Вірш прочитав уважно. Він справляє враження не емоцією, а мовою. Точніше, мовотворенням. Видно, що кожне слово тут добиралося не за звичкою, а майже винаходилося заново.
Але саме тут у мене виникло відчуття подвійності. Частину образів я не проживав, а розшифровував. "Надим", "першокрок", "поземський сплав", "роптіння", "стини"... Кожне з цих слів окремо можна прийняти, але разом вони утворюють таку щільність, що я вже більше думаю про слова, ніж про те, що вони мали б відкривати.
Для мене добра метафора не потребує словника. Вона може бути несподіваною, але після першого прочитання я відчуваю: "Так, саме так воно і є". Тут же я кілька разів ловив себе на тому, що повертаюся не до думки, а до окремих лексем.
Водночас фінальні рядки дуже важливі. У них є справжнє питання: чи має вся ця людська вовтузня сенс і вартість? Саме заради цього питання, як мені здається, написано весь вірш. І мені хотілося б, щоб шлях до нього був трохи менш захаращений мовними знахідками. Бо сама думка варта того, щоб до неї дійти без кількох зупинок на тлумачному словнику.
Це не докір. Це враження уважного читача, який не ковзає очима по тексту, а намагається пройти ним до кінця.
У фіналі цей читач перечепився через слово 'вовту́зіння". Не через його зміст, а через Ваш інакший наголос. Можливо, це лише моя звичка до нормативної вимови, але в такому сильному завершенні не хотілося би, щоб увага читача хоч на мить переключалася на орфоепію.
З повагом, Ю.С.

То трапився Вам підозрілий словник. Один з тих, якими я послуговуюсь, мені каже про те, що я і сказав :(
вовту́зіння

Тільки "тусклий" - русизм. Українською "тьмяний".