Внутрішні жанротвірні чинники є більш визначальними для специфіки роману, адже вони стосуються власне структури тексту, впливають на особливості жанру не опосередковано. Як уже зазначалося, до внутрішніх жанротвірних чинників, які безпосередньо впливають на жанрові особливості твору, відносимо: вибір героїв, їх систему; відповідний вид композиції та сюжету; форми викладу тексту; власне сюжетні засоби (мікроструктура твору). Серед них визначити домінантні досить важко, і це є не правильним, адже кожен із чинників впливає на твір по-різному, але однаково суттєво. Кожен з них ми детально розглянемо.
Композиція є широким поняттям яке охоплює як сюжет і позасюжетні елементи, так і персонажів та оповідача у творі, а отже вид та особливість композиції залежить від специфіки кожного з цих елементів. Але й окрім того, що всі ці елементи об’єднує поняття композиції,вони тісно пов’язані між собою та переплітаються на інших рівнях.
Сюжет твору являє собою систему подій через які письменник розкриває характери персонажів і весь зміст твору. Сюжет можна назвати поступовим розвитком дії. Якщо зміст роману можна описати у декількох реченнях, то сюжет – це те, як розвивається та структурується цей зміст. Про зміст роману «Ключ» можна сказати, що це історія про Андрія Крайнього, високоосвіченого, розумного та інтелігентного журналіста, який втративши дах над головою, отримує у подарунок ключ від квартири власник якої незабаром зникає. Андрій розпочинає пошук власника, який заводить його аж у готель «Млин» де він розкриває цілу кримінальну історію, разом із своєю кохано Оксаною. Оксану вбивають, Андрій потрапляє на лаву підсудних. Роман закінчується виправданням Андрія, який віддає ключ від загадкової квартири іншому у безнадії, а сам зникає. Роман «Чорний Ворон» розповідає про боротьбу отамана Чорного Ворона та його загону із більшовиками у Холодному Яру, який, пройшовши через боротьбу та низку випробувань, не піддався на амністію, яку обирало більшість гетьманів, і довів свою власну боротьбу до трагічного кінця. Дія роману розгортається на фоні холодноярської боротьби 20-их років ХХ століття в Україні.
Сюжет романів розглянутий з позиції елементів (прологу епілогу, експозиції, зав’язки, розвитку дії, кульмінації, розв’язки), та співвідношенням сюжету та фабули. Значна увага також приділена позасюжетним елементам.
У романі «Ключ» ми зустрічаємо авторську передмову, яка немає відношення власне до тексту, але одразу окреслює жанрову специфіку: „Одні назвуть цей роман детективом. Другі добачать у ньому твір еротичний. Треті вважатимуть його містичним, окультним або й ритуальним. Усіх, хто шукатиме в цьому романі тільки перше, друге і третє, я прошу його не читати. Автор” [3, с. 5]. Досить смілива заява – автор просить не читати тих, хто буде заганяти цей роман у певні жанрові рамки. Це увиразнює жанрову специфіку твору, яку сам автор визначає як синтез не лише містики, детективу та еротики, а й інших жанрових різновидів. Функція звернення автора до читачів, очевидно, полягає у застереженні від однозначного та однобічного сприймання.
Розглянемо детально елементи роману «Ключ». Роман складається з прологу («Prologue»), двох частин, які в свою чергу мають нумеровані розділи (В першій частині 17 розділів, в другій – 12), та епілогу («Finale»). Оповідь у романі ретроспективна. Пролог та епілог (що ідейно постають однією площиною, фактично післямовою, тобто епілогом поділеним на дві частини – перша на початку роману, друга вкінці) – репрезентують події які відбуваються у цей момент (від того час оповіді – теперішній: „Я досі живу у тій тринадцятій квартирі на третьому поверсі, де мене ніхто не турбує” [3, с. 250]; „Я стою перед високим судом за те‚ що пролив кров ближнього. Та я спокійний і незворушний‚ як холодна кам’яна брила” [3, с. 5]). Перша та друга частини роману – ретроспективна оповідь автора про події, за які його притягли до суду. Тобто з урахуванням опису подій у пролозі – суд над головним героєм – основна частина роману є своєрідною сповіддю, викладом свідчень про події, за які герой перебуває під вартою („пролив кров ближнього”). Останнє речення прологу підтверджує цю думку: „на суді треба все таки говорити правду і тільки правду‚ щоб laisser faire, laisser passer (Не перешкоджати природному перебігу подій (франц.))” [3, с. 6].
Отож, навіть «Prologue» дає нам достатньо інформації про події у романі, характер головного героя та навіть жанр. Очевидно, що перед нами постає людина, яка вчинила вбивство, а це, в свою чергу, диктує детективний сюжет. Герой розкриває свої риси: він впевнений, але не самовпевнений, чесний. Відразу постає дві загадки, які чіпляють читача на гачок, змушуючи читати далі. Перша – чому герой „пролив кров ближнього”, і чому він прагне „виклопотати у високого суду щонайсуворіше покарання”. Відповіді можна знайти у наступних двох частинах роману. Таким чином пролог та епілог виконують різні функції, але фактично складають єдність, адже в них одповідається про події, які відбуваються після основної дії роману. Така незвична єдність прологу та епілогу створює оригінальність роману «Ключ».
Експозицією виступає сцена у «Трьох поросятах», у якій читач знайомиться не лише із головним героєм, а й з усіма другорядними, які супроводжують Андрія Крайнього. Експозиція логічно перетікає у зав’язку, адже у собі має подію, яка вимагає подальшого розвитку: „І саме тоді поскаржився Василеві Івановичу, що знову не маю даху над головою, шукаю квартиру, а він, помітивши мої позирки на коротку косичку, розхристано запитав: «Квартиру чи ключ?»” [3, с. 13].
Експозиція виконує функцію занурення у текст. Вона виконує роль підводки до зав’язки, яка має дещо незвично розтягнутий вигляд. Зав’язка відбувається у епізоді, у якому Андрій отримує ключ від квартири: „Й ось тоді, коли я дослухався холодного лоскоту нічного неба, я почув рипіння снігу під чиїмись кроками, а потім помітив чоловіка в жовтому колі вуличного ліхтаря, це був, напевне, один із тих двох, що підсіли до нас наостанок.
