(Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)

Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки моїх книг – пошерхлі поверхні моїх необачних і недоречних текстів засипані осіннім листям. Навіть тоді, коли цей текст написаний про весну чи (випадково) про літо. Я це відчуваю всіма нейронами, які вбиваю щодня намарно кавою, гірким ірландським віскі та джазом. А від джазу до постмодернізму всього один крок – це ви знаєте самі, не мені це вам нагадувати. Зрештою, ми всі діти постмодернізму, хоча вперто це не хочемо визнавати. Я маю на увазі наше покоління писарів і бурсаків. Колись були діти модернізму, спробували вони злетіти в Небо на крилах слів. Модернізм став вінтажним ретро. Ми виросли (як літератори) в епоху постмодернізму (хочемо ми визнавати це чи ні). Постмодернізм помер, а ми ще ні. Хоча один мій друг (друг! Висловився! У мене немає друзів…) запевняє, що постмодернізм вічно живий, але це його проблема. Бувають такі «друзі», що вміють створювати літературну чи психологічну проблему на порожньому від метафор місці. Тому пишіть метафорично.

Це моя далеко не перша книжка. І далеко не друга. Я тут же чую голоси всюдисущих (як Брахма) опонентів: «Не далеко не друга, а близько не друга!» Але поняття близько-далеко відносні. Це зауважив ще Сократ. Ой, пробачте! Зауважив вже Сократ. Чи це остання моя книжка? Не відаю. Сподіваюсь, що не остання. Бо коли я перестану писати, ти перестанеш писати, він перестане писати, вона перестане писати, вони перестануть писати – світ загине. Станеться Апокаліпсис. Світ існує доки Йому цікаво читати наші тексти. Він же не може писати для себе – тоді буде йому не цікаво читати. Він, власне, і створив Світ, людей, щоб серед них бути ми – ті, хто пише. І пише цікаво. Він читач. Розважається читанням. Інакше як було б Йому порожньо серед нескінченної порожнечі… Мені колись приснились, що я єдиносущний абсолют серед нескінченного порожнього Космосу, де немає нічого живого, в жодній галактиці. Як мені тоді захотілось читати! Який це був сумний сон…

Мені докоряють критики, що мої тексти занадто актуальні – через якусь тисячу років їх ніхто не буде читати. Коли я вперше почув про це, я зажурився: «Навіщо мені взагалі писати, якщо мене не будуть читати через тисячу років?» Я навіть подумав, а чи не кинути мені писати? Крім того, буває так, що писати – це шкідливо для здоров’я. Але потім зрозумів, що не писати неможливо. Це буде така пустка, така порожнеча…

Ще мені докоряють (не тільки критики), що мої тексти занадто еротичні. Але що я зроблю, якщо Всесвіт переповнений Еросом? Не писати про це? Заплющити на це очі? Та це ж злочин! Злочин перед текстом. Це ще гірший злочин, аніж припинити споглядати Місяць коли цвітуть вишні. Колись я писав про Танатос, поки не зрозумів, що Танатос нерозривно пов’язаний з Еросом, і тому коли пишеш про Танатос, неминуче пишеш про Ерос. Поєднати Ерос та осінь на перший погляд неможливо. Але в моїх тестах воно поєднувалось якось само – без мого втручання. «Осіння еротика» звучить як недоречний абсурд і прояв песимізму, але так можуть думати тільки народи, які не знають що таке осінь – люди країн вологих жарких лісів, де квіти туманять свідомість ароматом, а метелики як птахи. Ми то знаємо, що таке осінь і наскільки краса буває мудрою (восени). Я чомусь взагалі глибоко переконаний, що Література (з великої літери) можлива тільки в краях де є зміни пір року. А в країнах без сезонів… Там хіба що можуть споживати коріння лотосу і забувати про все. Про це співав ще Гомер (мало не сказав «писав», даруйте). Треба хіба що поїхати за межі цієї землі і подивитися зі сторони (як Габріель Гарсія Маркес, і то страшної самотності років так на сто і тоді не уникнути, і листів Вам писати ніхто не буде). Конфуцій взагалі був впевнений, що навіть сама історія можлива тільки в країнах, де змінюються сезони – весна і осінь. А в краях без сезонів сама історія зупиняється. Хоча Сюгаро Ямомото вважав, що можуть існувати вулиці без сезонів і навіть можна творити літературу про такі вулиці. Але знову ж таки – він писав про такі вулиці зі сторони, здалеку. Зі свого літературного далеко. Отже, на мою думку восени Ерос не тільки можливий, але і потрібний – з ним восени і тепліше, і не так порожньо.

