додивляюся розлогий сон
як старезного друга
у домі для немічних

зголюю обережно час
що наростав щетиною

впускаю у домівку
протяг
мов пса від морозу
рятуючи

вітер сонячний
сповзає шторами
наче відталою координатою вітрил
на шляху бригантини

слово народилося
аби колись померти
у вогні
у блідій фарбі
на пожовклій сторінці
віддаючи останній
спалах тепла

тиша
така ж недопустима
як і недоступна
душа миті
яку проґавила радість

я виховую у собі
птаха

крила мої
важкі як дійсність
міцні
мов ознаки життя

проби
розмаху
і помаху
одночасні виплески
сміху з плачем

смішно оплакувати
відірваність від світу

несу зварити те
що ніколи не стане
на ноги

злетить
шкарлупа
як штукатурка
а розріз
розмалюється
кольорами
прапору Ватикану

заварюю
пустелю
яка обезводнила
листя м’яти

додаю до горняти
працю
померлих бджіл

чайна ложечка
вирує у суміші
пустелі
з колишньою принадою цвіту

смакую торішнє літо
з неопіреною осінню

вікно
ненажерливе на образи

спостерігаю за течією
одягу і взуття
у якому пропливає
золото
і сміття
сенс
і порожнеча
світло
і багаж тіней

мої чорти
діляться кпинами
мов останніми крихтами хліба
мої янголи
набирають до рота води
і обливаються нею
бракує
і крихт
і води

шукаю совісті
аби мати себе
не лише для себе

гойдаюся
мов цей вірш
на волосинці
терпіння
і розумію
що пора
відірватися
мов атом від атома
не руйнуючи настрій
не викорінюючи зиму
довгу
як повернення Христа

15 Січня, 2014