– Візьми.
Я побачив перед собою його простягнуту руку. Це була красива витончена рука, повернута долонею до неба.
– Візьми.
– Що це?
– Вулиця Рогнідинська, три, квартира тринадцять. Легко запам’ятати. Це зовсім поруч.
– А ти?
– А я поспішаю на потяг. Маю тривале відрядження.
– Не знаю...
– Облиш. Бери і почувайся як дома. Все буде пречичудово.
Я дивився на його долоню. На ній лежав звичайнісінький ключ” [3, с. 15].
Небагатослівний «меценат», дарує героєві не просто ключ до квартири, а ключ до загадки, поява якої і є по-суті зав’язкою основного конфлікту твору, з якої розпочинається розгортання сюжету. Якщо висловлюватися термінами, які притаманні аналізу драматичних творів, то дія в першій частині роману Шкляра є статичною, тобто дуже повільною, а якщо бути точніше, то саме навіть не дія, а пошук головним героєм розгадки таємниці ключа, „у «Ключі» ж напруженою є лише друга частина” [2, с. 74].
Перша частина роману у просторових межах досить широка, адже дія розгортається у багатьох локаціях – квартирі, «Трьох поросятах», деякі епізоди у мотелі «Млин», офісі, будинку Григорія Івановича, у дорозі. Через це вона відзначається розосередженістю.
Дія другої частини відбувається у одному місці – мотелі «Млин», через це відзначається напруженістю та зосередженістю. Ця напруженість відчувається і у словах головного героя (оповідача), адже він вже наблизився до розгадки своєї таємниці, і йому залишається півкроку до мети.
Фінал роману нагадує „екшн” із характерними ознаками цього жанру. Дія розвивається швидко, розкриваються загадки, якими наповнений роман. Усі частини «пазлу» стають на свої місця. Андрій Крайній розгадує хвилюючу його таємницю, дізнається про долю Олекси Остапчука, і все це відбувається у формі бойовика: перестрілка, бійка, погоня.
Сюжетна лінія розгадки таємниці зниклого власника квартири по вулиці Рогнідинській є не єдиною у творі. Вона є рушійною силою розгортання дії, але наявність у романі любовної лінії Андрій-Сана надає «Ключу» іншого звучання. Зазначимо, що зав’язка у цій сюжетній лінії відбувається раніше за зав’язку із таємницею ключа. У «Трьох поросятах» Андрій помічає дівчину, яка одразу привертає його увагу: „Ми випили ще по одній, і я вже відвертіше подивився в той бік, де за столиком самотиною сиділа дівчина з коротенькою косичкою, видно, когось чекала, бо й келишок лікеру, що стояв перед нею, був непочатий, і вона майже не зводила очей з аркової пройми, яка вела до нашої зали.
– Подобається? – спитав Приходько.
– Може бути” [3, с. 12].
Любовна лінія розгортається паралельно до іншої сюжетної лінії, завершується у тому самому місці – мотелі «Млин», де кохану Андрія вбивають. Але назвати це розв’язкою любовної лінії не можна, адже кохання продовжує жити у Андрієві і сублімується у Саниній ляльці Кіті, яка символізує собою втрачену кохану.
Любовні сцени у романі «Ключ», так само як і в романі «Чорний Ворон», зображені досить сміливо – з одного боку, опоетизовано, а з іншого, натуралістично та відверто, через що і виникає еротичне звучання романів, яке займає чільне місце у «Ключі»: „Вона дивилась на мене з якогось небесного світу. Потім таки легко скочила на килим, і тієї ж миті я люто схопив її за плечі і повалив долілиць на підлогу. Я карав її сердито, як звір, і мені з очей сипалися іскри. Я кусав її гострі лопатки, ніби хотів з’їсти Санині крила, на які вона так необачно покладалася, ступивши на край безодні. Я вгамувався тільки тоді, коли відчув її конвульсивні здригання, і втопив своє обличчя між тими крилами. Вони були такі безпомічні, що хотілось їх ніжити безкінечно, спокутуючи вину хижого звіра” [3, с. 183].
Кульмінаційним епізодом є любовна сцена Андрія і Каміли, у якій головний герой блефує, адже він уже майже зрозумів правду і наміри Саватія: „Я сам собі заздрив за той холодний спокій, з яким чекав наближення кроків, адже усе відбувалося за моїм сценарієм, і я навіть не розплющив очей, коли вона зупинилася наді мною” [3, с. 214]. Андрій, граючи з Камілою, намагається викрити Саватія (що йому і вдається), але усе розгортається не за його планом, і тому розв’язка виходить кривавою та трагічною. Саме розв’язка проливає світло на тайну зникнення Олекси Остапчука. Її повідомляє нам сам Андрій, складаючи зі своїх припущень логічний ланцюг розвитку подій, який більшою мірою є вірний, і лише деякі уточнення вносяться у фінальній сцені, яка розтяглася на 35 сторінок: „Саватій ще під час міліцейських рейдів полюбив оцей занедбаний млин, де так зручно було підглядати за тим, що тут діялося, а чорненька красуня взагалі потьмарювала його розум. Вона, ця чорненька красуня, як ніхто, підходила викінченому вуайєристові, адже сама ще змалечку призвичаїлася до жадібних підглядань за собою, які детермінували в ній протилежну пристрасть – демонструвати себе сторонньому оку. Отже, тільки нестерпний голод став причиною того, що Саватій заради Каміли ризикував своєю кар’єрою від самого початку, а потім взагалі відважився на неймовірний крок, узявши з нею по суті фіктивний шлюб. Згодом обставини дозволили Ярчукові справдити візіоністично-геніальну ідею з оцим мотелем (тим-таки любим йому млином), який став не стільки джерелом прибутків, як незрівнянною забавою. Голод вимагав найгостріших вражень, і Саватій діставав їх тільки тоді, коли посилав у кімнату над прірвою Камілу” [3, с. 229].
