Яке село без духових музик?
Було.
               Нема душі моєї школи.
Лиш сині стіни,
               кабінети голі
і в чорні вікна, як святого лик,
минуле заглядає у ніколи.
Немає тих, кого єднав оркестр
і юної мелодії немає.
І мрія за дошками хрест-навхрест
уже мене ніде не виглядає.
А ми ще є, як зняті із ікон
музики золотого покоління,
і є ядро уміння і терпіння –
бас, барабан, труба і баритон.
І є в душі мелодія одна –
вальс «Біженка», якої не забути
і не збагнути, чом тепер вона
чіпляє струни серця непочуті.
Чому занесло аж на Колиму
найпершого,
               яким душа святиться?
І де лежать молодші?
                                 І чому
бас – у Донбасі, бубон – у Криму,
труба – в селі, а тенор – у столиці?
А он барвінки,
                        сонце у траві.
Про що це я?
                     О, звичаї народні
і ці у сні обличчя візаві...
Вони мені приснилися сьогодні
всі,
               як один,
                              у пам’яті живі.

                              26.04.14