Ще мені докоряють гостроокі торяндові критики, що мої твори занадто прості і доступні – до примітивності. Немає таємниці, загадки. Що тут скажеш. Я пишу не просто для читача – я пишу для сучасного читача. А йому має бути все просто і однозначно. І метафори мають бути прозорі. Як деякі глибоководні риби. Не можу ж я допустити, щоб у моїх читачів виникали питання. Бо питання породжують сумніви. А як писав Мао Цзедун, якщо в тебе з’являються сумніви, то ти не зможеш далі жити. Можна було б посміятися з цієї цитати, але насправді сумно. Мої тексти теж одночасно і сумні і смішні. Тільки я так писав навмисно. А Мао свої одночасно сумні і смішні тексти писав серйозно. Тому і вийшла в нього якась соціальна шизофренія від якої сходили з розуму молоді люди покоління гіппі. І не треба докоряти мені примітивізмом. Примітивізм – теж мистецтво. Художниками примітивістами були Анрі Руссо, Іван Генералич, Ніко Піросмані. Але це генії. Вони зазирнули так глибоко, як мало хто в той час. Можна посперечатися, чи літературний примітивізм сформувався як напрям, як певна стилістика, але погодьтеся, що в японських хоку все просто і лаконічно, але яка глибина думки.

Мої тексти справді осінні. Після того, як завершив укладання цієї збірки, я зауважив, що і всі тексти і книга в цілому вийшла осіння. Навіть твори, що написані про весну – все одно якісь осінні. Але добре, що не анахронічні. Найгірше, що буває в літературі – це анахронізм. Коли автор випадає зі свого часу. Або з того часу, який описує. Якщо цей анахронізм несвідомий – це засмучує, якщо свідомий – це викликає здивування. У кращому випадку. Гірше анахронізму може бути хіба що літературне «дежавю» - déjà vu. Мені наразі критики та Уважні Читачі не докоряли, що я невчасний, що я випав зі свого часу. Про те, що я нетутешній – доводилось чути. Але якось звучало це дивно, бо час і простір суть одне – часопростір. За що я поважаю Джеймса Джойса, так це за відповідність тексту точками часопростору. Джойс завжди вчасний, завжди доречний.

Я замість закладок в книгах використовував сухі бронзові дубові листки. Це не випадково. Нині один дубовий листок досі лежить між сторінок «Пісні про Гільгамеша». І сам Гільгамеш і пісня про нього – явища літа – жаркого і невблаганного, а я осінній листок на сторінки… Я тут подумав, що література давньої Месопотамії мала свій постмодернізм – вавилонська версія епосу про Гільгамеша – це висока пародія більш давньої шумерської версії. І тут можна сперечатися, яка версія більш літературно вартісна, але це зовсім різні літературні твори – і по змісту, і по емоційній складовій, і по стилістиці, і щодо метафор. Невже аж настільки все в літературі повторюється? Я добре пам’ятаю той день, коли я вперше розкрив епос про Гільгамеша, почавши, звісно, з шумерської версії, щоб зрозуміти еволюцію тексту. І висновки були невтішними: цей текст за якусь тисячу років вперто еволюціонував в сторону метафізичності та метафоричності. Від гіперреалізму до фантасмагорії. День коли я почав читати «про людину, яка пізнала все» був осінній, сонячний, теплий – день різнобарвного листя, день, коли навіть павучки кудись відлітають, куди завгодно, тільки не лишатись, а написані тексти відлітають в минуле.

Колись я на презентації однієї своєї книжки почув таку репліку з партеру: «Та у Вас тексти суцільна анархія! Ви якийсь батько Махно в літературі!» Я щось там відповів про структурованість метафор та доцільність алюзій (що завжди вільні як вітер), а сам подумав: «Бідолаха! Він ще не знає, що постмодернізм помер!»

У часи модернізму життя автора було продовженням літературного твору, а літературний твір був продовженням життя автора. А в епоху постмодернізму? Чи після нього? Невже життя автора є тепер високою пародією на літературний твір? А літературний твір є високою пародією на життя автора? Я іноді з жахом думаю про те, що через якихось триста років будуть складати пісні з рядками: «… Не дай Вам Бог народитись в епоху постмодернізму…», класти ці рядки на музику і співати під клавесин та банджо.