Усе розгортання сюжету, хибні і правильні шляхи, якими проходить головний герой, його роздуми та логічні висновки, інколи ліричні відступи – усе грає для досягнення мети – розкриття загадки ключа, зниклого власника та схибленого Саватія Ярчука.
Основний сюжет роману «Чорний Ворон» окреслити доволі проблематично, адже головною творчою метою Шкляра було правдиве та не заангажоване зображення війни холодноярівців проти окупації радянською владою. Тому кожен мікросюжет, яких чимало, складається в один сюжет – боротьби гайдамак Холодного Яру за незалежність. Чільне місце, звичайно, займає боротьба отамана Чорного Ворона. Кожен із інших сюжетів (доля братів Момотів, отамана Веремія та його родини, інших повстанців) не розроблений. Вони слугують лише невеликими частинами пазлу, які доповнюють головний сюжет отамана Чорного Ворона, увиразнюють його, проголошуючи, що така доля не поодинокий випадок, і кожному з окремих борців міг би бути присвячений роман. «Чорний Ворон», якби мав розроблений кожен із мікросюжетів, міг би стати романом у новелах, якби творчим задумом автора було б панорамне зображення холодноярського повстання. Шкляр вирішив сконденсувати цю ідею в один роман з однією сюжетною канвою, що видно навіть з того, що образ Чорного Ворона збірний, тобто акумулює у собі риси багатьох отаманів. Лінія отамана Веремія з його фальшивим похороном, воскресінням і примарною діяльністю, лише увиразнює загальне звучання роману, проголошуючи собою силу боротьби, її незламність.
У романі розповідається про останні роки існування Холодноярської республіки, коли кількість повстанців зменшується, а боротьба нестримно рухається до програшу. На це є ряд об’єктивних причин, серед яких перехід під „амністію” великого відсотка отаманів, фізичне знищення преважної більшості повстанців. На прикладі загону Чорного Ворона зображена зникаюча сила повстання – продовольчі ресурси та зброя закінчуються, загін стає не чисельним, лишаються лише найстійкіші бійці (від цього і варіант назви роману «Залишенець»). У фінальній битві убивають найближчих до Чорного Ворона людей, і смерть кожного звучить трагічно, адже помирає відважний борець за волю. У кожній смерті відчувається відвага: „Ходя вирішив. Він знав, що ніхто вже, крім нього, не прикриє отамана, і коли його вдарила перша куля, він тільки стріпнувся й пішов далі. А як ще одна куля увігналася в груди, Ходя заточився, та знову ступив уперед. Тоді третя куля пробила чоло, а він ще зробив крок уперед, постояв і впав горілиць.
- Пльобась, отяман...
Кров залила Ході очі, але він бачив, як його душа, схожа на маленьку пір'їнку, відлітає в піднебесся на місце світле, на місце квітуче, місце спокійне, де немає болю, печалі й немає... голоду” [4, с. 346-347]. Навіть у такому трагічному епізоді Шкляр не втримується, щоб досить тонко останнім словом не іронізувати (навіть з елементами чорного гумору), адже Ходя у романі постійно їсть, і загибель звільняє його від такої „муки”, як голод. Гумористичність та героїчність образу Ході вибудувані автором до кінця.
Якщо дивитися на роман з погляду сюжетних елементів зав’язки-кульмінації-розв’язки, то своєрідною зав’язкою є обіцянка амністії радянською владою, розвитком дії – перехід під цю амністію отаманів, кульмінацією стає фальшивий з’їзд отаманів, на якому чекістами заарештовані Загородній, Голик-Залізняк, Гупало, Компанієць, Добровольській, Ткаченко, а розв’язка – це останні бої, коли територія Холодного Яру та Чорного лісу остаточно була зачищена чекістами, і боротьба втратила свій масштабний характер.
Розвиток сюжету побудований на опозиції надія-безнадія (розчарування). Надія амністованих отаманів на особисту свободу – змінюється їх відступництвом, тобто зрадою та подальшим знищенням (залишається поза романом). Надія повстанців на зустріч із отаманом УНР Андрієм Гулим-Гуленком, та підтримкою військами УНР холодноярівців – змінюється зрадою, арештом та знищенням більшості отаманів. Звідси і безнадія – приреченість боротьби через втрату значних таких сил, і відсутність підтримки.
Фінал твору залишається відкритим. Незважаючи на заваленого у печерах під погребицею отамана Чорного Ворона та символічну смерть старого ворона, який „відчув, що серце його зупиняється. Це смерть, спокійно подумав він і навскоси полетів донизу. Вдарившись об землю, ворон перекинувся на бік і єдиним своїм видющим оком востаннє подивився у небо” [4, с. 348], залишається надія на порятунок отамана, яка знаходить своє підтвердження на легендарному рівні у епілозі «Від автора». Автор виправдовує фінал тим, що більше не залишилося документальних свідчень про отамана Чорного Ворона, а отже і продовжувати твір на рівні легенд не варто (що свідчить про високий рівень документальності твору). Але окрім ступеня документальності, такий фінал можна пояснити із точки зору творчого задуму та авторської ідеї, адже залишити читачеві надію на те, що отаман Чорновус вижив, необхідно, щоби не переобтяжувати роман трагічністю.
У романах «Ключ» та «Чорний Ворон» представлено низку образів, серед яких є символічні. Серед цих персонажів можна виділити головні, яких у кожному з аналізованих романів до трьох. У «Чорному Вороні» це отаман Чорновус, Тіна, збірний образ повстанців (серед яких можна виділити Вовкулаку, Біжу, Ходю). Доцільність віднесення Тіни до головних героїв можна пояснити тим, що сам автор зазначає, що цей роман, насамперед, про кохання. Серед другорядних образів можна виділити отаманів-зрадників, усіх повстанців загалом і протиставлений їм образ більшовиків та чекістів. До символічних образів у романі відносимо старезного чорного ворона, легендарного отамана Веремія, коня Чорного Ворона – Мудея. Всі образи діляться на дві групи – свої (виключно позитивні герої) та чужі (виключно негативні персонажі, чекісти, більшовики, а також повстанці-зрадники (хоча цей образ є досить суперечливим і неоднозначним)).
