Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.03
07:12
То замру, неначе тиша,
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
То, як вітер, засвищу, -
То писати геть полишу,
То щодня беру й пишу.
То бажаю розказати
Ким я є та звідкіля, -
То змовкаю винувато,
Мов повільна течія.
2026.05.02
23:45
Я, як Антоніо Бандерас
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
Хотів тебе іще й іще раз.
Та ти сказала: скільки можна?
Сьогодні ж піст іще, безбожник!
2026.05.02
20:57
я дійсно знаю
про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
про сніги
про відчуття відлиги
подячний сонцю
що колись
зринає з-поза криги
у цім нема фальшивих нот
мій пульс ритмічний рівний
2026.05.02
16:50
назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
2026.05.02
15:48
Каравул! Знову цей поет Куриловський помирає у своєму вірші! Скільки можна це терпіти? А можливо, цього разу і справді помре? Якщо так, то я вже написав рекомендацію до Вищого Суду, після якої цей вторинний поет НАВРЯД ЧИ потрапить до Раю! Я вважаю, що та
2026.05.02
15:36
Явдохи де?...
Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,
Кругом самі Ельвіри!
Вони вже скрізь в прозорих гніздах Акви,
Ховають згенеровані клавіри
Під пильним гострим оком Бодгісаттви.
А Тростянець? А Рахів? А трембіти?
Яку хустинку загубили в горах?
Хто віднайде її під проводом освіти ,
2026.05.02
14:23
Я повітряні замки будую,
У ілюзію кутаю біль,
Поминаю Всевишнього всує,
Із минулого злизую сіль.
Над папірусом сліпну щоночі,
З лабузиння зерно дістаю
Відганяю видіння пророчі,
Що штовхають з небес в течію.
У ілюзію кутаю біль,
Поминаю Всевишнього всує,
Із минулого злизую сіль.
Над папірусом сліпну щоночі,
З лабузиння зерно дістаю
Відганяю видіння пророчі,
Що штовхають з небес в течію.
2026.05.02
11:35
Славетний французький актор Жан Рено випустив роман «Втеча», в якому порушує тему депортації українських дітей.
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі ві
Гранд європейського кіно неодноразово публічно висловлювався щодо російської агресії проти України та засуджував дії Кремля. У новому творі ві
2026.05.02
06:09
Просвітлий настрій, невичерпність мрій,
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
Коли душа палає від кохання, -
Коли тобі весняно-молодій
Радію неутомно, безнастанно.
Утілення бажань, блаженства відчуття,
Коли звучать взаємності мотиви, -
Коли украй вдоволений життям,
Як споконвік закохан
2026.05.02
02:53
Застигла думка. Слово з кришталю.
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
Я руки відігрію. Відмолю
Свої гріхи, маленькі та великі.
Покликала безмежна височінь,
Глибока поглинає душу синь,
Барвистий сон безкрилого каліки.
Хоча й навколо згубні холоди,
2026.05.01
21:38
Не шукай мене у високості —
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
де на мотузці крутиться земля,
дірявлячи порожній нескінчений простір,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
У цей час немилосердний, ставши на коліна,
мовчи, поезіє, не плач, журбо моя.
То сила гравітації, важка і неупинн
2026.05.01
20:19
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
Біжить, а не стоїть буття на місці.
І випускає ненароком стріли,
Буває біль надмірно в серці містить.
Як важко не було б, живе надія.
Життя, як зебра, в смугах чорно-білих.
Проходиш гартування, й знову досвід
2026.05.01
20:18
ван гог · картинка · черевики
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
убиті майже але втім
художник ловить кожну тінь
ці черевики небезликі
за тими тінями роки
як є схололі і бездарні
таке життя · немає правди
надій нема для бідняків
2026.05.01
19:08
Не пам'ятаю, на якому році життя застрелився мій друг, видатний поет Владімір Маяковський. Але перед тим, як застрелитися, він мені сказав: "Жоро, я тебе прошу: будь у поезії другим новатором після мене!" Я мовчки кивнув головою. А коли він уже застрел
2026.05.01
16:42
Ніколи їй не схибити
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
(ду ду ду ду ду ду, ужеж)
Обізнана із оксамитовим дотиком
Ящіркою оце, на склі вікна
Тип, що у натовпі, чоботи з люстерками
Всіх кольорів
Бреше очима, наднормово руками
Опрацьовує
2026.05.01
12:51
Покинутий дім залишається в серці.
Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Оселя любові, оселя розлук.
У битві життєвій, в розпаленім герці
Ми б'ємося в центрі надії та мук.
Покинутий дім, як маяк безпричальний.
У ньому лишились страждання земні.
І прийде філософ самітний, печальний
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Анонім Я Саландяк (1955) /
Проза
Абсурдологія (ілюстрована проза)
Абсурдологія (ілюстрована проза)
Що у цій розповіді є правда, а що
вигадка, що є фантазією, а що й
відвертою брехнею -
спробуй-но здогадайся… Але все це
правда!
автор
1
П’яний
… знайшов у словнику – нарешті ! Ось воно - потрібне йому визначення: логіка – розумність, правильність, внутрішня закономірність, і на якусь мить він завмер, осяяний та щасливий… Потім сказав голосно сам собі:
- Якщо логіка – внутрішня закономірність, то хай уже весь решта світ буде собі абсурдом!
До такого висновку він ішов довгих шістдесят років, наївно думаючи: якщо він, людина, істота логічна, то і вся довколишня матерія така ж… Аж одного разу прокинувся зранку на підлозі голий, нічого не пам’ятаючи: ні як роздягався, ні як падав…
Ви собі могли подумати:
- Алкоголік, певне!
Та ні! Навпаки! Він ніколи не пив… не те, щоб час від часу випивав, а зовсім не пив - категорично!
Від чого він упав? Певне, якийсь інсульт, бо пам'ять поверталася до нього довго, зрештою, вся і не відновилася до кінця. Але здатність логічно мислити (логічний оптимізм, як він іронічно назвав свій теперішній новий стан) його не покидала ніколи. Ледве–ледве зіп’явшись на ноги, він пішов по хаті, мов п’яний… Спробував одягнути штани… Здалося, що штанка вчепилась у ногу якимись невидимими руками… Потягнув що є сили, перечепився й упав, боляче вдарившись головою… Лежачи на холодній, голій підлозі голісіньким, сказав собі здивовано:
- Ага! Матерія чинить опір!
І цієї ж миті зрозумів, що у світі вже щось не так…
Батько таки настояв на своєму і його назвали Ананієм. Чого варте в Західній Україні таке ім’я? Ну хай би вже якийсь Штефко, Гільорко, зрештою Луць – так звали його прадіда.
- І що… будуть на вулиці його кликати Аньком!? – відбивалась, як могла, безміри меланхолійна мама… Та так його все життя й називала.
- Аньочку ти мій маленький! – тулила його до грудей, уже дорослого хлопця, - женився би ти, чи що? – сердешна, вона за що раз плакала, дивлячись на нього чи то жаліючи, чи радіючи, ніколи не ховала своїх сліз. Ано або Ан, так його звали на вулиці, теж великий любитель поплакатись, на відміну від матері ховав ще змалечку свої сльози, відвертався, тікав і забившись десь у куток ридав, а з очей текло… і з носа. Вже пізніше він навчився опановувати свою плаксивість. Як ви думаєте, яким чином позбувся він тієї материнської генетичної спадковості - своїх нестримних сліз? Та з допомогою своєрідної логіки… От бачить: помер горобчик, вже нічого не можна зробити, і йому нараз ставало так жаль його. Залишалося одне – плакати!
- Та він був старий і народив уже багато горобенят… Логічно? Логічно! - або ж, - ти така гарна! - пробував слізно тулитися до сусідської Гані, а та його по писку, по писку, тобто по лиці рукою била, - а! Виросту тай оженюся на ній – логічно? Логічно!
