Прийде колись час (як завжди невблаганний), коли Сонце охолоне, перетвориться спочатку на білого карлика (схожого на тих, що блукали колись стежками Норвегії в пошуках жебраного хліба), а потім через безодню років на чорного карлика – холодну важку металеву кулю, що буде вічно мовчати в чорноті згасаючого Всесвіту. Але перед тим Сонце розбухне червоною велетенською загравою і проковтне як голодний хом’як спалену перед тим Землю. Щоправда, це відбудеться коли промине сама Вічність (з точки зору метелика-людини, що живе в одній реінкарнації лише мить і нічого не відає про майбутню Вічність і не пам’ятає про минулу Вічність) – не один мільярд років. Ми таки живемо за мільярд років до кінця Світу – вони були праві, ті двоє диваків. І вони були праві – оті вчителі пастухів і співаки мережаних рядочків «Рігведи» - Світ таки загине у вогні всепалаючому. Але ще якийсь інший мертвий кам’яний світ буде таки довго грітися в променях холодного Сонця – змалілого білого гнома. І не набридне йому. Ви вже даруйте мені за цей песимізм висловлений ненароком (щоб нагадати: все минає, хоча це банальна істина – ось уже мало не три тисячі років банальна). Я насправді оптиміст. Нічого ніколи не закінчується. Життя вічне. І кожного з нас, і Всесвіту. І кращий доказ цьому – наше нинішнє існування.

Колись евенки думали, що Сонце образилось на них, тому воно неминуче періодично стає холодним і настає нещадна зима. Вони навіть посилали крука Гакі, щоб попросив у Сонця пробачення. Але марно. Замерз і крук і ті, хто його посилав. Сумна казка про невблаганну долю. Щодо евенків, то я мало вірю їхнім сумним шаманам – любителям танців під бубон. Проте, і Клеанфа я перестав сприймати як пророка і зачитуватись його творами, зачаровано повторюючи, що Сонце – це гаряче серце світу сього. Що може знати про Сонце бородатий чоловік, що ночами носив воду і місив борошно? Що у віці ста років здійснив самогубство з принципу? Сонце (до речі) ніколи самогубство не здійснить. Зі скромності. А може з мудрості… Я часто думав, що таке Сонце для мене? Як я сприймаю оцю вогняну кулю? Я намагався зрозуміти сонцепоклонників, їхні містичні ритуали і навіть відвідав пагорби, де стояв колись Гелон – колись велике Місто Сонця, а нині місто спогадів, де живуть тіні. Парси-вогнепоклонники (які пам’ятали як і що казав Заратустра, але потім забули) вважали, що вогонь це кавалок Сонця, який завітав на Землю (добре, хоч вони не вважали Землю грішною), тому так і шанували його. Прикро, що вони не дозволяли шанувати вогонь іншим, тому й заблукали в нетрях історії.

У середні віки – в часи чуми – Чорної Смерті єдиним сонячним поетом був Франческо Петрарка (без перебільшення). Тільки чому він писав «Листи без адреси» («Epistolae sine titulo») – краще б він ці листи адресував Сонцю. Томмазо Кампанелла був першим, хто зрозумів, що Сонце може бути не тільки добрим, але і злим, але цю його думку (як і решту його думок) зрозуміли неправильно. А шкода. Якби цього нещасного в’язня зрозуміли правильно, світ уникнув би низки дуже болісних помилок. І хворі епохи могли би бути лише часами легкого занедужання (типу катару), а не важкої пропасниці з приступами марення. У часи Байрона і Дікенса про Сонце писати мало хто наважувався – всі шукали світильника для блукання у пітьмі. Після Шарля Бодлера блукати у пітьмі стало модним, але вже без світильника. Хоча сонячні поети і творці світлої чи навіть гарячої прози помаранчевого світила з’являлись з дивною періодичністю, але всі думали, що то вони не про Сонце, а про термоядерний реактор. А дарма. Любителям термоядерних реакторів хочеться присвячувати не вірші, а поеми. Не есеї, а романи про номадів. Добре, що я пишу коротко. Навіть мої товсті книги складаються з уривків, свого роду клаптиків тексту. Сонце би зрозуміло це, якби знайшло час для читання. Але йому аби кружляти у цьому вирі Галактики. Хоча може воно і читає? Тільки не наші тексти, а ті, що записані потоками нейтрино. Текти про першопочаток. Про суть світу сього.