Роман «Ключ» не має чіткого групування персонажів, можливо виділити тільки головних та другорядних, серед яких можна назвати тих, які виступають „за одно” (певний елемент групування). До головних героїв відносимо Андрія Крайнього, Сану та Саватія Ярчука, який більшою мірою присутній у творі опосередковано, аніж безпосередньо виступає у дії. Другорядні персонажі – прибічники Саватія, відвідувачі «Трьох поросят» Іван Маловічко, Василь Іванович, Сергій Приходько, друг Андрія Ігорко Сердюк, Григорій Іванович, Катруся, які більшою чи меншою мірою впливають на сюжет, або просто виступають так званим фоном, або додають у твір нове звучання. Символічними образами у романі виступають ключ, певною мірою число 3, лялька Кіті.
За правилами-канонами побудови сюжету (що притаманне як драмі, так і епосу, особливо в жанрі гостросюжетного роману), автор зображує героя, починаючи конфлікт з певної кризи в житті Андрія Крайнього – ситуація, коли він залишається без даху над головою. Така риса характерна для побудови сюжету фільмів (особливо касових голлівудських), що є ще одним плюсом до підтвердження кінематографічності тексту Шкляра, і одним із пояснень популярності романів – його тексти нагадують сценарії до голлівудських фільмів.
Вибір героя оптимальний. Він виглядає досить реалістичним, живим, саме через вдалий вибір Шклярем його професії. Андрій Крайній – журналіст, і саме це є рушійною силою сюжету. По-перше, журналіст завжди допитливий і наполегливий у досягненні своєї мети, у здобутті певної інформації для репортажу – це його головні та визначальні риси. Як зазначає Шкляр: „нормальна людина мусить замислитися, куди поділася інша людина” [1]. По-друге, журналіст досить незалежний, він може вільно від’їжджати у відрядження – саме це продовжує розвивати сюжет. По-третє, його професія до того ж пов’язана з політикою, є відносно нестабільною, через це герой опиняється у такому скрутному становищі. Адже мета Шкляра показати нам не просто безхатька, якому щастить отримати у подарунок ключ від квартири, а саме показати людину, яку зацікавить тємниця, куди зник хазяїн квартири, і мати досить свободи, наполегливості та сміливості у пошуках відгадки.
Зважаючи на форму викладу від першої особи, відсутність автора, портрет головного героя-оповідача може бути представлений або в діалогах інших персонажів, або за допомогою прийому «дзеркало», коли герой, побачивши своє відображення, починає описувати свою зовнішність. Шкляр проявив оригінальність і зумів передати портрет та характеристику персонажа іншим способом. У пошуках квартири сам Андрій про себе каже: „Самотній чоловік, безпартійний, інтеліґентний, високоосвічений, вільно володіє французькою і грабаром, фарсі і гуджараті, вік Ісуса Христа, зріст 182 сантиметри, був одружений всього лиш один раз, кажуть, що симпатичний, – ось такий славний чоловік” [3, с. 22].
Згаданий прийом «дзеркало» Шкляр використав наприкінці роману, аби відзначити риси Андрія Крайнього, який змінився через складні обставини, які йому довелося пережити: „Та найдужче я вжахнувся тоді, коли побачив у тому дзеркалі відображення ще одного чоловіка: чорний з лиця, у мокрій чорній одежі, заляпаний кров’ю, з проваленими очима й загостреним носом, він був зовсім не схожий на мене. Це вже був не я, а чужий мені чоловік, із чужим лицем і чужими запаленими очима, із чорним потойбічним поглядом, у якому скипілася невимовна туга. Це був суботній чоловік, якого цуралася сама смерть” [3, с. 249]
Андрій Крайній у романі зображений інтелігентом та інтелектуалом, який демонструє свою високу освіченість та розум: вставляє у розмові французькі вирази, демонструє свою обізнаність у літературі, займається інтелектуальною працею – журналістикою та написанням дипломних робіт: „А я поспішаю на потяг. Маю тривале відрядження. І я щез у підземному переході. Була субота 21 листопада 1998 року. Voila tout. Au revoir” [3, с. 253]; „я тоді так упився, що розмовляв мертвою латиною” [3, с. 27]; „Однак мій дорогий Жан Поль, автор неперевершеного гросбуху «Шляхи свободи», сказав, що все це не так просто, адже брехнею далеко не заїдеш, тож на суді треба все-таки говорити правду і тільки правду, щоб laisser faire, laisser passer1, і я з ним погодився” [3, с. 6]; „–А де ж пропадав? – прискіпався Маловічко.
– Писав дисертацію.
– Ти-и-и-и?
– Не собі, не лякайся. І всього лиш кандидатську, –
заспокоїв я Івана, щоб він не захлинувся риб’ячим жиром.
– Так що я частую” [3, с. 11].
Андрій є маргіналом, адже він опиняється у досить скрутному становищі, лишаючись майже без даху над головою. Але його інтелектуальність створює звучання нещадності інтелігента та митця. У цьому розуміння до нього наближений образ зниклого художника Олекси Остапчука.
Таким чином створюється характерний образ героя, замкненого у собі інтелігента, який протиставляється реальності, у якій він опинився. Він не реалізує свої можливості, адже усе проти нього обертається не найкращим чином.
Символічність прізвища головного героя – Андрія Крайнього – можна трактувати по-різному. Перше, що спадає на думку, це ментальна особливість українців – завжди шукати крайнього. Загадку ключа, і кримінальну історію приховану за нею, має розгадати хтось, і це має зробити крайній. Квартира по вулиці Рогнідинська мала не одного власника затягнутого у тенета Саватія Ярчука. Саме Андрій став тим, хто розгадав загадку, став останнім, тобто крайнім. Хоча й наприкінці ключ переходить у руки іншого власника, але це вже зовсім інша історія, інша загадка, яка, можливо, нового власника квартири і не потурбує.