Ухопившись за ту ’’логіку’’, мов за соломинку, він видерся по ній на поверхню з самісінького дна того моря сліз, що загрожувало втопити його свідомість… і поплив, поплив щасливий… Ще інколи сплакне невідомо чому, не нащупавши враз рятівної логіки… але оговтавшись, бундючно казав собі:
- А! Маю право інколи й поплакати… Логічно? Логічно!
Ще тоді він подумав, що світ побудований згідно логіки і все можна поскладати рядочком – цвяшки до цвяшків, гаєчки до гайочок… Так усе в нього й було поскладано – думочка до думочки… усе його життя.
Аж раптом він упав і відчув, як матерія чинить шалений спротив… Але все ж таки, підкоривши неймовірними зусиллями власні штани, вийшов, хитаючись, на вулицю… і через якийсь час зрозумів, що сусіди та знайомі, а тим паче незнайомі люди, мають його тепер за п’яничку, хоч він логічно та тверезо говорив із ними та пояснював, що з ним трапилося…
- З тих пір, як дружина поїхала в Іспанію, запив Ано, запив! А який був твердий чоловік – сто грамів , бувало, не допросишся випити! - випадково підслухав розмову сусідок… А іншого разу знайомий товариш, великий любитель випити ’’на халяву’’, любуючись ранкової пори нетвердою Ановою ходою, лукаво зауважив йому:
- Ти диви, нормальна людина ще в роті нічого зранку не мала , а він вже “ні в одном глазy”! Ходи, стограм поставиш!
Щось у світі не так, - роздумував він тепер, і не тому, що дружина подалась на заробітки у Європу. Ні! Самотність він любив, власне, не відчував себе самотнім ніколи, бо самотність не логічна…Тобто як можна бути нещасним через самотність? Усі, зрештою, самотні. Це ж так прекрасно, коли ти сам! І додавав зверхньо: наодинці з логікою! А тепер що? Його мовби покарано за тверезий спосіб життя непевною ходою та головокружінням… Бачачи, як ще здалеку гарненькі дівчата сходять з тротуару, даючи йому, ’’п’яному’’, дорогу, здивувався сам собі: він не захотів плакати з цієї причини - щось тут не те!
- А-а-а! Плакучий алкоголік, – йому раптом зробилось смішно, але і сміх придушив у собі, - ага, тепер уже веселий алкоголік… - і, зціпивши зуби, напустив на лице байдужий вираз (він так думав), а якби побачив своє обличчя збоку, то зрозумів би, що вираз болю, мов нерухома дерев’яна маска на обличчі, поховав би зараз будь-яку його емоцію… І раптом зрозумів, ні, скоріше відчув, як то бути самотнім. Це виразне бажання негайно притулитись до теплого жіночого плеча для нього тієї миті було нелогічним. Таке бувало з ним за кілька днів до приїзду дружини у відпустку… Тоді його аж лихоманка била від бажань, але щоб зараз, більше, як за пів року до...
- Щось у світі не так! – він почав сходити з розуму?
Найбільше його дратувала, ні, не його непевна хода та головокружіння, а той спротив матерії. Ну, він розумів, що завжди треба було докласти якихсь зусиль, щоб надіти штани, але щоб так! Одного разу він навіть шукав ті ’’руки штанів’’, що не пускали ногу в штанку (думав: може там якісь нитки заплутались). Спочатку ситуація була нелогічною, аж потім він усвідомив, що робити зусилля руками, які й так уже роблять зусилля, - то і є той ’’спротив’’… Його м’язи набули стану постійного напруження (спробуйте напружити ноги і зробити крок, не розслабляючи їх…), тіло стало нелогічним та погано керованим, хоча свідомість була чистою та логічною… А ще… якоїсь миті йому здалося, можна сказати, привиділося, наче в його голові стирчить цвях, такий чотиригранний, кований, старий австрійський цвях з коробочки ’’цвяшок до цвяшка’’... Ні, голова Ано не боліла, навпаки, з того часу, як він упав, вона стала легкою, мов та пір’їнка. І спав він , мов кіно дивився… Це протиріччя, біль тіла і ясна голова, додавало ще якогось вдаваного - нефізичного болю, відчуття тривоги та холоду в грудях… А той уявний цвях… Якби його витягнути, - він думав, - тоді все стало б на місце... Ано ще не усвідомив, що вже мислить абсурдно…
Худ. Я Саландяк .