А може Сонце – це просто галантний іспанський кавалєр (точніше кабальєро), що блукає Космосом, що більше схожий на Толедо в часи Сервантеса, аніж на пустку Будди. Хто зна. Я ніколи не хотів думати про Сонце як про одну із свічок, які запалив бородатий старий філософ, щоб присвітити вистави – страшні комедії і веселі трагедії, споглядаючи які він потішається (вічність тоді не така нудна). Ні, Сонце не свічка, а Галактика не вівтар. І навіть не місце для треби. Це взагалі не «місце».

Конфуцій у своїх «бесідах» та «роздумах» взагалі не згадує про Сонце. І тим паче не думає про те, що Сонце може колись згаснути чи охолонути. На його думку, якщо буде мудрий правитель при владі, такий якими були правителі в сиву давнину – в часи Яо і Шуня, то і Сонечко буде світити як слід – не буде ні спеки, ні посух, ні холодних зим. Лао Цзи вважав Сонце лише одним із проявів отого Єдиного, Несказанного, Невловимого, якого якось треба назвати, то назвемо його Шляхом. А чи має Сонце свій шлях, то його особиста справа. Люй Бу Вей та Шан Ян вважали, що Сонце підпорядковується певному закону буття. Будда вчив, що Сонце ілюзорне, воно є лише флуктуацією порожнечі. Саме Сонце складається з дхарм, а дхарми складаються з порожнечі. Тому нема сенсу говорити, що Сонце може охолонути – воно було і є порожнечею, нею і залишиться в оцій нескінченній круговерті ілюзій. Попри цю зневагу в буддизмі поширений знак Сонця, точніше його вічної круговерті. Але це прийшло в буддизм з більш давніх релігій і більш сивих світоглядів (о, Небо!). Чжуан Цзи та Ле Цзи мало цікавились Сонцем – їх більше цікавили Небуття, Предковічний Туман, Темрява. Напевно, Темряві приснилось, що воно Сонце, і прокинувшись, воно не знало, чи воно Темрява, якій приснилось, що вона Сонце, чи вона Сонце, якому приснилось, що воно темрява.

Сократ філософствував на тему: Сонце тепле, гаряче чи холодне для кого? І добре це чи зле якщо воно охолоне чи навпаки розгориться? Платон вважав Сонце відображенням ідеї Сонця, а ідея незнищенна, тому нема чого журитися, що Сонце колись охолоне. Ідея не може охолонути. З усіх поетів і мислителів античності я можу лише Горація та Овідія назвати поетами сонячними, і то умовно.

Про таїнства, ритуали та світогляд сонцепоклонників мінойської та мікенської цивілізацій ми знаємо мало – хіба те, що такі були. Критський священний бик ніс між рогами Сонце. Тому ігрища з биком – це таке своєрідне поклоніння Сонцю. Так само нам до болю мало відомо про сонцепоклонників класичної Греції – якісь темні натяки і метафори у Гомера, чисто сонячний сміх Аристофана (і то в часи тридцяти тиранів!), Родос – острів шанувальників Сонця, громадяни якого називали свої колонії Гела (Γέλα), Поліс Геліос (πόλις Ήλιος) – Місто Сонця. Таке враження, що сонцепоклонники Греції – геліолатрейси тримали своє вчення і віру як таємницю за сьома печатками. А шкода. Якби ми хоч щось довідались, це пролило би світло на частину нашої історії: Геродот в свій час писав, що сонцепоклонники Скіфії – гелони звичаї мають грецькі.