Саватій Ярчук більше відсутній у романі, аніж присутній. Він є однією із ключових постатей у сюжеті, його присутність надає роману звучання загадковості. Але усі загадки спадають у фіналі роману, коли Андрій дізнається про Саватія усе. Ярчук – вуайєрист. Вуайєризм – патологія, яка полягає у підгляданні за статевим актом з метою одержання задоволення. Навколо цього відхилення і закручується сюжет. Колишній міліціонер Саватій, задля угамування своєї ненормальної жаги, бере фіктивний шлюб із мулаткою Камілою, перетворює старий млин на готель, у якому до клієнтів у кімнаті над прірвою посилає Камілу, а сам спостерігає за актом кохання з іншої кімнати через скляну картину русалки.
У романі «Ключ» другорядні герої вималювані досить яскраво, мають свої особливості, які запам’ятовуються. Пан Ігорко Сердюк постійно жує м’ятну гумку, через що жує і слова: „ – Є ці-авий комп-омат, – жував слова мій любий друг Ігорко, якого я вже добре розумів: це означало, що на когось знайдено «цікавий компромат»” [3, с. 21]. „– Слухай, ста-ий, – жував він слова разом із м’ятною жуйкою, – тебе давно шукає кіт.
– Який кіт? – витріщив я очі на Ігорка. – Мені ще цього бракувало.
– Та не кіт, а... – він витяг із рота жуйку, – Кріт. З «Відомостей». І дзвонив Сокирко, головний редактор «ВеВе»” [3, с. 39-40].
Інший герой, завсідник «Трьох Поросят» Василь Іванович, запам’ятовується своїми вусами, анекдотичним іменем та характерним сміхом: „Над нами вже стояв наш любий друг Василь Іванович і з його закручених високо вгору вусів сипались іскри. Я не певен, що Василь Іванович саме так і звався, можливо, ім’я анекдотичного полководця приліпилося до нього якраз через оті пришелепкуваті вуса, що стриміли вгору, наче антени, й невідь-що виловлювали у повітрі, може, вони навіть уловлювали сигнали біди, бо тепер, згадуючи його сатанинський регіт, я все більше схиляюся до думки, що людина не може отак безпричинно сміятися” [3, с. 13].
Прибічник Саватія Ярчука – Жора Горилович також має характерну рису – він тугодум, що автором названо „лобовими коліщатками”, які крутяться і у складних ситуаціях „заїдають”: „Настає така тиша, що тільки чутно, як крутяться іржаві коліщатка” [3, с. 238].
Зниклий художник Олекса Остапчук, окрім того, що любить малярство, зимову риболовлю, не має ані слави, ані грошей, ані будинку, живе у майстерні (що характеризує його як типового художника із долею митця), характерно обділений особливими рисами, що також його увиразнює: „–Чого ви від мене хочете? – розсердився і Чоломбитько. – Аби я сказав, що Олесь був із рогами? Ні, він мав звичайнісіньку зовнішність. Не любив ні довгого
чуба, ні бороди, – вцілив у мене Чоломбитько, – бо й без того був сильним художником. Не мав носа Сірано де Бержерака, не відрізував собі вухо, як Ван Гог, а був...Тьху, прости Господи... Ви так мене затуркали, що я кажу про Олеся, ніби його вже немає живого. Остапчука треба зсередини бачити. Ви просто сліпі, якщо його не помітили” [3, с. 59]
Образом-символом у романі можна назвати число 3. Воно переслідує героя, за його ж словами, і фігурує майже у кожному ключовому моменті. «Троє поросят» – відправний пункт та місце зав’язок обох сюжетних ліній твору; троє знайомих Андрія – Іван Маловічко, Василь Іванович, Сергій Приходько; третій номер на будинку з квартирою номер 13, на третьому поверсі (поєднання одразу трьох чисел три, тим паче із символічним «нещасливим» числом 13); загиблих у «Млині» теж було троє (якщо не рахувати Сану); „Каміла принесла три (!) пляшки кагору – церковного вина для причастя, можна сказати, ритуального трунку, який теж вказував на особливість моменту” [3, с. 231], „Я взяв пляшку і відпив свій третій ковток” [3, с. 240]. Повторення числа 3 надає роману містичного та магічного звучання, адже значення цього символу може трактуватися від релігійного значення до езотеричного. Ця символіка увиразнює містичність «Ключа».
Чільне місце у системі образів-символів роману посідає ключ від квартири. Він звучить у назві твору, а отже, є чимось важливим для розвитку подій, саме він виступає у ролі елемента зав’язки. Цікавим фактом є те, що цим символом виступає саме ключ, а не квартира, адже фактично у дарунок Андрій отримав не квартиру, а ключ. Саме це увиразнює його символічність. Із розгортанням сюжету він набуває трьох різних значень – порятунок (і як тотожне – подарунок), загадка, кара. Перше значення рятунок (подарунок) він має у своєму початковому вигляді, адже його наявність у головного героя рятує його, забезпечує житлом. Наступне значення – загадка. Зникає власник ключа (квартири), і звичайним питанням тут буде «куди він зник?», а отже, і сам ключ стає тепер ключем не до квартири, а до загадки, яка стоїть за зниклим господарем. Третє значення – кара можна трактувати по-різному. Перше – втрата коханої через втручання у таємницю, пов’язану з ключем. Адже якщо б Андрій не вплутувався у цю історію, у ці пошуки, детективне розслідування – то і не трапилось би трагедії, яка перевернула його життя. Друге – це відчуття Крайнім перебування у чужій квартирі як злочину, пошуку зниклого господаря – як обов’язку: „Мені тяжко працювалося у тій, невідомо чиїй, оселі, мені там не сиділося, адже це вже нагадувало полон, якийсь неймовірний полон, коли над тобою ніхто не чинив свавілля, навпаки, тобі зробили добро, та, бач, примкнули тим ключиком у лабіринті постійних тривог. Саме тому, що ніхто силоміць не кидав мене до цієї в’язниці НЕСПОКОЮ, я не міг звідси піти допоки, поки не знайду чоловіка, що з доброго наміру (я вірив у це) дав мені ключ, а потім, напевно, потрапив у біду і так ненароком завдав мені гризоти. Я житиму в цьому полоні, поки все не з’ясується, інакше ніколи не знайду собі спокою” [3, с. 31].