"нло"
• Перейти на сторінку •
"Абсурдологія. Частина друга "
вигадка, що є фантазією, а що й
відвертою брехнею -
спробуй-но здогадайся… Але все це
правда!
автор
1
П’яний
… знайшов у словнику – нарешті ! Ось воно - потрібне йому визначення: логіка – розумність, правильність, внутрішня закономірність, і на якусь мить він завмер, осяяний та щасливий… Потім сказав голосно сам собі:
- Якщо логіка – внутрішня закономірність, то хай уже весь решта світ буде собі абсурдом!
До такого висновку він ішов довгих шістдесят років, наївно думаючи: якщо він, людина, істота логічна, то і вся довколишня матерія така ж… Аж одного разу прокинувся зранку на підлозі голий, нічого не пам’ятаючи: ні як роздягався, ні як падав…
Ви собі могли подумати:
- Алкоголік, певне!
Та ні! Навпаки! Він ніколи не пив… не те, щоб час від часу випивав, а зовсім не пив - категорично!
Від чого він упав? Певне, якийсь інсульт, бо пам'ять поверталася до нього довго, зрештою, вся і не відновилася до кінця. Але здатність логічно мислити (логічний оптимізм, як він іронічно назвав свій теперішній новий стан) його не покидала ніколи. Ледве–ледве зіп’явшись на ноги, він пішов по хаті, мов п’яний… Спробував одягнути штани… Здалося, що штанка вчепилась у ногу якимись невидимими руками… Потягнув що є сили, перечепився й упав, боляче вдарившись головою… Лежачи на холодній, голій підлозі голісіньким, сказав собі здивовано:
- Ага! Матерія чинить опір!
І цієї ж миті зрозумів, що у світі вже щось не так…
Батько таки настояв на своєму і його назвали Ананієм. Чого варте в Західній Україні таке ім’я? Ну хай би вже якийсь Штефко, Гільорко, зрештою Луць – так звали його прадіда.
- І що… будуть на вулиці його кликати Аньком!? – відбивалась, як могла, безміри меланхолійна мама… Та так його все життя й називала.
- Аньочку ти мій маленький! – тулила його до грудей, уже дорослого хлопця, - женився би ти, чи що? – сердешна, вона за що раз плакала, дивлячись на нього чи то жаліючи, чи радіючи, ніколи не ховала своїх сліз. Ано або Ан, так його звали на вулиці, теж великий любитель поплакатись, на відміну від матері ховав ще змалечку свої сльози, відвертався, тікав і забившись десь у куток ридав, а з очей текло… і з носа. Вже пізніше він навчився опановувати свою плаксивість. Як ви думаєте, яким чином позбувся він тієї материнської генетичної спадковості - своїх нестримних сліз? Та з допомогою своєрідної логіки… От бачить: помер горобчик, вже нічого не можна зробити, і йому нараз ставало так жаль його. Залишалося одне – плакати!
- Та він був старий і народив уже багато горобенят… Логічно? Логічно! - або ж, - ти така гарна! - пробував слізно тулитися до сусідської Гані, а та його по писку, по писку, тобто по лиці рукою била, - а! Виросту тай оженюся на ній – логічно? Логічно!
Ухопившись за ту ’’логіку’’, мов за соломинку, він видерся по ній на поверхню з самісінького дна того моря сліз, що загрожувало втопити його свідомість… і поплив, поплив щасливий… Ще інколи сплакне невідомо чому, не нащупавши враз рятівної логіки… але оговтавшись, бундючно казав собі:
- А! Маю право інколи й поплакати… Логічно? Логічно!
