Вона перчила мені піднебіння,
Доки я звикав до її язика,
Вологого і теплого,
Який віддавав кавою, потім
М’ятою чи іншими синтетичними
Пахощами,
Зважаючи від смаку її жувальної
Гумки.
А потім нашіптувала мені своїми
Губами, що я вловлював її
Присмеркове дихання, а після
Нього слова, які заповнювали цю
Порожнечу:
«Дивись, говорила вона,
Кожен мій чоловік – це моє особисте
Депо на літньо-зимовий період,
Мені з ними або надто тепло,
Або надто холодно,
Але завжди затишно, бо ці
Чоловіки мої.
А ти – це лише проміжна станція,
Через тебе проходять чергою
Жіночі голосні ваговози,
А ти мовчиш, бо серце
Твоє м’яке, напевно, уже переспіле,
Бо в грудях у тебе ніжність,
Бо в пальцях у тебе втіха.
І ти, ніби, нормальний чувак,
Але добрий надміру.
Через те з тобою хочеться бути,
Причому бути назавжди.
І цим ти мене лякаєш».
Вона забирала свої обручки,
І розкидані пасма волосся,
Маленькі стікери шоколаду,
Половину гранату,
І мою юнацьку незайманість,
Таку ж неправдиву, як її
Передчасну вагітність.
Тільки потім вона пересилала
Листівки із своїм сином
І теперішнім чоловіком.
Тільки перший був дуже схожий
На мене,
А другий – ні.


2014.