У фіналі роману, коли друге значення ключа як загадки зникає, значення символу знову повертається до свого першого – ключ-подарунок (рятунок), який Андрій передає іншому тому, хто потребує цього ключа, і через те він знову стає подарунком. Чи набуде він нових значень, невідомо, адже це вже зовсім інша історія.
Таким чином, можемо констатувати, що Василь Шкляр створює досить яскраві та живі образи, які запам’ятовуються своїми особливими рисами, які у творі притаманні тільки їм. Шкляр вимальовує персонажів подібно Григору Тютюннику, який у новелі «Три зозулі з поклоном» наділяє поштаря однією характерною рисою – гострим плечем – через що увиразнює його образ. Наявність у романі символів увиразнює жанрово-стильові особливості, надає твору різних відтінків звучання містичного, драматичного.
Система героїв роману «Чорний Ворон» досить розгалужена. На відміну від роману «Ключ» ми можемо здійснити групування персонажів. Увазі читача постають два табори, дві сили – холодноярівці та більшовики. Групування персонажів можна трактувати не зовсім однозначно, адже серед них є так звані проміжні образи – отамани-зрадники, які перейшли на бік радянської влади, повіривши у «амністію». Якщо ділити персонажів на табори категорично, то вигляд буде такий: свої та чужі (зрадники перейшли із табору своїх до чужих). Таке групування підсилює патріотичний та трагічний пафос. «Своїх» персонажів кількісно значно менше, адже воїнів радянської армії більше, але холодноярівці індивідуалізовані, через що їх більше, вони вималювані яскравіше за сіру масу «чужих» персонажів.
Як і в романі «Ключ», Шкляр оригінально представляє портретну характеристику, розкриває характер головного героя, використавши інформацію із доносу: „Черный Ворон – непримиримо хитрый и упрямый враг. Возраста около тридцати лет. Высокого роста, черная борода, длинные черные волосы до плеч. Глубоко посаженные глаза тоже темные, взгляд тяжелый, медлительный, выражение лица суровое. Политически грамотен, бывший офицер царской, а потом петлюровской армии. Одет в защитное. Опоясан двумя портупеями, говорит, что с ними родился. Якобы мать ему рассказала, что когда он появился на свет, то был вот так накрест опутан пуповиной. Теперь имеет привычку постоянно закладывать руки за портупеи, так как очень неторопливый, почти неуклюжий в своих движениях. Даже странно, как при этом ему удается быть отличным наездником и метким стрелком.
Сын лесничего, сочиняет стихи. Отряд Черного Ворона в настоящее время насчитывает около 300 пеших и 75 конных хорошо вооруженных бандитов. Оперирует преимущественно в Звенигородском, Черкасском, Чигиринском уездах, в частности в том же Холодном Яре, Лебединском и Шполянском лесах” [4, с. 9].
Хоча на території Холодного Яру діяло близько п’яти отаманів із псевдо Чорний Ворон, і дослідники вважають, що деякою мірою цей образ збірний, але історичним прототипом образу отамана Чорного Ворона став Черноусов Іван Якович, який, очевидно, мав прізвище Чорновус: „ У Ворона (тоді ще не Ворона, а штабс-капітана Черноусова – зробили в армії з Чорновуса) за плечима вже була Омська школа прапорщиків, була війна «за царя і отечество», потім за «душку Керенського», де він сам напросився до ударного батальйону смерті і не раз ходив попідручки з кістлявою свашкою. Першого «георгія» отримав за те, що під обстрілом німців зняв із колючого дроту вже мертвих трьох юнкерів. І ось нагорода самої долі – перед Лютневою революцією він дістав призначення до Другої дивізії, яка дислокувалася тоді в Умані, за п'ятдесят верст од його батьківської домівки” [4, с. 27].
Отаман Чорний Ворон з’являється на початку роману пораненим, що створює певний відтінок трагічності боротьби, адже і розпочинається роман із поховання отамана Веремія. Один отаман загинув, інший поранений. Але ні перша, ні друга подія не є смертю, а отже боротьба продовжується, не зважаючи на підпільний характер.
Отаман протягом роману змінює свою зовнішність – збриває довгу, густу бороду, аби із дитиною отамана Веремія, яку Чорний Ворон прийняв як свою, та Тіною перетнути кордон. Єдине, що не змінюється в образі отамана – це його риси характеру та ідея.
З образом Чорного Ворона пов’язані інші образи-символи – кінь Мудей та старий ворон. Кінь для воїна є найближчим бойовим товаришем, без якого не може існувати лицар, без тісного зв’язку з яким неможливо перемагати у бою. У Дон Кіхота був Росинант, у Олександра Македонського Буцефал, а у Чорного Ворона – Мудей. Символічним є епізод, де Мудей спокійно переступає ворожі трупи, а „тривожно форкнув тільки тоді, коли вгледів перед собою вбитого коня. Обминув його, відвернувши голову, й далі пішов твердим, пружним кроком” [4, с. 37]. На прикладі Мудея увиразнено опозицію свої-чужі – смерть ворогів сприймається як належне, смерть своїх не може бути сприйнята спокійно.
Наступний образ – це старезний чорний ворон, якому 270 років. Він тісно пов'язаний із головним героєм – дає йому прізвисько, під яким він і буде відомий, спостерігає за отаманом, вмирає разом із ним. Ворон символізує історичну пам'ять, адже він бачив повстання гайдамак і тепер побачив повторення визвольної боротьби.
Персонажі, як уже було зазначено, доволі однозначно групуються на два табори: своїх та чужих. Свої – повстанці холодноярівці. Чужі – більшовики, чекісти та зрадники.
Образ повстанців досить індивідуалізований, тобто кожен із них наділений своїми характерними рисами, звичками, особливостями, портретними характеристиками. Кожен з героїв із загону Чорного Ворона має свою трагічну історію, свою специфічність. Серед них можна виділити Вовкулаку, Ходю, Біжу, його брата Захарка, Козуба, В’юна, Ладима, Сутягу, Цокала.