Ще тоді він подумав, що світ побудований згідно логіки і все можна поскладати рядочком – цвяшки до цвяшків, гаєчки до гайочок… Так усе в нього й було поскладано – думочка до думочки… усе його життя.
Аж раптом він упав і відчув, як матерія чинить шалений спротив… Але все ж таки, підкоривши неймовірними зусиллями власні штани, вийшов, хитаючись, на вулицю… і через якийсь час зрозумів, що сусіди та знайомі, а тим паче незнайомі люди, мають його тепер за п’яничку, хоч він логічно та тверезо говорив із ними та пояснював, що з ним трапилося…
- З тих пір, як дружина поїхала в Іспанію, запив Ано, запив! А який був твердий чоловік – сто грамів , бувало, не допросишся випити! - випадково підслухав розмову сусідок… А іншого разу знайомий товариш, великий любитель випити ’’на халяву’’, любуючись ранкової пори нетвердою Ановою ходою, лукаво зауважив йому:
- Ти диви, нормальна людина ще в роті нічого зранку не мала , а він вже “ні в одном глазy”! Ходи, стограм поставиш!
Щось у світі не так, - роздумував він тепер, і не тому, що дружина подалась на заробітки у Європу. Ні! Самотність він любив, власне, не відчував себе самотнім ніколи, бо самотність не логічна…Тобто як можна бути нещасним через самотність? Усі, зрештою, самотні. Це ж так прекрасно, коли ти сам! І додавав зверхньо: наодинці з логікою! А тепер що? Його мовби покарано за тверезий спосіб життя непевною ходою та головокружінням… Бачачи, як ще здалеку гарненькі дівчата сходять з тротуару, даючи йому, ’’п’яному’’, дорогу, здивувався сам собі: він не захотів плакати з цієї причини - щось тут не те!
- А-а-а! Плакучий алкоголік, – йому раптом зробилось смішно, але і сміх придушив у собі, - ага, тепер уже веселий алкоголік… - і, зціпивши зуби, напустив на лице байдужий вираз (він так думав), а якби побачив своє обличчя збоку, то зрозумів би, що вираз болю, мов нерухома дерев’яна маска на обличчі, поховав би зараз будь-яку його емоцію… І раптом зрозумів, ні, скоріше відчув, як то бути самотнім. Це виразне бажання негайно притулитись до теплого жіночого плеча для нього тієї миті було нелогічним. Таке бувало з ним за кілька днів до приїзду дружини у відпустку… Тоді його аж лихоманка била від бажань, але щоб зараз, більше, як за пів року до...
- Щось у світі не так! – він почав сходити з розуму?
Найбільше його дратувала, ні, не його непевна хода та головокружіння, а той спротив матерії. Ну, він розумів, що завжди треба було докласти якихсь зусиль, щоб надіти штани, але щоб так! Одного разу він навіть шукав ті ’’руки штанів’’, що не пускали ногу в штанку (думав: може там якісь нитки заплутались). Спочатку ситуація була нелогічною, аж потім він усвідомив, що робити зусилля руками, які й так уже роблять зусилля, - то і є той ’’спротив’’… Його м’язи набули стану постійного напруження (спробуйте напружити ноги і зробити крок, не розслабляючи їх…), тіло стало нелогічним та погано керованим, хоча свідомість була чистою та логічною… А ще… якоїсь миті йому здалося, можна сказати, привиділося, наче в його голові стирчить цвях, такий чотиригранний, кований, старий австрійський цвях з коробочки ’’цвяшок до цвяшка’’... Ні, голова Ано не боліла, навпаки, з того часу, як він упав, вона стала легкою, мов та пір’їнка. І спав він , мов кіно дивився… Це протиріччя, біль тіла і ясна голова, додавало ще якогось вдаваного - нефізичного болю, відчуття тривоги та холоду в грудях… А той уявний цвях… Якби його витягнути, - він думав, - тоді все стало б на місце... Ано ще не усвідомив, що вже мислить абсурдно…
Худ. Я Саландяк .
"нло"
• Перейти на сторінку •
"Абсурдологія. Частина друга "
Про публікацію
