Ірино, це дуже потужну річ ти написала (починаючи наше знайомство, пропоную одразу на ти). Небо-цитрина, жовте небо. Все правильно. Жовтий колір - це колір душевної хвороби (сама відчула, чи десь почерпнула? У Далі, може?). "Я питатиму - хто ти?" - так. Відчуття, що хтось є поруч, коли поруч нікого нема. Пройняло. Коротше, це були мої пояснення до шістки. Трохи сумбурні, але які є.

В тебе теж безсоння цієї ночі було? Біс його знає, погода, чи що? Отже, доброго ранку, дружко! Тільки перебрав я у Варри на весіллі трохи. Ще як ми з Ервіном україніше шнапс пити почали - пам'ятаю. Як я його слова записував в книжечку - пам'ятаю, але тільки тому, що той запис зберігся. А далі - провал.

І не треба мене з великої літери писати: я ж запропонував на ти, а не на Ти.

Дуже гарно.
Яскраві своєрідні фарби-образи, ці фарби кладуться на полотно сміливо, впевнено, відверто...
Та головне в цьому вірші і "каркас", є ідея.
Мене останній час хвилює наскільки автори захоплюються новими образами, фарбами, метафорами, майже зовсім забуваючи про суть вірша, його потаємну глибоку цінність заради якої і жива ще поезія.
Дякую, Іринко!
Ви врятували від яскравих кольорів, декоративного блиску і фетишу, і в черговий раз доводите, що душа у вірша є.