Найперша та найголовніша характеристика повстанців, яка впадає у вічі, і повинна бути помітною, – це патріотизм. Кожен діалог просякнутий цим патріотизмом, любов’ю до своєї землі на захист якої і встали наші герої: „Він [примітка: Яша Гальперович] упав на коліна, благав його вислухати, щось белькотів про «секретное сотруднічєство», а потім загріб п'ятірнею жменю землі, змішаної з кров'ю і мозком його «таваріщєй», запхав до рота й почав жувати.
– Нє вєрітє? Клянусь вам... Я готов землю гризть!
– Вона не твоя, – сказав Вовкулака” [4, с. 24-25]. Мета їх боротьби
вишита на священному прапорі, який був заритий у гільзі для збереження: „Воля України або смерть”. Вони боролися за волю своєї країни, і не досягши цієї мети – загинули.
Ще однією з характерних ознак усіх повстанців є те, що їм було навіть менше тридцяти років (більшість з них загинули у віці 23-26 років). Але більшовики у своїх зведеннях давали їм значно більше 30-ти, адже спосіб життя підпільних повстанців, обпеченість сонцем та боями, бороди, які були їх характерним атрибутом, зістарили їх обличчя на десяток років.
Майже усі повстанці служили колись у царській армії, і саме з того часу мають військові звання, які і зробили їх отаманами та сотниками, а також військові нагороди (отаман Чорний Ворон мав георгіївський хрест – нагородний знак за видатну хоробрість, виявлену в бою).
Образи повстанців Холодного Яру полярно протилежні до образів більшовиків, і це виражається на різних рівнях. Повстанці знають багато народних пісень, отаман Чорний Ворон пише вірші, вони вміють читати – а це вказує не лише на їх освіченість, а й на їх духовність. Вони не чинять розбою задля грабунку, а лише задля вдоволення своїх потреб у провізії. Холодноярівці не чинять насилля, не катують чекістів, не терплять зради, і найвищою честю вважать смерть у бою за свою землю.
Образ Ході, так тоді називали китайців, створений за допомогою гумору. Його мова кумедна, а сам він наділений такою рисою, як постійним відчуттям голоду, через що Ходя постійно їсть і добуває їжу. Але він героїчний, адже гине задля порятунку свого отамана. Його характерною портретною рисою є косичка, яку Ходя при страті підняв, аби її не відрубали шаблею від голови. Саме це вразило Чорного Ворона, і змусило залишити китайця живим.
Трагізм однієї родини продемонстровано в образі братів Момотів, які загинули у боротьбі. Найяскравішим образом серед них є Біжу, який запам’ятовується саме своїм псевдо: „Насправді Біжу був наймолодшим із братиків Момотів, який дуже любив це слово «біжу» – що не попросиш його, куди не покличеш, куди не пошлеш, у нього на язиці одне лиш «біжу!» А як почне щось розповідати, то тільки так: біжу, каже, до дівчини, а вона біжить мені назустріч, тоді забігли в кущі, а коли вибігли, то й ніч збігла; ну, добре, хлопці, я вже біжу, бо тре бігти, а тоді прибіжу й розкажу, куди ми ще бігали. Ось такий був цей Біжу – щира душа, прудкий, безвідмовний, а що вже легкий на ногу, то міг цілий день іти пішака врівень із кіннотою” [4, с. 164].
Найближчою людиною в оточенні Чорного Ворона був Вовкулака – ще один дещо містичний образ, адже він мав не лише таке містичне прізвисько, а й з ним зв’язана загадкова історія. Він обіцяв Чорному Воронові, що як помре – подасть знак з того світу. І майже так і сталося – коли Вовкулаку вважали загиблим отаман зустрів вовка, якого вважав саме знаком з того світу від Вовкулаки. Він має наступну портретну характеристику: „– Уночі! Треба вдарити вночі, пане отамане, – втрутився у розмову козак із широко ошкіреним ротом, з якого визирали чималі ікла.
– Цей любить воювати тіки вночі, – поблажливо осміхнувся Гризло. – Через те й назвали його Вовкулакою. Не переживай, буде тобі і вночі” [4, с. 34].
Через образ Вовкулаки автор доносить головну ідею – повстанці не були бандитами. Їх мотивом не було грабування. Це засвідчують наступні слова: „–А знаєш, чого Вовкулака пішов до лісу?
– Ну, як чого... – не зрозумів Чорновус.
– Начитався Шевченка. Я часто питаюся у новачків: чого ти до мене
прийшов? І чую: в того москалі хату спалили, того пограбували, у того дівчину зґвалтували... У нас завсігди так було – поки заброда не заллє сала за шкуру, ми нічичирк. А цей мені каже: прочитав «Кобзаря». Ти таке чув коли-небудь? Щоб чоловік прочитав Шевченка і став «бандитом»? От де сила! Це я до того, аби ти знав, що треба часом почитати козакам уголос. Краще за всяку муштру” [4, с. 39].
Героїчність та відвага зображена не лише в образах бійців, а і в образах звичайних людей. Ганнуся, яка не хотіла загинути від рук Гоцмана чи чопів, не хотіла бути катованою, терпіти знущання, кинулася разом із дитиною у прірву, демонструючи свою незламність, сміливість та незалежність. По Ганнусі автор влаштовує справжнє голосіння: „Ганнусю, Ганнусю, душе моя пречиста, хвилинки тобі не вистачило до порятунку, ти кинулась у прірву разом із дитятком, і як же так, як же так, як же так, що розум твій був потьмарений, а ти летіла у провалля з дитиною, так дивно її тримаючи, що коли ти впала на глинисте дно, то навіки затихла, лиш цівочка крові потекла з твого рота, а дитинка завмерла також, тільки не навіки, Ганнусю, чуєш, моя дорога, не навіки, – дитинка заціпеніла від того падіння, та потім знову заплакала, і плач той звістив, що вона жива, тільки поки що ніхто ще не чув того плачу” [4, с. 167].
