"О, как мне хочется смутить веселость их...
И дерзко бросить им в глаза железный стих,
Облитый горечью и злостью!.."

М.Лермонтов "Как часто пестрою толпою окружен..."

Аби гравці тель-авівського «Маккабі» хоч раз зрівнялися в рахунку, а потім і випередили ЦСКА, певен, молився увесь Ізраїль, забувши на час внутрішні суперечки й нелади. Молилися всі, та я, мабуть, найбільше.
Річ у тім, що за цим стояв не стільки азарт колишнього спортивного журналіста, а невтримне бажання не дати Росії ще одної нагоди для її божевільної радості з приводу будь-якого успіху на підтвердження вигаданої нею самою горезвісної особливої місії.
В перекладі на сучасність – це право робити із сусідами все що заманеться. Поки що жертвою свавілля стала моя Україна, чий президент, чоловий корупціонер, по суті був пішаком на шахівниці Москви, готовий підпорядкувати своєму босу Путіну поки що суверенну державу. Тож не дивно, що після його втечі настав спланований заздалегідь під маскою сепаратизму розгул злочинних елементів, спротив формуванню нової влади тощо. Доля Криму була давно вже вирішена...
Отож, очікувана недругами України перемога ЦСКА додала б чергову дозу чаду націонал-патріотизму Москви.
Перемога «Маккабі» спроможна була стати перепоною на здавалося б вирішених намірах недругів України. І ситуація майже до кінця півфіналу складалася на користь ЦСКА. Тільки триочковий кидок міг перервати постійну перевагу москвичів. І це сталось.
Комусь одне очко, завдяки якому тель-авівці вийшли у фінал, видасться дивом, а мені - помислом Господнім. І те, що сталося невдовзі у фінальному поєдинку з мадрідським «Реалом» (98-86 на користь «Маккабі») було продовженням волі Всевишнього. Тією волею покарано ЦСКА і в боротьбі за призове третє місце в поєдинку з «Барселоною».
Певен, що кара настигне свавільну Росію не тільки в спорті. За великий злочин, який вона чинить, настане й велика розплата. Шкода тільки тих, хто по-рабськи ще вірить в особливу місію міжнародного розбійника.