Пробило на ніжність мою таємничу печаль.
Її не прикрию я славою голою, мамо.
То чуюсь, як вовк, то як злякане лисом зайча
Між Бугом і Богом, між крамом і храмом.

На мене повісили смертні й безсмертні гріхи.
Їх змиє гроза, що приходить завжди у задушшя.
Хтось ворогів посилає банально на «хи».
А «хи» воно «хи» – і на морі, в повітрі, й на суші.

Я б так не робив.
Я стараюсь любить ворогів,
Як пишуть книжки дорогі в шкіряних переплетах.
Та я не хотів би, щоб хтось когось так підігрів,
Як гріли в радянських столових вчорашні котлети.

Я знаю: народи любили дивитись на муки
Поетів своїх –
Щоби радість із болю точить.
А потім, а потім законні й далекі онуки
Увічнять їх в бронзі.
Хоч вічність та – мить.

І Велесів правнук – поет – десь народиться знову.
І викличе знову на себе стихії усі.
І пустить у душі він плоть свого кровного слова,
В якому і мед, і полин є, і сіль.

Із ним на планеті незручно і тяжко буває.
Без нього то сумно, то пусто...
Без нього – ніяк.
Він мучився тут.
Не належав до жодної зграї,
Бо в нього у іншому світі є зграя своя.

Чим ширші обійми його тут, тим легше його розіп’яти...
«Розпни його!» – натовп кричить і кричить до катів.

Пробило на ніжність...

Дожити б хоча до зарплати...
А плата – святе на житейській путі.

6 трав. 14.