З іншого боку геройства та патріотизму повстанців, образи яких зображені піднесено, патетично, постає образ радянських бійців та чекістів, який увиразнює не лише опозицію свої-чужі, а й опозиції красиві-потворні, лицарі-негідники. Чекісти в романі зображені суто негативним персонажами, аморальними, потворними, безжальними. Їхня мова нецензурна та примітивна, вони не мають жалю ані до старих, ані до жінок, тим паче вагітних жінок. Для спотворення мови ворогів Шкляр навмисно передає її українськими літерами, записуючи фонетично, що створює відповідний ефект, вплив на читача: „– Ну, так каво ти апазнала, сука? – визвірився до Ганнусі довгов'язий. – Ти с кем рєшіла в пряткі іґрать, стєрва?
– Мене питайте, – озвалася мати. – Хіба не бачите, яка вона?
– Дайдьот і твая очередь, старая ведьма! І не только твая, – він втупив свої нахраписті очі в Ганнусин круглий, обважнілий живіт. – Забрюхатела тоже ат анґєла?” [4, с. 126].
Негативною та відразливою є і їх портретна характеристика: „довгов’язий приходень із тонкою гусячою шиєю, замотаною брудною марлею, і ще один гицель зі скляними очима, вбраний у шкіряну доху, підбиту, видно, псячим хутром, бо від нього нудотно тхнуло собачатиною” [4, с. 126]. Окрім того із негативним забарвленням є слова, якими автор називає чекістів та більшовиків – москальня, кацапидли, москалюги, кацап’юги, кацапня,
Уся ницість і потворність радянських солдат, безперечно, виражається не в оцінці автора, і навіть не в оцінці повстанців, а в діях і словах самих більшовиків: „Чорновус пошкандибав у бік млина, і тут на греблі його перестрів кінний роз’їзд.
– Куда, старче, путь дєржіш? – спитав вухатий москаль, такий п’янючий, що однією рукою тримався за повід, а другою вчепився у гриву коня.
– Іду на багатиє сьола.
– А нє скажеш, ґдє здєсь вєсьолиє дєвкі жівут?
– Я человек не здєшній.
– А випіть хошь?
– Нє, мнє би покушать.
– Таґда дєржі, – вухатий дістав із кишені штанів цукерку. – Паабєдаєш!
Він зайшовся таким божевільним реготом, що ледве не випав із сідла.
Це була м'ятна «кумхвета» із Беневої корчми” [4, с. 36].
Москалі громлять та палять Мотрин монастир, ґвалтують черниць, а отже і вчиняють усі найбільші гріхи, вони ведуть на розстріл Ганнусю з малою дитиною – в усіх їх діях немає нічого позитивного, вони зображені моральними потворами у чистому вигляді. За таке зображення радянської армії Шкляра звинувачують у ксенофобії, та у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. З цих причин відомий польський режисер Єжи Гофман відмовився екранізувати роман Василя Шкляра. Але сам автор на такі звинувачення відповідає, що не міг по-іншому зобразити тих, хто вбивав, грабував, зазіхав на національну свободу.
Як і у романі «Ключ», в історичному романі «Чорний Ворон» знаходимо містичні образи та образи-символи. Серед них уже згадані кінь Мудей, старезний чорний ворон, а також монах Варфоломій та отаман Веремій.
Справді містичним та незбагненним образом у романі є образ невмирущого Варфоломія, якого більшовики не могли ані втопити, ані спалити, ані застрелити: „Товклося тут чимало роззяв, дітвори, десь узявся юродивий Варфоломій, що жив у богадільні при Чигиринському Свято-Троїцькому монастирі, але завжди з'являвся там, де з якоїсь особливої оказії скупчувалося чимало люду. Худющий – сама шкіра та кості – Варфоломій улітку і взимку ходив у довгій чорній хламиді з накинутим на голову клобуком. Рідко хто бачив його лице, ніхто не знав його віку і вгадати не міг, бо навіть старі люди пам'ятали Варфоломія таким, як оце зараз, – безпритульним юродивим блукальцем, віщуном, що наперед угадував лихо. Через те селяни його побоювалися, бо казали, що за ним ходить біда, що начебто він її насилає, хоча насправді Варфоломій нічого не насилав, він тільки вгадував наперед те, що мало відбутися. Здавна ж відомо, що Бог, відбираючи в чоловіка розум, іноді дарує йому за це виняткову здатність пророкувати” [4, с. 72]. Його образ можна трактувати як символ невмирущості та незламності віри. Варфоломій виступає своєрідним охоронцем Мотриного монастиря. Варфоломій у своєму божевіллі передбачає події, які відбудуться.
Отаман Веремій, смерть якого обросла легендами, виступає і містичним образом, адже його „зникнення” із труни („янголи вкрали”) та примарна діяльність є елементом містики, і образом-символом. Веремій то виявляється мертвим, то знову вчиняє нальоти на радянських вояків, то знову знаходять його труп, який насправді виявляється не отаманом – Веремій уособлює усю боротьбу холодноярців. Ця боротьба точилася у лісах, була підпільною, а отже, радянська влада не могла реально оцінити стан свого ворога, адже, як бачимо зі сторінок роману, навіть декілька залишенців зі зброєю можуть протистояти цілим загонам чекістів, діяти у різних місцях, таким чином створюючи ілюзію масштабної боротьби. Так само як і примарний Веремій веде свою боротьбу у народних легендах, лякаючи та заплутуючи чекістів, насправді не вмираючи ніколи, так само і усі повстанці у Холодному Яру незламні та нездоланні. Отаман Веремій втілює в собі дух народного бунту, який неможливо вгамувати чи придушити.

Використані джерела:

1) Василь Шкляр: Нестерпна легкість жанру для наших письменників виявилася найважчою [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/CULTURE/vasil_shklyar_nesterpna_legkist_zhanru_dlya_nashih_pismennikiv_viyavilasya_naytyazhchoyu.html
2) Кривопишина А. Часопросторові (хронотопні) характеристики сюжетів романів Василя Шкляра «Ключ» та «Елементал» / Кривопишина А. // Вісник Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького / Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького. – Черкаси, 2007. – Вип. 118. – С. 74-76. – (Філологічні науки)
3) Шкляр В. Ключ : [Текст] / Василь Шкляр. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2012. – 256 с.
4) Шкляр В. Чорний ворон : [Текст] / Василь Шкляр. – К.: Ярославів Вал, 2009. – 356 с.