перед українцями, така постановка питання була би злочинною.
А ось правлячі тоталітарні режими, відповідні ідеології - старанно замаскована і не дуже всесвітня пітьма свідомості, і конкретні особистості - виконавці, - ось суб'єкти застосування судової системи, і авторських досліджень.

І дуже вірно підкреслює шановна Надія Степула, що потреба дискусії – актуальна. І, можливо, як ніколи.
Але чи можуть повноцінно вести цю дискусію покоління, що визріли в СРСР? Думаю, що ні. Як на мене, в основному, це втрачені покоління для Людства. Вони здатні в кращому випадку свідчити, і повинні це робити. І можливо це і все, що вони (ми) можуть.
Можна навіть не сумніватися, що всі достойники, все високе і духовне, все ідеологічно чуже режиму, за часів СРСР в народах союзу було безжалісно винищено, чи переформатовано. Виключення - така рідкість, що опиратися на ці виключення для реабілітації втрачених поколінь абсолютно неможливо.
Чому нині постійно "кричить" один Мойсей Фішбейн на весь світ за нас щодо історичної Правди і Совісті, а всі інші пар із ніздрів на кухнях випускають, спиваються, віршик-другий на тему напишуть, але мовчать? Хіба не чим вищий твій письменницький авторитет, тим більше ти зобов'язаний?!
БО ЗАГЕНТУРИЛИСЯ? БО КУПЛЕНІ? БО ВТРАЧЕНІ? БО ДУХОВНО І ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО МАЛЕНЬКІ, ДРІБНЕНЬКІ, АБИ КОСА НЕ CКОСИЛА? БО НІХТО?!

Тому, дорога Надіє, лише нові, не совкові покоління, у змозі щось зробити, на жаль... Бо "не висовуйся..."

Цікава стаття. Дякую,Володю, що ознайомили.
При всій повазі до М. Фішбейна думаю, що він не єдиний, хто "кричить". Але їх голоси поки що не дуже чутні. Втім, як говорили древні, "gutta cavat lapidem".
Так, катарсису (такого, як, наприклад, у тій же Німеччині) не відбулося. І суда не відбулося, бо судити вже немає кого. Залишилося визнати те жахіття і зробити висновки. І тут, думаю, не лише новим, пострадянським поколінням є що робити. Бо висновки, перш за все, слід робити владі. А що ми бачимо? Навіть коли більшість країн світу визнала Голодомор геноцидом, наша рідна Верховна Рада ще вагалася.
Не зовсім погоджуюсь з думкою, що Голодомор винищив еліту, бо головний удар все ж таки прийшовся на селянство. А еліта була знищена поза ним, окремою, так би мовити, статею.
І ще маленька деталь. Дуже добре, що культуролог Микола Рябчук окреслює, з чого починається самоусвідомлення. "... Із вивчення рідної мови, культури, літератури, творення нових духових цінностей? «Якщо ви глянете на сотню найбагатших українців або на тисячу, або навіть на 10 тисяч найбагатших українців, то ви не знайдете там практично жодної людини, яка була б органічно україномовною, яка б розмовляла зі своїми дітьми, онуками по-українськи». Погано тільки, що "культуролог" М. Рябчук закликає говорити "по-українські", а не "українською".
І наостанок - і все ж таки, що мають робити і нарешті зробити нові покоління? Бо окремі представники, судячи навіть з віршів ПМ, готові ще й досі "пускати поїзди під укіс" і "кропити землю ворожою злою кров"ю".

Любо, я мав на увазі, напевно таки, більше виступи наших авторитетних авторів за кордоном. Себто будь-яка їхня промова за кордоном повинна була би включати цю тему. І повинно йти про найширше ознайомлення аудиторій із суттю проблеми. Думаю, що світ із цим малознайомий.
Ось коли до Холокосту, додати всі інші реальні прецеденти, то думати вони будуть не тільки про права сексменшин, але і про більш високі і відповідальні речі.

Вами вірно зауважені, Любо, і інші проблеми. Наші вожді, яких ми вибирали, - і Кравчук, і Кучма, маючи повну владу в країні, наші парламентарі, чи не вони усі створили олігархічний капіталізм в Україні, який природним чином екстраполював до нас найтемніші застарілі моделі із Європ, Америк, та, зрештою, і з Росії.

Наявність олігархічного капіталізму свідчить лише про відсутність в Україні еліти - і, здається мені, що це закономірна відсутність після стількох років нищення. Тобто нам було не уникнути нинішньої ситуації. Це ж чехи і словаки вибирали Гавела, і він у них був, а ми вибирали і довго ще вибиратимемо "г..." із "г...", бо в нас лише це і залишилося у "втраченому поколінні"?

Навіть тут, на, смію сподіватися, "мистецькому сайті", кожному юному і давно вже не юному "генію" потрібно втовкмачувати, що він повинен мати творчі обрії - вчителів. Одного Шевченка мало, кожен пересічний українець повинен називати авторитетні для себе імена, і не кумирів, а достойних особистостей, які творили добро на цій землі. Ось, де головна криза. І коли ми всі дружно кажемо - хочемо жити краще, то відповіді - а як це повинно виглядати, ми не знаємо. І наразі кожен із нас винуватий у цьому...

Недавно узнала такий факт: ще в ті часи (30-ті роки) британській журналіст Гарет Джонс, писав у західних газетах про те, що побачив під час нелегального відвідування України. Що з того всього вийшло, можна почитати докладніше тут
http://www.svobodanews.ru/content/transcript/1888461.html
Інший момент. Мені здається, що є певні теми, вони, безумовно, різного масштабу - від трагедії однієї людини (аборт) до трагедії всього народу (Голодомор), до яких слід торкатися дуже обережно. Особливо митцям. Бо дуже легко тут скотитися до декларацій і гасел. Деякі речі потребують тиші, а не крику. Тиші не в сесні замовчування, а в сенсі правдивості почуття.