І в той же час нам на диво багато відомо про єгипетські, фінікійські та сирійські культи Сонця. Але ці віровчення перетворилися досить швидко на тоталітарні секти, що заперечували існування будь-яких інших богів окрім Сонця. Тому і були приречені. Але хочемо ми цього чи ні, але саме з цих культів пішла ідея монотеїзму, що так неочікувано перетворилася на семіто-арамейський монотеїзм, що і породив християнство. Та й хрест (у всіх його іпостасях) у багатьох давніх цивілізаціях (в тому числі і в трипільців) був символом Сонця. Хоча трипільці більше шанували темні жіночі божества і приносили в підземеллях треби хтонічним духам, аніж шанували Сонце і поклонялись йому. Це наступна доба – Бронзова доба стала епохою Сонця, а неоліт був епохою поклоніння Праматері Землі та Місяцю – цьому нічному повелителю Часу. Але і в часи неоліту сонцепоклонники мусили бути – хоча б на противагу темряві.
У цьому контексті цікаво, що Клавдій Флавій Юліан, якого всі вперто (ну, крім Анатоля Франса) називають Юліаном Відступником, написав філософський трактат «На честь Повелителя Сонця», де на противагу християнству прославляв культ Сонця, як щось одвічно римське, якийсь стержень поганства, а значить і філософії.

Є версія (дуже сумнівна), що культ Аполлона в еллінів мав тракійське походження, а в тракійців Аполлон був божеством не мистецтва, а Сонця. Не дарма таргелії – свята Аполлона були одночасно святами літа, а значить і щедрого Сонця, а ті ж піанепсії – свята врожаю теж пов’язували одночасно і з Аполлоном, і з Сонцем. Цілком можливо, що Феб-Геліос-Аполлон колись був одним триєдиним божеством – богом Сонця (в першу чергу), що вимагав гекатомби – принесення в жертву ста биків. Не дарма атрибутами Аполлона були лук і стріли (так само як в Геліоса) і вуж – священна тварина бога Сонця, що носить на голові його мітки.
Я вже бачу крижані очі Уважного Читача, що тут же кидає репліку: «А про імператора Геліогабала автор згадати не наважиться! Не посміє!» А от і посмію. Тут Уважний Читач не вгадав. Геліогабал, з якого, власне, і почалась катастрофа і самознищення античності, це був психоз на тему Сонця, а не світогляд. І якось дивно, що символом свого сонячного культу він обрав чорний камінь. Це якась інвазія в античність чогось вкрай фаталістичного, якогось допотопного уявлення про жорстоких божеств світу сього.

У нинішньому світі передчуттів поезія все більше нагадує холодне Сонце – осіннє світило, що спонукає до роздумів, а не до втіхи, нехай і тимчасової. Або зимове світило – байдуже і чуже, ніби невчасне. Поезія пристрасті – поезія гарячого Сонця стала анахронізмом ще в епоху пізнього ренесансу. Для Джона Мілтона сонячна пристрасна поезія стала втраченим раєм, який годі повернути. «Добудем радощі! То й не страшна нам прірва тьми!» - таке міг написати тільки поет, що забув про саме існування Сонця.

Передчуваючи нудний зимовий дощ, мені так хотілося нагадати читачу (в тому числі і Уважному Читачу), що всі ми діти Сонця. Але для чого? Читач і так це дуже добре знає. Тільки мовчить про це. Може тому, що читач, а може тому, що в нинішній літературі Сонце знову ховається за хмари. Як у піснях маорі – новознайдена батьківщина завжди буде ховатися в туман.

У цьому світі, де люди забувають про Сонце і ховаються у пітьму, я люблю безнадійними осінніми вечорами, коли сиру і похмуро, світ просякнутий водою, а не потоками фотонів, купити олію з плодів авокадо – цієї груші алігаторів, і крокувати в шкіряних черевиках сірим асфальтом, відчуваючи під ногами Твердь – Планету, що летить у нескінченності часопростору, а над головою Галактику – круговерть мільярдів гарячих сонць, мільярдів світів.